N.B.: у цьому розділі розповідь буде вестися від імені Агнеси Загребельної

Уже кілька годин ми з Русею просиджували в Світланиній кімнаті. В неї вдома ми були цілковито самі: дорослі на роботі, діти – в школі. Руслана збувала час, гортаючи якість старі журнали, що вона їх притягла з дому, в той час як мені не хотілося робити нічого. АБСОЛЮТНО НІЧОГО. Чомусь у мене було відчуття, що в Львові ми опинилися невипадково… що Світлані потрібна якась наша допомога. І це питання мучило мене ще віднедавна.

… Кінчивши гортати журнали, Руслана збагнула, що настрій в мене так собі. Вона здивовано покосилась на мене:

- Що сталося?

- Нічого, - негайно відрізала я.

Проте подругу не проведеш.

- Щось ти якась дивна. Книжку візьми почитай чи що… або давай якийсь кльовий музон врубимо…

- Дякую не треба, - сказала я, втупившись в якусь точку на підлозі.

Розглядаючи кімнатну стіну, Руслана вигукнула:

- Глянь, це ж пані Ірина! Пам’ятаєш, як ми її недавно бачили?

- Гм, - гмикнула я неуважно, не підводячи голови.

Схоже, що Руслані це не сподобалось.

- Алло, пані Чого-Тупим! Що ти ходиш, як ненормальна? Я тебе не впізнаю. Де те жваве малятко Агнеса, яке я вперше зустріла чотири роки тому? Ти якось змінилась. Ну ніби… подорослішала. Днями стала якась похмура, з дому не виходиш, не робиш взагалі нічого… Що сталося?

Зітхнувши, я виклала Руслані свої думки. Схоже, її це неабияк розвеселило.

- А ось і знайома мені пісня психолога, - засміялась вона. – Не ображайся, Агнесо, але мені здається, що в тебе вже почався старечий маразм.

- Дякую.

- Я серйозно. Ти вже себе до безумства доведеш своїми переживаннями. Викинь це з голови. Тобі всього лише шістнадцять років, час радіти і насолоджуватись життям.

Ну як це було на нас обох несхоже! Зазвичай це в мене вітер в голові, це я вважаю, що на світі немає серйозних переживань. Переживання – то компетенція Руслани: то вона контрольну погано написала, то в неї мало знань, щоб вступити до консерваторії, то її хлопець Грицько не надто нею захоплюється…. А мій принцип: все, що б в житті не робилось, на краще.

- Гаразд, - глибоко вдихнула, - я намагатимусь радіти і… е-е-е… насолоджуватись життям.

Зненацька я помітила на письмовому столі Світлани фотографію в рамочці. Обережно взяла її. Напис на рамці сповіщав: « 2014-2015 навчальні роки. 7-Г».

- О, глянь, - проказала я, - це ж Свєта зі своїми однокашниками. Ого, тут всі старі знайомі: тут тобі і математичка Маринка, і головний красунчик класу Гліб, і вічно непримітна Наталка, і клоун Генка… А ще… - Я зам’ялась. – Якась незрозуміла дівка. Русю, ти часом не знаєш, хто це? Ота темненька, в фіолетовому светрі?

- Ану дай глянути, - сказала Руслана беручи фото. – Все, згадала! Свєта мені на Новий Рік через Viber вислала фотографії їхнього класу з дискотеки. Трохи писала про цю дівулю. Що, типу, звати її Ковалевська Лілія, і вона донька, як то кажуть росіяни, « новоросійських». Приїхала до них у вересні і строїть із себе якусь круту… - Вона гидливо скривилася. – Не надто приємне враження.

- Да мені ця Ліля з першого погляду не сподобалася, - зізналася я. – Дивиться вона, ну знаєш…. « Всі баби як баби, а я – королева».

- Ага.

Повисла пауза на кілька хвилин, протягом якої жодна з нас не знала, що сказати. Перша заговорила я.

- А які у Свєти стосунки з цією… Ковалевською? Вона нічого не говорила?

Руслана вже розтулила рота, щоб відповісти, як раптом… Як раптом погляд її впав на папірець, що валявся на іншому краю стола. Вона миттю схопила його, швидко пробігла очима по написаному і…. Збліднувши як смерть, вона прошепотіла:

- Кошмар…

Цікаво, як її міг так налякати той безневинний папірчик? Поки я снувала в голові різні варіанти, Руслана глянула на мене, як на тяжкохвору і крикнула:

- Та що ти мене так дивишся?! ЧИТАЙ!!! – вона простягнула мені папірець.

Змісту він становив небагато:

« Божевільна. Хто в теперішні часи читає? СБ ідіот».

Поки я мовчки витріщалась на ту записку, Руслана продовжувала розпалюватись:

- Ти що, не врубаєшся, що Свєті погрожують?

- А чому саме… - почала я, та коли подруга зробила красномовний жест, показавши на книжкову поличку, до мене дійшло. – А. Стоп, а хто такий цей СБ?

- Коротше, ти дивилася « Гаррі Поттера»? Чи хоча б читала?

- Припустимо.. Ну і?

- Якщо пригадуєш, там був такий герой, його хрещений батько… Звали його Сіріус Блек, і наша Свєта, якщо ти не в курсі, за ним ГИНЕ. Він дуже крутий, до речі. Десь тут була фотка… АГА!- Узявши з полички рамочку, вона тицьнула її мені в руки. В рамці було зображення довговолосого чорнявого чоловіка з великими темно-сірими очима.

- Він і справді симпатичний, - гмикнула я, - тільки в моєму малесенькому мозку не вміщається інформація, як можна гинути за людиною, якої навіть не існує.

Подруга закотила очі.

- Таке, щоб ти знала, буває у багатьох – нерозділене кохання, знаєш… Але ми не проте зараз говоримо. Справа в тому,, що ти ж знаєш сучасну молодь – комп’ютери, мобільні, планшети тра-ля-ля. І, наскільки мені відомо, деяких з них бісять книгомани. Не всіх, але деяких. А ти ж нашу Свєту-поттероманку знаєш, як вона в класі тріщить про це. Я, їй, звісно, не дорікаю, сама колись на « Поттеріані» сиділа, але…. Є такі, кого це збісило, хоча я впевнена, що таких одиниці. І мені здається, що записка – то ще квіточки, що та сволота, яка це написала – вибачаюсь за слово – все це так не залишить….

Після такої тиради в мене аж щелепа відвисла. Чого-чого, а такої повномасштабної логіки я від Руслани точно не очікувала!

- Світлані треба допомогти, - палко сказала я. – От тільки… Як ми це зробимо, коли навіть не знаємо, хто провернув всю цю аферу?

- Повернеться зі школи, от і розпитаємо, - вирішила Руслана. Потім ми обидві замовкли на кілька хвилин. Невдовзі потому я мовила: - Я піду погуляю – може, як подихаю свіжим повітрям, то перестану хандрити.

- Гаразд, - відповіла товаришка. – Я якраз музику послухаю, притягнула з собою кілька нових дисків.

Я блукала львівськими вулицями уже понад чверть години. У повітрі вже відчувався подих весни, на світло-голубому небі світило золотаве сонце – його промені падали на моє волосся, від чого, здавалося, воно вигравало золотом ще дужче. А вже завтра свято!

Проте настрій в мене був ну далеко не святковий. Мій мозок аж вібрував від незбагненного сигналу « наближається небезпека, наближається небезпека». Хоч я і звикла добре розуміти почуття, проте подібного раніше в мене ніколи не було. Марно я намагалась викинути з голови дурні думки, вічний оптимізм немов вітром здуло. Проте я намагалася вбити собі в голову думку « От кажуть же люди – з ким поведешся, від того й наберешся. Не може бути, щоб Русланині переживання минули безслідно».

…. Уже нагулявшись, я збиралася йти додому, як раптом помітила неподалік на лаві дівчинку років тринадцяти, що жваво теревенила з кимсь по телефону. Я придивилась до неї уважніше і охнула – це ж та сама Ліля, однокласниця Світлани! Подумки я також відзначила, що, мабуть, в класі її таки не люблять, бо на щоці в неї видніло садно, під оком – фінгал, а нижня губа була неабияк розпухла.

…Так от, я вирішила послухати, про що ж вона там теревенить.

- Знаєш, якщо чесно, то мене ця школа бісить до печінок. Я сподіваюся, що наступного року ноги моєї тут не буде. Але перед цим я хочу завершити одну малесеньку справу…. – ( Мене аж пересмикнуло від тону, яким вона це говорила). – Руду, як ти знаєш, треба покарати. Готова закластися, що й тебе неабияк дістав цей С…. Коротше, ти врубився. Наш « захід» має відбутися на задньому дворі школи, ясно? Я потім підійду…. – На кілька хвилин вона замовкла, і тут її очі помітили мене. Оговтавшись, вона заверещала в слухавку: - СТОРОННІЙ СЛУХАЧ!!!! Я перериваю зв'язок, докажу потім…. – Вона « скинула», заховала мобільний у кишеню і кілька хвилин незмигно на мене дивилася. Потім вона зненацька агресивно ляпнула: - Ти чого не в школі?

- Я взагалі-то з Києва, у нас зараз канікули, - холодно пояснила я. – Крім того, я по суботах не вчуся.

Ліля пирхнула:

- О, які люди! Невже-то до нас, простих смертних, з самої столиці завітали? Га?

- Мені не потрібні твої дурнуваті кривляння, - урвала її я. – Розкажи, що ти затіваєш проти Свєти.

- Та хто ти взагалі така? – огризнулась вона. – Щоб ти знала – ніхто мною не командує і ніколи не посміє!

Від такого нахабства я аж сторопіла. Я вже збиралася розкрити рота, щоб кинути у відповідь щось уїдливе, як тут звідки не візьмись з’явилася Руслана. Усміхаючись. Вона попрямувала в наш бік.

- О привіт, Агнесо! Я тут вийшла теж прогулятися, квартиру я якщо що зачинила, так ось вирішила тебе пошукати…. А це ще хто?..

Дивлячись на мою товаришку, Ліля неприємно скривилася. А от я негайно відповіла:

- Познайомся з пані Ковалевською, Русю.

- Привіт! – життєрадісно усміхнулася подруга, не звернувши уваги на єхидство в моєму голосі. – Я Руслана Максименко, двоюрідна сестра Свєти, а це моя найкраща подруга, Агнеса Загребельна. А ти, мабуть, однокласниця Свєти?

Фізіономія Лілі стала ще єхиднішою.

- А-а… А я-то думаю – вештаються тут усілякі, сують носа куди не просять…

- Добирай слова, малявко, а то захворієш струсом мозку, - зашипіла я, стиснувши кулаки. – Ми знаємо, що ти проти Свєти щось затіваєш, так що валяй швидко всі свої секретні плани. Ми не дозволимо, щоб нашу товаришку ображали просто так.

Тут Ліля вибухнула:

- Та пішли ви всі на… - Тут вона почала так лаятись, що Руслана одразу ж заткнула вуха. – Знахабніли зовсім!!! Думають, якщо зі столиці приперлись, то вже еліта, га?! Та що я тут з вами теревені правлю, мені на зустріч треба! – Кілька разів сплюнувши на землю, вона негайно понеслася геть.

- Що це з нею? – очманіло запитала Руслана.

- А фіг його знає, - здивовано видихнула я.

- Зате я знаю, - почулося в нас за спинами.

Ми як по команді повернули голови назад. Віддалеки, спираючись на стовбур дерева, стояв високий білявий хлопчик приблизно Свєтиного віку.

- Глібе… - важко дихала Руслана, - що… що це ти тут робиш?

- Ніколи пояснювати… просто хочу вам сказати, що Ліля Ковалевська – штучка ще та. І вона… вона… - Він задихнувся… - Коротше кажучи… ШВИДКО БІЖИМО ДО ЛІЦЕЮ!!!!

Ми не зрушили з місця.

- Та що ви стоїте, як громом вражені?! – ревнув він. – Зволікати не можна, бо… ВОНИ ВЖЕ ТАМ!!!!

Він різко зірвався з місця і кудись побіг.

- Ну й кому ти віриш?! – у Руслани був вигляд божевільної.

- Ну… якщо об’єктивно, то вже не цій дівулі точно, - видихнула я, і ми вдвох кинулись бігти вслід за Глібом.