Прокинувшись, я застала і Левка, і Лео сплячими на своїх сидіннях. Наш позашляховик стояв на парковці біля великого супермаркету. З рекламних вивісок та знаків стало зрозуміло, що ми вже в Мюнхені, а дата й час на екрані мого мобільного вказували на те, що я проспала трохи більше дванадцяти годин.
Ну що ж, зараз настав саме той момент, коли я можу приділити час задуманому. Так, саме зараз я почала вести свій щоденник, а всі попередні записи зроблені лише зі спогадів. Тепер я спробую не розлучатись із записником надовго, щоб якомога точніше зображати розвиток подій.
На те, аби довести час у щоденнику до точки «Зараз», мені знадобилось трохи більше, ніж півтори години.
Левко прокинувся. Спочатку він лиш косо поглянув на те, що я роблю, а вже згодом наважився запитати:
- Навіщо це тобі?
- Щоб нічого не забути. Хтось має пам’ятати все.
- Ну, знаєш, - насмішкувато говорив хлопець, - Запам’ятати все – неможливо.
- А я спробую. Якщо не все, то хоча б більшість.
- Похвальна справа, що й казати. Гаразд, продовжуй свою писанину, а я схожу за їжею.
- Що? Ні-ні, ти зі своєю кульгавістю тут не виходитимеш. Це небезпечно. Краще сама сходжу.
- Олесю, не забувай, що ми тепер в місті, - Левко враз посерйознішав. – Тут ти без маячка не зможеш навіть зайти в супермаркет. А в мене є посвідчення миротворця, тож зайвих питань не виникне.
- Супер. Просто клас! Тепер навіть в магазин зайти не можу. Що далі? – я знову трохи зірвалась, але швидко опанувала свої емоції. – А ти впевнений, що твоє посвідчення діє для дезертирів?
- Протягом перших трьох днів я буду проходити по документах, як зниклий безвісти. А потім – як загиблий. Статус «дезертирство» застосовується лише для тих миротворців, які мали маячки й продовжують відстежуватись по карті після зникнення.
- По суті, ти взагалі нічого не втратив… Чого ж раніше не втік?
- Якщо мене спіймають, то вколють Делітіуму. Тож, можливо, я колись вже тікав.
Левко вийшов з позашляховика. Покульгуючи, він оглядався на сотні інших автівок. Певно, цей хлопець надзвичайно боїться повернутись назад. Ще б пак, від такої роботи можна тікати сотні разів!.. Навіть якщо після кожної втечі стиратимуть пам’ять.
Тепер я розумію, що нові чіпи потрібні нам обом однаково сильно. Якщо користуватись посвідченням миротворця, то, рано чи пізно, його відстежать і зітруть.
Знаєте, любі читачі, я ж понад усе боюся стертя пам’яті, а Левко це вже пережив! І що дивно: він здогадується, за що її йому могли стерти й готовий повторити це. Отже, щось у ньому залишилось від минулої особистості. А це, в свою чергу, означає, що навіть після Делітіуму мозок не перетворюється на чистий аркуш. Щось там таки залишається незмінним і нестертим.
Хоча, чесно кажучи, горить у мені бажання стерти собі пам’ять. От просто забути про життя, яке в мене було до вчорашнього дня. Забути те, що я втратила. От дідько, мене знову хилить до сліз… Але я не хочу забувати матір. Вона жива. Я це знаю. Відчуваю. Саме тому мушу пам’ятати її та знайти. І знайду, обов’язково знайду. Коли буду до цього готова. Треба ж лише наважитись відкрити карту мешканців СС в Інтернеті.
Чому я досі цього не зробила? Страх – ось причина затримки. Він щоразу примушує класти телефон назад у кишеню, тільки-но ввімкнеться мапа. Страх побачити те, чого не хочеться бачити. Точніше, страх не побачити того, чого хочеться. Навіть якщо мамин маячок згаснув, я все одно не повірю в її смерть, але тоді знайти її буде практично неможливо. І це лякає мене.
Левко повернувся з повними пакетами усілякої всячини. Та перш ніж приступити до трапези він забажав покинути це місце.
- Куди ти поспішаєш?
- Моє посвідчення засвітилося в базі. Потрібно якомога швидше виїхати з цього району Мюнхена. Бажано одразу на Театральну, до контори контрабандистів.
Це моя перша поїздка до столиці. Власне, я не дуже часто виїжджала навіть за межі свого району. У цьому не було потреби. І ось –  вперше у великому місті. Хай що там кажуть про можливості, які відкриває жителям цей мегаполіс, а мене він аніскілечки не вражає. Скляні хмарочоси занадто горді для звичайних людей, і, здається, зовсім неможливо встигнути за ритмом потоку машин і пішоходів. Таке відчуття, ніби життя тут пробігає не в тобі, а повз тебе.
Тутешнє повітря ще важче, ніж було в моєму селищі. Його не рятують навіть мільйони атмосинтезаторів, встановлених на кожному вільному від біл-бордів і багатоповерхівок метрі. Гуркіт синтезаторів кисню гірший від ревіння моторів і атомних станцій. Тим не менше, це єдине джерело кисню для Мюнхену, адже я досі не вловила поглядом тут жодної рослини. Певно, для них тут занадто спекотно. Ну й наврядчи щось виросте в місці, де добрий відсоток складу повітря займають вихлопні гази.
- Жах… Як можна так жити?
- Ти про що? – спантеличено запитав Левко.
- Про це місто. Воно таке… Сумне якесь чи що. Немає чим дихати. Людей – мільйони, і всім одне до одного байдуже, усі кудись біжать…
- Логічно, адже в кожного є своя робота.
- Еге ж, ніби годинниковий механізм. Життя за розкладом. Тьху, нудота.
Вулиця Театральна мало чим відрізнялась від попередніх. От тільки будинки тут були розкішнішими, а замість невеликих забігайлівок красувались шикарні готелі та ресторани. Схоже, це був елітний район столиці й зустріти тут торговців фальшивими чіпами буде складно.
Левко зупинив авто навпроти одного з ресторанів, прямо під дверима цеху з виробництва смарт-годинників.
- Ти упевнений, що це саме тут? – промовила я, відкриваючи в машині хот-дог.
- Адреса збігається. І тут справді годинниковий цех. Перекусимо й підемо в розвідку.
Харчування фаст-фудом не приведе до добра, але поки що особливого вибору немає. Та й ми вже стоїмо на порозі підпільного цеху паспортів, а подальший план відсутній, як і нормальна їжа. Куди податись з новим чіпом? Де жити? З ким? Чим займатись? Гаразд, про це я подумаю потім. Спершу треба зробити все, аби повернутись до нормального життя. Гаразд, відносно нормального. До хоч якогось життя.
Усередині годинниковий цех нагадував одну зі швейних фабрик, яку мій клас відвідував років зо три тому: високі стелі, відсутні вікна, голі темні стіни, бетонована підлога ну дуже великого приміщення повністю заставлена робочими столиками. На кожному столі були лампи, якісь паяльники, мікросхеми й деталі годинників.
Ми простували до дверей в іншому кінці зали, незважаючи на косі погляди робітників. Мабуть їх бентежить військова уніформа Левка, не інакше.
- Я можу вам чимось допомогти? – озвався вузькоокий худий чоловік, що стояв позаду, коли ми вже дійшли до тих дверей. – Яка марка і чисельність партії годинників вас цікавить?
- Знаєте, нас не цікавить час, виставлений на продаж, - відповів Левко й вказав пальцем на мою перебинтовану долоню. – Нам би купити для себе минуле.
Такої нісенітниці я ще в житті не чула. Хоча й справді: якщо сказати про підробні маячки контрабандистам в лице, то можна і кулю в лоб отримати. У крайньому разі, саме так і стається в фільмах.
- А, то ви з елітних клієнтів, чи не так?
- Саме так.
- А з ким домовлялися: з Ернестом чи Фрідріхом? – чоловік ще сильніше примружив свої очі, крокуючи ближче до нас.
- Власне, ми ні з ким не домовлялися, - Левко оглянув свою уніформу й мою руку, а тоді додав: - Як бачите, минуле нам потрібне терміново.
Вузькоокий чоловік вмить насупився й тихо просичав:
- Неочікуваних гостей тут не люблять.
- Але такі неочікувані гості щедро оплачують витрачені на них зусилля, правда ж? – озвався білошкірий чоловік, який виходив з тих же темних дверей. – Якщо так, то проходьте в мій кабінет.
- Ернест, це небезпечно! А раптом вони шпигуни?
- А от це ми зараз і перевіримо, - хитро посміхаючись, промовив блондин і відчинив для нас вхід до свого кабінету.
Від його хитрої посмішки по спині пробіглись мурашки. Цей високий блідий чоловік років тридцяти не викликав довіри своїм виглядом, хоч і був, на відміну від інших працівників, одягнений у діловий костюм, а не замащений комбінезон.
Кабінет, що ховався за таємничими дверима, був світлий і просторий. Тут стояв стілець на колесах і письмовий стіл, а решта місця була заставлена незрозумілими блакитними пластиковими ящиками, схожими на переносні холодильники.
- Ну, дорогі гості, що ж привело вас до мене? – сказав Ернест, ставлячи один з ящиків на стіл.
- Ми тікаємо. І тому нам потрібне гарне й слухняне минуле, розумієте? – з серйозним виразом говорив Левко.
- Розумію, розумію… Хто ж з нас таким не страждав. От тільки в які строки вам потрібно вкластись?
- Знаєте, бажано встигнути за сьогодні, адже…
- Охо-хо, - засміявся блондин і присів на стіл, склавши руки на грудях. – Така швидкість – дороге задоволення. Чи вистачить у вас засобів оплати?
- Вистачить. За гроші не хвилюйтесь.
Чоловік зіскочив зі свого столу й обійшов нас довкола, розглядаючи саме мене. Я притислась до Левка, ховаючись від цього пильного погляду.
- Гроші мене не цікавлять, хлопче… Куди цікавіше мати справу з коштовностями чи молодими дівчатами.
Знову ця єхидна посмішка. Боже, як же вона мене вже дратує! До чого ж відразлива людина, аж нудить.
Раніше навіть не думала, що відраза може виникати просто так. От побачив людину, лише раз, лише на мить, а вона вже тобі огидна, хоч як не старатиметься догодити. І навіть не знаєш, чому саме: через її запах, поведінку чи кривувату посмішку. Одна її присутність дратує, що ж вже говорити про окремі риси. Цікаво, а багато є людей, які так само не переносять мене?
- У такому разі, нам немає чого Вам запропонувати, - Левко міцно притис мене до себе. – Але подумайте ще над грішми.
- Хіба по мені не видно, що грошей я не потребую? – блондин швидко перейшов на грубіший тон. – Якщо запропонувати вам нема чого, то не відбирайте мій час.
Мій напарник вже зробив крок до виходу, але я не зрушила з місця.
- Ви ж усе одно не випустите нас звідси, правда? – озвалась я, дивлячись у підлогу.
- До чого ж здогадливе дівча! – знову засміявся блідношкірий чоловік. – Ти упевнений, що не хочеш віддати її мені?
- Більше, ніж упевнений, - огризнувся Левко. – Олесю, ходімо. Воно того не варте.
- Чого не варте? Ти про що? – все стало зрозуміло з одного тільки докірливого погляду. – Я не збираюся з ним спати!
- То що ж ви досі тут робите? Невже не розчули, як я сказав забиратись?
Я стиснула губи й кулаки. Цей чоловік неймовірно виводив мене з себе. Навіть тітка Ліка не дратувала так, як він з цією єхидною усмішкою.
Знявши рюкзак з плеча, я дістала з нього маленьку скриньку.
- Ви говорили, що Вас цікавлять коштовності. Ось, будь ласка, роздивіться уважніше, - на письмовий стіл посипались кольє та каблучки моєї матері.
Ернест по черзі брав до рук кожну із прикрас. У жодній з них не було особливої цінності, окрім перстня, який дістався нам ще від прабабусі. Коли цей мерзотник взяв його, я промовила:
- Ручна робота. До речі, він у декілька разів старіший за СС.
Блондин сів на свій стілець і покрутився на ньому, досі роздивляючись перстень. Згодом він дістав мобільний, кілька разів тицьнув у екран і підніс його до вуха.
- Алло, Чан. Приведи до мене Фрідріха і Валеру. Так-так, з усім приладдям. І давай якось швидше, у темпі вальсу!
Якого в біса Фрідріха? Якого Валеру? З яким приладдям? Моя уява малювала не дуже веселкові перспективи, а Левко знову (та цього разу міцніше) притиснув мене до себе. Він відчував тремтіння моїх пальців, важке дихання, відчував, як мої нігті впиваються в його шкіру, як судомно здригаються мої плечі – так завжди, коли я занадто нервуюсь або боюсь.
Двері до годинникового цеху відчинились. У кабінет зайшов той же вузькоокий чоловік, який із самого початку був проти нашої присутності. Він приніс фотоапарат, закріплений на штативі, й поставив його в іншому кутку кімнати.
Сюди ввійшли ще двоє чоловіків, років тридцяти п’яти чи навіть сорока. Один з них приніс ноутбук з купою дротів і поклав його до блакитного ящика на столі, а інший тримав пістолет.
По спині пробіглись мурашки. Набір з фотоапарата, ноутбука й пістолета якось не зв’язувався для використання в розумних цілях.
- І так, Валера, - Ернест звернувся до чоловіка, який приніс ноутбук. – Клієнти оплатили послугу, тож проведи все по вищому розряду. Чан, ти йдеш зі мною. Сподіваюся, Фрідріх, ти сам упораєшся з фотоапаратом.
Чоловік з пістолетом кивнув, а Ернест і «вузькоокий» покинули приміщення.
«Програміст», себто Валера, був худорлявий, невисокого зросту, а від його окулярів та лисої голови врізнобіч летіли сонячні зайчики, тому він аж ніяк не викликав страху. Інша справа – Фрідріх, який за статурою більше нагадував шафу, аніж людину. Ще й до того, він такий мовчазний! Немов не працівник, а меблі для кабінету.
Валера прийнявся під’єднувати дроти до свого комп’ютера й фотоапарата на штативі. Тоді він відкрив блакитний ящик, від якого одразу повіяло теплом, і промовив:
- Кожен має три хвилини. Хто перший?
Левко поглянув на те, як я злякано хитаю головою й відповів:
- Я. Що потрібно робити?
- Яка група крові? – чоловік не зводив погляду з ящика, проводячи над ним рукою.
- Перша позитивна, а…
- Ага, ось вони! – Валера одразу ж дістав з великого ящика маленький контейнер з надписом «1+».
З цього ж контейнера він витягнув мокрий чіп. Так, точно такий же чіп, який лежить у моїй кишені! Але ні, не такий же. Коли мій охолонув, то зовсім крихітний світлодіод на ньому згаснув, а цей досі жевріє.
Валера вставив маячок в маленьку пластикову коробочку, яка була під’єднана до ноутбука. Після цього він натиснув на кілька клавіш і почав швидко задавати питання:
- Повне ім’я? Дата народження? Місце проживання? Освіта? Місця роботи?
Левко заледве встигав давати відповіді.
- Левко Барвінські. Друге травня, за два роки до Нової ери. Варшава. Варшавський університет, програмування та кібербезпека. Безробітний.
Я ще задумалась: звідки він це знає? Адже Левко сам говорив, що не пам’ятає свого минулого, що він «стертий»…
Раптом Фрідріх (та «шафа» з пістолетом) схопив його за плечі й штовхнув до камери.
- Легше! – вигукнув Левко.
- Нема часу на ніжності, - гаркнув чоловік, вмикаючи фотоапарат.
Спалах. Левко повернувся до мене, а Валера знову застукав пальцями по клавіатурі.
- Готово! – вигукнув він і передав чіп з коробки Фрідріху.
Цей кремезний чоловік зарядив маячком пістолет! Він зарядив ним пістолет, чорт візьми!
- Руку, - спокійно мовив Фрідріх.
Левко простягнув долоню. Вистріл. З місця, куди потрапив чіп, скотилося лиш кілька крапель крові, як після здачі її на аналіз.
Не можу пояснити, що робилося зі мною в той момент: погляд втуплений, пальці мертвою хваткою тримають Левка, усі звуки проходять повз вуха… Скажімо так: якщо назвати мій мозок комп’ютером, то він завис.
- Група крові? Агов, ти тут? – Валера помахав рукою перед моїми очима. – Я ще довго чекатиму?  Яка група крові?
- Що? А, перша, перша плюс, - ці слова вилетіли затинаючись, бо я досі ніяк не могла включитись через надзвичайну швидкість процесу.
- От дідько! Сказали б одразу, я б контейнер не ховав!
Цей дядько так кумедно злиться: морщить свого горбатого сухого носа, широко розплющує очі, а між зведених брів з’являється глибока ямочка. Мене аж пробило на посмішку від такої картини.
Коли Валера знову дістав з контейнера чіп, посмішка зникла. На ньому було помітно легенький червоний відтінок. Спершу подумала, що мені лише здалося. Типу, освітлення погане, чи в очах мерехтить. Але дуже скоро все стало на свої місця – я зрозуміла, звідки ці маячки. Ні, їх не паяли тут, як говорив Левко. Такі паспорти справді неможливо підробити, але їх, певно, можна переписувати, чим і займався «програміст». Нереально переписати маячок, який вже був у використанні і згас. Отже, виходить, що ці чіпи витягнуті з людини не пізніше, ніж через три хвилини після її смерті, бо ж вони досі світяться. Їм ні в якому разі не можна охолонути. Невже ця бісова контрабандистська лавка варта вбивства?!
Окинувши оком увесь кабінет, мені стало дурно. Повно пластикових ящиків, ущент забитих жевріючими душами у вигляді світлодіодів. Їх по черзі зітруть, промінявши на коштовності або дівчат.
Все немов у тумані. Мене знову розпирала злість від речей, які я сама щойно вигадала. Можливо, то була не кров, нікого не вбивали заради заробітку на цих чіпах, і взагалі, більшість подій останнього часу викривлені через мою імпульсивність і фантазію.
Досі туман. Здавалося, ніби свідомість от-от покине мене – ноги ставали ватними, слова долітали до вух через уривчасто, а пальці мимоволі відпустили Левкову руку. Понеслись ті ж питання, що й раніше для мого «напарника». Я відповідала чесно й, фактично, відновила свій оригінальний паспорт. А потім фотографія і вистріл.
- Вільні, - рявкнув Фрідріх, а Валера тим часом метушливо збирав усі дроти докупи.
У годинниковому цеху кипіла робота й працівники рідко підіймали голови на відлуння кроків по бетонній підлозі. Оті кілька десятків метрів до виходу здавались мені такими довгими й нескінченними, що я кілька разів намагалась прискорити ходу, але щоразу Левко притискав мене до себе й доводилось переключатись на його швидкість. Він попри все бажав не привертати до нас увагу зайвий раз.
Нарешті вулиця й свіже повітря (якщо повітря у великому місті взагалі можна назвати свіжим). Левко не відпускав мене, аж поки ми не дійшли до позашляховика й посідали на капот.
Через дорогу, навпроти нас знаходився пишний ресторан з дивною назвою «Чорна зірка», а за ним хмарочоси. Мені одразу здалося, що десь я вже бачила цей заклад, проте сил і бажання згадувати не було.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, роздивлялись величезні банери з рекламою та шикарні багатоповерхівки, де на кожному балконі та відчиненому вікні виднівся атмосинтезатор (той дивакуватий пристрій на сонячній батареї та з купою труб, який добуває кисень з води). Узагалі, в нас багато чого робиться просто з води: повітря, електрика на гідростанціях, ліки і так далі. Зараз учені активно трудяться над синтезуванням їжі з води та вітамінів, але поки все марно.
Сонце опускалось все нижче, ховаючись за одну з багатоповерхівок, а ми досі сиділи на капоті. Навіть відчуття голоду було слабше від небажання розмовляти зараз про будь-що. Я думала й думала про те, що на маячку справді була кров, і про мою групу запитували лише для того, аби не сталося резус-конфлікту з краплями червоної рідини попереднього власника.
Левко мовчав. Він явно зараз не просто насолоджувався краєвидом. Певно, теж над чимось всерйоз задумався.
Мовчанку розітнув Лео, про якого ми геть забули. Кошеня своїм «мяв-мяу» настирливо просило нагодувати його. Не говорячи ні слова, Левко насипав йому трохи корму на сидіння й повернувся до мене, знову втупивши погляд у сутінки Мюнхена.
- Ти знаєш звідки вони в них? – мої очі не відривались від нічного міста.
- Здогадуюсь.
- Розкажи.
- А ти впевнена, що хочеш це знати? І що знову не почнеш істерику?
Не те, щоб наші інтонації були байдужими, ні. Вони були ніякими. Жодної емоції, яку можна було б описати іншими словами, окрім «ніяк».
- А хіба не видно, що для того, аби я не починала істерики, мені потрібно, щоб хтось пояснив усе?
- З цим не до мене. Я сам хотів би, щоб мені все пояснили.
Знову мовчанка. Вечір набирав обертів: робітники цеху йшли додому, а до ресторану навпроти збирався народ.
- Куди ти далі? – все так же «ніяк» говорив Левко.
- Не знаю. Якось буде.
- Я міг би… - почав говорити хлопець, але я перервала його своїми словами.
- Ти обдурив мене? Я про те, що тобі стерли пам’ять. Твоя освіта, місце народження… Звідки ти це знаєш?
- Нізвідки. Це все вигадане, але тепер я зможу влаштуватись на роботу і жити нормально.
Жити нормально? Цікаво, як це: жити нормально, знаючи, що рано чи пізно до твого дому увірвуться люди в окулярах, які вночі бачать крізь тонкі стіни, й пристрелять тебе. Жити нормально й при цьому щовечора молитися для того, аби прокинутись зранку. Або жити нормально й просто чекати, доки твоє місто оголосять стертим з карти. Жити нормально, не задумуючись про те, коли настане твоя черга отримати кулю. Ні, таке життя явно не для мене.
- Я міг би допомогти тобі.
- З чим?
- Та з усім. У мене лишились гроші, а піклуватися зараз особливо нема про кого…
- Які гроші? Зароблені за вбивства чи вкрадені в невинних людей? Га?
Левко лиш закинув голову та гучно видихнув.
- Не чую відповіді.
- А вона тобі потрібна? Так, я забирав гроші з пустих будинків, ти права. Але не я вбивав тих людей, і не мені потім переходить їхня власність, розумієш? Від того, що я забирав ті гроші, нікому вже не ставало гірше, - він закрив засмучене обличчя долонями. – Хочеш кілька порад?
- Ну давай.
- Не відмовляйся від допомоги, коли вона тобі потрібна. І спробуй не думати про те, від чого тобі боляче. Робиш лише гірше.
- З чого ти взагалі взяв, що мені боляче? Я просто зараз дуже зла, - ці слова були дуже гучними й пара, що проходила повз, окинула мене косими поглядами.
- По-перше, я бачив, як ти плакала уві сні. По-друге, ти вчора втратила матір. Це нормально, що тобі боляче.
Знову стиснула губи. Так хотілось накричати на нього, сказати, що моя матір жива, а якщо ні, то це його вина. Я стрималась. Не тому, що дуже втомлена чи ще щось, зовсім не тому. Просто хоч мій мозок і відмовляється сприймати все це, але в глибині душі я розумію, що Левко має рацію. Він правий у тому, що мені боляче, що мені потрібна допомога, і що він не винен у тому, в чому його звинувачую я.
Просто іноді треба вміти ставити себе на його місце. Цей хлопець давно міг висадити мене з позашляховика через істерики, навіть пристрелити в підвалі чи віддати на розваги контрабандисту, міг дозволити вбити мене своєму напарнику, не беручи собі гріх на душу. Але він тут. Поруч. Зі мною. І, на відміну від його напарника, я жива. Час трохи збавити мій тон по відношенню до нього.
- Дякую…
- За що? - Левко прибрав руки з обличчя й здивовано поглянув на мене.
- За все. І вибач, що постійно зриваюсь на тобі. Я намагаюсь не плакати, і тому сльози здебільшого переходять у крики.
- Усе нормально, не переймайся. Це нормальна реакція, - хлопець повернув корпус і поклав руку мені на плече, додавши: - Тобі зараз досі потрібен захист, розумієш? І підтримка не завадить. Я допоможу. Тільки довіряй мені, будь ласка.
Мовчки кивнувши, я носом притислась до його плеча. З очей вмить скотилося кілька сльозинок. Левко міцно обійняв мене однією рукою, а іншою спирався на позашляховик, бо ж біль у нозі досі не давав йому нормально стояти.
Раптом по іншу сторону дороги роздався шум гальм кількох автомобілів. Біля ресторану так «ефектно» припаркувались одразу чотири дорогі чорні автомобілі. З трьох вийшли люди в ділових костюмах й швидко попрямували до закладу. Водій четвертої автівки квапливо відчинив задні дверцята, з яких, немов темна хмара, висунувся товстий сивий чолов’яга з надзвичайно знайомим лицем.
Перш ніж до мене дійшло, хто саме зараз приїхав, Левко відпустив мене й озвався до перехожої:
- Пані, не підкажете, що тут робить президент?
Жіночка у відповідь насмішкувато додала:
- Ну ти, хлопче, даєш! Увесь світ знає, що він щодня тут вечеряє.
Президент? Все дедалі більше схоже на іронічний жарт.
Саме тоді я згадала, де бачила це місце. У новинах, щойно Брехт став президентом, показували його розпорядок дня, у тому числі й його власний ресторан, де він має змогу проводити зустрічі, вести конференції, обідати та вечеряти безкоштовно вже багато років.
- Як думаєш, Ернест і його прихвосні не бояться, що колись Білл Брехт їх помітить тут?
- Думаю, ні. Він не стане шукати підпільний цех у себе під носом, - з посмішкою мовив Левко. – Але в нас є шанс з’ясувати деякі питання, тож ходімо.
При вході до закладу «Чорна зірка» стояли на сторожі двоє з тих чоловіків у костюмах. Ми намагались обійти їх, але щоразу ці охоронці закривали нам шлях.
- У чомусь проблема, хлопці? – з посмішкою запитав Левко.
- Так, у твоєму одязі. Приходь, коли переодягнешся.
- Невже вам не байдуже, в чому я збираюсь їсти?
- Нам – байдуже, а от президент втратить апетит, побачивши вас обох.
Левко стис кулаки й усмішка зникла з його обличчя. Заледве він зробив крок до охоронців, як я схопила його за плече й прошепотіла на вухо:
- Досить. Ми можемо прийти сюди в будь-який інший день.
Ідея наблизитись до президента в прострелених штанях і з пов’язками на кінцівках була приречена на провал із самого початку. День видався тяжким, проте я сподіваюсь, що найближчим часом хтось проллє світло на ті події, які змусили нас сюди приїхати.
За півгодини ми вже заселялись до одного з дешевеньких готелів на окраїні міста. Чудове місце для того, щоб нормально попоїсти і прийняти гарячий душ. До того ж, Лео сподобався мій номер.
Коли я, закутана в рушник, вийшла з ванної, хтось постукав у двері. На порозі стояв Левко. На щоках обох мимоволі проявився рум’янець.
- Вибач, я, певно, невчасно, - заплутуючись, говорив він. – Краще потім зайду.
- Ні, не треба потім, я збираюсь спати вже. Ти щось хотів?
- Та ні… Тобто, так. Хотів сказати, що завтра треба тікати з Мюнхена, бо автомобіль засвітився тоді, біля супермаркету, і нас можуть упіймати. Паспорти хоч і підробні, але вони є, тож нам можуть приплести викрадення державного авто чи щось в тому роді. Хотів ще раз запитати, чи ти зі мною.
- Так, звісно з тобою, - відповіла я, ховаючись за дверима. – Чекай, а як же поговорити з президентом? Це ж такий шанс хоч щось розвідати…
- Знаєш, я подумав про це… Ти ж розумієш, що він нічого не скаже без насилля і рукоприкладства?
- Я здогадувалась.
- І ти хочеш ризикнути?
- Звичайно! Послухай, в мене всі рідні загинули, дому немає, сенсу в житті теж. Що ще втрачати?
- Ну не знаю. Наприклад, волю і життя.
- Ці речі нічого не варті, якщо я продовжуватиму плакати уві сні, а в грудній клітці так само відчуватимуться біль і порожнеча. Скільки це триватиме? Тиждень? Місяць? Рік? Вічність? Не пройшло й двох днів, а я вже хочу на стіну лізти.
- Гаразд, зрозумів. Лишаємось на кілька днів, але все потрібно добре спланувати. І щоб без вибриків і істерик. Зрозуміла? - на цьому моменті він помахав пальцем, ніби я мала дитина.
- Дякую.
- Потім подякуєш.