Наступний день пішов звичайним річищем. Маленькі перевертні вже самі прийшли на сніданок, а потім радісно повідомили, що сьогодні будуть з нами займатися. Тайлор побоявся, що малюки від нудьги просто рознесуть кімнату, а може й замок, тому вирішив зайняти їх справою. Міріон приготувала для дітей завдання за віком. Близнюки малювали та дивилися книжки з картинками. А їхня сестра вже була навчена грамоти й знала цифри, тож слухала урок і виконувала завдання разом із нами. Де було для неї складно, вчителька допомагала. Новенька Тіса теж працювала окремо.

Після обіду перевертні відпочивали в нашій кімнаті та продовжували знайомство з хлопчаками й Тісою. Тільки Сема не було, він забрав декілька книжок зі своєї вежі на тумбочці, та наче пішов у бібліотеку, але до самого тренування так і не повернувся.

Діти Роні захоплено розглядали колекції хлопців на тумбочках та хвалилися тим, що бачили у Тайлора в кімнаті.

- Ви були у вчителя в кімнаті? - відверто здивувався Елан.

- Та це ж свята святих! - підхопив Чейз.

- Дивовижніша лише спальня Діраса, - додав Рін.

- А вона взагалі існує? - запитав Майк. - Мені здається, він завжди сидить у своєму кабінеті.

- Ага, і взагалі не спить, - хихикнув Чейз. - Є звісно, поруч із кімнатою Тайлора.

Так за веселою балаканиною минув відпочинок. Потім ми всі разом пішли на тренування.

Після помилки з Тісою, Тайлор не поспішав із висновками з приводу вмінь Еріс і малюків-близнюків, а вирішив розпитати, чи навчав їх чогось батько. І не дарма. Виявилося, що діти добре володіли зброєю і могли постояти за себе, звісно ж за силою свого віку. Тож перевертні проходили тренування практично нарівні з нами. Еріс він поставив у пару з Аїном, а близнюки билися між собою.

Тренування закінчилося, але я не хотів повернутися у кімнату. Сів на лавочці й з сумом подивився у небо. Вже другий день добігає кінця, а батько ще не повернувся. Звісно, цього часу може бути замало, невідомо, як далеко встиг забігти Роні у пошуках відповіді й де саме потрапив у пастку. Можливо Дірас за цей час тільки добрався до нього і зараз розробляє план порятунку. Так хотілося зірватися і полетіти на пошуки батька, допомогти йому. Але я повинен залишатися тут, як ми домовилися.

Еріс теж не поспішала до кімнати. Вона провела поглядом своїх братів, які поспішили разом з Аїном та Майкі годувати та вигулювати собаку. Потім деякий час задумливо розглядала стійку з тренувальною зброєю. Після чого вирішила підійти до мене. Еріс присіла поруч і запитала:

- Сумуєш за батьком?

- Так, - не відриваючи погляду від хмар, відповів я.

- Я теж за своїм сумую, - зізналася Еріс.

І тут я стрепенувся, усвідомивши, про що ми говоримо, і озирнувся на всі боки.

- Ти чого? - злякалася дівчинка, а потім збагнула. - А, не хвилюйся, уже немає нікого, - вона махнула рукою в бік майданчика для тренувань. - Я пам'ятаю, що ваша спорідненість це страшна таємниця. - Еріс усміхнулася.

Я посміхнувся у відповідь і поцікавився:

- А як там Роні? Ти ж його відчуваєш?

Еріс кивнула.

- Він, як і раніше, десь там, далеко. І не наближається. І мама десь поруч із ним.

- Так, мій батько теж десь там... - я зітхнув. - Сподіваюся, вони разом і скоро з усім впораються і повернуться до нас.

- І я на це дуже сподіваюся. А ти теж можеш відчувати батька? - поцікавилася Еріс.

Я кивнув. Ми ще трохи посиділи мовчки, вдивляючись кудись у далечінь. Хотілося пронизати поглядом стіну, ліс, селища... побачити їх... ми злагоджено зітхнули. Еріс струснула головою, скидаючи тугу, і вирішила поцікавитися:

- До речі, якщо в нас випала хвилинка побути наодинці, то, можливо, розкажеш, чому ти не хочеш, щоб хтось знав, що Дірас твій батько?

- Просто не хочу, щоб стосунки з хлопцями якось змінилися, - коротко пояснив я.

- А чому ти думаєш, що вони зміняться?

- Не знаю, мені так здається, - я знизав плечима. - Щойно я потрапив сюди, у мене були конфлікти з деякими учнями. Вони називали мене "вискочкою", вважаючи, що Дірас якось по-особливому до мене ставитися. Може так воно й було, батько ще під час першої зустрічі щось запідозрив. І якраз у той час, коли я дізнався, хто мій батько, сталося так, що наші стосунки з хлопцями тільки-тільки налагодилися. Боюся це псувати.

- А я думаю, що все було б добре, - Еріс похитала головою. - Не знаю, розповідав тобі Дірас чи ні, але колись і мій батько, був таким самим звичайним учнем у гільдії найманців, що належала його батькові, моєму дідусеві Тарелу. Альфі, якому підкорялась велика зграя перевертнів. Проте абсолютно всі в гільдії знали, що Роні син Тарела, але відносилися до нього так, як і до решти учнів.

- Тут трохи інша ситуація, - не погодився я. - Про твого батька знали з самого початку. І наскільки я розумію, гільдія найманців існувала задовго до того, як Роні почав там навчатися. Там уже була своя стійка система навчання. А наша, школа молода, ми перші учні. Лорд Дірас, наш старший вчитель, досвідчений та сильний чаклун, перед яким кожен старається, мріючи заслужити його увагу і похвалу.

- Гаразд, ти мене переконав. Зрештою це твоя справа. - Уважно вислухавши мене, погодилася дівчинка. - А знаєш, це ж завдяки Роні, у вас з'явилася школа.

- Так? І як так вийшло?

- Коли наші батьки почали дружити, - почала розповідати Еріс, бовтаючи ногами, - то Роні доволі багато розповідав Дірасу про свою гільдію найманців. Як усе влаштовано. Скільки корисних знань отримують юні перевертні. Скільки поколінь професіоналів уже випущено. І в Діраса тоді виникла ідея створити свою школу, де він зможе навчати юних магів. Бачу, у нього все вийшло.

- Чудово! За можливості, обов'язково подякую твоєму батькові, - я посміхнувся.

Закінчивши розмову, ми вирішили йти по кімнатах грітися. Тим паче що сьогодні на мене знову чекав додатковий урок із Міріон. Діти Роні туди вже не пішли, а залишилися в нашій спальні разом із магами.

Зосередиться на завданні у мене не вийшло. Я знову і знову повертався до думок про батька. Зрештою Міріон помітила мою неуважність, припустила, що я надто втомився і користі від мене ніякої, тому відпустила раніше з уроку. Але замість того, щоб піти до спальні, ноги самі мене понесли на вежу.

Я вибрався на круглий кам'яний майданчик під конусним дахом. Холодний вітер, який приніс нам сніг, привітно потріпав мене по волоссю. Я злегка поїжився, застібаючи куртку під саме горло. Розбудив магічне тепло, щоб воно допомогло зігрітися людському тілу на пронизливому морозному вітрі. Сів біля колони, привалившись до неї боком і звісив ноги вниз. Ліворуч від мене було море, попереду і праворуч - ліс. Десь там, вдалині був батько. Чи вийшло в нього врятувати Роні? Чи не потрібна йому моя допомога? Тисячі подібних запитань бджолиним роєм закрутилися в мене в голові.

Може все-таки плюнути на все і полетіти до нього на зустріч? Я тут уже кілька днів і все тихо. Від однієї цієї короткої думки по моєму тілу пробігло тремтіння, бажаючи перетворитися на дракона. Навколо з'явилося сяйво... Але я стримався. Ми домовилися, що я маю бути тут і я дотримаю обіцянки.

Я заплющив очі та спробував відчути, що робить батько, як почувається, чи який у нього настрій, але марно. Занадто далеко. Черговий порив вітру ледь не зіштовхнув мене з вежі, але водночас приніс ідею.

Я перебрався на середину майданчика, сів на підлогу, схрестивши ноги. Знову заплющив очі та своєю магічною силою доторкнувся до потоку вітру. Миттєво злився з ним розумом, однак наступної миті розірвав зв'язок, злякавшись швидкості. Ніколи в житті я так швидко не літав, навіть якщо поспішав і викладався на повну. Я знову злився з потоком вітру, цього разу вже бувши готовим. Я не встигав усвідомити, що відбувається навколо, лише шалена швидкість. Мені залишалося тільки розслабитися і чекати, коли я відчуватиму близькість батька, спійманий вітер дув у правильному напрямку.

На моє велике розчарування, дуже скоро я почав втрачати зв'язок із потоком вітру. Він був дуже далеко, а ось батько навпаки, десь там, зовсім поруч. Ще трохи і я знайду його, побачу як він там. Я зосередився, вкладаючи останні крупиці сили. Зміг пригальмувати невелику частину зачарованого повітря. Усвідомити, що перебуваю десь у лісі й неподалік є населені житла. Від них несло теплом. І відключився...

Скільки я пролежав без свідомості на холодній підлозі вежі - не знаю. Тільки диво врятувало мене від обмороження. Усі магічні сили пішли на зв'язок із вітром і я більше не міг зігрівати себе. Ноги та руки практично не слухалися, пальці не згиналися. Я просунув руку в кільце люка по саме зап'ястя. Потягнув на себе і в щілину, що утворилася, швидко підставив ногу і нею до кінця відкинув люк. Закрити його вже не вийде, ну гаразд, потім повернуся. Зараз головне швидше дістатися до кімнати та зігрітися. Щойно я почав спускатися сходами, як люк зачинився сам, гучно грюкнувши. Я здригнувся і здавлено скрикнув від переляку. Напевно спрацював магічний замок.

Швидко спускатися не виходило, ноги боліли й не слухалися, з руками була та сама біда, а може й гірша. Я не міг триматися за поручні, тому ледве плентався, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Невдовзі я почув, що хтось піднімається мені назустріч, потім окликнув знайомий голос того, кого я зараз не дуже хотів би бачити:

- Гей! Хто там шумить?

Я спробував назватися, але замість цього з горла вирвався незрозумілий хрип.

Внизу зупинилися і зажадали:

- Ану назвися, або гірше буде!

Я продовжував свій неквапливий спуск, сподіваючись, що встигну з'явитися Тайлору на очі, перш ніж він запустить у мене що-небудь смертоносне.

- Останній раз прошу - назвися! - суворо крикнув хлопець.

- Сар... - прохрипів я, сподіваюся успішно.

Нас розділяв один проліт сходів, не так уже й далеко, щоб не почути.

- Хто? Не шепочи там і виходь нарешті, не бійся, я просто хочу знати, що сталося.

А зовсім недавно погрожував, усміхнувся я. Який непостійний цей хлопець.

- Це я, - пробурмотів я, коли, нарешті, дістався до зони видимості Тайлора. Начебто повернувся нормальний голос, але разом із тим почало боліти замерзле обличчя й коліна. У руках і ногах з'явилося неприємне печіння, немов я не замерз, а мене обшпарили окропом.

- Ти? - здивовано витріщився на мене Тайлор.

- Сарід? - ахнула Тіса, виринувши з-за спини хлопця.

Треба ж було поселити цю дівчину між сходами на вежу і нашою спальнею. А потім ще, як на зло, Тіса здружилася з Тайлором, і той використовував кожну вільну хвилинку на те, щоб побути з нею. Учитель кинув на мене гнівний погляд, глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, потім звернувся до дівчини:

- Тіса, вибач, але мені треба поговорити з Сарідом наодинці. Зустрінемося вже завтра. На добраніч.

- На добраніч, - попрощалася Тіса, якось дивно подивившись на мене, а потім на Тайлора. Здається вона образилась. Але зараз в мене були трохи інші проблеми.

Коли Тіса сховалась за поворотом коридору, Тайлор суворо подивився на мене і запитав:

- Ти що тут робиш?

- На вежу ходив, - неохоче пробурмотів я, придушивши бажання відповісти щось на кшталт "не твоя справа".

- На вежу? - здивувався він. - Вона ж зачинена... ах так... - він незадоволено скривився. - А що за гуркіт був?

- Люк не втримав,- збрехав я. - Можна я тепер піду?

- Ні, зачекай. Скажи мені, чому ти так дивно і повільно йшов? Мені здалося, що твоє тіло тебе не слухається і голос якийсь дивний.

- Нічого страшного, я просто замерз, - коротко відмахнувся я.

- Як? Ти хіба грітися не вмієш? - продовжував допитуватися хлопець. Але перш ніж я встиг щось відповісти, він уважно подивився на мене і стурбовано вигукнув: - О, Дволикий, та ти практично порожній! - Тайлор глибоко зітхнув, заспокоюючи розбурхані емоції. Вже спокійно запитав: - Поясни мені, будь ласка, як ти примудрився використати стільки магічної сили? Навіть після бійки з перевертнями ти був у кращій формі.

Я не думав, що все так погано. Здається, мені все ж таки доведеться все пояснити. Але перш ніж я встиг щось відповісти, Тайлор перебив мене:

- Ні, не тут. Пішли до мене, поговоримо.

Він схопив мене за зап'ястя і потягнув униз сходами. Я був трохи шокований такою поведінкою, але змирився з долею і слухняно пішов слідом, не бажаючи ще більше дратувати Тайлора.

Хлопець відпустив мене, тільки тоді, коли ми увійшли в кімнату. Велів мені сісти на диван, а сам сів у крісло навпроти. У кімнаті мало бути тепло, але я почав тремтіти. А може, я просто сильно хвилювався перед майбутньою розмовою. Тайлор звернув увагу на моє тремтіння, зітхнув, роздратовано закотив очі та піднявся з крісла. На хвилину він зайшов у свою спальню і повернувся звідти з пледом. Кинувши його мені, він повернувся на своє місце. Тайлор трохи подався вперед, упершись ліктями в коліна. Заглянув мені в очі та спитав, трохи підвищивши голос:

- Поясни мені, що сталося?

Я не поспішав із відповіддю, закутуючись у плед і сором'язливо опускаючи очі.

- Я намагався знайти Діраса, злившись свідомістю з вітром, - чесно зізнався я, побоюючись, що якщо я почну щось придумувати або відмовчуватися, Тайлор зі злості мене на крижину перетворить або, може, щось гірше зробить. А я навіть захиститися не зможу. - Хотів перевірити, як у нього справи й так захопився, що занадто сильно виклався. Знепритомнів і замерз.

- У тебе вийшло його знайти? - цікавість ненадовго погасила гнів Тайлора.

- Майже. Я був поруч і зміг побачити лише невелике поселення в лісі. Його самого я так і не знайшов. - Я сумно зітхнув.

- Якщо що, ти зможеш розповісти де його шукати? Знайдеш на карті те селище?

- Зможу. Тільки толку? Хто поїде його шукати?

- А це вже не твої проблеми. Головне, що ти хоч трохи виправдав свою дурість, за яку мені хотілося прибити тебе на місці. Даремно, ой даремно, учитель відключив твої браслети. Це ж треба, щоб його син, - хлопець поморщився, - порушив головне правило, та ще й виклався практично до нуля. Хіба тобі Дірас не розповідав, як це небезпечно?

- Розповідав, - буркнув я. Він мав рацію, але мені не дуже хотілося зараз вислуховувати від нього нотації. - Нічого ж страшного, відновлюся.

- Угу, - кивнув Тайлор. - Через тиждень, приблизно. А перші кілька днів навіть маленьку іскорку запалити не зможеш.

- Та ну? - не повірив я і спробував перевірити.

- Навіть не думай, - Тайлор перехопив мою підняту руку. - Тобі магія набридла? Хочеш спустошити себе до нуля і бути як звичайна людина?

Я заперечно мотнув головою і вивільнив свою руку з хватки Тайлора.

- Ох, - зітхнув Тайлор, - не думав, що буде так складно за тобою наглядати.

- Так не наглядай, - пробурчав я.

Я ж не винен, що останнім часом він вічно трапляється мені на шляху, раніше якось з усім сам справлявся.

- Це мій обов'язок старшого, - твердо відповів хлопець. - А ти не груби. Тебе взагалі варто було б покарати, але так я порушу обіцянку, дану Дірасу, берегти ваші секрети в таємниці. Ти взагалі хоч розумієш, що накоїв? Кілька днів жодної магії, а значить і браслети нікому буде відкрити?

Після цих слів я остаточно усвідомив, яку ж дурість зробив. Прощаючись із батьком, я злякався, що міг би випадково вдягнути робочі браслети, а тепер сам же, через свою дурість позбавив себе магії. Очі зрадницьки защипало, я часто заморгав, збираючись із силами. Не плакати ж перед Тайлором.

- Гаразд, не розкисай, - сказав хлопець, мабуть, усе ж помітивши мій стан. - Я допоможу тобі відновитися швидше. Є в мене один артефакт. Робочий. Щоправда, одразу вогняні вихори творити не зможеш, але мінімальний запас магії буде, хоча б для тих же браслетів. Більше тобі поки що й не треба, - він єхидно посміхнувся і піднявся з крісла.

Тайлор підійшов до одного зі стелажів. Прибрав кілька книжок і дістав дерев'яну скриньку. Провів по кришці рукою, ледве чутно щось прошепотів і відкрив її. Трохи там порившись, він дістав прозорий камінчик на срібному ланцюжку. Віддав його мені.

- Це заряджений кристал. Одягни на шию і носи при тілі. Поки він теплий, значить віддає силу, коли вона вичерпається, він стане холодним. Повернеш його потім.

Я тримав артефакт за ланцюжок, не поспішаючи одягати його. Кристал крутився, переливаючись усіма кольорами веселки у світлі кімнатних свічок.

- А мені не заподіє болю та сила, що в ньому міститься? - уточнив я.

- Не повинна. Він заряджається не магом, а ніби сам по собі, вловлюючи магічні потоки, що оточують нас. Свого часу і Дірасу, і мені доводилося користуватися цим кристалом і жодному з нас він не завдавав болю.

Раз ним користувався мій батько, значить і мені не зашкодить. Утім, я з обережністю вдягнув кристал, готуючись у будь-яку секунду зірвати його з шиї. На щастя, справді все було гаразд. Я відчув тепло від каменю і те, як потихеньку від нього вливаються в мене потоки сили. Щось подібне я відчував, коли батько ділився зі мною силою, після того, як перестарався із зарядом захисту замку.

- Ну як? - поцікавився Тайлор.

- Добре. Працює.

- Чудово. А тепер можеш йти до кімнати.

У нашій спальній кімнаті, вже майже всі спали. Тільки Торен та Аїн сиділи на своїх ліжках з розкритими книгами. При моїй появі вони полегшено зітхнули: Торен ледь помітно, Аїн більш відкрито. Малий обережно відклав книгу на тумбочку, тихо зліз із ліжка і підійшов до мене.

- Ти де пропадав? - пошепки запитав він.

- Трохи прогулявся перед сном, - теж тихо відповів я, але так щоб мої слова зміг почути Торен. Він теж відклав книгу і дивився на мене.

- Тобі пощастило, що Тайлор до нас не заглядав, бо знову отримав би покарання, - пробубонів Торен.

- Не страшно, мені це було необхідно, - я з усмішкою глянув на хлопця, а потім зняв куртку та пішов до ванної кімнати.

Аїн пішов слідом за мною. Коли ми увійшли, він обережно закрив двері, смикнув мене за рукав та доторкнувся до вуха.

- А на справді, куди ти зник після уроку? - з'явилося в мене в голові стурбоване запитання від друга. - Що з тобою сталося, я чомусь перестав тебе відчувати, - його великі блакитні очі зосередилися на мені. - В тобі справді щось змінилося, тільки от браслети заважають точно зрозуміти що саме.

- Я примудрився витратити майже всю свою магічну силу, - знехотя пояснив я.

- Що? - із жахом сказав Аїн у голос, обхопивши обличчя руками.

Я притулив пальця до губ, нагадуючи, щоб він зберігав тишу.

- Вибач, - знову подумки заговорив зі мною хлопець. - Як це сталося?

- Через дурість, потім розповім, - відповів я.

Можливо, коли мені стане легше, коли справді повернеться вся сила і те, що сталося, буде лише неприємним спогадом, тоді я зможу пояснити все Аїну, зараз же на душі, як і раніше, було гидко. Дуже велика ймовірність, що якщо я почну розповідати про те, що накоїв, то не зможу стримати сльози, а мені цього не хотілося. На щастя, Аїн не став наполягати.

- Але ж ти відновишся, правда? - уточнив він.

Я кивнув.

- Тайлор дав мені артефакт, який допоможе мені зробити це швидше. - Я показав другу прозорий кристал на ланцюжку і сховав його назад за паузу. - Аїн, хочу одразу тебе попередити, що мій теперішній стан, це таємниця. Правду знає лише Тайлор.

- Звісно, я все розумію.