Ранок починається не з кави. Він починається з питань. Щоранку ми влаштовуємо собі допит: куди піти, що вдягти, чим поснідати, де знайти гроші, скільки заспокійливого випити зранку, з ким засинати ввечері, кому віддати останній ковток повітря в разі всесвітнього потопу, а кому першому вистрілити в голову під час війни. І найголовніше: чи є в цьому сенс?
А потім в голову приходить лиш одна відповідь – сенсу немає ніде.
Що я можу вдіяти, щоб припинити вбивства? Чи варто щось робити? Ні, не так. Чи реально взагалі щось зробити?
Є речі, на які неможливо вплинути. Що тоді лишається? Забути? Ігнорувати? Тікати? Те, що вже сталося – частина нас самих. Від себе ж не втечеш.
Останнім часом я ставлю собі забагато питань. Хто дасть відповіді на них?
- Вже прокинулась? – тихий голос Левка змусив відкрити очі.
- Давно.
Відчувалась нестерпна спека, хоч автомобіль був припаркований посеред широкої ущелини й поки що на нього не падало пряме сонячне світло.
Згадки про вчорашній день відлунювались у снах і не давали спати. Або ж це через постійні сирени та незручне сидіння. Байдуже.
Біль у шиї супроводжувався хрускотом. Схоже, мій напарник його також почув.
- Як почуваєшся?
- Немов витиснутий лимон, - тепер я подивилась на стомленого Левка, у якого синці під очима були більше схожі на наслідки бійки, ніж частого безсоння. – А ти?
- Так само.
- Спав сьогодні хоч трохи?
- Не мав на це часу.
Закладаючи своє темне розтріпане волосся за вухо, нагинаюсь ближче до напарника, щоб краще розгледіти його роботу. Він завзято з’єднував між собою дроти розібраного радіоприймача, час від часу тицяючи туди викруткою. Шкода, що я не розуміюсь на цьому. Могла б допомогти.
Схоже, Левко помітив мій погляд, який беззмістовно блукав по розібраних мікросхемах (насправді я не впевнена, що ці штуки так називаються, але якщо цей щоденник потрапив до твоїх розумних рук, любий читач, і ти вважаєш це помилкою, то перекресли і напиши правильно).
- Погодуєш Лео? – запитав хлопець, продовжуючи ремонтувати приймач, але піднявши на мене свої небесно-блакитні очі.
З відстані в кілька сантиметрів, з-під довгих вій визирали його зіниці, оточені райдужною оболонкою, візерунки та вигини якої нагадували морські хвилі. Хвилі, які можна побачити лише на старих картинах та обкладинках друкованих, давно припалих пилом книг. Такі чисті та глибокі, що, здавалося б, у них можна потонути.
Це і є та іскра, яка пролітає між людьми в романах чи моя підсвідомість просто вимагає хороших емоцій на фоні всесвітнього розчарування?
Невелика родимка над лівою бровою. Ледве помітні кучері на короткій стрижці. Обличчя бліде, подекуди вкрите дрібними шрамами, а в очах, окрім описаної вище блакиті, червоні плями, які видають втому. Синці та мішки теж не натякають на здоровий вигляд. У м’яких рисах обличчя є дещо знайоме. Виникають асоціації з весільним відео моїх батьків. Точно. Цей хлопчина схожий на мого батька. Так-так, того самого, якого я ніколи не бачила. На ту версію його, яку я потайки від матері могла ночами спостерігати на записах десятків дисків і касет. Тільки мої предки на відео щасливі, а не як ми зараз…
Схожі риси обличчя й безстрашне розмахування зброєю перед президентами – якби я не знала батькових родичів, то подумала б, що Левко один з них. Неймовірно: скільки всього можна несвідомо ігнорувати, днями знаходячись на відстані витягнутої руки, та враз помітити, лиш трохи вийшовши з зони комфорту.
Дідько, як же соромно. Ми були так близько, що на щоках відчували подихи одне одного. Ні, не так. Ми були настільки близько, що на моїй щоці відчувався його подих, а сама я на ті кілька секунд забула про повітря.
Німе очікування. Надто напружена атмосфера. Ніхто з нас не наважувався відвернутись, так само як і перестати дивитися на губи одне одного. Левко теж знітився; це було занадто помітно. Кумедно, адже людина, яка згодна без необхідної підготовки й конкретних мотивів зі мною бігати зі зброєю в центрі  столиці, зараз червоніє від погляду. Можливо саме його почервонілі щоки, оте ідеальне поєднання сором’язливості й відчайдушності змушували мене щось робити зі стрімко зростаючим дискомфортом. А може це через стрес, який тоннами навалювався на наші плечі. Або все і одразу.
Живемо лише раз, чи не так?
Прикривши очі, я повільно наближалась до його губ. Здавалося б, що тут такого, ми ж і так надзвичайно близько одне до одного, правда? Але ж ні; коли ти не знаєш напевно чи варто щось робити, чи отримаєш відповідь і чи не пошкодуєш за мить, кожен сантиметр – вічність. Це провокує тисячу питань в секунду.
Та відповіді прийшли самі. У вигляді легкого дотику кінчиками пальців до пасма волосся, яке впало на моє чоло. У мурашках по шкірі. У легкому, невпевненому, проте взаємному поцілунку. Наголошую читачам на слові «взаємному», щоб не думали ніби я когось домагаюсь чи провокую. Ні, звісно, я перша почала, але ж він, певно, теж про це подумав тоді, і збирався, чи соромився, просто моя нетерплячість… Проїхали. Інколи я забуваю, що це може прочитати хтось, окрім мене. Але випускати такі моменти чи описувати їх надто сухо – злочин по відношенню до себе, якщо мені дійсно зітруть пам’ять.
Хм, на чому ми зупинились? Ах так, згадала.
Левко цілується дуже невпевнено. Не те, щоб я дуже в цьому розбиралась, просто це відчувалось. Спершу відчувалось.
Мурашки. Багато мурашок. Шершаві долоні Левка поступово переміщувались від моєї шиї до талії, схованою за тонкою білою майкою. Інстинктивно я притискалась ближче, куйовдила його волосся й при тому намагалась дотримуватись хоч якоїсь дистанції, поклавши одну руку йому на груди. Від цього в животі немов пролетіла зграя метеликів, а з вуст зірвався тихий стогін.
Поцілунок ставав дедалі палкішим. Левко помітно напружився, покусував мої губи й швидко та гучно дихав. Мить – і я опинилась на ньому, а деталі поламаного приймача впали за сидіння. Мої руки самі потягнулись розстібати його камуфляжну сорочку.
Хлопець стиснув пальці, поміщаючи нас в жорсткі, навіть трохи болючі обійми, а потім поклав голову мені на плече й тихо прошепотів:
- Ти  зводиш мене з розуму… Але не думаю, що зараз це гарна ідея.
Чи здивувало це мене? Безперечно.
Левко послабив натиск, підняв руки з моєї талії на щоки й пильно поглянув у вічі, додавши тим же тихим голосом:
- Зараз ми обидва під впливом адреналіну. Я не кажу, що не хочу цього, навпаки, дуже хочу, так… Точніше хочу, але не так, - його рум’янець настільки чітко передавав розгублення, а очі бігали в пошуках невідомо-чого, що я мимоволі усміхнулась. – Моя пропозиція сходити на справжнє побачення, коли все скінчиться, була серйозною. Треба лише дочекатися слушної нагоди…
Не втримавшись, я знову поцілувала його й запитала:
- Ну і яка ж нагода, по-твоєму, може бути більш слушною, ніж зараз?
Левко намагався говорити й цілуватися одночасно, проте виходило в нього не дуже.
- Скажімо… Коли ти… Знатимеш мене краще… І за нами… Не гнатимуться всі миротворці світу… І… Було б непогано… Якби в той момент… У моїй нозі… Уже не було б дірки від кулі…
Щойно до мене дійшов сенс його слів, я без затримок злізла назад на своє сидіння.
- Дідько, - говорила, зав’язуючи волосся в тугий хвостик. – Вибач, я повинна була пам’ятати про рану…
- Не панікуй, це ж не смертельно, - він нервово копирсався в своїй польовій аптечці правою рукою, а лівою намагався прикрити від мене свою ногу.
- Зачекай, допоможу…
- Не треба, сам впораюсь, - відповів хлопець з натягнутою посмішкою.
Він за весь час нашого знайомства говорив «сам впораюсь» частіше, ніж я лаялась, а лаюсь я кожні три хвилини розмови (згодна, тут трохи перебільшую, але мені можна).
З-під його лівої долоні почала виднітися червона пляма, що розросталась по військових штанах, які мені й без того заледве вдалося відіпрати під час проживання в мотелі.
- Чорт! Рана розійшлася?! – починаю так само нервово перебирати речі в сумці в пошуках бинта. – Боляче?
- Не більше, ніж коли ти мене підстрелила.
Він посміхався. З усмішкою спостерігав за тим, як я панічно перемотую йому ногу. Вкотре я це роблю? Уже збилась з рахунку.
- Наступного разу попереджай, що тобі боляче, будь ласка.
- Наступного разу в мені не буде дірок, - він поклав свою аптечку під сидіння й поглянув на мене з удаваною недовірою. – Принаймні, сподіваюся на це. Ти ж більше не стрілятимеш в мене?
- Подумаю над цим, - я туго затягнула останній вузол бинта й скорчила іронічну гримасу.
Якийсь час тривала некомфортна мовчанка. Думалось про різне.
Мушу визнати, у стресових ситуаціях мені жахливо хочеться палких поцілунків і всього, що за ними слідує. Кожен долає стрес по-своєму, чи не так? Дізналась про це під час фінального шкільного оцінювання: після кожного іспиту хотілося бігти до Гаррі й жахливо нестерпним було те, що він був без кінця зайнятим. Можливо тому в нас і не вийшло нічого, окрім невпевнених квапливих цілунків – йому бракувало на мене часу, хоч він сам запропонував перевести нашу дружбу в стосунки.
Від самого початку здавалося, що в нас нічого не вийде. Гаррі був надто розумним, надто заклопотаним для мене. Не скажу, що я геть дурна, але поряд з ним почувалась нікчемою. Ходяча енциклопедія, яка завжди має план. Спершу я хоча б намагалась конкурувати, але згодом здалася. Смішно, але в дитинстві мені здавалось, ніби він дружить зі мною тільки заради підвищення самооцінки.
Ми ніколи одне одного не розуміли. Його цікавило минуле, історія, політика, конфлікти і протиріччя, а мене – майбутнє і мир, життя без усіляких ускладнень. Хотілося, щоб усе було просто. Він розпланував наш вступ в університет, навіть спрогнозував результати моїх іспитів і заклади, які підійдуть нам обом, що знаходяться мало не на краю світу. Гаррі не підтримував мій вибір професії. Він бачив мене біохіміком у його власній лабораторії десь під Мюнхеном, де ми зробимо не одне відкриття. Довелося довго пояснювати, що життя серед самих лише колбочок і препаратів це не моє. Надто нудно. Я просто хотіла спокою. Не покидати рідний дім надовго. Мати пристойну роботу, щоб кілька разів на місяць висилати гроші матері, але не нудну, і обов’язково патріотичну. Не нудну, бо попри всю мою любов до спокою я рідко могла довго всидіти на одному місці й дуже любила заняття, від яких перехоплює дух: скелелазіння, плавання, стрільба… Військовий лікар цілком підходив. Через відсутність війн професія вважалась не дуже затребуваною, тож і бажаючих там вчитися було мало, і робота була благородною – рятувати миротворців, які борються з бунтівниками заради збереження миру.
Я жила ілюзіями про спокій і шалено сумую за тими часами. Нехай я сама собі протирічу, але хто сказав, що не можна любити і стабільність, і адреналін?
Цікаво: про  що в той час думав Левко? Поки що я не наважуюсь з ним говорити про особисте, але за останні кілька днів я ніби дивлюся на нього з іншої сторони. Незважаючи на одяг, більше не бачу перед собою вбивцю-миротворця. Він набуває рис ідеальності. Втілює образ мого батька, що героїчно загинув за СС. Загинув ні за що.
-- Як думаєш, куди варто поїхати далі? – Левко відволік мене від власних думок.
Було складно одразу після нестерпної ночі і такого обміну ніжностями вмикатись в серйозні питання. Складно обом, хоч в Левка трошки краще виходило це приховувати.
- Мій позашляховик найближчим часом опиниться в розшуку, - продовжив хлопець. – Якщо тільки він ще не там. Чорт, чому все так складно? Може тому раніше ніхто й не тікав: без маячків і пам’яті складно на щось сподіватися…
Як би я не старалась вигадати логічне рішення наших проблем – все заходить в глухий кут. Без маячків життя в СС більш ніж складне, а отримати нові з нашими обличчями на всіх шпальтах нереально. Жити, знаючи про те, яким чином щодня помирають тисячі людей, і ігнорувати це – егоїстично. Намагатися щось довести чи виправити – самогубство.
Я лише мрію про те, щоб хтось зупинив це. Чи прокинутись. Так, було б непогано просто прокинутись. Усе ще сподіваюся, що це сон. От тільки з кожним ранком надія гасне.
- То ти згодна? – перебив роздуми Левко.
- Ем… На що?
- Чи згодна ти з тим, що зараз найбезпечніше буде пересидіти якийсь час в якомусь із… Ну, в одному зі спустошених селищ. Там точно нікому буде викликати за нами поліцію.
Не одразу зрозуміла, що він мав на увазі під словами «в одному зі спустошених селищ». Декілька секунд намагалась обрати менше зло: мирно сидіти в місці, яке фактично просякнуте кров’ю, або ж самій стати трупом під час нескінченних втеч і переслідувань. Спершу здалося, що другий варіант кращий, але я поглянула на Левка, який діставав мікросхеми з-під сидіння. Усе, що він бачив до зустрічі зі мною – вбивства. У нього не було можливості все змінити. Він заслуговує жити.
- Так, звісно, без проблем.
Левко відволікся від ремонту приймача й недовірливо поглянув на мене.
- Та годі тобі, я справді думаю, що це гарна ідея, - намагалась брехати правдоподібніше і з посмішкою. – Тим більше, знайти нас там без маячків фактично нереально, а в закинутих магазинах має бути повно провізії. Саме те, що нам зараз треба.
Він посміхнувся якось… Полегшено чи що.
- Тільки одне прохання... Можна?
- Звісно, - хлопець погодився, навіть не роздумуючи.
- Їдьмо назад, у Незалежне, - і перш ніж він встиг заперечити, я продовжила: - Уся місцевість мені там знайома, тож у випадку погоні ми знатимемо, якими вуличками слід прямувати, щоб знайти короткий шлях чи заплутати миротворців. Там мені відоме місцезнаходження всіх магазинів і аптеки, яка, погодься, нам знадобиться.
Якийсь час Левко обдумував мою пропозицію, дивлячись у вікно. Через спеку його чоло було вкрите потом, але він не наважувався розщебнути камуфляжну сорочку. Надто ризиковано, тут в будь-який момент можуть проїжджати патрулі.
- Гаразд, але ж ти розумієш, що до твого будинку нам не можна? Ти вказала в новому чіпі всю інформацію з минулого життя, тож там, скоріше за все, про всяк випадок розставили камери.
Мовчки кивнула. Не подумала про це. Додому дуже хочеться. Почали навертатися сльози на очі, тож я відвернулась в сторону вікна.
- Піду прогуляюсь.
- Тільки будь обережна, добре?
Не розрахувала силу й дверцята позашляховика гучно врізались в червону стіну скелястої ущелини.
Дорога вузенька, тут заледве розминуться дві автівки. Жодного натяку на шосе чи технологічний прогрес. Краса.
Через відблиски каміння весь каньйон залитий червоним світлом. Вгорі ущелина стискається, утворюючи просвіт завширшки з півтора метри, але до землі пряме сонячне проміння фактично не дістається – дуже високо. І тут страшенна задуха, так. Градусів під сорок. Все ж, в автомобілі набагато прохолодніше.
Я повільно прокрокувала кількадесят метрів. Позашляховик лишився за поворотом. Торкнулась рукою сухої скелі, яка була настільки гарячою, що можна було б смажити на ній яєчню. Стіни каньйону дуже ребристі, ніби дощова вода роками наводила на них свої візерунки. Ах, дощова вода. Шкода, що я не застала часів, коли можна було спокійно танцювати під падаючими з неба краплями. У фільмах це виглядає досить романтично. У суворих реаліях через кислоту і радіацію, які з заражених після війни територій розносять хмари, можна лишитися без волосся чи очей. На щастя, опади в моєму районі 301 бували лиш кілька разів на рік, переважно взимку. Хоча я не певна щодо нашого теперішнього місцезнаходження та його клімату. Я ж не знала, куди ми заїхали за ніч. В усякому разі, потрісканий ґрунт під моїми ногами волав про те, що дощу тут вже давно не було й найближчим часом він не передбачається, тож боятися нічого.
Звисока долинув крик яструба. «Птахи в такій місцевості? Бідолаха певно заблукав», - подумала я. Якби ж то. Птиця не кружляла в пошуках здобичі, а явно від чогось тікала.
Підошвами кросівок відчула легку вібрацію. На дорогу, поруч зі мною, з вершини ущелини скотилися декілька дрібних камінців. Вловила вухами гуркіт автомобілів і миттю кинулась до Левка. Хлопець вже біг мені на зустріч у костюмі повної готовності: камуфляж, бронежилет, автомат. Готовий у будь-який момент відстрілюватися.
- Швидко в авто! – скомандував мені, хоч сам туди не квапився, бо тримав на прицілі поворот, з якого й доносився гуркіт. – Швидше ж!
Щойно я гучно зачинила свої дверцята, Левко опустив зброю й сів за кермо. Він повернув ключа, але мотор не завівся. Усе по закону підлості. Звук ставав все ближчим, а серце калатало так, що могло вистрибнути з грудної клітки. Найменше хотілося опинитися в такому тісному просторі з військовими, яким кортить упіймати нас і отримати за це кілька медалей.
Найбільший страх завжди матеріалізується. Пам’ятайте про це, любі читачі.
На швидкості, яка точно не призначена для їзди по такій місцевості, із-за повороту вискочив позашляховик, але помітивши нас на горизонті водій різко загальмував.
- Чорт, так і знав, - Левко приречено видихнув.
Перед нами зупинились миротворці. Людей всередині не було видно через тоновані вікна, але відсутність номерів і антена для радіозв’язку (здається, що окрім контрабандистів і миротворців радіо взагалі більше ніхто не використовує) видавали в них бійців спецзагону. Такого ж, в якому служив Левко.
Мотор лиш слабко торохкотів, а нам терміново треба було хоч трохи зрушити з місця, аби дати дорогу непроханим гостям.
З автомобіля навпроти вийшов водій. Молодий хлопець, з вигляду років двадцять. Він пришвидшеними кроками дістався до нас і постукав у віконце мого напарника.
- Відвернися й не показуй йому обличчя, - прошепотів Левко перед тим, як опустити вікно.
Я послухалась. Навіть не дивлячись могла сказати, що водій дуже втомлений, важко дихає і від нього за милю несе потом.
- Якісь проблеми? – запитав він.
- Здається, акумулятор сів, - спокійно відповів Левко.
Почувши чужий голос, Лео почав нявкати. Тоді ж я відчула на собі пильний погляд незнайомця.
- Звідки ви їдете? – серйозним тоном запитав той.
Певно, компанія дівчини і кота не підходить для такого виду транспорту.
З автівки навпроти показався ще один недовірливий солдат, запитально дивлячись на першого.
- Ми виїхали з Парижу і прямуємо до Риму, за особистим наказом генерала Креда. І не раджу так заглядатися на його доньку. Самі знаєте, чим це може скінчитися.
«Дідько, Левку, ну що ти несеш? Хто повірить у вигадані прізвища?» - моя перша думка щодо Левкової брехні. Але новий знайомий одразу випрямився й промовив:
- Вибачте, товаришу! Більше не повториться!
Він точно ковтнув клубок в горлі, я впевнена! Солдат швидко під’їхав до нас, під’єднав різні дротики до «нутрощів автомобілів» під капотами, а вже за кілька хвилин мотор видав потрібне гарчання.
- Дякую, - з удаваною зверхністю вимовив Левко.
- Служу Сполученому Світу!
Військові поїхали і я запитала про те, що було найбільш дивним у цій історії: хто такий генерал Кред і чому його бояться настільки, що готові беззапитально вірити у всі дані, в яких фігурує його прізвище.
- Його печатка і підпис стоять на всіх контрактах стертих хлопців у спецзагонах. Від нього ніби і йдуть накази на припинення бунту, хоча найімовірніше, що це підставна особа. Думаю, цей хлопець відмінно все розуміє. Просто… Хтось же за ним стоїть. І цей хтось вміє вселяти страх.
А загадок все більше і більше, друзі. У мене дивне передчуття. Але поки ми їдемо назад, у Незалежне, я пишу щоденник, Лео нарешті погодований, а миротворці, якщо і зрозуміють, що бачили саме нас, шукатимуть геть в іншій стороні. Насолоджуємося спокоєм, поки маємо таку розкіш.