Наступного ранку я прокинулась весела як ніколи. Передусім тому, що був день Святого Валентина, а ще що тому, що мама таки пообіцяла поговорити з фізичкою, аби залагодити справу.

Настрій у мене був пречудовий. Я швиденько поснідала, одяглась, вкинула до сумки свіжий випуск журналу « Я Поттероман», і вирушила до школи разом з мамою.

Надворі падав густий лапатий сніг, як і повинно бути посеред лютого. Сьогодні, аби насолодитись красою природи, ми вирішили не їхати машиною, як завше, а просто пройтися пішки до школи – тим паче що іти всього якийсь кілометр з копійками.

До школи ми дісталися менш, ніж за чверть години. Я вирушила до свого 7-Г, а мама пішла в кабінет фізички, аби залагодити ситуацію з навчанням.

Коли я зайшла в клас, там нікого не було, окрім Рози Яблонської, що сиділа собі за передньою партою і вдивлялася в ручне люстерко.

Я намагалася спокійно дійти до своєї парти, остерігаючись, аби Роза мене не помітила, але вона вже підвела голову і косо на мене глянула.

- З добреньким ранком, Подільська, - скептично мовила вона. – І як це ми умудрилися заробити запис в щоденнику аж на день Святого Валентина?

Я розпачливо застогнала.

З усіх дівчат в класі я найбільше не любила Розу. Роза завжди вважала себе найкрутішою і найгарнішою – а насправді її не те що гарною, її навіть симпатичною важко назвати. У неї було сухе біле волосся ( ОТАКЕ я не хотіла б мати!), і блідо-зелені очі – «кольору недостиглого яблука», як я їх називала. А до того ж, у неї був ніс картоплею і страшенно тонкі губи.

З першого дня в школі Роза заявила, що не збирається ні з ким рахуватись. У класі її не любили, а вона в свою чергу, відповідала всім взаємністю. Але найбільше вона не любила мене: при кожній нагоді вона вчила мене життю, а крім того постійно глузувала і щоразу давила на моє так назване «слабке місце».

- І від кого ми сподіваємось сьогодні отримати «валентинку»? – пустила шпильку Роза. – Може, від самого СБ?

Ігнор.

- Особисто я не розумію, що ти в ньому знайшла. Як на мене, він просто ІДІОТ.

- Стули пельку!

- От сама візьми і стули!

Хтозна, скільки ще б продовжувалася наша суперечка, якби її не перервав раптовий грюкіт дверей. Я покосилась з острахом на двері, гадаючи, що то наша класуха Єлизавета Ігорівна, але то була Маринка. Гарно і екстравагантно вдягнута, чорне волосся розпущене. Маринка глянула на Розу скептичним поглядом, і сказала доволі холодно:

- Краще б ти, Яблонська, більше часу домашці присвячувала, як Свєта, а не стовбичила перед дзеркалом. Бо у Свєти, на відміну від деяких, в табелі не одні двійки.

Оце вже було в самісіньке яблучко: Роза навчалася настільки погано, що я ще дивувалася, як її не виключили з ліцею з вовчим білетом. Роза аж отетеріла від слів Маринки, але промовчала і знову стала споглядати себе в люстерку.

- Не переживай через Яблонську, - втішала мене Маринка, поки ми влаштовувались за партою. – Недарма ж кажуть, що всі білявки – дурепи.

- Ну, далеко не всі, - заперечила я. – Завдяки одній з білявок народився чудовий бестселер.

- Окей, забий. А як там в тебе з твором? Написала? Мабуть, про Сіріуса?

- Ну звісно ж. А ти про кого?

- А я про Герміону.

Після цього ми знову узялися обсмоктувати тему про «Гаррі Поттера». Це завжди була, є і буде наша найулюбленіша тема. А крім того, волею долі сталося так, що в нас і дні народження тоді, коли й в наших улюблених персонажів: У Маринки – 19 вересня, а в мене – 3 листопада.

Першим уроком йшла зарубіжна література – мій улюблений предмет. Коли продзвенів дзвоник, усі учні вже були на місці, а ще за кілька хвилин увійшла викладачка – Ольга Єгорівна.

- Доброго дня,- сказала вона. – Сьогодні у нас останній урок за « Поттеріаною», а на наступному уроці пишемо контрольну роботу. Отже, розпочнемо урок. Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Ніхто не поворухнувся.

- Гаразд. Спочатку законспектуємо дещо, потім буде опитування, а після цього я зберу зошити і прочитаю ваші роботи.

Після цього учителька стала записувати на дошці тему уроку. « Головна думка книжок « Поттеріани» та чим популярний цей бестселер».

Кілька хвилин ми просто конспектували, а потім вчителька стала обирати «жертву» для опитування. Вона довго водила поглядом по рядку прізвищ в журналі і нарешті оголосила:

- Степанова.

Маринка аж побіліла: було видно, що до уроку вона не підготувалася. Я підбадьорливо стиснула руку подружки і усміхнулася їй. Трохи провагавшись, Маринка все-таки рушила до дошки.

- Отже так, - почала вчителька. – Зараз ти нам, Степанова, розкажеш (можна своїми словами), чому навчила нас Золота Трійка. Ну, розпочинай.

Маринка розповідала повільно і невпевнено, раз у раз заїкаючись. Класу стало настільки нудно, що всі стали займатися хто чим хоче: дехто просто позасинав на партах, деякі хлопці стали грати в « морський бій», а перша красуня класу, Ліля Ковалевська, дістала модний журнал і почала гортати. І тільки я одна невтомно пожирала Маринку очима, сподіваючись, що їй вдасться викрутитися і не отримати « пару». Але, на жаль, мої сподівання таки не збулися.

Кілька хвилин послухавши монолог Маринки, вчителька зітхнула і промовила:

- Отже, Степанова, до уроку ти не підготувалася. Можна поцікавитись, чому?

Похнюплена Маринка опустила голову.

- Я не знаю, - мовила вона.

- Отже, так, - вирішила Ольга Єгорівна. – Ставлю тобі двійку, але поки що олівцем. Коли наступного разу все вивчиш, так і бути, виправлю на четвірку. Сідай, Степанова!

Коли почервоніла Маринка сіла, літераторка запитала:

- А як там твоя подружка Подільська поживає? Може ти, Світлано, нам таки поясниш, чого навчила нас Золота Трійка?

Я впевнено встала і рушила до дошки. Слова полетіли з рота швидше, ніж я встигла щось вимовити. Це додало мені впевненості, і я заговорила. Торохкотіла я добрячих три хвилини, поки вчителька не зупинила мене:

- Гаразд, Подільська, досить. П’ятірка. А ти, Степанова, краще б більше читала, як подруга.

Коли я сіла на своє місце, ми з Маринкою обмінялися багатозначними посмішками: все було так само, як і вчора, тільки з точністю та навпаки.

- Значить так, - сказала вчителька. – Тепер ми дещо запишемо, а потім я дам вам домашнє завдання.

Решту уроку ми просто конспектували. Коли до дзвоника лишилося всього п’ять хвилин, вчителька оголосила:

- Домашнє завдання на вівторок: сторінка 210, завдання 5. І підготуватися до контрольної роботи! А зараз зошити мені на стіл!

Швиденько ми покидали зошити нас стіл вчительки, і в ту ж мить продзвенів дзвоник. Ольга Єгорівна зібрала зошити в сумку, і вийшла з класу.

- Який наступний урок? – поцікавилась я в Маринки, тим часом малюючи на полях зошита з математики велетенську англійську літеру S.

- Фізра, - відповіла подруга. – А що таке?

- Та нічого, - мовила я, переходячи до літери I.

На цьому уроці ми з Маринкою не могли бути разом, як завжди: оскільки заняття спортом мені були протипоказані, я сиділа в дівочий роздягальні, в той час як Маринка займалася. Думаючи про це, я зітхнула і вивела літеру R.

Закінчивши малювати її, я перейшла до решти літер. I. U. S. SIRIUS.Дописавши це, я вирвала аркуш з зошита, і запхнула його в кишеню кофточки.

Решту перерви я наминала свій другий сніданок і тупо розмірковувала про сенс життя. Так я і сиділа всю перерву, поки не пролунав дзвоник. Тоді я встала, витягла з сумки журнал « Я Поттероман» і рушила в спортзал.

Увійшовши в двері спортзалу, я зразу завернула в бік дівочих роздягалень. Поки що там нікого не було, окрім Лілі Ковалевської, що самотньо сиділа на підвіконні.

- Салют, Подільська,- озвалася вона. – Як життя паскудне?

- Та нормально, в принципі, - сказала я. Тим часом увагу Лілі привернув журнал, який я вертіла в руках.

- Ой, це свіжий номер « Я Поттероман», так? – запитала вона. – А анекдоти нові там є?

- Та певна річ, - сказала я. – Там багато чого є…

- Ну гаразд, зараз усім розповіси, тільки хай зберуться решта.

Не минуло й кількох хвилин, як роздягальня заповнилася тими дівчатами, що не займалися ( а таких було чимало).

- Світланко, Світланко! – вигукували вони. – Прочитай нам новий анекдот!

- Без проблем, - я розгорнула потрібну сторінку і узялася читати:

« Сіріус Блек вигулює цуценя. Підходить до нього Гаррі Поттер:

- Сіріусе, ти що, собачку завів?

Ні, Гаррі, дитину.»

Секунду потому роздягальня вибухнула реготом.

- Ой, не можу! – стогнала на підлозі Наталка Дика, одна з найбільш заядлих фанів « ГП» нашого класу. – Дитину ! Це ж треба таке!!!!

Одна лише Роза презирливо пхикнула:

- Ну і в чому тут прикол?

- В чому прикол????!!! – Ліля витріщилась на неї, немов на божевільну. – Дитинко, ти що, чокнута? Та це тобі й маля з повзункової групи скаже!

- Але ти не читаєш ніяких книжок,на відміну від деяких, - Наталка з повагою глянула на мене, - і тому ні бельмеса не тямиш. Світлано, поясни їй, в чому прикол.

Кинувши важкий погляд на Розу, я промовила:

- Пояснюю для тупих: Сіріус Блек уміє трансформуватися в собаку, виходить, цуценя – його дитина.

- Краще б ти в нормальних пацанів закохувалась, а не в пришелепків усіляких, - фиркнула Роза.

Я хотіла було кинутись на неї з кулаками, але Наталка стримала мене:

- Та не зважай ти на неї! Усе одно вона тупа як мегавалянок.

Роза показала їй язика і відвернулась.

А кілька годин потому, коли ми всі збиралися по домах після уроків, я, складаючи речі в портфель, виявила записку:

« Божевільна. Хто в теперішні часи читає? СБ ідіот».

Я глянула на Розу, трусячи запискою:

- Твоїх рук справа?!

- Та ні! Ти що? – помітно розгубилася Роза. Але я…. я…

- Брехло. – Востаннє кинувши на неї тяжкий погляд, я попрямувала до дверей.

- Подільська, зачекай! Я знаю, хто це зробив! – гукнула мені навздогін Роза. Але я вже грюкнула дверима.