Вівторок, 17 лютого, за чверть друга. Я щойно повернулася зі школи і тепер обідала.

Дома, як завжди, нікого не було. Поки я їла, у голові намагалася вкласти події сьогоднішнього дня. Бо саме сьогодні сталася незвичайна подія на літературі, в якій, як не дивно, була замішана Лілія Ковалевська.

…. Як ви, напевно, п

ам’ятаєте, у суботу у нас збирали зошити. От і сьогодні перед контрольною вчителька роздала нам зошити і коментувала оцінки.

- П’ять у класі отримали лише троє людей. Це: Подільська Світлана. Щербина Гліб. І… чим я, звичайно, приємно здивована.. Яблонська Роза. Рози, до речі ще немає в школі?

- Немає, - відповіла Наталка. – Вона хвора, і, мабуть до весни її не буде.

- Цікаво, про кого ж вона написала? – прошепотіла до мене вкрай здивована Маринка. Я лише стенула плечима.

Зошити пішли далі. Майже всі інші учні класу, серед них Маринка й Наталка, отримали по четвірці. На трійку написав один лише Генка Іванов, двійки не отримав ніхто, а от кіл…

- Ковалевська, - суворо мовила вчителька, - у тебе що, якісь проблеми?

- Які ще проблеми? – огризнулася Ліля.

- Ти завжди мала відмінно з літератури. І що це, будь ласкава пояснити, ТАКЕ? – Ольга Єгорівна потрусила перед класом Ліліним зошитом. Абсолютно чиста сторінка. Вгорі стоїть « Тринадцяте лютого, домашня робота», а далі – ВЗАГАЛІ НІЧОГО. Крім великої жирної одиниці.

Шок у кедах!

Я швидше очікувала, що практична і серйозна Маринка почне гинути за хлопцем, ніж Ліля притягне кіл з якогось уроку. Ми всі, як за командою, витріщились на неї. На наш превеликий подив, вона виглядала абсолютно байдужою.

- По-одумаєш, - протягнула вона. – Мені що, є моє, нема більш чим зайнятися, ніж зубрити якийсь дурнуватий предмет? Крім того, ТАКИЙ предмет. Тим паче що мені та одиниця зробить.

Усі остовпіли. Запала тиша. Оговтавшись, вчителька промовила:

- Ти ще й маєш нахабство хамити? Щоденничок, дорогенька, на стіл. І батьків в школу.

- А вони у відрядженні, - пирхнула Ліля. – Але навіть якщо б вони були дома, стала б я їх викликати. І взагалі, я більше не збираюся миритися з порядками цієї дурнуватої школи. – І на очах у шокованого класу вона схопила сумку, кинулась до дверей шафи, витягла звідти пальто, а потім вийшла з класу і на додачу ще й гучно хряснула дверима.

Якусь мить сторопілий клас здивовано витріщався їй услід. Наскільки моя пам'ять сягає, ще жодного разу ніхто з учнів не покидав школи під час уроків. А тим паче від Лілі ми такого ну аж ніяк не сподівалися.

Але дивуватися не було коли: попереду нас ще чекала контрольна. Тому, важко зітхнувши вчителька сказала:

- Гаразд, не будемо гаяти часу. Вишневецька, Дика, роздайте, будь ласка, контрольні зошити.

… Контрольна робота виявилась простенькою, тому й час сплив якось непомітно. Як тільки продзвенів дзвінок на перерву і всі здали зошити, я підійшла до Гліба й запитала:

- Слухай, а ти у тому творі, що у нас в суботу перевіряли, про кого написав?

Частку хвилину Гліб вагався. Тоді він нарешті сказав:

- Не хочу здатися грубим, але нехай це на деякий час залишиться таємницею.

- ?

- Це неважливо. У кожного з нас мусять бути свої секретики. Але я колись все це обов’язково тобі розповім. Можливо, не скоро, але розповім.

- Гаразд, - зітхнула я. – Я знаю, що ти розповіси. Я тобі вірю. А друзям треба довіряти повністю.

Розвернувшись, я пішла до виходу. У той момент я не бачила обличчя Гліба, інакше я б помітила, як кров кинулась йому в лице. І тільки вже ступивши в коридор, я почула голос Маринки:

- Вона правильно каже. Друзям треба довіряти. А ти її не вважаєш другом, інакше б сказав про це. Адже вона тобі розказала про…

Як вона закінчила фразу, я вже не почула.

… А тепер я сиділа вдома і ламала голову. Чому Гліб мені нічого не сказав? Я що, справді для нього – лиш порожнє місце? Всього-на-всього запитала про улюбленого персонажа твору – невже варто робити з цього суперсекретну таємницю? І про що я, за словами Маринки, йому тоді казала??

…Уроки робити не хотілося. Занадто багато важких думок було в голові. Тому, деякий час тупо витріщаючись на підручник з історії, я плюнула і вирішила домашку залишити на потім – а зараз, щоб не надумати нічого такого, просто послухати улюблену музику. Кажуть, допомагає.

Я витягла з коробки з дисками диск з записами Ірини Білик, вставила його в DVD-програвач і врубила звук на повну потужність, а потім розляглася на підлозі і стала насолоджуватися музикою. Заграла пісня « Коробочки».

«А я жила для него, и верила, что разлука

Никогда-никогда не наступит,

И только из-за него, ведь он как никто

Никогда не ревнует, но очень волнует…

Я жила для него, но время как вор-

Воспоминания тают и исчезают….

И только я до сих пор хочу лишь его одного…

Вот как бывает.»

Я замріяно зітхнула. Усе-таки Ірина Білик- прекрасна співачка. Дуже талановита, пісні неймовірні пише і сама музику до них добирає. Я б так не змогла. Щиро захоплюючись співачкою, я дуже хотіла бути на неї схожою – з білим-білим коротко підстриженим волоссям і великими світло-голубими очима.

Часто я потай сумувала, що народилася не блондинкою. Хоча в мене була така можливість – моя мама білява, так само, як Соня і Макс, але я чомусь, як тато, Гера і Андрій, народилась рудоволосою. Ну постійно все найгірше дістається мені….

… Прослухавши ще кілька пісень Білик, так, що нарешті викинула з голови усі думки про Гліба, я з чистим серцем взялася за уроки. Півгодини викинула на іноземні, п'ятнадцять хвилин пішло на біологію з історією, а от з алгеброю діло пішло гірше: я мучилась із нею битих дві третини години, доки не додумалась переписати відповідь з ГДЗ. Загалом, до п’ятої все було готово.

Я спакувала портфель. Хлопці, батьки і Соня ще не повернулися, та й найближчим часом, мабуть, ще не прийдуть. Раптово я захотіла вийти на вулицю та подихати свіжим повітрям. Я вирвала з блокноту аркуш, узяла ручку і стала писати мамі записку.

Пішла погуляти. Повернуся до половини сьомої. Якщо що, буду у скверику біля дому. Мобільний я взяла. С.

Закінчивши писати і пришпиливши записку в коридорі на стіні, я похапцем одягнулася, вийшла на сходовий майданчик, зачинила квартиру і пішла донизу по сходам.

Пробігши кілька поверхів сходами, я спустилась донизу, вийшла з під’їзду і рушила в сторону скверика.

За ці чотири дні погода на вулиці різко змінилася. Кілька днів тому був суцільний снігопад і сильна завірюха – словом, справжня сувора зима. Тепер же на землі був не сніг, а якась рідка каша. Бурульки те й діло постійно падали з дахів, а з під снігу вже виглядала травичка – одне слово, тепер уже все нагадувало, що весна не за горами.

… Минаючи порожній дитячий майданчик, я помітила біля гойдалки постать, яка на мить здалася мені знайомою. Я придивилася уважніше – так, я не помилилася. Це була моя сусідка з квартири ліворуч, Еріка.

Еріка Василенко, як і Ліля з’явилася в нашому районі недавно – одразу після осінніх канікул. Вона поселилася в квартирі поруч з нами, і навчалася в тій же школі, що й я – в паралельному «Б» класі. Ми переважно з нею мало спілкувалися, але, наскільки я її знала, вона була загалом непогана дівчина.

- Привіт, - привіталася я, підходячи до неї.

- Привіт, - без особливого ентузіазму відповіла Еріка.

Якусь мить ми обидві мовчали. Тоді вона підвела на мене очі і тихо сказала:

- Ми не можемо більше спілкуватися.

- Чому? – спокійно запитала я.

- Я не дружу з ботанами і заучками, - сказала вона. – Я просто хотіла перевірити, чи можна з тобою дружити… Помилилась. Ти геть нецікава. Крім того, що я почула від однієї людини, ти просто з’їхала з глузду а ще з тобою не можна дружити, бо ти якась намахана.

- Ну і хто тобі це сказав? – якось байдуже запитала я.

- А я не зобов’язана тобі говорити, - відрізала Еріка. – Але я вірю тій людині. Та що я тут з тобою розмовляю… Коротше, я пішла. – І вона рушила в бік свого дому.

От тобі й на. Зрада. Перше Герміонине пророцтво збулося.

Я не встигла до кінця обміркувати думку. Мобільний в кишені життєрадісно дзвякнув. Заграла мелодія «Щастя». Навіть не дивлячись, хто дзвонить, я натиснула « Прийняти виклик» і мовила в слухавку:

- Алло?

- Привіт, - пролунав незнайомий дівчачий голос на тому кінці. І тільки тепер я відірвала телефон від вуха, глянула на екран і виявила що номер незнайомий. Тому я знову піднесла слухавку до вуха і заговорила:

- Вибачте, ви по…

- Ні, не помилилася, - заперечила дівчинка доволі твердо. – Це ж Джинні Уїзлі, так? Ну це ж твій нік « ВК»?

- Ага, - підтвердила я. – а ти хто?

- Скоро побачимось, - відповів голос і зв'язок обірвався.

Так! Ще одна загадка. І хто ж ота дівчинка і звідки вона знає моє ігрове ім’я? Але ця загадка скоро сама вирішиться, адже вона сказала, що скоро з’явиться. От тільки чи знайде вона мене?