Я підставив обличчя під промені сонця, що сходить. Здавалося, що тепло просочується крізь шкіру, збирається в струмки й тече до самого серця. Так я просидів, поки сонце остаточно не піднялося з-за обрію, закінчуючи найкоротшу ніч у році. Настав час повертатися додому. Там уже, напевно, всі прокинулися та обурюються з приводу моєї відсутності. А може, й ні. Адже сьогодні мій день народження, чотирнадцять років виповнюється. На подарунки, звичайно, я не розраховую, але може хоч добрим словом пригостять. Я підвівся на ноги, обтрусивши з одягу прилиплі сухі травинки та сміливих мурашок, які вирішили пошукати на мені щось їстівне. Окинувши поглядом безкраї небесні простори, я швидким кроком вирушив додому. Зворотний шлях був не близький - спуск із пагорба, потім поля і майже все село.

Вчора селяни галасливо святкували велике свято сонця і світла, вихваляючи сонцеликого бога Аруна, а сьогодні, як ні в чому не бувало вже гнуть спини, длубаючись у землі, поспішаючи покінчити з роботою, поки літнє сонце не розжарилося. Коли тільки встигли двори прибрати та столи з наїдками поховати? Я проходив повз поля, але мене не помічали. Лише собаки стали несамовито гавкати, як тільки я увійшов у межі села. Одна, велика і найсміливіша, навіть на паркан кинулася. Правда хоробрості її вистачило ненадовго, варто було мені гавкнути у відповідь, як пес тихо пискнув і поскакав у будку. Отож! Задоволено усміхнувшись, я пішов далі.

Щойно я відчинив хвіртку і ввійшов у свій двір, до мене підбіг мій семирічний братик. У його каштановому розпатланому волоссі стирчало кілька листочків і гілочок, мабуть, уже встиг по деревах полазити.

- Сар! Дивись, що мені тато вчора привіз! - закричав він, показуючи мені дерев'яну конячку.

- Гарна, але ти мені вчора її показував. Мама у домі? – спитав я, аби відвернути увагу дрібного, бо сам уже бачив через відкрите вікно, як мама клопочеться біля печі.

- Так! – пропищав Марті.

- Дякую, - я провів рукою по сплутаному волоссю брата, попутно витягаючи найбільші гілочки. Потім подався до будинку.

Марті йти за мною не ста, він гучно заіржав, як кінь, та помчав кудись за будинок. У кухні приємно пахло кашею та свіжим хлібом. Я проковтнув слину і погладив живіт, якій відізвався голодним бурчанням. Мама поки що мене не помітила і зосереджено перебирала якісь трави. Біля неї на лавці сиділа Кеті, моя маленька сестричка, і намагалася допомагати мамі. Правда від її допомоги, роботи додавалася вдвічі: вона діставала з кошика сушені трави, ретельно розтирала їх рученятами та кидала все це на підлогу. Я мимоволі посміхнувся. Кеті та Марті були рідними мені тільки по матері, але я все одно їх дуже любив. На щастя, вони поки що відповідали тим самим.

- Привіт мам, - тихо привітався я, сідаючи за стіл. - Привіт Кеті.

Сестричка на хвилинку відірвалася від важливої ​​справи, помахала мені ручкою, і знову взялася за "роботу". А от мама покинула роботу та повернулася до мене, відкинула довгу косу каштанового волосся за спину, вперла руки в боки, насупилась, через що на її гарному обличчі відразу збільшилася кількість зморшок.

- О! З'явився! Ти де всю ніч пропадав? Батькові допомога у полі потрібна, а він десь гуляє. Знову весь день ходитимеш сонний?

Я лише знизав плечима. Не хотілося зараз сперечатися і скандалити, бо ще без сніданку залишить. Мама зітхнула, несхвально похитала головою, але більше нічого говорити не стала. Мовчки поклала мені каші, різко поставивши тарілку на стіл.

- Наївся? - запитала мама, як тільки почула, що я шкребу ложкою по дну тарілки.

- Угу, - коротко відповів я, облизуючи губи.

- Добре, а тепер марш у поле! І, Саріде, будь ласка, не зли батька, я не хочу знову слухати скарги про те, який ти невихований і грубий.

- Не обіцяю, - буркнув я, встаючи з-за столу, а біля самого порога додав: - І він мені не батько.

Мама лише важко зітхнула.

Я не поспішав ідучи по селу, навмисно вибираючи довший шлях. У душі розросталася величезна грудка злості та образи. Невже мама забула? Я розумію, вона на мене сердилась, адже вже не раз просила не гуляти ночами. Але можна було б сказати, хоча б "вітаю". Може ввечері…

Пинаючи всі камінчики, що траплялися мені на шляху, я дійшов до нашого поля. Тірел якраз відпочивав і пив воду. Протирав змоклий лоб. У нього, як і у всіх інших у нашій сім'ї було густе каштанове волосся, яке він завжди дуже коротко обрізав. Лише я виділявся вугільно-чорним прямим і жорстким волоссям. Коли мама їх зістригала, завжди лаялася, примовляючи: "ось уже нагородив татусь спадщиною". Як я зрозумів, у мене взагалі вся зовнішність від батька, тому що у мами були карі очі, а у мене чорні. У мами була світла шкіра з ластовинням, а в мене смаглява і я ніколи не обгоряв на сонці. Замість кирпатого носа – прямий. І тонкі губи, а не пухкі, як у матері.

Тірел несхвально дивився на мене, чекаючи поки я підійду.

- Вчасно, - пробурчав він, відставляючи графин із водою. - Мало я тобі тоді всипав, що ти знову наважився повторити прогулянку.

Вітчим стояв навпроти мене, стискаючи кулаки. В його обличчя я не дивився, але судячи з того, як напружувалися м'язи на його оголеному торсі, було ясно, що він і зараз готовий мене вдарити. Але навряд чи стане, бо ми не вдома, а у відкритому полі й тут у мене більше шансів відскочити, а то й зовсім втекти. А ще, не приведи Дволикий, ще хтось із сусідів побачить, які порпалися на сусідніх полях.

"Скажи дякую, що взагалі прийшов", - зло подумав я. Взяв лопату і почав копати поле.

Ми пропрацювали до полудня, так і не промовивши жодного слова. Потім повернулися додому. Після ситного обіду мені вдалося трохи відпочити, сховавшись від усіх на горищі. Довго ледарювати мені не дозволили, після суворого відгуку вітчима довелося спуститися і знову піти в поле вже до самого заходу сонця.

Увечері, коли мама вирушила укладати малюків спати, а Тірел ще не повернувся від сусіда, я із задоволенням скористався тимчасовою самотністю і вислизнув у двір. Піднявся з ногами на лавочку, що стояла біля ґанку, і став дивитися, як запалюються зірки на небі. Денні турботи так стомили тіло, що зараз думки були лише про спокійний відпочинок. Навіть образа на те, що всі геть-чисто забули про мій день народження, охолола і вщухла.

Я міг би просидіти так до самого світанку, ну або поки не заснув би на цій самій лавці, але мій спокій порушився скрипом вхідної хвіртки. Втомлено позіхаючи та потираючи на ходу натруджені руки, Тірел ішов до будинку. Я крадькома стежив за ним, сподіваючись, що він пройде повз. Бажання не збулося.

- Знову втечеш цієї ночі? – зупиняючись біля лави, суворо запитав чоловік.

- Ні, - коротко відповів я, намагаючись не дивитися на нього. -

Невже? Щось не віриться. Чи може тебе замкнути для надійності?

- А може, ви мені дасте спокій? – не стримуюсь я. Так, це була помилка, якої я вже не раз припускався. Не можна було йому відповідати, але я знову не стримався.

- Як ти смієш так розмовляти зі старшими? - вітчим відразу підвищив на мене голос. - Коли ж ти зрозумієш, що я з тебе людину зробити намагаюся?

Я зрозумів, що справа набирає небезпечних обертів і встав з лави, намагаючись піти. Але Тірел перегородив мені дорогу і продовжив свою гнівну тираду:

- А ти вперся чолом і з кожним днем ​​все більше стаєш схожим на свого батька. Так от знай, він був чудовиськом! Втік як боягуз і сподіваюся, давно у в'язниці згнив. Так що запам'ятай, або ти за розум візьмешся, або я з тебе всю цю дурню сам виб'ю! Цими руками! - він потряс у мене перед обличчям стиснутими кулаками, з його рота пахнуло випитим самогоном. – І це моє останнє слово.

Слова про батька вдарили сильніше, ніж кулак. Я настільки здивувався, що, здається, перестав дихати. Я дуже мало знав про свого батька, мама про нього практично не говорила. Але мені вистачало й тих слів, що я сильно на нього схожий. Попри те, що говорили вони докірливо. Мене завжди гріла надія, що я колись зустріну його і що він пояснить, чому покинув нас. Я впевнений, що це буде дуже вагома причина. Але я навіть думки не припускав, що мій рідний батько може бути чудовиськом, боягузом і взагалі якимось злодієм, якого посадили у в'язницю.

- А тепер марш у будинок! - Тірел боляче схопив мене за плече і потягнув до дверей.

Тихо зашипівши від болю, я мимоволі зробив пару слухняних кроків. А потім подумав: "Якого дідька, я все це терплю?" Несподівано і різко, а тому успішно, я вирвався з хватки. Відскочив назад.

- Куди? - суворо вигукнув Тірел, і спробував знову мене зловити, але марно. Я швидко відступив далі.

У цей момент відчинилися вхідні двері та на поріг вийшла мама.

- Що тут відбувається? – схвильовано спитала вона, дивлячись на нас.

- Хлопця твого виховую, - швидко пояснив Тірел. - А то він знову втекти надумав.

- Сарід, це правда? - я чую в маминому голосі тривогу, від того стає ще болючіше. Але рішення вже ухвалено.

- Пробач, мам, - насилу відповідаю я. – Але я так більше не можу…

Різко розвернувшись, я побіг геть. Не оглядаючись і не розбираючи дороги, поки просто не вибився з сил.