Поїздка видалась тяжкою. Ще ввечері Левко погано почувався, а після ночівлі серед вітряної пустелі поблизу Дрездена йому геть зле.
Пропонувала навчити мене кермувати автомобілем – відмовився. Не вірить, що я вже вмію кататись на мотоциклі й упораюсь з дорогою. Даремно, адже Девід (старший брат Гарі) дійсно навчив мене цьому ще років у чотирнадцять, коли намагався залицятись, але мама була дуже проти. Невдовзі він подався до армії, а коли повернувся, то одразу з нареченою, та і ми з Гарі уже зустрічались. Ностальгія пробирає до кісточок від спогадів про часи, коли сусідські хлопці були моїми вірними друзями, а найбільша проблема – двійка з фінансової грамотності.
Приблизно о третій дня ми прибули до мого селища. Воно таке ж, яким я бачила його востаннє: похмуре, тихе, самотнє. Спустошені вулиці ніби витягнуті з фільмів жахів і на нас от-от нападуть зомбі, вампіри чи інша нечисть. Спроби усвідомити загибель усіх тутешніх жителів закінчуються провалом.
Таблиці з написами «Продається» висіли на кожному подвір’ї. Ніби всі дійсно виїхали. Певно, хтось добре заробляє в результаті неоголошеної війни. Ненавиджу.
Досі не віриться. Уже минув тиждень від випускного, який став початком історії. Тиждень нового способу життя. Тиждень виживання.
- Ти ж пам’ятаєш, що до твого дому повертатися небезпечно? – поставив питання Левко, коли я попросила звернути на мою вулицю.
- Угу. Тепер до будинку ліворуч, будь ласка.
Двері відчинені. На підлозі ні слідів крові, ні пилу. Ніби все як раніше. Ніби все як було.
Пройшлася по знайомому коридорі, затримавши погляд на великому дзеркалі. Від побаченого аж зойкнула. Дідько, не впізнаю власне відображення. Під очима міцно засіли синці, зазвичай засмагла шкіра тепер кольору крейди, а волосся виглядає так, ніби в мене п’ятеро дітей, чоловік-алкоголік, іпотека й відсутність часу на себе. Постійні хвилювання й харчування пиріжками з автозаправних станцій не пройшли безслідно. Дуже сподіваюсь, що найближчим часом це зміниться.
Зняла взуття в коридорі, кинула рюкзак з їжею на крісло в просторій вітальні.
- Ти добре спілкувалась з тими, хто тут мешкав?
- Складно сказати. Гадаю, досить добре для того, аби вирішити, що вони не проти пустити нас жити в їхню оселю.
Левко в’яло посміхнувся і закашлявся. Він присів на крісло з рюкзаком, продовжував кашляти й задихатися, а я після короткого ступору підбігла зі склянкою води з умивальника й торкнулась його лоба.
- Ти геть гарячий, - голос трішечки задрижав, адже я згадала про вчорашнього солдата, який здавався дуже втомленим, але цілком міг виявитися хворим і заразним. – Зараз пошукаю противірусні.
Давно, у минулому житті, Гарі кілька разів перебинтовував мені коліно після катання на байку Девіда, коли той вже був на службі. Він не поділяв моє захоплення двоколісним монстром, а одного разу поставив ультиматум: або я покину ці невдалі спроби самогубства, або ми більше не друзі. Звісно, я обрала друга, але й досі пам’ятаю, що аптечка з таблетками і бинтами валяється біля того ж великого дзеркала, у коридорі.
Остання таблетка жарознижуючого й льодяник від кашлю не надали користі.
- У тебе є всі необхідні щеплення?
- Н-не… Знаю…
Звісно, він же стертий. Вічно забуваю.
Левко продовжував хапати ротом повітря, але безрезультатно. Мені ставало дедалі страшніше, і здавалось, що вже й сама задихаюсь. Розгублена, я просто стояла поруч, відчуваючи, як мої плечі судомно здригались. Левко ж притискав перебинтовану ліву долоню до грудей, стискаючи комір військової сорочки, й ледве видавив з себе фразу:
- Інгалятор під сидінням!
Повторювати двічі не довелось. Здається, я обігнала скрипучий звук парадних дверей, коли поспішала до позашляховика.
Водійське сидіння заклинило й ніяк не хотіло рухатися з місця. Зібравши всю свою злість, я вдарила по ньому з такою силою, що аптечка буквально випала звідти до моїх ніг. Викинувши весь її вміст на асфальт, намагалась знайти щось схоже на інгалятор, але спершу мій погляд зачепився за блокнот, на відкритій сторінці якого був напис: «11.01.18. Обіцяють скоро виписати. Відчуваю обман. Ніколи не повірю, що погодився на це добровільно». Далі читати не стала; схопила балончик з дозатором і так-сяк закинула все назад у позашляховик.
Зробивши кілька глибоких вдихів, Левко відклав інгалятор і взяв мене за тремтячі руки.
- Дякую, - хрипло і тихо мовив напарник.
- Чому приховав, що в тебе астма? – мій голос все ще здригався від переляку. – А що, якби в тебе стався напад ще в Мюнхені, під час зустрічі з Брехтом, чи під час біганини по готелю, чи коли я спала через транквілізатор? Що якби тобі ніхто не поміг би, а?
- Ей, мала, ти чого? -  він витер тильною стороною долоні сльозу на моїй щоці. – Не розповідав, бо нагоди не було. За весь час, який я себе пам’ятаю, у мене було лише чотири напади, і в усіх випадках я мав застуду. Не бійся, чуєш? Я впораюсь з цим.
Певно, я занадто злякалась, бо мої плечі ніби танцювали судомний вальс окремо від тіла. Левко зробив ще один вдих із балончика й потягнув мене до себе, на крісло, обійнявши однією рукою. Спокій. Це здавалось таким логічним і правильним… Ми в спустошеному містечку, обіймаємось у будинку мого колишнього (хоча фактично ми не розходились), доки по всіх телевізорах світу транслюють наші обличчя.
Притулившись обличчям до долоні Левка на моєму передпліччі, відчула наскільки він досі гарячий. М’яко прибрала його руку, піднялась й надягнула рюкзак.
- Ти куди? – усе ще з хриплістю запитав хлопець.
- В аптеку. Туди й назад.
- Чекай. Я з тобою.
- Оце вже ні, - не встиг Левко навіть піднятися, як я кинула в нього пульт і натиснула на телевізорі кнопку ввімкнення. – Вмощуйся зручніше, хлопче. Треба переглянути новини. Послухаєш, що там про нас кажуть. Можливо вони на півдорозі звідси й ліки навряд чи допоможуть.
Наостанок вкрила його ковдрою із шафки біля телевізора й поцілувала в щічку. А потім почервоніла,  як школярка на першому побаченні, і швиденько вибігла з будинку.
Крокувати цими вулицями самостійно було нестерпно. Всього за кількадесят метрів проходила від будинку, де цілих вісімнадцять років сміялась, плакала, розбивала коліна об асфальт, бігла щодуху зі школи на зустріч матері... Жила. По-справжньому. Поруч дім тітки Ліки, куди мене було складно навіть затягнути силоміць, бо маразм власниці про всесвітню теорію змови й необхідність війн доводив мене до божевілля. І, схоже, таки довів, адже якщо все, що зараз відбувається, не божевілля, то що воно взагалі таке?
Аптека була зачинена й мені коштувало чималих зусиль зірвати з дверей іржавий замок уламком металобрухту, який валявся поруч. Де-не-де на стінах проглядалась павутина, хоч пройшов лише тиждень, відколи сюди хтось навідувався.
У нашій сільській невеликій аптеці було всього дві шафи з ліками, проте обидві замкнені на ключ. «Якби тут була сигналізація, то чоловічки в камуфляжній уніформі вже в’язали б тебе за виламані вхідні двері, Олесю», - подумки переконувала себе, шукаючи надворі підходящу каменюку для метання по зачиненим вітринам.
Кидок. Брязкіт розбитого скла. Кидок. Знову брязкіт. Після суцільної тиші цей дзенькіт здавався надзвичайно гучним. Хотілося повторити, аби чути хоч щось, проте бити більше нема чого.
Похапцем згрібала в рюкзак весь вміст маленької полички з таблицею «Проти застуди та ГРВІ». Бинти, які нам останнім часом такі необхідні, також прихопила. А ще перекис водню, два інгалятори, схожі на Левкові, й медичний спирт. Навіщо мені медичний спирт – незрозуміло, але вирішила, що краще нехай він буде зайвим, ніж знадобиться й не знайдеться поряд.
Дорогою назад кортіло хоч на хвилинку зайти до свого дому. Ледве боролась з цим бажанням.  Вирішальним аргументом стало те, що коли Левко вважає щось небезпечним, то таким воно і є.
Зайшовши у вітальню, помітила вимкнений телевізор і відсутність джерел будь-якого шуму. Пройшло всього півгодини з моменту мого відходу, тож це насторожувало. Свого напарника я не знайшла ні в кухні, ні в спальні батьків Гаррі, ні в спальні Девіда. Після стуку в двері ванної кімнати жодних змін. І от тоді вже я не на жарт перелякалася, бо вперше подумала, що з Левком щось сталося й, можливо, ми більше ніколи не побачимось, я не подякую за допомогу й не почую набридливу фразу «я сам впораюсь». Злякалась, що спокій, який лише нещодавно повернувся, знову безслідно зникне.
Не одразу насмілилась зайти в двері, які були суворо зачинені для мене останні кілька років. Складалось враження, ніби щойно туди стане моя нога, то от-от вистрибне Гаррі й знову волатиме: «Я ж говорив, що сюди не можна!». Тому факт існування цього приміщення завжди вилітає з голови.
Обережно відчинивши, зайшла всередину. Ніхто не наскочив з криками, проте легше не стало – у глибині душі хотілося цього. Хотілося, щоб усе було як раніше.
- Ти теж мені не все розповіла, - тихо мовив Левко, вдивляючись у щось на комп’ютерному столі.
Полегшено видихнула й підійшла ближче. Він тут. Це головне.
Кімната була цілком звичайною: двоспальне ліжко, тумба з нічником, білий килим біля магнітної дошки, і, звичайно ж, комп’ютер навпроти маленького віконця. Усе таке ж, яким було до вступу Девіда у військо, коли мене впустили сюди востаннє. Одразу зацікавило те, що саме від мене так старанно приховував Гаррі.
Левко вдивлявся в рамку з фотографією, зробленою моєю матір’ю, коли ми з рудим розумником лиш починали зустрічатись і святкували його день народження. Приблизно середина березня, подвір’я мокре й брудне після рідкісного дощу, я намагаюсь підняти насунуту на очі весняну шапку, а Гаррі тримає руки на моїй талії.
- Не порівнюй астму й загиблого колишнього.
Напарник виглядав засмученим, проте не став щось мені доводити. У цьому була ще одна його відмінність від рудого – він не вважав себе правим у всьому на світі й не нав’язував власну думку. Проте спостерігати його стиснуті губи й сумний погляд було нестерпно.
- Гаразд, вибач. Я мала розповісти про власників будинку більше, - взяла його обличчя в долоню й притягнула до себе, щоб поцілувати. – Це минуле, яке все ще мене тримає. Проте тобі відомо, що туди більше не повернутись. І якщо в майбутньому поруч будеш ти, то решта не матиме сенсу.
Ніколи не говорила нічого подібного. Схоже, я перестала впізнавати не лише віддзеркалення, а й поведінку, бажання та слова. Себе. Не впізнаю себе.
На останніх вимовлених мною словах настрій напарника дещо змінився, вся похмурість розчинилась у сухому повітрі й він ще раз трохи нахилився, аби поцілувати мене. Зненацька ніби щось згадав, підійшов до магнітної дошки й вказав на прикріплені до неї розписані аркуші.
- Ти маєш це побачити, Лесю.
Записи були безладними, беззмістовними. Принаймні, так здалось на перший погляд.
- Ким був твій колишній? – хлопець поставив питання з таким зацікавленим виразом обличчя, що я мимоволі знітилась. – Не подумай, що ревную до померлого. Мене турбує правдивість матеріалів. Просто скажи, ким він був: таємний агент, син міністра?
- Школярем. Справжнісіньким ботаном, - Левка помітно здивувала моя відповідь. – Цілком звичайний. Хіба що після іспитів внесений до п’ятірки найрозумніших учнів СС.
Напарник зняв з дошки кілька заміток і протягнув мені зі словами:
- Школяр, хай який розумний, сам таке не відкопає.
На верхньому аркуші намальований трикутник, кожна сторона якого позначена прізвищами.
- От дідько… Ні, Левко, він не міг про це знати. Якби Гаррі знав, то…
Хотіла відповісти, що Гаррі розповів би мені, бо ми були близькі, але… Але колишня я й чути не бажала про все, що заплямовує честь Сполученого Світу. Я б просто не стала слухати. Під час останньої зустрічі він намагався поговорити про те, чому від нас приховують минуле, а я втекла.
- Що скажеш про це?
Левко знову привернув мою увагу на папірець з намальованим трикутником. Прізвища, з’єднані його сторонами, викликали сумні асоціації.
- Хто такі Брехт і Кред я вже знаю, але Чемскі… Чув про такого? – у відповідь хлопець лиш знизав плечима.
Події останніх днів нашаровувались, прилипали до нас, немов чорнильні клякси посеред чистого аркушу, і так хотілося взяти гумку й просто стерти їх, ніби й не було, ніби цього всього не сталося. Зрештою, я терла свої долоні, шкрябала нігтями шкіру, ніби це якось зітре й ті потворні клякси. Струмені гарячої води бігли по моєму тілу, змиваючи бруд, але думки від цього не яснішали й на душі не ставало легше.
А чи існує взагалі душа?
Навряд.
Якщо сьогодні бракує місця на Землі, то за час існування людства душі вже повипадали б через вінця з пекла.
А згідно державної віри СС - пропащі душі лишаються там навіки, хороші ж після смерті перероджуються в новому тілі. Тільки от не можна бути хорошим вічно. Ніщо не вічне. Отже скільки б життів ти не прожив – колись за якийсь прокол все одно потрапиш до дідька. І коли там зберуться всі душі світу - їм дадуть другу спробу. Або ж світ перетвориться в пекло.
В усякому разі, СС побудований на брехні. Сподіваюсь, що і віра їхня бреше. Не хочеться мені вічність стирчати в пеклі, аби перевірити чи відрізняється воно чимось від цього виміру.
Підкручувала кран до гарячого, аж доки шкіра голови не озвалась болючим поколюванням.
«Душевний біль можна легко заглушити фізичним», - говорив Девід, укотре розбивши лікті після падіння з мотоциклу.
«Скажи батькам цей вислів до того, як остаточно розіб’єшся на своїх гонках», - шипів Гарі, проте все одно перебинтовував йому рани.
Тоді це виглядала кумедно.
«Ти ж знаєш, що ці викрутаси для тебе?» - запитувала мене матір, дивлячись з вікна на кухні, як сусідські хлопці ремонтують двоколісного монстра.
«Дуже смішно. Ти сама в курсі, що Девід заробляє на гонках гроші, щоб не йти до армії», - переконувала я. А в армію він однаково пішов. І повернувся вже не таким відривним та бездумним.
«А вибрики оті таки були для тебе, Лесю. Просто він в результаті програв розумнішому», - пояснював Гарі пізніше.
Змиваю з себе останні спогади. Гаряча вода відносить їх в каналізацію, де вони вже не пробудять ні в кого сліз. На шкірі лишаються червоні плями, але їх майже не видно, бо ванна кімната цілком  окутана густою парою.
Ніби й дійсно легшає.
У той момент я подумала, що все може налагодитись; що час припинити озиратися на минуле, перестати так триматись за спогади й нарешті жити тут і зараз. Уявний механізм в голові клацнув, рука потягнулась до крану, інша – до рушника.
Уже тримаючись за ручку, прошепотіла сама собі:
- Зараз або ніколи, Олесю!
Краєм ока помітила відображення в дзеркалі: струнка засмагла дівчина з темним волоссям, яке неслухняними мокрими пасмами спадає на плечі, загорнута в білий рушник, ніяк не може наважитися відчинити двері.
«Чого ти боїшся? Візьми себе в руки! Левко – не Гарі. Він не відштовхне!» - встигла подумати, перш ніж почула стукіт.
- У тебе там все нормально? – схвильовано запитав напарник, стоячи прямо біля входу. Звичайно, він же впорався за десять хвилин, а я вже з півгодини не виходжу.
Глибокий вдих і видих. Усе відбулося дуже швидко: відчинила, побачила стурбованого Левка, який опинився дуже близько до мене, торкнулась його вустами й відкинула решту сумнівів разом з рушником.
Від здивування хлопець широко розплющив очі й вимовив, не перериваючи поцілунок:
- Дівчино, що ти… Що ти робиш зі мною?
Я злегка відступила, торкнулась пальцями до його щоки, іншою рукою невпевнено стала розстібати військову уніформу, і, дивлячись прямо в блакитні оченята, повільно відповіла:
- Ти ж сам говорив – зводжу тебе з розуму… Тільки тепер ми маємо час, тож кращого моменту складно й уявити, - блискавка нарешті піддалась, камуфляжна сорочка повільно спускалась вниз по руках, а мої губи вирушили в мандрівку по його шиї.
Я відчувала, як кожен м’яз мого напарника напружувався, відчувала сильні руки на оголеній талії, і навіть попри поцілунок відчувала те, як він намагався собі опиратись.
- Це неправильно, - шепотів на вухо, притискаючи ще ближче до себе та втупивши погляд у підлогу.
- У цьому світі не лишилось нічого більш правильного, ніж ти, - ледве чутно вимовила. – І саме тому я так упевнена, що це - правильно…
Здається, від моїх слів Левко напружився ще сильніше. Поцілунок ставав дедалі палкішим, а з губ в обох зірвався тихий стогін.
Розтягнута біла майка полетіла геть, відкриваючи для мене рельєфний торс. На металевому медальйоні, що лишився на шиї, красувалось вигравіюване ім’я Левка та цифри, які складно було розгледіти в русі.
Гаряче переривисте дихання обпікало шию й вуста, щоки в обох залились рум’янцем.
Задкуючи до найближчої спальні, я намагалась більше обіймати хлопця і менше вдарятися об меблі, але виходило не дуже, тож якась річ з тріскотом впала з шафи, а Левко підняв мене на руки. Інстинктивно обвиваю його стегнами, нахабніше притискаюсь грудьми та нишпорю рукою в його мокрому  волоссі. Від дотику гарячого, ще вологого після душу тіла по шкірі пробігли мурашки.
Хлопець обережно поклав мене на ліжко, від чого воно гучно заскрипіло, і сам опинився зовсім близько, нависнувши наді мною.
Холодний медальйон впав на моє підборіддя, заважаючи цілувати далі.
- От же ж бісова гравітація, - вимовив напарник, зриваючи армійський жетон.
Кулон полетів в сторону магнітної дошки, дзвінко вдарився й впав, потягнувши за собою кілька закріплених нотаток.
У животі з’явилось лоскітливе відчуття, ніби всередині розправляють крила метелики. Дихання збивалось, на обличчі вималювалась неконтрольована посмішка, така недоречна і доречна водночас.
Левко відсторонився на кілька сантиметрів, тримаючи одну руку у волоссі, а іншу на талії. Він пробігся поглядом по фігурі, залишив кілька цілунків на шиї та ключицях й пильно поглянув в очі.
- Ти впевнена, що хочеш цього? – запитував тихо, ніби нас можуть почути.
- Як ніколи. А ти?
Слова ніби були не моїми; голос упевнений, трохи захриплий, без жодних сумнівів, лише з бажанням.
- Тоді ти маєш знати дещо, - Левко намагався договорити, але я закрила йому рота поцілунком.
- Сьогодні не хочу нічого знати.
- А чого ж хочеш?
- Тебе.
Мої руки безсоромно сковзали по його ремені, і, хоч не одразу, застібка піддалась.
Наступні події пригадую доволі розпливчато. Пам’ятаю, що наші долоні були сплетені в замок, і що перші секунди було дуже боляче, а потім дуже добре. Надто добре.
Одне від одного нас відділяли лиш бинти на ранах, які ще не встигли загоїтись.
Аж не віриться, що це зі мною.
Пишу це і червонію. А не мала б, повнолітня ж уже.
Гаразд, знову забуваю, що щоденник може прочитати хтось, окрім мене. Але я понад усе хочу це пам’ятати.
Обійнявши ззаду, Левко вимальовував узори на моїй шкірі. Хлопець думав, що я заснула, тож підтягнув ковдру вище, вкриваючи нас.
- Коли ти будеш готова знати, що я кохаю тебе?
Чорт. Він промовив це так тихо, щоб не розбудити. Та в голосі було стільки ніжності і занепокоєння, скільки за все життя мені ще не доводилось чути.
Цікаво, а хоч підозрював, що я ще не сплю?
- Ну, можливо зараз вже готова, - розвернувшись, опинилась на рівні його грудей і міцно обійняла однією рукою. – Мені здається, що я теж тебе… Ну ти зрозумів.
У силу ракурсу не могла бачити його реакцію на ці слова, але поцілунку в чоло було цілком достатньо.
- Нормальні люди говорять це перед тим, як…
- Не продовжуй, - почала лоскотати хлопця, щоб він зупинив читання моралі. – Нормальні люди не пройшли те, що було з нами за минулий тиждень. Тож нам, як ненормальним, тепер можна робити виключення з усіх правил, чи не так?
Левко не міг стримати сміх й вимовити бодай щось нормальне.
- О, то ти боїшся лоскоту? Буду знати.
Весело сміючись, я не зупиняла знущання, аж доки хлопець не перехопив мої долоні й притис їх до подушки.
- А мені отак більше подобається, - вимовив і легенько вкусив мене за вушко.
- Мені, між іншим, теж.
Наш дзвінкий сміх заполонив усю кімнату, будинок, селище. Весь світ у той момент був для мене тут, в цьому приміщенні, заповненому непідробною радістю. І зараз, коли Левко заснув, занотовую все і намагаюсь робити це якомога детальніше, доки спогади свіжі й відчуття такі яскраві.
Я боюсь втратити ще й його.