занепад, як поклик душі

virvechka

повітря. вугілля. |а|рома|н|тика диму підпирає, вичерпує небеса. не розуміти — не дихати, втрачаючи сенс, — то як недолугий спектакль. і паперові обличчя з фурнітурою змінюють кількість емоцій, розчинятися у всіх і у всьому доводити всім розпис твоєї історії — це не потребує ні практики, ні думок, ні самоконтролю /лиш вичерпані коробки/ коло. западина. втрачати рівновагу — то архетип з народження. можна складати молитви невідомому, а можна і кровоточити. панорамно. коли б виміри не мали значення ти б не перебирав їх як порятунок тілько узгодивши власні "пробачення" просочуєшся на наступні тури. крутити одну і ту саму платівку не вистачить сили покинути/зламати/втекти по крихтах збирати і лагодити заангажоване і не твоє, дотримуватися відступних і от коли первісток в тобі сичить, штурхає на волю ти чекаєш запиту, просиш відстрочки неохоче кидаєшся в піну і тебе абсорбують померки звідусіль. то кінець лиш початок чогось зайвого чи початок і є кінцем старого? p.s. автор теми Ілля Срібний фото моє, лате-арт теж моє

2023-02-22 19:37:27

2

0

Схожі вірші

Всі

Моє диво

Фαйղα Եօթթí #AР #FN

А на дворі лив дощ мов із відра, Гуляючи по вулиці рідненькій. Побачила в болоті кошеня, На мене так дивилося сумненько. Чомусь у серці так затріпотіло, Подумала забрати в дім собі, Дістала з бруду, воно муркотіло, Співаючи дорогою пісні. Ось так у мене і з'явилось диво, Мій друг пухнастий, любе кошеня. Історія насправді ця правдива, А на дворі лив дощ, мов із відра... *** У співавторстві з прекрасною Вікторією Тодавчич https://www.surgebook.com/_victoria_todavchich_ За допомогою проекту https://www.surgebook.com/weird_owl/book/proekt-pishem-sovmestno

46

5

2128

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12268