Майже ідеально описаний вчорашній день – коротко і ясно. Чому майже? Бо тепер мені починає здаватися, що цього замало. Цього цілком достатньо для вас, аби зрозуміти сутність дня, але не можна забувати про головну мету витрати часу на цю писанину – у разі, якщо мені таки зітруть пам’ять, щоденник має повернути спогади. Якщо уявити, що це таки сталося, то я маю взяти до рук цю книжечку, розгорнути на будь-якій даті й, пробігаючи очима по рядках, почуватися головною героїнею, а не читачем. Але цього відчуття немає навіть зараз, при здоровому глузді і збереженій особистості.
Отже, дилема: щоденник має бути більш зручним для читачів чи для стертої версії мене? Від цього питання залежить увесь наступний стиль написання, хоча насправді ці роздуми лише спосіб відволіктися від спогадів, сліз та істерик. Отож, зупинимось на чомусь посередньому.
На сьогодні ми маємо великі плани. З самого ранку Левко засів у моєму номері, прочищаючи зброю, а я виступала лише спостерігачем, стоячи на порозі кімнати.
- Ти певен, що вона нам знадобиться?
- Я сподіваюсь, що цього не буде, - у цей момент Левко перевів погляд з пістолета на мене. - Але ж ти розумієш, що погрожувати президенту з дев’ятьма охоронцями без використання зброї – самогубство?
- Та певно, що розумію, але ж… - на секунду я замовкла, збираючи думки до купи. - Що, якщо хтось постраждає? Моя совість не витримає ще й цього.
- Мені треба повторювати, що я взагалі проти цієї диверсії?
- Не треба, я пам’ятаю. Але дякую, що все одно погодився.
О, забула написати (насправді просто тримала бодай якусь інтригу), що сьогодні ввечері ми плануємо випитати в президента правду щодо останніх подій, а щоб він точно говорив чесно - використаємо на ділі приказку про те, що добре слово і пістолет важать набагато більше, ніж просто добре слово.
Справа дійсно ризикована, тому для початку я мала потурбуватись про усіх, хто від мене залежить. Наразі цей список скоротився до одного-єдиного імені – Лео. Кошеня не житиме саме в мотельному номері, та й гроші мої йому щастя не принесуть, тож потрібно знайти нових власників.
Далеко ходити не потрібно – за певну суму будь-хто прийме Лео до себе. От тільки проблема в тому, що мені не потрібен будь-хто. Це руде створіння можна довірити лише в хороші руки.
Коли я спустилася на перший поверх мотелю, тут було не так багато людей: кілька клієнтів, адміністратор і прибиральниця. До клієнтів мотелю я не бачу сенсу звертатися,  адже туристи зазвичай приїжджають відпочити, а не наглядати за котами. Адміністратор виглядав дуже суворо й зайнято, а от прибиральниця була дуже милою на вигляд жіночкою з першими проблисками сивини у волоссі.
- Вибачте, будь ласка, Ви не могли б мені допомогти? – жіночка акуратно поклала свою швабру й підійшла до мене, витираючи руки об фартух. – Тут така справа, можливо я з моїм другом сьогодні не повернемось сюди… Ну, розумієте, якщо конференція пройде невдало, то ми муситимемо одразу летіти додому…
- Ох, гадаю, що тут я вам не помічник, - вона ласкаво посміхнулась й вказала на адміністратора. – Якщо Ви бажаєте повернути кошти за резервацію на завтра, то зверніться он до того чоловіка.
- Ні-ні, Ви неправильно зрозуміли, пані. Якщо ми не повернемось, чи не могли б Ви забрати собі наше кошеня? Просто ми не можемо взяти його на конференцію, самі розумієте, - тоді я з посмішкою простягнула цій жінці зім’яту купюру.
Коли я повернулась у номер, Левко все ще сидів над двома пістолетами, перевіряючи запобіжники. Він зациклився на тому, що все має пройти гладко, й буде неймовірно образливо, якщо підведе саме зброя.
Левко склав другий пістолет докупи й кинув його на ліжко. У мене мимоволі затремтіли плечі й, схоже, він це помітив. Хлопець підійшов ближче, тримаючи в руках мініатюрний кейс, розміром з мобільний телефон моєї матері, за допомогою якого вона зв’язувалась з начальством у школі.
- Олесю, я думаю, що якщо ти справді переживаєш через свою совість, то краще не бери зброю. Візьми це.
- І що тут?
Відкривши кейс, я побачила два шприци, наповнені прозорою рідиною. За секунду прийшла перша здогадка, від якої кинуло в жах.
- Невже це…
- Делітіум? Так, саме він.
- Але ж, в якійсь мірі, він навіть гірший від пістолета!
- Але при тому ти ним нікого не вб’єш! – Левко стиснув губи, і, заспокоївшись, додав: - Тож бери і не пручайся. Можеш просто пригрозити ним, якщо не хочеш вколювати всю дозу.
У моїй голові не знайшлось кращого рішення, окрім як взяти шприци і бездумно роздивлятися їх. Ну чому ж бездумно… Думок то було безліч. Я тримала в руках те, чого завжди найбільше боялась, хоча останнім часом і хотілось вколоти собі Делітіуму, щоб забути про чортівню, яка зі мною відбувається. Схоже, я надто сильно боюся того, що мій мозок перетворять на чистий аркуш.
- Ти так і будеш стояти чи підеш збиратися? У нас дві години до того, як охорона президента забіжить в ресторан і рознесе ці пістолети в друзки.
- Уже йду.
Для такого важливого вечора обрано спеціальний дрес-код: Левко придбав собі чорний костюм, туфлі та сорочку, а я взяла прихвачену з дому коротку сукню й сандалі. Знаєте, мій випускний в цій сукні закінчився не дуже вдало, може хоч з другої спроби пощастить. Буду здивована, якщо знову виберуся живою.
Окрім червоної приталеної сукні і бежевого взуття мій образ доповнювався маминими прикрасами.
О, а ще в мене на плечі висіла дамська сумочка, всередині якої не було нічого, окрім шприців з Делітіумом. Просто шикарний образ для останнього походу в ресторан.
Коли Левко зайшов і побачив мене перед дзеркалом, його щоки налились червоною фарбою. У руках він тримав випрасувану чорну краватку, яка змійкою звивалася до самих колін.
- Ти вже готова? – несміливим голосом озвався хлопець.
- Секунду, - промовила я, одягаючи другу сережку. – От тепер готова.
- Допоможеш? – Левко простягнув до мене руку з краваткою, посередині якої був зав’язаний чудернацький вузол. – Думав, що сам впораюсь, але це вище моїх сил.
Після мого кивка підборіддям він зробив крок назустріч, але перечепився через кросівок, що валявся на килимі. За коротку долю секунди я вже підтримувала його за плече і грудну клітку, впершись ногою в ліжко. Хоч цей хлопчина в незвичному для нього костюмі майже одразу віднайшов рівновагу, проте по виразу обличчя і короткому зойку стало зрозуміло, що прокинувся біль у нозі, який лише от-от стих.
- Ти в нормі? – озвався мій стривожений шепіт, коли ми обидва випростались.
- Цілком. Просто трохи розворушив рану. Вже пройшло.
Парубок передав мені галстук і я прийнялась його зав’язувати. Скажу чесно, це вперше у моєму житті, тож вийшло не з першої, і навіть не з другої чи третьої спроби.
Спочатку він намагався не дивитися на мене,  тому підіймав очі до стелі, періодично переводячи погляд на дзеркало, потім на двері. Було складно не помітити його до сих пір бурячкові щоки.
Тільки-но краватка була зав’язана по-людськи, я попрямувала до виходу з кімнати, але тихий голос Левка зупинив мене саме на порозі.
- Думаю, ти здогадуєшся, що шанси на виживання і свободу після того, що ми там втнемо, будуть мінімальні… Як гадаєш, варто зараз казати все, що я про тебе думаю?
Я повернулась до нього обличчям. Один з тих рідкісних моментів, коли наші погляди пересікалися, а не губились у просторі байдужого світу.
- Так, якщо маєш що сказати – говори, - я склала руки на грудях в очікуванні відповіді.
- Ти досі можеш від цього відмовитись, Олесю. Життя ж не скінчилося, але може, якщо щось піде не так…
«Те, чого й потрібно було очікувати – відмовляння і мораль» - подумала я.
- Вибач, не відмовляй мене від цього. Я хочу знати правду, і, схоже, її мені зможе дати лише головнокомандуючий всієї армії СС. Навіть якщо це останнє, що я дізнаюсь. Усе одно не бачу сенсу жити далі, прикидаючись, ніби нічого не сталося, - мій тон був серйозний, навіть трохи грубуватий, і, здалося, Левко від того трохи роздратувався. – Щось ще?
- Так, ще, - його сором’язливість ніби вивітрилась через розчинене вікно і її місце зайняла самовпевненість. – Поки ми живі, я просто зобов’язаний сказати, що тобі до біса личить ця сукня, та й взагалі, ти дуже гарна. Тож, будь ласкавою, не геройствуй, не кидайся під кулі і рятуйся при першій же можливості й потребі, щоб колись я зміг по-справжньому сходити з тобою на побачення.
Три секунди абсолютного нерозуміння і чудо – червонію тепер уже я.
- Е-м-м, добре… Тобто, гаразд. Я постараюсь.
Позашляховик лишився на підземній парковці, поки ми трамваєм діставалися до центру міста. Це військове авто й так намотало достатньо кіл по столиці останніми днями, тож краще не світитися зайвий раз. Левко говорить, що на ній буде простіше втекти, якщо все пройде гладко: потрібно лише злитися з безліччю миротворців, які нас наздоганятимуть.
Одягалася для диверсії я з абсолютним спокоєм і впевненістю, що рухаюся назустріч смерті. Як же було добре, коли було байдуже. Але ж, чорт візьми, Левко таки розбудив бажання постаратись не просто дізнатися правду, а ще й вижити після цього! А через це пробивається страх. Дурні емоції.
Не те, щоб мене сильно заінтригувала пропозиція сходити з ним на побачення, але було цікаво побачити хлопця, якого я мало не пристрелила, у ролі чогось більшого, ніж шофера чи охоронця. Вперше закралися думки, що життя дійсно може тривати далі. Ні, не так. Вперше закралися думки, що далі можна жити, а не існувати. Дурнуватий Левко! Одна репліка і мій дівочий мозок розплився в фантазіях.
Згадався Гаррі. Зеленоокий, рудоволосий, веснянкуватий… Ми були знайомі все життя, і, як було сказано раніше, два місяці зустрічались. Хоч він іноді й вибішував своїм одвічним всезнайством, але подобався мені. Не те, щоб сильно, але це бодай щось. Треба ж було йому в останній вечір все зіпсувати своїми доводами про оманливість Сполученого Світу! Коли я задумуюсь про причину того, чому миротворці приїхали саме до мого селища, то єдиним логічним поясненням стає прослуховування й знешкодження назріваючого бунту. Але чи справді нас з Гаррі просто підслухали й сприйняли за бунтівників? Кількох реплік про втрачені культури замало для нової революції. Тут або замішане щось ще, або режим влади набагато суворіший, ніж всі вважають.
У всякому разі, поки що я винувачу саме Гаррі. Можливо, ніхто не знищив би моє життя, якби він не волав про неправильні погляди СС на доступ до історії. А ще я б не образилась на нього й не просиділа б до самого ранку на балконі, і, якби миротворці все одно з’явились, мене б просто застрелили, без приречення на одвічні муки совісті.
Ось чому я не сумую за ним так, як за матір’ю. Просто звинувачую у всьому, що сталося, перекладаючи на нього частку власної провини.
Добре, що людство вигадало заспокійливе. Тільки воно тримає мене на плаву.
Наша зупинка. Левко добре грає свою роль, навіть подав руку при виході з тролейбусу. Мабуть він відчув сполохане тремтіння кінчиків моїх пальців, тому й засунув наші зціплені долоні в кишеню свого піджака.
Стоянка біля «Чорної зірки» була порожньою. Тобто, деякі місця були зайняті, але знайомий кортеж на горизонті ще не виднівся. Чудово. Ми вчасно.
При вході в ресторан опору не було. Схоже, єдина охорона цього закладу без найманців глави держави – це кілька відеокамер.
Переступаючи поріг, Левко поглянув мені в очі й подав руку. Дуже хотілось видатись такою ж спокійною, як і тоді, в мотельному номері, але саме в момент перетинання наших поглядів в очах обох пролетіла нотка тривоги. Йому страшно, це помітно.
Що в біса тут робить цей хлопчина?! Ця дурня взагалі його не стосується.
- Я – твоя боржниця, - прошепотіла йому на вухо, коли той підставляв мені стілець.
- Скажеш це ще раз, коли опинимось подалі від цих ігор.
Звідусіль лунала приємна музика, а тьмяні лампи додавали атмосфері романтизму. Офіціанти носилися від відвідувача до відвідувача, роздаючи меню і карти вин, а ті, у свою чергу, корчили розумні обличчя, ніби й справді могли вказати вік алкоголю, спробувавши його на смак.
Одна з тих милих офіціанток в чорному фартушку поверх білої блузи привіталась і вручила меню. Вона стояла над нами, мило посміхаючись. Це мене неабияк дратувало, адже довкола забагато радісних облич, що якось не прибавляють духу пригод і авантюризму.
- Дякую. Ми покличемо, коли оберемо щось, - слова заплутувались через хвилювання, але вийшло доволі непогано.
- Але все ж принесіть для початку два бокали вашого кращого червоного вина, - Левко поглянув на мене й прошепотів: - Може хоч воно додасть сміливості.
Бездумно гортаючи списки запропонованих страв, напоїв та десертів, я намагалась відволіктись від основної мети нашого приїзду. Сторінки меню перелітали з такою швидкістю, що літери на їх полях зливались в малозрозумілий мультфільм. Це означало лише те, що, як і завжди, я здаюсь в останній момент.
Раптом Левко вихопив меню й притис мою долоню до столу. Збоку це виглядало так, ніби молода пара лагідно тримається за руки, але сила, яку він доклав, аби вгамувати моє нервове гортання сторінок, аж ніяк не асоціюється з ніжностями.
- Ми ж маємо не привертати увагу, пам’ятаєш? – його награно милий вираз лиця взагалі не поєднувався з тоном розмови.
- Вибач, але чому заборонено читати меню?
- Бо ти робиш це занадто гучно, а в нас тут пістолет під піджаком і Делітіум у сумочці, пам’ятаєш? – зараз Левко відвів погляд до вхідних дверей. – Ще не пізно піти.
- Е ні, я не відступлюсь. Не хочу потім шкодувати про те, що здалась.
Насправді вже й самій хотілось тікати. Ще б хвилина й ми повернулися б до мотелю з моєї ініціативи, але грубий голос відволік мене від співрозмовника:
- Пані та панове, приносимо вибачення за незручності, але зараз всі мусять пройти перевірку, - чоловік з металодетектором наблизився до жінки біля входу. – Не хвилюйтесь, це стандартна процедура, за хвилину всі будуть вільні.
Левко сумно глянув на мене й відпустив руку. Час настав. Здавати більше нікуди. Далі ми мали діяти зі швидкістю блискавки, адже охоронці перевірять всіх відвідувачів раніше, ніж Білл Брехт вийде з автівки й переступить поріг «Чорної зірки».
- Ну що, план пам’ятаєш? – він не відволікався від охоронця, який ставав усе ближче й ближче з кожною секундою.
- Тягнемо час? – невпевнено прозвучало з моїх уст.
- Еге ж.
Основне завдання наразі – лишатись неперевіреними, доки не зустрінемось лицем до лиця з президентом. Отже, ми мали затримати «людей в чорному» на цілу хвилину, а це фактично неможливо, бо охорона найважливішої персони в світі є найбільш спритною, сильною та швидкою. Вони справжні професіонали, тож єдине, чим їх можна перемогти – хитрість.
Заради того, аби обдурити команду кращих військових Сполученого Світу, Левко склав мало не театральну п’єсу. Тоді всі надії покладались на мої акторські здібності (дякую мамі, яка все життя змушувала мене грати в шкільних мюзиклах). У голові лиш промайнула думка: «Шановні глядачі! Приготуйтесь, вистава починається».
Коли до нашого столика от-от мала надійти черга, я скочила з місця, жбурнула в Левка зім’яту серветку й заволала:
- Кого ти обманюєш?! Вона сама все розповіла мені, ще й в деталях. Не хочу тебе більше бачити!
Відвідувачі й охоронці подарували нам свої здивовані погляди, отже все йшло за планом.
Левко вдарив кулаками по столі й піднявся зі стільця.
- Як ти взагалі можеш вірити цій шльондрі?! Вона ж відверто домагалась мене в тебе на очах!
- Припини робити з мене дурепу!
Хотілось продовжити сварку по тексту, але чоловічок в чорному не змусив на себе чекати – він вже поклав свою важку долоню на моє плече.
- Пані, заспокойтесь, будь ласка. Ви мусите пройти перевірку.
- Боюсь, у цьому немає потреби. Не хочу й на мить затримуватись з цим брехуном.
Розвернувшись, пішла до виходу. Окрім злої інтонації й жестів вдалося навіть видавити з себе сльозу. Публіка лиш занепокоєно спостерігає.
Одразу після мене охоронець підійшов до Левка й так само взяв його за плече.
- Пане, Ви мусите пройти перевірку.
- Та зачекай з цим! – він буквально вирвався з тисків кремезного чолов’яги й кинувся за мною, наздогнавши й зупинивши обіймами біля дверей.
Охоронці розгубились і лиш розводили руками й кивали один одному. Президент досі не з’являвся, хоч з моменту початку їх візиту пройшло вже секунд сорок. Ми продовжили рух по сценарію. Необхідно було залишатися всередині.
Розвернувшись, я витерла удавані сльози й промовила:
- Чого тобі ще? Не муч мене, будь ласка… Будь чоловіком і зізнайся чесно: ти зраджував мені?
У відповідь хлопець сів на одне коліно й гучно сказав:
- А я й буду чоловіком. Справжній чоловік ніколи не зраджує своїй жінці. Тож, якщо я справжній чоловік, то ти будь моєю половинкою. Я хочу, щоб ти була моєю єдиною ще з того моменту, як уперше побачив тебе в кінотеатрі й почув твій сміх. І з того моменту мені начхати на тих повій, до яких ти мене ревнуєш.
Левко, стоячи на коліні, активно вишукував щось в своїх кишенях. Або робив вигляд, що вишукує. Я ж, у свою чергу, робила вигляд, ніби дуже здивована і щаслива через такий поворот подій.
- От дідько… Здається, загубив обручку, - він піднявся й окинув оком підлогу.
- Я згодна!
Радісні міцні обійми. Дуже реалістично. Зал зірвався оплесками. «Головний» охоронець оглянувся довкола, розчулено посміхнувся, махнув рукою і промовив у рацію:
- Периметр чистий. Заходьте.
До головної зали увійшли четверо охоронців,а поміж ними – Білл Брехт. Він віддав наказ своїм опікунам розійтися, щоб роздивитися причину аплодисментів. Щойно помітивши прямо біля себе пару, замкнену в обіймах, президент натягнув усмішку й, поправляючи краватку, наблизився впритул. Більше змахувало не на жест ввічливості, а на звичайну показуху.
- Певно, зараз доречно було б привітати вас обох від імені держави, але мені складно підібрати слова. Тож єдине, що можу сказати: гірко молодим!
От дідько! Це було поза всіма моїми уявними сценаріями. Ніде в планах наші дії не зводились до поцілунку й тому оте «гірко» ввело мене в прострацію.
Було ясно, що президент не вперше вітав молодят. Як часто в цьому ресторані робили пропозиції руки і серця?
Левко теж розгубився, але лише на кілька секунд. Він вмить випустив мене з обіймів і притиснувся своїми вустами до моїх. На його губах читався присмак вина, яке ми нещодавно замовляли.
Я навіть відповіла навзаєм, але це, скоріше за все, через алкоголь і адреналін в моїй крові (о так, народ, насправді я дуже легко п’янію). Сам поцілунок тривав п’ять секунд, доки люди викрикували: «Цілуй, цілуй, цілуй її!»
Коли це скінчилось, попри нестримний рум’янець на щоках в обох, ми мусили йти за планом. Обтерши помаду, я ніби ненароком поглянула на Білла Брехта, примружилась і вимовила:
- О Боже, не вірю своїм очам! Невже це наш президент? Це найщасливіший день мого життя!
- Ну що ти, мила, в нас попереду ще купа таких щасливих днів, - сказав Левко й ніби випадково спіткнувся та штовхнув мене так, що я опинилась ближче до Білла. – Ой, вибач, люба. Ей, люди, а ніхто випадково не бачив каблучки на підлозі?
Поки всі гості активно роздивлялись керамічну візерунчасту плитку, я заговорювала зуби президенту.
- Слухайте, пане Брехт, а я можу отримати ваш автограф?
- Ну звісно можете! Сьогодні все для вас, - він знову зішкірився так, що його обличчя нагадувало поморщене яблуко. – Де розписатися?
- Оу, я маю блокнот у сумці, чекайте хвилинку.
Тоді Левко почав знову обмацувати свої кишені, примовляючи: «Та де ж та бісова каблучка!», а  я копирсалась у дамській сумочці, де ніколи не було ніякого блокноту.
Коли всі вже остаточно втратили увагу (навіть голова держави поглянув на годинник), з моїх вуст спало:
- О, здається знайшла!
Для Левка це був знак. Він сунув руку під піджак і теж вигукнув:
- А ось і каблучка!
Одна секунда – і я, притиснувшись спиною до стіни, розвертаю Білла Брехта лицем до охорони, і, прикриваючись ним, немов щитом, встромлюю в його зморшкувату шию шприц, а Левко націлює свій пістолет на охоронців. Вартові президента також не промах – на нас світять одразу дев’ять червоних лазерів, і це точно не світломузика.
Зал, в якому ще секунду тому лунали оплески, тепер зірвався криками. Відвідувачі у вечірніх  сукнях і дорогих смокінгах масово лізли під столи, аби уникнути участі в цьому дійстві.
- Опустіть зброю! – наказав чоловік, який щойно сам дозволив президентові увійти.
- Хлопці, не треба, - Левко говорив, переводячи приціл з одного охоронця на іншого. – Ми просто мусимо дещо дізнатися.
- Я рахую до трьох – опісля відкриваю вогонь, - той же чоловік зробив крок уперед. – Один…
- Хлопці, я ж сказав: ми просто дещо запитаємо.
Білл Брехт у той час був абсолютно спокійний, немов знав, що ми приречені на провал. Саме тоді настала моя черга домовлятися.
- Ти знаєш, що в цьому шприці? – я говорила пошепки, впритул до його вуха.
- Дай вгадаю… Дитячі вітаміни? Чи снодійне? – з уст Брехта полинув саркастичний сміх. – Ви – дилетанти.
Господи, як же мене роздратував той старигань! Я тут вперше в житті комусь погрожую, а він сміється. Самозакоханий бовдур.
- Два, - чоловік у чорному зробив ще один крок до нас.
- Не вгадав, - мій шепіт став гучнішим і впевненішим. – Тут Делітіум. Тож або твої люди опустять зброю, або за кілька секунд в Сполученому Світі стане на одного стертого президента більше.
- Блефуєш! – Білл Брехт помітно занервував, хоч посмішку тримав упевнено.
- А ти хочеш перевірити? – промовив Левко, не зводячи погляду із захисників нашого гаранта Конституції. – Якщо він не хоче нормально говорити, то вколи йому це!
В останній момент, коли головний охоронець збирався зробити третій крок, Брехт вигукнув:
- Усі складіть зброю! Робіть усе, як вони скажуть!
Після цієї команди на підлозі опинилося вісімнадцять (бо кожен охоронець мав по два) пістолетів. Серед німої тиші почулось пищання телефонних клавіш – по інший кінець залу одна з офіціанток намагалась викликати поліцію.
- Дівчино, не робіть цього, - випередив мене Білл Брехт. – Я впевнений, що це непорозуміння і ми самі впораємось.
- Скажи, - шепотіла я йому на вухо, - Нехай всі покладуть мобільники.
Голова СС, проковтнувши клубок у горлі, віддав потрібний наказ.
Левко, все ще тримаючи охорону на прицілі, йшов на злегка зігнутих колінах уперед, провокуючи вартових здавати назад, аж поки вони не опинились поруч з відвідувачами та офіціантами.
Зрештою, допит розпочав Левко. Він ставив питання дуже голосно, стоячи далеко від нас, адже досі пильнував охорону.
- Отже, пане Брехт. Давайте будемо чесними, гаразд?
- Ніби в мене є вибір? – старигань знову криво посміхнувся.
- Ні, немає. Отож, Ви знаєте, що сталося з маленькими селищами по всьому СС?
Президент значно змінився на обличчі: очі забігали в різні сторони, губи трохи зблідли, навіть язик почав заплітатися.
- Ну… Селища як селища. З ними щось не так?
Це остання крапля! Не впевнена, що зробила б це, якби не бокал вина для мого незагартованого організму, але пальці ніби самі трохи стиснулись і в тіло Білла влилась зовсім маленька доза препарату.
- Стій! Не треба! – заволав він. – Я все скажу! Які селища вас цікавлять?
Охоронці заметушились, але Левко тримав їх на місці.
- Незалежне, Мерібург… І ще купа подібних. Що з ними сталося?!
Білл Брехт гучно ковтнув і, затинаючись, промовив:
- Їх ж-жителі в-виїхали до м-міста…
- Тільки не бреши, собако! – Левко повернув обличчя в нашу сторону. – Я особисто був у загонах миротворців, яким давали накази вбивати тих мешканців!
По приміщенню покотились сплески долонями і фрази типу «Боже, який жах!», і навіть сторожі Брехта переглядувались одне з одним, розводячи руками.
- Я не р-розумію, про що Ви г-говорите!
- А якщо так? – я знову приклала сили до шприца. – Ти ж ще не почав забувати, що таке «керування державою»?
- Зупиніться! – налякано вигукнув президент. – Усе скажу, тільки зупиніться!
- Тільки правду говори! – прогарчав Левко. – На біса вам загони зі стертих солдат?!
Президент голосно видихнув, облизнув пересохші поморщені губи й чітко вимовив:
- Бо нас стало забагато.
Ресторан знову наповнився перешіптуванням. Люди вже виглядали не нажаханими, а здивованими. Здавалось, навіть охоронців заінтригувало те, що буде далі.
- Чий це задум? Хтось же фінансує загони стертих миротворців, чорт забирай! Ти чи хтось інший? – Левко продовжував наступальний допит. – Хто за цим стоїть?
- Якщо я скажу, то на порох зітруть не лише вас… Тож краще вбивайте мене одразу.
Дивно, що навіть в такому егоїстичному маразматику є крапля відваги.
- У якому сенсі «забагато»? – прошепотіла я.
- У прямому, - він вкотре подарував нам свою криву злу посмішку. – Мене взагалі дивують люди! Ми об’єдналися в єдину державу, живемо без війни, і тільки те й робимо, що плодимось! Кожна заборона мати більше однієї дитини або діє повільно, або породжує повстання. І нікого не цікавить, що рано чи пізно не стане місця, або скінчиться їжа, настане голод або канібалізм. І хто буде винен? Влада!
Відвідувачі буквально вибухнули злістю:
- Та невже не можна пояснити це всім?! Обов’язково вбивати?!
- Що пояснити? Продукції з кожним днем все менше, а населення лиш більшає. Та тільки-но ви чуєте, що щось пішло не так, влаштовуєте мітинги, які призводять до зміни влади! Думаєте, якщо зміниться влада, у нас ґрунти стануть краще? Чи з води почнуть синтезувати не тільки повітря, а й помідори?!
- То яке рішення ти пропонуєш? Просто вбивати людей? Не боїшся, що ще хтось виживе так, як я? – знову надавлюю на шприц з Делітіумом. – І взагалі, чому саме малі селища? Чому ж одразу не кинути бомби на мегаполіси, а? Це ж дієвіше!
- Бо ваше зникнення ніхто не помітить, мале шмарисько! – з його вуст знову полинув сонний смішок (певно, та невелика доза препарату починала діяти).
Я втратила увагу й трохи послабила хватку. Наше зникнення справді ніхто не помітив. Негідник, відчувши більше свободи, вдарив мене ліктем у живіт і вихопив препарат. Лише за мить ми повністю помінялися ролями.
Мій напарник вмить перевів приціл на Брехта. Охорона не скористалась моментом, а продовжила стояти на місці, ніби тепер це їх не стосується.
- Опусти пістолет, інакше я зітру пам’ять твоїй подружці, – кволо сказав президент.
- Прошу, не дай йому це зробити!
- Не хвилюйся, все буде добре, - заспокоював мене Левко, крокуючи до нас.
- Не вгадав! – злегка сміючись, випалив Білл Брехт і вприснув у мою артерію залишки рідини зі шприца.
Сльози покотились від самого усвідомлення того, що я втрачу. За кілька хвилин мали початись судоми, які завжди супроводжують стирання пам’яті.
Покидьок просто відштовхнув мене, але Левко підхопив моє тіло, не даючи впасти.
- Чого чекаєте?! – загорланив президент до своєї варти. – Схопіть їх!
- Та пішов ти, - промовив один охоронець.
- Я звільняюсь, - підтримав другий.
І так кожен. Це був наш шанс. Брехт кинувся до пістолетів на підлозі, ми – до виходу. Левко підхопив мене на руки й просто біг, не озираючись назад.
Щойно ступивши на бруківку перед рестораном, ми почули вистріли. Але кулі ніде не пролітали – звук йшов із середини. Звідти ж доносились людські крики.
- Що це? – запитала я.
- Схоже, він замітає сліди.
- Я не про це, Левку, - мої слова були кволими, як і останні слова Брехта. – У нього вже мали б початись хоч якісь судоми. Що було в тих кейсах?
- А, ти про це. Я якось передбачав, що щось таке може статися. То транквілізатор уповільненої дії. Ти трошки поспиш і все. Все буде добре, чуєш?
Насправді я неймовірно зраділа, хоч і не змогла показати цього. З кожною секундою моя свідомість віддалялася від тіла.
- Ми вижили. Знову, - я полегшено зітхнула.
Усе, що я побачила потім, це як Брехт вибіг на вулицю, зробив вистріл у повітря і… Впав на бруківку. Транквілізатор подіяв на нього, хоч і запізно.
Уже в тумані для мене було те, як Левко спиняв таксі. Коли воно від’їжджало від бордюру, почувся звук сирени, за ним – гучний вибух і яскраве світло у вікні. Потім лише темрява.
Прокинулась, лежачи на ліжку в своєму номері. Дивні відчуття: розуміла, що можу рухатись, але не робила цього. Ніяк не усвідомлювала того, хто я, де я і що тут роблю. Просто валялась з відкритими очима, намагаючись зрозуміти суть слів жінки, яка читала новини на якомусь каналі. Почулись звуки перебоїв, ніби дуже різко зім’яли газету, а за цим слова:
- Увага всім жителям! Термінове повідомлення!
Ніби пелена з очей спала! Я різко підійнялась (аж голова пішла обертом), зробила кілька кроків до дверей, щоб побачити телевізор у вітальні. У цей момент, спотикаючись об власні ноги, подумала про те, якою помилкою було брати номер з окремою вітальнею і спальнею, адже телевізор біля ліжка був би доречнішим.
Мій «напарник» знаходився тут. Він саме складав у рюкзак їжу з холодильника, коли помітив мене.
- У центрі столиці був здійснений замах на президента Білла Брехта. Злочинці підклали вибухівку в ресторан, де він мав заброньований столик. Слідство триває, але на даний час відомо про тридцять загиблих. Охоронці президента за кілька секунд до вибуху помітили бомбу й прикрили гаранта Конституції власними тілами, за що будуть нагороджені посмертно. Білл Брехт  поранений, але живий. Обличчя підозрюваних можете побачити на екрані. Увага: особливо небезпечні! За допомогу в їх затриманні надається винагорода. Їх імена щойно встановлено…
- Дідько, - вирвалось у мене.
Левко витягнув провід телевізора з розетки.
- Ти очікувала почути там правду?
- Ні. Але можна було б не робити з нас всесвітнє зло. Навіщо вигадувати вибух і смерті тридцятьох людей?
Він прикусив губу й винувато вимовив:
- Ти не пам’ятаєш?
- Що саме?
- Вибух справді був, його лише повісили на нас. Перед ним крики, постріли, а потім Брехт вибіг з ресторану і, перед падінням, вистрелив у газову трубу. Мабуть, свічки на столах…
- Досить! Згадала, - я буквально впала на крісло, прикривши голову руками. – Плюс тридцять занапащених мною душ…
- Ти ж знаєш, що це не твоя вина, - він присів поруч і обійняв мене однією рукою, тримаючи в іншій рюкзак. –  Не час для мук совісті. Потрібно тікати з міста.
Мовчки пішла складати речі, лишивши його там. Гупнули двері. Тиша. Тільки Лео муркотів, плутаючись під ногами й ховаючись у моєму рюкзаку.
Дивлячись на кошеня, я мимоволі згадала Гаррі. Виходить, він зовсім не винен у тому, що сталося. Його слова ні до чого. Нас просто забагато. От і все, вашу ж матір! Нас просто забагато! Яка ж дурна причина смерті: жертва боротьби з перенаселенням.
Сльози стрімко крапали на дешеву постіль. Ми втратили все. І всіх. Але за що ж?
Зараз би піти до школи, вислухати нудні уроки, а потім пригорнутися до мами… Ні-ні, не можна згадувати. Перше правило втікача: робити крок вперед, не озираючись назад. П’ю останню таблетку заспокійливого й жбурляю порожню упаковку під ліжко. На секунду задивилась як Лео нею грається.
Зненацька стук в двері. Я злякалась, тому різко підскочила. Раптовий біль пронизав усю ліву руку, ніби її прошили голкою наскрізь. Поглянувши на долоню, помітила новий неохайно замотаний бинт, поверх якого проявилась червона пляма. Тільки зараз пролітає думка, що якщо наші імена відомі, то давно можна було відстежити нас по карті й пристрелити або (для надійності) підірвати увесь мотель. Левко подбав про це сам. Він забагато речей намагається зробити сам. Ми ж, врешті-решт, команда.
Розізлившись, відчиняю двері з криком:
- Левко, якого біса ти…
Миттю знітилась і замовкла. Переді мною стояла налякана прибиральниця. Дрижачими губами вона запитала:
- П-пані, чи п-потрібно ще забирати в-ваше кошеня?
- Що? О, ні, дякую, це вже потрібно.
Жіночка сунула руку в кишеню й дістала зім’яту купюру.
- Ні-ні, Ви можете залишити їх собі, - я взяла її за тремтячу руку. – Дякую, що не забули про це. Ви хороша жінка.
В очах цієї прибиральниці читався такий відвертий подив і страх, що мені стало дещо ніяково.
- Щось не так, пані?
- Пробач, Всевишній, якщо я помиляюсь, - вона підвела очі до стелі й схрестила руки на грудях. -Мені з-здається, що ти така добра д-дівчинка, тому я не вірю в те, що ти і твій х-хлопець п-підірвали ресторан…
Мене немов пройняло струмом. Ця жінка думала, що ми вбивці і все одно прийшла перевірити кошеня?!
- Чекайте, пані, все не так, - я впустила її у свій номер. – Він мені не хлопець.
Вона поглянула ще ошелешеніше, ніби очікувала почути не це. Посадовивши жінку на крісло, я присіла на коліна й взяла до рук її долоні.
- Тьху, не з того почала, вибачте. Він врятував мені життя від миротворців, які вбили всіх, кого я знала, - поглянула на годинник. – Це дуже довга історія, але я не маю часу. Президент всіх обманює… Дідько, вам краще цього не знати. Запам’ятайте одне: не вірте тому, що скажуть про нас по ящику.
Прибиральниця, яка все ще налякано блимала на мене своїми очима, проковтнула клубок у горлі.
- Ви хочете щось сказати мені?
- Наш адміністратор вже викликав поліцейських. Вони от-от прибудуть.
Не пам’ятаю, як я зі своїм рюкзаком і кошеням опинилась у номері Левка, адже швидкість моїх рухів тоді була куди більша від швидкості звуку. Мій напарник вже зашнуровував чорні військові берці. Він був одягнений у ту ж форму, що й під час нападу на моє селище, аби злитися з військовими, які мали б нас переслідувати.
Так, вони знають, що Левко був миротворцем. Ми обмовились про це. Але він у свій новий паспорт не вводив цю інформацію. І оскільки він з секретного підрозділу, то ніде не зареєстрований, як і його автівка (про наявність якої у нас їм також ще не має бути відомо).
- Хутчіш! Часу обмаль! – промовила я, виглядаючи у вікно.
Ми бігли, не дивлячись під ноги, не зупиняючись на сходах і не шкодуючи жителів мотелю, які також йшли тісними коридорами. Майже біля виходу нас помітив той худорлявий адміністратор, який і викликав поліцію.
- Вибачте, але я не можу вас пропустити, - сказавши ці слова, чоловік натиснув на червону кнопку біля свого комп’ютера й по мотелю загудів сигнал тривоги, а механізм дверей замкнувся. – Вам доведеться зачекати тут.
- Чоловіче, ви робите помилку, якщо довіряєте новинам, - я спробувала підійти до нього ближче, проте адміністратор дістав щось схоже на електрошокер (тільки дуже старої моделі) й підніс його в мою сторону.
- Пані, стійте на місці, будь ласка!
Левко, поклавши наші речі на вологу від прибирання підлогу, ступив крок вперед, прикриваючи мене. Він почав говорити, і, мушу визнати, в нього це виходило куди ліпше.
- Послухай, ти дійсно робиш помилку…
- Я виконую свій обов’язок! Ви, молодь, не знаєте того, яким був світ до СС і якими зусиллями створено мир! Саме тому серед вашого покоління так багато бунтівників – ви не чули слова «війна». Та я не дозволю втекти тим, хто підриває наше мирне життя! – шокер у його руках почав шипіти і дзижчати, ніби його замкнуло.
Схоже, Левко від таких промов втрачав терпіння. Легким рухом руки він дістав пістолет й натиснув на гачок. Чоловік за стійкою з комп’ютером перелякано закрив очі. Об ту ж таки вологу підлогу розбився електрошокер.
Від звуку вистрілу волосся ставало дибки, серце переставало битись, мимовільно припинялось дихання.
Один, другий, третій. Три кулі пробили наскрізь механізм дверей, після чого над ними замиготіло зелене світло.
- Скільки разів треба сказати, що не можна довіряти новинам? – голос Левка був рівним і тихим. – Подумай над тим, що справжні терористи, які бажають війни, про яку ти говориш, не намагаються розмовляти і пояснювати. Немає зараз ніякого миру. Лише ілюзія, яку вам старанно нав’язує влада. Не більше, ніж гіпноз.
- Левку, ти це чуєш? – запитала я, стоячи біля напіврозкритих дверей.
- Так, - він підхопив наші речі й ступив до виходу. – Сирени миротворців. Треба поспішати.
Адміністратор мовчки спостерігав за тим, як наш військовий позашляховик покидав територію мотелю. Чоловік так і стояв біля розбитого шокера, окутаний червоним мигаючим світлом та криком сигналізації.
Краєм ока я помітила трохи далі по вулиці миротворців з рюкзаками на плечах. Автомобіль, з якого вони виходили, був більший від нашого в кілька разів. Бігли вони в нашу сторону чи саме до мотелю – не було зрозуміло. Левко вивернув кермо праворуч на першому ж повороті й увімкнув вмонтований радіоприймач.
«Бачимо об’єкт. Сто метрів до об’єкта. Сімдесят метрів. П’ядесят. Двадцять. Розійтися по периметру. Готові знешкодити ціль. Чекаємо сигналу».
Страх не давав вимовити ні слова. Ми на прицілі? Звідки вони нас бачать?
А приймач продовжував рипіти й оголошувати команди суворими голосами.
«Наказано починати штурм. Цивільних зібрати на першому поверсі. Стріляти в усіх, хто пручається. Кожен із них може бути зрадником. Примітка: ціль треба взяти живими. Повторюю: порушників треба взяти живими. Наказ президента. Штурм розпочато».
Раптом із радіоприймача замість команд полинули вистріли та злякані людські крики. Надворі лише зрідка проїжджали автомобілі.
Вони в мотелі.
«Ціль не знайдено. Тут лише їхні маячки в гарячій воді. Старий трюк. От дідько! Терористи на волі. Повторюю: терористи на волі».
Здивовано дивлюсь на Левкове обличчя. Що за трюк і чому він його провернув? Це ж ставить під загрозу жителів і персонал.
«Загиблі є?»
Холодний, занадто байдужий голос для такого питання.
«Один на першому поверсі й жінка на третьому, схожа на прибиральницю. Ще двоє на четвертому».
Потім знову той холодний голос.
«Прибрати».
Одне слово, але як же страшно воно прозвучало.
«Всім миротворцям вийти з будівлі. Терміново! Всім миротворцям покинути будівлю!».
Прогримів вибух. Позаду яскравий клубок вогню на три секунди піднявся вище тутешніх п’ятиповерхівок.
- Якого біса?! – це питання злетіло з наших уст одночасно.
Левко зупинив авто і збільшив гучність на приймачі.
«Увага всім постам! Терористи здійснили повторний акт супротиву! Загинуло близько ста осіб! Увага: особливо небезпечні!»
- Чорт! Чорт! Чорт! – Левко кричав і вдаряв руками по металевому керму, від чого воно навіть почало прогинатися. – Все мало бути не так! Не так, чорт забирай!
Один з його ударів прилетів у сам приймач і той з тріскотом затих.
- Якого біса ти лишив там наші маячки?! Вони б не почали штурм, якби не були впевнені, що ми там!
- Це мало лише затримати їх, розумієш? Затримати, чорт забирай!
Після цих слів Левко востаннє вдарив кермо й опустився на нього головою. По його щоках текли сльози.
Клубок у горлі не дав мені більше сказати ні слова. Сотня людей щойно загинули для того, щоб ми втекли. Уже більше ста осіб на моїй совісті… Я б теж плакала, якби не випила заспокійливого в мотелі. Тепер же мені просто боляче, але випустити біль заважають таблетки.
Позаду щось зашурхотіло. Тихе і невпевнене «мяу» пролунало з напіввідкритого рюкзака. Лео повільно перебирався на мої коліна.
Я й забула, що він досі з нами. І чи то мявкання кошеняти, чи то звуки сирен у місті примусили Левка натиснути на газ.
На горизонті з’явився один із вже добре відомих військових автомобілів, але замість уникати їх Левко поїхав слідом. Потрібно дотримуватися плану.
Ніхто не знає, що ми маємо такий же позашляховик, як у звичайних миротворців. І, як виявилося, у жодного миротворця немає маячка. Вони зв’язуються тільки за допомогою рації. Їх неможливо відстежити. Ми певний час можемо спробувати прикидатися одними з них, щоб виїхати якнайдалі від цього міста. Гірше вже точно не буде.