Новий день почався з жахливого настрою, головного болю і перев’язок. Нічого нового. У грудях відчуття жахливої порожнечі, яке навряд чи колись скінчиться, а ліва долоня пече так, ніби «чужий» маячок палає й протестує проти своєї присутності в моєму тілі.
О, помиляюсь, дещо нове таки з’явилось. Тепер є щось таке, про що раніше я не встигала задуматись. Певно, найгірше з усіх відчуттів, яке могло виникнути в моїй ситуації, та й взагалі найтяжче з усіх можливих психологічних подразників, тепер захопило командування в моїй голові. Здогадуєтесь про що я? Ні? Саме про нього, почуття провини. Огидно; мене верне від самої себе.
За цю ніч мій мозок встиг сконструювати тисячі варіантів розвитку подій з того моменту, відколи я помітила військовий позашляховик на окраїні вулиці. У кожному з цих уявних сценаріїв я мала шанс врятувати своїх рідних, іноді навіть ціле селище. Я могла прослідкувати за тим, щоб мама зайшла в підвал, могла стріляти в кількох миротворців, могла прострелити їм колеса й ніхто не виїхав би звідти, могла розбудити сусідів, розбивши їм вікна каменем або вистрілом з пістолету, могла… Могла зробити ще тисячі речей, аби врятувати бодай когось. Але не зробила. З тисяч уявних сценаріїв обрано саме той, в якому в живих лишаюсь лише я. Здавалося б, навіть не вбивця, але провину за їх смерті відчуваю сповна.
Отже, порожнеча та зневіра взяли в свої ряди ще й провину. Чудово, хоча б їм тепер не самотньо.
Знаєте, чому я це записую? «Щоб у випадку втрати пам’яті згадати, ким ти є насправді, або щоб ми краще розуміли, ким ти була», - відповісте Ви. Чи принаймні більшість так скажуть. Але ні. Ці кілька абзаців мають вище значення. Вони мусять, просто зобов’язані переслідувати мене до кінця життя. Незважаючи на те, зітруть мене чи ні, я маю пам’ятати, що одного разу злякалась і просиділа ніч у підвалі, поки сотні знайомих мені людей вмирали. Провина хоч і огидна, проте я маю її відчувати. Це не має повторитися. Не переживу.
Хочете пораду, читачі? Коли збираєтесь зробити щось важливе, щось таке, чого не робили раніше, завжди думайте чи нашкодить це комусь і,  якщо це так, чи зможете ви жити з відчуттям провини. Так говорила мама.
Ці думки переслідували мене увесь день, впритул до того часу, коли ми з Левком купували нормальний одяг, обідали в якійсь забігайлівці та моніторили ресторан «Чорна зірка» у центрі Мюнхену.
Приблизно о дев’ятій вечора, коли вже сутеніло і вмикались перші вуличні ліхтарі, з тим же тріскотом гальм і рипінням шин під’їхав знайомий кортеж. Цього разу ми пройшли фейс-контроль, але нас зупинив металодетектор начальника президентської охорони, який видав жахливий писк через газовий балончик, що лежав у кишені Левка. Тим не менше, я встигла розгледіти те, що президент зайняв столик по центрі широкого залу, двоє охоронців постійно стоять біля нього, троє контролюють вхід, ще четверо розкидані по приміщенню. Гадаю, цього достатньо для того, аби завтра з’ясувати все остаточно.