Вірші
3π + 3я
частина мене залишена на асфальті
продубльована вирієм воронів
серед граційних пазурів смерті
чигає все ж
яку вхопити сторону
булькаю у повітря
гладким камінням
воно у гортані зашите з дитинства
тому, мабуть, важко було говорити
багато речей прийдешніх не сталось
вигодуваних чужими очікуваннями
|збилася зі стежки?|
світ наповнений сльозами тиші
ті огидливо стогнуть
переставши цідити отруту
я сталася (не)живою
молекулярно розкладаюсь/складаюсь
і на гребені не встояти:
— треба брати вершину вище.
— гудять ворони.
пнуся зі шкірки, котру розривають ідеї
багато життів вміщують
під собою,
зостаючись закритими в домі
йду — забуваюся
закриваю аспекти
переставши страждати
не вбачаю в собі сторонні
знімки кривої
я |не| витесана
ні їхніми руками
ні їхніми спогадами
моє тіло деформоване
на зап'ястках ношу мозолі
від чужих доторків
зайва. неправильна. дивна.
не мала позиції
зате носила задосить гордості
впала/не впала з вікна
коливалася від здогадів
за нитки хапалася безпорадною
впертістю
виливаючи довкола брудну злість
я собі змогла
•пробачити
•полюбити
•прийняти
і хай світ захлинеться
чорною заздрістю
бо зупинилася
і с н у в а т и.
p.s. автор теми Ілля Срібний.
2
0
137
|с|трата
ліс густий та темний
стоїть монахиня з відром
на початку Всесвіту
крутить веретено
з арканом довір'я
примарних страхів
вона б'є у тім'я
твоїх внутрішніх ворогів
ті прокидаються
жують сніп сіна
і вимощена прямо до костомахи
дорога
і розвертається під нутром крига
б'є об розпуку одиноких сього літа
— я вірую в бога,
та не вірю в людину.
сказала так стара монахиня
і стала на кінець світу
4
0
217
занепад, як поклик душі
повітря. вугілля. |а|рома|н|тика диму
підпирає, вичерпує небеса.
не розуміти — не дихати,
втрачаючи сенс, —
то як недолугий спектакль.
і паперові обличчя з фурнітурою
змінюють кількість емоцій,
розчинятися у всіх і у всьому
доводити всім розпис
твоєї історії —
це не потребує ні практики,
ні думок, ні самоконтролю
/лиш вичерпані коробки/
коло. западина. втрачати рівновагу
— то архетип з народження.
можна складати молитви
невідомому,
а можна і кровоточити.
панорамно.
коли б виміри не мали
значення
ти б не перебирав їх як порятунок
тілько узгодивши власні
"пробачення"
просочуєшся на наступні тури.
крутити одну і ту саму платівку не вистачить сили
покинути/зламати/втекти
по крихтах збирати і лагодити
заангажоване і не твоє,
дотримуватися відступних
і от коли первісток в тобі
сичить, штурхає на волю
ти чекаєш запиту, просиш відстрочки
неохоче кидаєшся в піну
і тебе абсорбують померки
звідусіль.
то кінець лиш початок чогось зайвого
чи початок і є кінцем старого?
p.s. автор теми Ілля Срібний
фото моє, лате-арт теж моє
3
0
254
стигматизація
попередження: авторська філологічна безграмотність
переповнюючись почуттям
власної важливості
приходить натомість почуття втомленості
і відчаю
ну і де та дотична унікальність
де життя
ходити-блукати по вулицях
і де ті сліди тягнулися
за власним своїм пересмішником
тонучи у прогалинах
збитої крихкості,
молитовно сміюсь
переповідати характерні
дотепні листівки
з кресленням
спекуляційних тривог
і шепотіти: «витисни,
щоб змінити себе
докорінно.»
/в агонії захлинаюсь повітрям/
чуєш? там постріли змінюють
тебе із любові в ненависть
і виходить, що ти суцільний клубок:
невідома радість
не рівняти себе з кращими
ковток до втілення
тільки от зрада не веселить
в міру
а чи часто ти-сам-собі не віриш?
1
0
163
віяло
сонце сіло і я знов залишилася сама
намагалася зловити лиса за хвоста
намагалася не впустити срібну нитку зі скла
і вода із озер
зливалася із зеленню
твоїх очей
чародійки не бувають самі
вони залишають тінь на землі
вони прядуть нитку життя
хто ти без дому
несуразне дитя?
хто ти без крову, коли сіть плете на плечах
і лягає покровом, і пише тонко:
се страх
я кину золото в повнотілу ріку
чуєш я вже близько?
я тебе заберу
я тебе заберу і до серця притисну
кров у твоїх жилах така невинна і кисла
ч и с т а
о, яке ти дурне зовсім дівча
не треба благальним рукам довірять
не треба бігать на узбіччя доріг
коли своєї жадоби не можеш втаїть
коли рве тебе на попутті лісів
знай, тебе шукає чародійка зі снів
плюще крапля із зеленого чаю
її долонями гарячими я обтинаю
її треба змішати із сльозами спокути
того хто скоїв зло, але не знав як перед тим бути
я прикую твою душу навіки
ти не зможеш більше
п е р е р о д и т и с ь.
коли пряжа стисне кисті, з'єднає судьби і замисле
зробити зло в угоду добру
я стану новою
і з полотна все зітру
на якому написано було колись
в і т е р
чародійки не бувають самі
вони залишають тінь на землі...
4
0
224
борги
попередження: авторська пунктуація
я завжди виплачую борги
з тривалим інтервалом,
але все ж;
роблю помилки,
[як інакше?]
і розвиваю теорію
власної жалюгідності —
інше з поміж тим;
мішаю домішки
практичної цинічності.
не виходить спати
вечорами
з несправними каліцтвами,
тому купую краплі проти втоми
гойдаю, вигодовую страхом
дияволів,
поячи власним упередженням,
і полюси землі
рівняються недосяжним.
звисока розмовляю
з першим пересічним,
в кишені не маючи ні гроша,
але ж дивацтва,
то не потворність —
то неповторно,
тільки з присмаком мигдального
молока,
котре і так не вживаю,
а по ідеї б мала.
тягну з розмовами,
а власне і з життям;
наперед проговорюю:
«я — і н ш а!» —
але все ж така,
щоправда, з рамками вічного
(недо)спокою лиця.
недосконалість
у фразах
хапає за живе,
мертва без цілі
як огризок горизонталі
так і не проведеної
на аркуші.
раніше виплачувала борги,
закриваючи двері,
зрештою ж
перестала
гратися у
вигадані звинувачення.
2
0
149
марнотратство
завжди стикайся з осудом який лягає лляним покривалом
травмуй свою дитячу психіку під незакритим краном
додавай у сіру буденність захламидження говірке
з псячим гавкітом
став ставки
— що ми кажемо смерті?
— не сьогодні!
і вперто
казись
якщо в твоїх очах безлад постійний
годуй самотність у кріслі
не молися богам з зачаття
вони поїхали у відпустку
24 зранку
заховай свої манаття
у дорожню сумку
поїдь
але навіть там тебе ніхто не чекає
не знати що за альтруїзм
огортає горло
і давить до кислоти
тягучо-гіркої
за шиворот стікає піт
і передусім
не повторюй
хто винен, а хто ні
2
0
129
за обрієм
як би ти десь був поруч
і врятував від холоду
що розпливається напередодні жовтня
все було б інакше
я не можу
стояти
я не можу дихати
я не можу
стоячи дихати
і лише
лежати
там за вікном пожежа
у проміжку часу
коли я пішла
два по собі нічого не варте
і лише присмак терпкий
з кислинкою льоду
як дивитися інакше
коли ти не поряд
як вагатися бути сміливіше
чи просто бути
але я говорю
що все це змінено
внесені корективи
на папері не залишилося
більше дірок
а всі умовності
за товстим склом
мені боляче
мене пронизує цей теплий гидкий дотик
і більшість часу я волаю
і злісно перекрикую
я закрилася від усіх чи майже всіх
половина не рівна нулю
але і до одиниці не дотягує
мене врятують тільки обійми
серед дощів
я втомилася
плекати того чого не існує
в іншій історії буде інша кінцівка
а я хочу закінчити цю
чи продовжити
в очах розбіжності
як кола на воді
від сліз
не гортати те що залишилося
кажуть інші
але що вони знають
я ж не знаходжу відбитки чужих долонь
чужих спогадів
сперечатися важко
особливо з собою
особливо вночі
2
0
120
пам'ять
я готова чекати
ні на що не сподіваючись
опиратися на безпідставні факти
лиш чекаючи
іноді буває лячно за
просторами власної уяви
то як павутина що зіткалася
але ти змушена опиратися
чому власне
почуттям
тікати не вихід
то пристанище
котре все одно зловить
до пащі
я не вмію розвивати
себе
справжню
адже живу за правилами
котрі склали інші
виходить:
спотикаюся
і брешу.
2
0
121
замкнуто
так світло і тихо
не знаю, що чергується
за наступним криком
лютий без вітру
лютий не спокута
нанесені втрати
сонце без запаху
мій голос без крику
а мозок без болю
серце без жалю
весна тхне різнобарв'ям
а люди шукають по штуці
заборони на образи
|той не може говорити|
|той не може гримати|
дверима
|той не може співати|
з простої причини —
невесело
[всі у скорботі]
і чорна тканина накрила
кожен ніби взяв і притих
і більше ніколи нікого не слуха
або лише напіввуха
і серце проколює дикий спазм
я все утратила
а ти зосталася вбраною
у свій чорний сарказм.
5
0
137
ВИПЛОДОК
— а що це, а що це таке?
— тихо, замовкни дурне!
я зліпила тебе своїми руками, мов пташку
тепер ти довершена і трохи безстрашна,
тепер ти сприймаєш критику жалом,
тепер ти приймаєш удари не груддю,
відводиш їх у бік як ті непотрібні навали.
ну і що як когось зачепить?
не твоя біда,
краще замовкніть, не кличте її люті!
буває попустить тебе в чорноту Середземну,
де кров'ю окреслили батоги щурячі паскуди,
вони забирають те світло ниткою в підземелля,
що живить їх захаращені душі.
а ти все здіймаєшся, крокуєш коли можеш
і коли не можеш
висока ікона на тлі заходу сонця, не зламаєш
думаєш твою беззмістовну гнилу статуру.
а що там ламати? там лише сіра гниль,
і сморід який видає тобі уже ніздрі.
«зрадуйтесь, до нас спустилася всевишня!» —
так ти б хотіла, щоб вони тобі волали,
а вони мовчать,
з роту анітелень¹,
споєні, зшиті їх вуста волосінню²,
ти вже грабуєш обмаро³ їх внутрішнє світло.
сколочені, напоєна вогнем їхня шкіра,
ти просиш про послугу, про поклоніння.
небожителі, із тебе дитино сміяться,
ти проміняла все що було в тебе на дурний подарунок у пащі,
тобі ж говорили нащадку Пандори: «не відкривай ти шкатулки вдруге!»
ти обізналася, ти хотіла в'їсти якомога більше спокуси...
в'їла,
і що тепер?
що?
хочеш жити далі на самоті з безвольними рабами
чи, може, в пекло попросишся, недобогине?
аби не зурочить твої старання,
я бучно вічно на тебе дивитися,
бо я ж із коліна самого Іуди.
#поезія_поза_правилами
а тутечки декламація:
https://t.me/kaposnitsa
3
0
204
па|губний
цей світ мертвий
у ньому все вищерблено
як атракціон безглуздого цирку
він немає більш
затишної ніші
ніж тортури
повітря
тяжкі бетонні уламки
гора мотлоху
і асфальтований страх
покидає знаряддя праці
мене як інших не існує
все розчиняється від доторку
в прах
коли вода терпка
і безглуздий потік
думок
стаю у куток,
де осоружні стіни
зі щебеню
давлять до землі
сьогодні ти
ж и в и й?
прикидаєшся
совою
подрібненим
камінням
купа справ
купа дат
купа назв
придумані до мене
і які не потрібні
щоб забути
а лиш очевидність
хоч розум
скутий
я не права
я не маю думки
мене покинуло слово
відсьогодні виколоті
обломки
я подарую в конверті
з нарисом літака
стукни по кнопці
навроч косяк птахів
які поклюють
худорляві ключиці
які товстіші за спиці
мого вигаданого життя
просте ревище звуків
остудить мій мозок
стадія манії
перейде в осаду
і знов прекрасне ява
увірветься на
крихкі грані
[я т в о я]
5
0
210
із тіні
хіба може
так душа боліти
хіба може
вона так проситися на волю
по всьому тілу судоми
ломлять
розповзаються
як чортові змії
і крапель свідомості
не вистачає
і ні плеча
і якщо потопаю
відтепер
то в рутині
так бува
знаю що не свята
за спиною
зі смерті рука
і прощати свавілля
зазнавати
кожен раз терпіти
тихо ходити
коли я так навчилась?
де помилка?
у чім
причому намагаюсь
не марити
але все одно
щось застряга
як позбавитися
самої себе?
4
0
164
ідилія.
хіба можна відновити щось мертве,
воно зникає у простір,
перероджується у щось нове
і на тому самому місці
зникає безслідно
за мурами довіри,
хибної надії
і чергової віри,
а коли їх обох попросять
ті вже не пригадають
чиє то було обличчя
та і чи взагалі воно було
за власною шкаралупою так добре
ховатись
•ти ніколи не справжній•
•ти ніколи не зморений•
у тебе немає відчуття підтримки
у тебе є лиш ти
і мокрі цинічні цифри
— а чому вони намокли?
— бо, мабуть, ти ще була при них
а сьогодні
з а б у т а
ще тоді писала, що ця війна нас розлучить з тобою
і тоді на безкровному тлі
сформувався вислів
страшний:
⠀
я знову буду одна
⠀
як завжди
⠀
у цьому іронія долі,
хіба ні?
⠀
не сміюся [та і се вже занадто]
у мені злість кипить нарівно
з сухими безбарвними ґратами
і хто б попросив сказати який наразі день
я б зголосилася
аби заткнути власний фальцет
а потім, мабуть, пришила б
власне свого рота
⠀
після тебе ненавиджу свій
власне голос
⠀
власне мовчу
і губитися стала частіше
все стало таким сірим
малює на кордонах відлуння
п р о в и н и
але чия вона?
трохи моя та трохи твоя
так, з двох частин
складають суцільний пазл
і навіть якщо ти навпроти
і навіть якщо ти забралась
цього вже вистачило б
щоб зрозуміти що я неповна
щоб зрозуміти що я вицвіла на багні
м а н і п у л я ц і й
і потім таки вродила
так само як і ти
⠀
[зламалась]
⠀
то трохи дикість чекати поки
хто перший напише
ловити густий туман
і закривати його в бомби
така вже реальність
що зробиш?
будь-коли
будь-де кричати:
— тихіше.
ніби кишки з-під серця вирвеш
а потім запустиш
у першого зустрічного
нехай сам розбирається
а тобі вже доста щось гризти
і перетравлювати
який в цьому сенс?
думати?
адже з половиною серця важко
щось відчувати
тоді нам потрібно повертатися
знов до початку
і губитися у виразах
які мов вири-нариви
самі тебе вириють
⠀
воно того ніц не варте…
⠀
5
0
155
вершина
верши[на]
солона губа покусує кров
я в дивацтва гралась зі сном
підходячи тихо, не просячи зайвих тортур
спіткнулась о темряву
яку продавали мені на вершині
гори
а там ходять злі-відьми-страшні
вони підбирають твій манускрипт
а у ньому всі сторінки
покриті то страхом
то кістками з шафи
і чимдуж ти їх трястимеш
то більше втратиш
як не розгубиш усе
то вимиєш пазухи
⠀
розкриєш рота — похорониш старість
мовчатимеш — ти їх бранець
і очі згаснуть
паволока закоптить
не хрести себе
хрести ворогів
5
0
153
картина
ковзнути вимараними руками
по тихому склу
що тягнеться по підлозі
пожованим шматтям
— стулки пельку! —
кричать з перших вікон квартир
а ти їх змінюєш і змінюєш
проміння місяця танцює і крутиться
темнота навкруги
лиш би не захлинутися
тим що стало далеким в осерді¹
не придумуєш кварцу сталевих нот
немає потреби носити старий блокнот
писати непотріб
зі слів очевидців тобі чужих
[ну, чому ти затих?]
герої не пишуть свої помилки
вони продукують щасливі фінали
тоді ж виходить що ти антагоніст
і хороший сюжет
не твоя обітниця
а криваві руни
що малюють кирилицею
вповні згасають на виході
[не відходь]
як чекати досягнення своїх помилок
вони рідні у зв'язці працюють завжди
арканять першого другого
проковтують глузд
«дивлюся, на себе» — шепочеш —
«і сам з себе сміюсь...»
блідість лиця — це початок лише
в нікуди.
примітки:
осердя¹ — замкнене утворення навколо серця; перикард.
6
0
170
порожні вулиці
порожні вулиці із сірого каменю
грузяться
нудяться
крутяться
ніяк не накуряться
місто втрачене із
вчорашніми шпальтами
на них не вказано
де час згаяно
заголовки двозначності
добіг до кінця статті
залишається практика
самотужки
чи
як там пойми
кабінет
тихеньке стікання води
за вікном
зводить з розуму
пів папірця злітає до дна
допита пляшка
не хоче подорожувати поверхом
то мо якась недолуга гра
і
картини
картини
безліч картин
випинають своє натягнуте полотно
замість щільності
просто поганенький матеріал
та порвавши його
знайдеш дублікат
і немає правди
і так без кінця
душа припадає
і її викидають мов шлак
туманність без фальші
накриє метро
«ето нє ми!»
вони німі
допоки самих повістка
не налякає
грізним словом
війна
5
0
177
ПОВЕРНИ доДОМУ
я загубилася посеред трав, тої високої розлуки
малою кричала що є сил,
ніхто не чув,
ніхто не йшов,
а потім прийшов вітер і скосив
наскрізно звуки.
оглохла, стала мовчазна,
переплітаю тепер кров,
і та змінилася, заграла новим барв'ям у барі¹,
тепер просилися вже самі трави мене привить,
в'язалися зашморгом на в'язах² багнопелени
і... не було чим крить.
чим дужче опиралася,
то більше їх прилипало,
під шкіру струп'ям³ заповзало і залишалося там,
мучачи кожен нерв своїм рухом,
будуючи новий штам⁴
паразитів громіздких,
так, що не хватало лих.
так і жила, коли колола сосна, ховала зір,
бо то не є звір і йшла наперекір
своїй самотності,
щоб впевнитися, що не зникла.
із людьми ж воно простіше,
притерся і ніби свій
тільки от думка «тішить»:
«приміряй лиця, але обабіч стій.»
вдавати гарно, мабуть, заодно і брехати
— можна, можна тебе, сите дитя, колихати?
— можна.
я вб'ю тебе, си чує мене?
сич чує, та через ніздрі свист дуне
і нагадає про колиску-смерть,
і погляд карочорних очей впер,
і циганка проходить, кашлюка,
хусткою "цвітастою" поколиха:
«забула, — каже. — коріння, падлюка
і страху-совісті вже не зна!»
і спочило курище⁵ уповні розгорнутих дум,
я йшла вогнем стомлених вулиць як той пастух
все шукав білих овець, яких розгубив у полі,
яких і забрати назад додому забув.
де мій дім? де моя вічна стома?
де похилена груднина із соми?
моїм верховіттям була природа і той галас прийшов,
відновилися звуки-стуки-грюки, зібралася любов
навколо мене, охопила стан, пустила нашкірки струм —
природа повернула до первородних колінних струн.
© Мелica
бар¹ — позасистемна одиниця виміру атмосферного тиску, яка приблизно дорівнює одній фiзичнiй атмосферi.
в'язи² — тильна частина шиï, шийні хребці
струп'я³ — шкiрка, яка вкриває поверхню або краï рани, що загоюється.
штам⁴ — у мікробіології чиста культура мікроорганізмів, виділення з середовища, яку використовують для виготовлення вакцин і сироваток.
курище⁵ — прозорі випари, рух який ледве помітний; легкий туман, який огортає що-небудь.
#поезія_поза_правилами
а тутечки декламація: https://t.me/kaposnitsa/4
7
0
366
