Я повільно розплющила очі.

У вікно сліпило яскраве сонце, стояла чудова безхмарна погода. Мій погляд мимоволі зупинився на календарі з датою: неділя,8 березня.

А я й не помітила, як швидко пролетів час! Цікаво, чи привітає мене сьогодні Гліб?

Я обережно помацала ногу. Болю не було, хоча всередині відчувалося легке пульсування. Обережненько встала. Начебто нормально. Я натягнула на себе сорочку, штани, зібрала волосся в кінський хвостик і вирушила на кухню.

Там виявились тільки Агнеса і Руслана: перша сиділа за столом і пила каву, а друга поралась біля серванту.

- Ну і довго ти спала ж, - похитала головою сестричка. – Ми тут з Агнесою зовсім знудилися від скуки.

- Котра година? І де мама з татом? – завбачливо запитала я.

- Та одинадцять з копійками, - жваво відповіла Руся. – А твої в супермаркет поїхали щойно, казали, скоро повернуться.

- Е-е…. А я що, хвора? – стурбовано запитала я.

Руслана кивнула.

- У тебе сьогодні вночі температура ледь не за сорок підскакувала – це ж все-таки не жарти – півгодини повалятись на холодній землі. Ми з дівчатами сьогодні від тебе всю ніч не відходили. – Про це ясно свідчили темні кола під сірими Русланиними очима. – Добре, що хоч справа до пневмонії не дійшла. Тітка Агата сказала, що в школу ти в вівторок не підеш і взагалі тиждень сидітимеш дома. До речі, ногу ми тобі таки вправили.

- До речі, - несподівано озвалася Агнеса, - цей твій дружок, - Гліб, чи як там його, - сьогодні тобі весь ранок надзвонював. Двадцять сім разів, уявляєш?

- Надзвонював?! – я здивовано на неї витріщилась. – З чого б то?

- А я все-таки думаю, - лукаво примружилась Агнеса, - що робив він це не просто так.

Я мимоволі згадала сьогоднішній сон.

- Ще б чого! – обурено вереснула я. – Навіть не вздумай натякати! Ви, до речі, подарунків сьогодні так і не отримаєте!

- Ну це ж тільки цього тижня нас немає в Києві, - пирхнула Агнеса. – А без подарунків ми ж по-любому не залишимось.

- До речі про подарунки, - відгукнулася Руслана. – На честь нашого маленького дівочого свята я вирішила влаштувати нам невеличкий шикарний обід – я замовила піцу. Десь через півгодини прийде.

Раптово у двері подзвонили.

- Про вовка промовка, - зраділа Руслана, відчиняючи двері.

Проте вона помилилася. На порозі стояв Гліб, а в руках він тримав…. Велетенський букет багряних троянд. Вигляд у хлопця був напрочуд ніяковий.

- Це кому?! – охнула Руслана.

Гліб з деякою надією глянув на неї.

- Свєта вдома? – запитав він.

- Ну а де ж вона може бути ще, дурнику, - долетів з кухні голос Агнеси.

Тремтячи з ніг до голови, я мовчки вийшла в коридор. Глянула на Гліба…. І опустила одразу очі. До кого він явився з цим букетом? Ну ясно ж, що не до дівчат. Невже це…

- Чи не могли б ви залишити нас зі Свєтою наодинці? – запитав Гліб.

- Авжеж, авжеж, - послужливо відказала Руслана, що була приголомшена не менше, ніж я сама. – Можете пройти в її кімнату….

- Пішли, - сталевим голосом процідила я, і, не дивлячись на Гліба, рушила до себе в кімнату. Тієї миті я лютувала, як ніколи. Хотіла сказати йому все, що про нього думаю…. Хотіла кинути йому у вічі шпильку, що він, певно, йшов з цим букетом до своєї пасії, але помилився будинком. Ох, чого я тільки не хотіла йому сказати!

… Гліб боязко увійшов в кімнату.

- Я загалом… - почав було він, але хапко збагнув, що меле щось не те. – Ну, взагалі-то… Ось… Коротше, вітаю тебе зі святом, - нарешті видушив він. Було видно, що язик у нього заплітався.

- Ну спасибі тобі, - уїдливо промовила я. – Пробач, що змушена затримати тебе так надовго. Ну, давай мені цей букетик і біжи до Ліліньки, а я його тим часом кину в сміттєпровід.

Жорстокі, холодні слова самі зривалися в мене з вуст. Це моя природня особливість – висловлювати людям свою думку про них. Щоправда, частіше я роблю це метафорами.

Гліб опустив очі, немовби почував себе винним. І тільки спромігся проговорити:

- Ти що… досі?

( ОХ УЖЕ ЦЕЙ СІРІУС БЛЕК!)

- Та-ак.. – насмішкувато протягнула я. – А ти, я бачу, такий самий, як і твоя дівуля: два чоботи пара. Ну так, що чи ще довго ти будеш турбувати мене своєю присутністю?

Гліб вагався ще кілька хвилин. А тоді рвучким жестом вручив мені просто в руки ці троянди і, немовби з несподіванки, поцілував у щоку. Я відчула, що всі нутрощі у мене просто палають.

- Ти незвичайна, - палко прошепотів Гліб. – І дуже красива. Твоє волосся – як оці троянди. А ще ти дуже схожа… на неї. Правду казала Санько: ти нічим не гірша.

- На кого схожа? – вимогливо запитала я.

Проте Гліб не відповів. Він рвучко кинувся до вхідних дверей, і вже виходячи гукнув:

- Вибач, що потурбував.

… Як тільки двері за Глібом зачинилися, я впала на ліжко і розридалася.

Як же несправедливо все таки вийшло! Ось взяла і здуру образила пацана! А за що, питається? А раптом він хотів сказати мені ті самі три слова і пояснити, що плітки про Лілю – це все неправда? Хоча… Якщо так, то хто така « вона»? Адже нерідко симпатичні хлопці бувають бабіями. Але… Ні, Гліб точно не з таких! Це все якесь прикре непорозуміння.

… Двері до кімнати тихенько скрипнули і прочинилися.

- А? – почувся звідти стурбований Русланин голос, а потім в ущелині з’явилася її голова. – Ого! Ти що, плакала?

- З чого ти взяла? – Мені абсолютно не хотілось визнавати, що я таки давала волю сльозам.

- Ну а мені ж звідки не знати, - глибокодумно гмикнула кузинка. – Я ж це раніше робила мінімум п’ять разів на тиждень.

- Ну гаразд, - зітхнула я. – Добре, припустімо, я плакала. Але ж ТИ точно повинна знати, що я на дух не переношу, коли мене застають всю в сльозах.

- Взагалі-то я пришла поговорити… - трохи збентежено мовила Руслана. – Щодо Гліба.

- Я не хочу про нього нічого говорити, - відрізала я.

- Але чому? Він же дуже хороший хлопець.

- Колись він БУВ хорошим, - уперто мовила я.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, просто дивлячись одна на одну. Тоді Руслана, прокашлявшись, почала:

- Ой, знаєш… Коли я була такою як ти, у мене були теж проблеми з другою половинкою. Навіть серйозніші, ніж у тебе зараз.

( Ну от! Це називається « Друга серія»).

- Та ну, не посміхайся ти так. Серйозно кажу, були – а серйозніші ще й тому, що сила волі в мене значно слабша, ніж у тебе. А втім, ну нерідкісні ж випадки, коли кохання виникає між людьми, що ворогували, здається, ледь не з пелюшок. Так чому ж… чому у вас з Глібом нічого не може скластись?

- Ти ще так багато не знаєш, - я мимоволі закотила очі. – Він крутить з двома дівчатами, а сам мені якісь казочки розповідає про те, як він мене обожнює. І як я, по-твоєму, повинна на це реагувати?

- Тобто як з двома? – Руслана була явно приголомшена.

- Ну взагалі… Сестра його розказувала… та загалом, то неважливо! Головне, що я більше не хочу мати з ним нічого спільного.

Повисла гнітюча пауза, що протрималась аж кілька хвилин. Тоді Руслана заговорила:

- Знаєш, Свєто, що сказала би зараз Агнеса? Вона сказала б, що ти насправді ти приховуєш свої справжні почуття. Що ти дуже любиш Гліба, і переживаєш, як його поведінка вплине на ваші стосунки. Я вгадала?

- Сама докумекала? – здивувалась я.

- Проїхали. На даний момент це неважливо. А ще моя тобі порада: не суди по поведінці людини, не спитавши, для чого вона це робила. Гаразд?

Я промовчала. Тоді мовила майже жалісливо: - Знаєш.. Давай не будемо зараз про нього.

- ОК, - переключилася одразу Руслана. – Краще давай ти мені щось розповіси.

І я промовила те питання, що так хвилювало останнім часом:

- Це що, ознака нижчого рівня – читати книжки?

Навіть передати вам не можу, як це ошелешило мою кузинку.

- Хто тобі наплів такого ідіотизму? – білими губами прошепотіла вона. – Невже те мале зміюченя?

Я понуро схилила голову.

- Знаєш, хто говорить зазвичай такі слова? Ті, хто заздрять. Взагалі статистикою доведено, що у тих, хто читає, набагато більший інтелект, ніж у тих, хто висить в Інеті. І запам’ятай – якщо ти дійсно щось любиш, то ніхто не здатен тебе розлюбити це! Звісно, - поспіхом додала вона, - якщо сама не захочеш.

- Артем, мій друг, казав мені майже те саме, - поділилась я. – А читати я справді люблю – почасти тому, що в книжках світ значно досконаліший, ніж в реальному житті.

Зненацька Руслана кинула на мене дивний погляд. Тоді спитала:

- А можна поцікавитись… Чим ти ще захоплюєшся, крім книжок?

На це питання мені було що їй відповісти.

- Всім… потрошку, - чесно відповіла я. Трохи люблю малювати, трохи грати в шахи, трохи вишивати…. Але найбільше я, мабуть, люблю слухати музику. Знаєш, коли ми були маленькими, Наталка одного разу сказала: « Життя без музики – не життя». Тоді я не надавала особливого значення її словам…. Але тепер прекрасно розумію їх. Майже весь той вільний час, що не займають книжки, я збуваю слуханням музики. Музика допомагає мені вилікувати душевний біль і стає єдиною розрадою, коли мене захоплює цілковите нещастя. А якщо вже зовсім чесно… То з тих пір, як в моєму житті почався… гм… непростий період, то останнім часом я лише цим і займаюсь… - Я очікувально глянула на Руслану.

Проте сказаного їй було замало. З виразу обличчя було ясно, що почути вона хоче значно більше.

- А який твій улюблений виконавець? – запитала вона.

- Ірина Білик. Знаєш, деякі особистості в класі дивуються – чому саме вона?

- Що, знову та зміюка? – запитала Руся.

Я кивнула. Про Лілю мені говорити абсолютно не хотілося.

- … а я скажу. Вона дуже талановита особа і пише неймовірні пісні. В кожній її пісні присутнє кохання, яке виглядає щоразу по-різному: взаємне чи нерозділене, зі щасливим чи сумним кінцем. І найголовніше – в її піснях завжди відчувається бодай часточка магії. Її лірична героїня – ніжна і тонка дівчина, вразлива, а її серце сповнене палкого кохання. Кожен раз, прослуховуючи їх, поволі починаєш мріяти про таке ж прекрасне кохання, як і в ліричної героїні.

Тоді сестра запитала:

- А ти б зустрітися з нею хотіла? Ну, зі співачкою?

- Ти ще запитуєш? Це ледь не мрія всього мого життя. Як здорово буде взяти в неї автограф, обійняти її, запропонувати для подальшого створення пісень свої вірші… А ще круто було б провести з нею цілий день – ми могли б годинами говорити про мистецтво.

- Ну що ж. у такому разі я можу допомогти тобі здійснити твою мрію, - просяяла сестричка. – Справа в тому, що пані Ірина… близька товаришка моєї матері. Чесно, вони в одній школі навчалися. І я бачилася з нею кілька разів.

Я приголомшено охнула:

- Жартуєш?!

- З чого б то? – знизала плечима Руслана. – Це все чистісінька правда.

- А чому ж ти мені досі про це не сказала? – запитала я ошелешено.

Вона лише похитала головою.

- Повір, я справді не знала що ти нею так захоплюєшся. А бачилися ми вже не так й часто, щоб я могла тобі про це повідомити. Але тепер я, звісно, як що буде така можливість, постараюсь організувати тобі з нею зустріч.

- Я справді хочу з нею побачитися, - палко прошепотіла я. – Я справді нею захоплююся… І хочу бути схожою на неї…. Вона така.. – Я на хвильку замислилась. – Чарівна, талановита, вродлива… Не те що я.

- Ну чому це? – простодушно здивувалась кузина. – Наскільки мені відомо від твоїх братів і сестри, вірші ти пишеш цілком навіть пристойні. А щодо зовнішності… Не можна ж стригти всіх під одну гребінку.

- Ти що, вважаєш, - з їдким сарказмом прошипіла я, - що оці патли можуть виглядати красиво? – я рвучко смикнула себе за волосся. – Що я зі своєю вагою можу виглядати привабливо? Ну чому одним все, а іншим – абсолютно нічого? Та будь-яка дівчина значно краща за мене! Ти з Агнесою, наприклад! Марина! Діана! Олександра! Навіть Роза, блін, дійсно за мене краща!!! З пір недавніх!

- Ти що, справді так вважаєш? – глибоко враженим тоном запитала сестра.

Я понуро кивнула.

- Ти справді так вважаєш, чи це стереотип? – розходилась Руслана. А потім додала: - і зовсім ти не страшна. У тебе зовнішність дуже…. Яскрава, незвичайна, розумієш? До речі, ти знаєш, - змовницьки підморгнула вона мені, - руді жінки віднедавна вважаються одними з найвродливіших. А ще…. – вона на хвильку замислилась, - якщо чесно, мені здається, своє ім’я ти отримала недарма. Ти мені дуже нагадуєш мою улюблену співачку – Світлану Тарабарову.

- Так Тарабарова ж зірка, - мляво запротестувала я.

Руслана порснула сміхом.

- Повір, коли їй було тринадцять, вона й гадки ні найменшої не мала, що буде такою популярною як зараз.

- Це що, вона тобі персонально сказала?

- Ми всі через це проходимо… Звісно, ми снуємо в юності незабутні мрії про славу, проте жодна знаменитість – взяти хоча б пані Ірину чи Джоанну Роулінг – навіть уявити не могли, що в наші часи вони стануть популярними на весь світ.

На якусь хвилину ми обидві замовкли, а я здорово замислилась над попередніми словами Руслани. Виходить, я усе-таки не потвора…. Раптово пригадалися слова Гліба, промовлені сьогодні вранці: « Ти дуже схожа… на неї».

НА КОГО?!

Руслана вже розтулила рота, очевидячки, збираючись ще щось сказати, як раптом з передпокою долинув рингтон її мобільного.

- Ой, вибач… Загалом, мені треба поговорити!- забідкалася вона і кулею вилетіла з кімнати.

« Грицько», - одразу здогадалась я. А сама замислилася: чим би мені зайнятися? Ні до музики, ні до книжок, ні до телевізора мене сьогодні не тягнуло. Як раптом мене осінило.

Як ви вже знаєте, я маю здатність до написання віршів, проте останнього місяця я чомусь за них не бралася. А сьогодні… у мене раптом з’явилося нереальне натхнення. Отож я взяла свій нотатник, ручку, вмостилася у кріслі і почала шкрябати.

Я не мисткиня. Й не зумію точно

В словах я відтворити почуття,

Та не створить цього вірша не можу просто,

Адже навіщо мені тоді сенс буття?

І я не знаю, кого ти кохаєш,

Проте думки тобі всі віддаю,

Хоч і не відаю, кого ти там чекаєш,

Але ти знай, як я тебе люблю.

Кожнісіньку хвилину я з тобою –

Запам’ятай це раз і назавжди,

Я прошу тебе, ти ж не знехтуй мною,

Бо почуття я хочу зберегти.

І не запитуй, звідки це я знаю,

Я просто знаю, знаю я, і край –

Та нещодавно так мені сказали:

« Ти свого шансу марно не втрачай!»

І я не втрачу… Це я обіцяю!

І хай минуть крізь мене дні й роки,

Та знай, що я завжди тебе чекаю,

І що мені потрібен лише ти.

Оце й усе, що тут я записала,

Хоча я, звісно, зовсім не талант…

Та що могла, те я тобі сказала,

І ти мої слова не забувай..

Оце й усе…. І я, як могла, висловила свої почуття до Гліба. І насправді, те, чого я по-справжньому прагну – це бути з ним. Я нарешті збагнула, що він був єдиний, кому колись належало моє серце. Сіріус не рахується… Нарешті я це збагнула – я ніколи його по-справжньому не любила, всього лише незначущо ним захоплювалась. Так, я насправді хочу такого прекрасного неземного кохання, як у Руслани з Грицьком. Як у Маринки і Артема, Макса і Асі та інших моїх друзів. Як у всіх тих героїв книжок, що я їх прочитала, як у багатьох героїв «Поттеріани»: Гаррі та Джині, Герміони та Рона, Лілі та Джеймса…

Зачекайте-но…..ЛІЛІ?

Здається, я вже знала відповідь на запитання, яке зринуло у мене вві сні.

… Кілька хвилин потому у двері подзвонили.

« Родичі приїхали», - одразу збагнула я. Проте виходити на зустріч я чомусь не спішила. « Посиджу краще тут», - вирішила я, і впала на своє ліжко. Так, безтямно втупившись у стелю, я пролежала деякий час, поки з-за дверей не долинуло:

- Е-е… Можна зайти?

Я одразу насторожилась. «Любий» братик? Якого біса він тут забув? Я зіщулилась, немовби перед нападом, проте не відповідала.

- Алло!

- Та можна вже, - стомлено зітхнула я.

Двері повільно прочинились і Гера, суплячись, увійшов до кімнати. Я одразу насторожилась, приготувавшись почути якусь гидоту. А проте брат, вочевидь, не поспішав заговорювати до мене. Його погляд був якийсь замислений.

- Ну? – поквапила я. – Роздумуєш, щоб такого ляпнути?

Гера тяжко зітхнув.

- Е,Свєто… Я загалом… Коротше, я хотів попросити вибачення.

- Вибачення?! – витріщила я очі. – За що вибачення?!!

Брат відповів не одразу. Якусь мить він задумливо дивився в одну точку на стелі. А потім звів на мене свої прекрасні карі очі і промовив:

- Я знаю, що був зовсім несправедливий до тебе. Ти не мала причини, щоб до тебе так ставились. А все сталося через одну давню дитячу травму…. Через деякий час після того, як Соня народилася, я попросив у мами братика. Я справді мріяв про братика, ще від того часу, як навчився самостійно говорити і ходити. І мама пообіцяла, що наступного разу обов’язково буде хлопчик…. Я так чекав цього моменту! Тепер я міг бути не єдиним хлопцем в сімї, міг мати найближчого друга, якому я буду звіряти найпотаємніше, з яким буду годинами гратися…. І… Уяви собі моє розчарування, коли я довідався, що в мене буде сестра. Сказати, я був в шоці – все одно що промовчати. А те, що ця сестра виявилась неймовірно схожою на мене, остаточно мене добило. І, хоч вже зовсім скоро з’явилися на світ Андрій та Макс, я так і не зміг пробудити до тебе теплі почуття. Я завжди відчував, що ти відібрала в мене брата, якого я міг отримати. І тільки зовсім недавно я зрозумів, наскільки був неправий стосовно тебе… - Він раптово зітхнув. – Як же це страшно, коли брати й сестри роками не ладять між собою! Коли… ну, знаєш.. – Він на хвильку замислився… - Коли хтось вважає, що його найрідніша людина має серйозні розумові відхилення.

Я щось нерозбірливо мугикнула, а на думку мені знову спала Лілі. І тут до мене дійшло, ЩО, власне, Гера сказав.

- То ти що… дум… думав, що я… теє? – від жаху, що несподівано на мене наплив, мені було важко зв’язати докупи два слова.

- Звісно, що ні! Як ти взагалі могла ТАКЕ подумати?! Просто… ти завжди мене дивувала. Ти була « не такая, как все». Усі навколо люди мали приблизно однакові інтереси, ходили групками, слухали однакову музику, дивилися однакові фільми, рубились в ті самі комп’ютерні цяцьки, про книжки взагалі мовчу… А ти…. Ти просто світилася посеред усієї цієї сірості, знаєш? Це ж завдяки тобі весь клас без розуму від Гаррі Поттера. Тепер простий сіренький клас саме через тебе захопився цим шаленим бестселером і нарешті зрозумів, наскільки глибока ця книга. Чесно кажучи, до того моменту, коли нещодавно мати як покарання змусила мене прочитати увесь семитомник, я теж так і не міг цього збагнути. Та не один Гаррі Поттер! Я сам чув, як моя дівчина Віта сама говорила, що не розуміла, наскільки прекрасна співачка Ірина Білик, поки ти не дала одного разу їй послухати. У тебе просто дар примушувати людей змінювати їхні думки щодо чогось, розумієш?

Овва! А я й не думала, що Гера колись мені таке скаже. Думала, він буде ненавидіти мене повік.

- Чуєш, я ще це… Хотів попросити пробачення щодо Сіріуса. Ти ж досі його любиш, так?

Я зітхнула.

- Знаєш, а насправді… Насправді я ніколи не любила його по-справжньому…. Я просто.. Захоплювалась ним, що він вистояв проти зла і не зламався… Співчувала, бо йому довелося вирости в сімї покидьків… Оце й усе. Але якщо чесно, - тут мої очі знову зволожніли, - я не можу.. не можу стриматися, коли хтось погано про нього говорить.

- Свєто, в цьому якраз нема нічого поганого. Це ж покидьки обзиваються, а те, що ти реагуєш, означає, що ти хороша людина з добрим серцем, і за всіх інших – горою… От скажи, якби хтось так само обзивав.. ну приміром, когось із твоїх друзів, ти б зреагувала?

- Так, - кивнула я, - зреагувала б.

- От бачиш. І це зовсім не соромно, це ж відстоювання справедливості! Так що заспокойся і перестань цього соромитись.

- Гаразд, - зітхнула я.

- А тепер пішли на кухню, там уже мама стіл накрила на честь свята, погуляємо.

… Уже лягаючи спати, я згадала сьогоднішній сон.

Безперечно, цією дівчинкою була Лілі Еванс. Зараз я не сумнівалася в цьому ані крихти. Вона запевняла мене, ніби Гліб має до мене якісь почуття… І тут мене накрила страшна правда.

Невже Гліб був закоханий в Лілі? Ці його слова про те, що я на неї схожа… Маячня Асі про « три вибори» … Що ж, у такому разі ясно, чого він крутив з Ковалевською, зловтішно зауважила я. Пригадався також і випадок з контрольною, і шепотіння в мене за спиною…. Зненацька мені стало до болю образливо і я знову ледь не розревлася. Чому він не розповів все зразу? Чому тягнув кота за хвіст, дотягуючи аж до кінця? І коли очі мої вже злипалися, я таки вирішила, що щойно ви здоровію, влаштую Глібові « розбір польотів».