На мій подив, під час обіду ми сиділи за столом, усе тим же складом, що й під час сніданку. Хоча, думалося, що хлопці поцікавляться, порозпитують Малого про все і повернуться на колишні місця. Але ні, Рін і Майкі звично схопили тарілки, і прямо попрямували за наш стіл, ніби тут завжди сиділи. Елан провів їх несхвальним поглядом, щось пробурмотів у вухо Чейзу, потім взявся поїдати картоплю з таким завзяттям, ніби перед ним була не беззахисна їжа, а його найлютіший ворог.

Аїна знову закидали запитаннями:

- А це не боляче? - поцікавився Майкі.

- А як ти змушуєш себе обернутися? - запитав Рін.

- А що ти відчуваєш, коли подумки говориш з іншими? - з незвичною цікавістю звернувся до хлопчика Торен.

- А ти тільки слова чуєш, чи всякі потаємні думки прочитати можеш? - з побоюванням уточнив Орсем.

Малий задоволено посміхався і спокійно почав відповідати на запитання, тим часом встигаючи обідати. Я теж слухав уважно.

- Мені не боляче, ні крапельки, - розповідав Аїн. - Навіть приємно. Ніби загортаєшся в теплу пухнасту ковдру. А як змушую? - він задумливо пожував шматочок м'яса, виловлений серед картоплі. - Не знаю, воно якось саме. Хочу просто стати вовком і стаю. Назад - так само. А розмовляти з іншими трохи лоскотно. - Хлопчик засміявся. - Правда, чужі слова в голові шелестять і від цього лоскотно.

Погляд Торена, та й усіх інших, казав що вони не до кінця зрозуміли слова Аїна, але, мабуть, по-іншому він не міг пояснити, тому просто вирішив перейти до наступної відповіді:

- Ну і крім слів, подумки посланих мені, я нічого дізнатися не можу. - Він зробив паузу, після якої, хитро примруживши очі, оглянув тих, хто сидів за столом, і додав: - Принаймні, поки що я цього не вмію. Тож бережіть свої таємниці! - він удавано зловісно захихикав.

- Ой, було б що приховувати, - усміхнувся Рін.

А ось скромнягу Сема помітно пересмикнуло. Ой, не дарма він поставив таке запитання, мабуть, хлопцеві є про що турбуватися.

Подальші посиденьки за столом супроводжувалася невимушеною, жартівливою балаканиною. Покінчивши з їжею, Рінол запропонував продовжити приємне спілкування в кімнаті. Мені дуже хотілося розпитати Малого про справи в гільдії, та й узагалі поговорити про своє, але я не знав, як чемно відірвати його від друзів, які так добре прийняли новенького. І раптом, на півдорозі до кімнати, Аїн зупинився і подивився на мене, після чого звернувся до решти:

- У кімнаті сидіти, добре, але я хочу подивитися замок. - Потім повернувся до мене: - Вітер, покажеш мені тут усе?

- Звичайно, - охоче відгукнувся я і тут же пішов до сходів, запрошуючи Малого піти за мною.

Щойно ми залишилися без зайвих вух, хлопчик поспішив пояснити:

- Насправді, - прошепотів він, турбуючись, що нас почують. - Я просто хотів поговорити з тобою. Я так скучив.

- Я теж, - усміхнувся я.

- Тоді, тут є затишне містечко, де ми змогли б спокійно поговорити?

- Є.

Ще вчора, я твердо був упевнений у тому, що вежа це тільки моє місце. Навіть думки не виникало розповісти про неї комусь, а зараз я спокійнісінько вів туди Малого. Він завзято пихтів, долаючи залізні сходинки гвинтових сходів. Наприкінці навіть зумів мене обігнати й першим штовхнув люк.

- Замкнено, - розчаровано сказав він.

Усередині все похололо. О ні! Невже хтось згадав, що люк відчинений і знову замкнув його?

- Ти впевнений? - прислухаючись до маленького вогника надії, уточнив я. - Може слабо штовхнув?

Аїн став зручніше, присів, так само як уперше робив це я, добре вперся долонями та натиснув. Він пихтів і старався, але шкідливий люк не піддався.

- Давай разом, - сказав я, бажаючи остаточно переконатися.

Я подолав останні сходинки, став поруч із Малим і ми разом, на рахунок три, штовхнули люк. Він відчинився так легко і з оглушливим гуркотом упав на підлогу. А ми від несподіванки мало не вистрибнули з нього назовні.

- Але він не відчинявся! - здивовано кліпаючи очима, сказав Малий. - Я над тобою не жартував.

- Вірю... - задумливо чухаючи ніс, сказав я. - Інші хлопці теж казали, що він не відкривається.

- Що, правда?

- Угу.

- Так може?..

Натхнений якоюсь ідеєю, Малий попросив мене відійти та перш ніж я щось збагнув, закрив назад люк.

- Нумо! - він знову старанно спробував відкрити прохід і зазнав невдачі. - А тепер ти спробуй. - Змахуючи маленькі крапельки поту з чола, Аїн відійшов убік.

Я слухняно підійшов і зі звичною легкістю відчинив люк, цього разу притримуючи його за ручку, щоб той знову не вдарився об підлогу.

- Я так і думав! - радісно повідомив Малий.

- І що ти думав? - уточнив я, не бажаючи вірити в очевидне.

- Цей люк відчиняється тільки для тебе.

- З чого б це раптом?

- А ось цього не знаю. Може, піднімемося, нарешті.

- Ах так, звісно.

Малий був точно в такому ж захваті від вежі, як і я. Він раз у раз перебігав з одного боку на інший, а то й зовсім ходив по колу і постійно захоплювався видом, що відкрився. Коли він заспокоївся і намилувався, ми присіли на той бік, де біля підніжжя замку хлюпалося море. Я звично звісив ноги через край, а ось хлопчик зі страхом покосився на мене і здивувався сміливості. Він вважав за краще сісти трохи далі від краю, спершись спиною на один з опорних стовпів.

Деякий час ми мовчали, розглядаючи морську синяву і хмари, що біжать над нею. Я насолоджувався вітром і приємним солонуватим запахом і все думав, як почати розмову. Хотілося знати все, що сталося після мого зникнення, і водночас не хотілося змушувати Малого згадувати. Простіше просто намагатися не думати про дім, коли ти від нього так далеко і не можеш повернутися.

- Так ось значить як ти жив, усі ці два тижні, - якось навіть трохи із заздрістю сказав Малий, глибоко зітхнувши. - А я справді думав, що тебе з'їв дракон.

- А що думали інші? - обережно запитав я, чіпляючись за тему.

- Ну, спочатку всі дуже активно тебе шукали. Кейс усіх злодіїв на вуха поставив. Вони цілий тиждень усе винюхували та випитували, але так слідів і не знайшли. Після цього вирішили, що ти просто пішов у якихось своїх справах, можливо, додому навідатися і скоро повернешся. Щоправда, ми на тебе дуже чекали. Спритний навіть кількох темноволосих хлопчаків налякав, прийнявши їх за тебе. А Кейс ходив дуже сумний і все продовжував пошуки, тільки вже сам. І в нього все-таки вийшло хоч щось дізнатися. Моряки подейкували, що бачили, як один молодий купець тягнув під руки когось, закутаного з головою в чорний плащ, на свій корабель. Мужики жартували тоді, що, мовляв, перебрав товариш? А той з усмішкою кивав і коротко пояснив, що його брат пити не вміє. Тоді не було зрозуміло, що той випадок точно пов'язаний із тобою, але для Кейса це малесенька надія, за яку він вчепився.

- Ось значить, як воно було... - задумливо пробурмотів я.

- А ти не знав?

- Ні, я тоді без свідомості був. Але ти продовжуй, я потім про себе розповім.

- Добре, - Малий кивнув. - Кейс вчепився в цю інформацію, тільки ось дізнатися звідки приплив корабель і куди поплив, ніяк не вдавалося. І ось через два тижні цей кораблик сам приплив. Нам тут же про нього повідомили свої люди на причалі. Кейс дав команду, і ми помчали туди, сподіваючись зловити цього купця і дізнатися все добряче. Прийшли ми, значить, на причал. Дізналися, що купець корабля не покидав і стали чекати, кожен у своїй засідці. Я далі всіх був, Голка, як завжди, за мене дуже боялася і залишила в безпечному місці разом із Шишкою.

Чекаємо ми, чекаємо. І тут я дивлюся, як Шишка на моїх очах потихеньку засинає, а я вловлюю, що хтось тихенько підходить до нас з-за спини. Я обертаюся, готуючись тікати щодуху прямо до Кейса та Голки. Я б на вовка перетворився, але не можна ж посеред міста. Раптом відчуваю, як сам засинаю. Кілька разів мені вдалося зігнати сонливість, якось захиститися від неї та навіть відбігти трохи. Але все одно програв.

- Любить він цей підлий трюк.

- Точно! Підлий! - зі злістю підтвердив Малий. - Прокинувся я вже в каюті корабля, який кудись плив.

- От зараза! - не витримав я.

- А що таке? - зацікавився хлопчик.

- Потім зрозумієш, продовжуй.

- Ну, потім у каюту увійшов той самий купець, представився Тайлором. Розповів мені, що я маг, і він везе мене в безпечне місце для магів. Я йому відповів, що я, звісно, хочу туди потрапити, але в мене є сестра, яка дуже хвилюватиметься і її треба попередити. Але він лише співчутливо похитав головою і сказав, що вже пізно. Він і так ледь зумів перехитрити зграю крадіїв. А потім і зовсім мене приспав. Прокинувся я вже тут і відразу побачив тебе. І добре, що ми відразу зустрілися, інакше всім, хто живе в замку, непереливки було б.

Він грізно, по-вовчому загарчав, але потім різко захихикав.

- Жартую. Я б просто втік би, одразу, не роздумуючи. До речі, а чому ти не втік? Та й узагалі, тепер ти розкажи про себе.

- Та тому, що втекти звідси не так просто. Загалом, слухай. Коли я зрізав гаманець і вбіг у безпечне підворіття, то став там засинати, потихеньку, ніби втрачаючи свідомість. А прокинувся вже, як і ти, на палубі корабля, тільки він тоді ще не плив, але мені все одно не дали шансу попрощатися з вами. Гадаю, після випадку зі мною, Тайлор узагалі зарікся, когось мирно вмовляти. Адже судячи з розповідей хлопців, та й, за словами самого Тайлора, до нас із тобою, всі були тільки щасливі, отримавши шанс потрапити в замок Діраса.

- Так я ж не проти був, навпаки, мені дуже хочеться всього навчиться, - обурився хлопчик. - Дав би тільки попрощатися.

- Я йому говорив теж саме, тільки Тайлор мене на сміх підняв і навіть слухати не став. Мовляв, не хоче зв'язуватися зі злодіями. Боїться він їх, чи що.

- Може його вкусити за нагоди? - дуже серйозно запитав Малий.

- Не треба з ним зв'язуватися, собі дорожче вийде. Придумаємо інший спосіб, як із ним поквитатися.

- Добре. Але ти так і не пояснив, чому не втік.

- Так, а як тут втекти, коли всю дорогу до замку я проспав, як і ти, а тут прокинувся з цими дурними браслетами.

Після цих слів я зі злістю смикнув один із них, боляче подряпавши зап'ястя. Малий нічого не розуміючи спостерігав за мною, потім підняв руки й став розглядати свої шкіряні браслети так, ніби побачив їх уперше.

- Вітер, а що з ними не так, і взагалі, навіщо вони нам?

- Вони стримують магію.

- Але навіщо?

- Напевно, щоб у нас було менше шансів втекти, та й не бавилися з магією. До речі, а хіба Дірас тобі не пояснив?

- Ні, я в нього не запитав. Я просто не знав, адже вони мені не заважають. Я думав, що це якась місцева прикраса, типу відмітний знак для всіх учнів. А коли Дірас знімали їх, перед тим як я магію свою показував, то я подумав, що він просто боїться, що я їх порву, перетворившись на великого вовка.

- Як так, вони тобі не заважають? - здивувався я, дивлячись округлими очима на хлопчика.

- Ну, - трохи зам'явся він, підбираючи слова. - Я так само можу бачити, чути й нюхати як вовк, якщо мені захочеться. Прокинувшись тут, я не відчув жодних перешкод у цьому.

- Ах це, - розчаровано відгукнувся я. Мені вже думалося, що маленький хлопчик, своєю особливою магією, зміг обійти заборони, накладені Дірасом. - Цьому браслети не заважають. Я теж так можу.

- Справді? - захопився Малий. - Значить це особливість усіх магів?

- Ні. - Впевнено відрізав я, а потім від цього ж і зніяковів. - Точніше, я знаю що Майк, Чейз, Торен та Сем, так не можете, - поправився я. - У нас була про це розмова. Та й ти пам'ятаєш, як багато хто дивувався цій здатності, коли ми вранці говорили про магію. А от за інших нічого сказати не можу.

- Зрозуміло. Чому ж тоді заважають браслети?

- Випускати магію назовні. Я не можу зараз закликати вогонь, звертатися до повітря, води й землі. А ти не зможеш стати вовком.

- Правда?

- Спробуй, - знизав плечима я.

Аїн піднявся і відійшов на середину круглого майданчика. Кілька хвилин стояв, від старанності морщачи лоб. Потім сумно зітхнув і здався.

- Справді. Не виходить... - він ще раз зітхнув. Але за мить знову просяяв і з надією глянув на мене. - А якщо спробувати поговорити подумки?

- Спробуй! - теж надихнувся я. - Це буде чудово, якщо в тебе вийде. Тоді ми зможемо говорити та ніхто про це не знатиме, навіть Тайлор із Дірасом.

- Це буде наша власна таємниця, - підхопив Аїн настрій і тут же зосереджено подивився на мене.

- Чуєш? - обережна, водночас дуже тиха думка пронеслася в мене в голові.

Радості не було меж. Хотілося застрибати на місці, але я стримався, адже ще не зрозуміло, чи зумію я відповісти.

- Так. - Чітко сформував я відповідь.

- Вийшло! - радісно взвизгнув Аїн. - Вийшло, вийшло! - на відміну від мене, він не став стримуватися і застрибав на місці.

- Тепер ми зможемо будувати таємні змови, - подумки повідомив він мені, корчачи зловісну мордочку, яка з його миловидною зовнішністю виглядала дуже смішно.

- А потім завоюємо світ! - так само, про себе, відповів я.

- Тільки без браслетів розмовляти подумки набагато легше, усе-таки відчувається перепона, - уже вголос сказав Малий. Потім ненадовго замовк, вочевидь щось обдумуючи, після чого поділився: - Я ось що подумав, нехай браслети блокують магію, але втекти звідси однаково можна, а потім уже придумати, як їх зняти. Ну або жити далі без магії. Хоча, не хотілося б.

- Сама так, - зітхнув я. - Усвідомивши себе магом, уже не хочеться від цього відмовлятися. Але не тільки в цьому проблема. Дірас мені казав, що ці браслети ще щось на кшталт повідця. Як я зрозумів, далеко від замку вони не відпустять.

- Цікаво... - Хлопчик підняв обидві руки й задумливо подивився на браслети. - А як далеко можна піти? Ти перевіряв?

- Ні, поки що не вдалося.

- Значить, перевіримо! - пожвавився хлопчик.

- Гарна ідея, а тепер нам пора вниз спускатися, а то на тренування запізнимося.

- А що на ньому буде? - зацікавився хлопчик, слухняно тупаючи слідом за мною до люка.

- Для тебе поки що нічого особливого, Тайлор подивиться, що ти вмієш, а що ні, і почне вчити потихеньку.

- Але ж я нічого не вмію.

- Значить, просто почне вчити, - усміхнувся я.