Я переодягнулась, змила косметику та вийшла на балкон. До світанку було ще довго, тому музика в навушнику стане моїм єдиним другом і співрозмовником до самого сходу сонця.
Мій плеєр. Щойно згадала, що лишила його на балконі.  Треба було купувати не програвач, а повноцінний мобільний телефон. Мама ніколи й нікуди без нього не йшла. У наш час ними мало хто користується, оскільки в світі є купа реальних розваг, а віртуальні світи лиш забирають час та зір. Принаймні, по телевізору завжди переконують нас у шкоді гаджетів та соціальних мереж для молоді. Якийсь час це все навіть було заборонено, але через великий попит процвітали нелегальні програми доступу до них, тож влада здалась. Особисто ж я часто принципово не користувалась тим, цінність чого ставить під сумнів СС. Зрештою, зараз це все неважливо. Я відволіклась, проте таке часто зі мною трапляється.
Усе ж, у словах Гаррі є якась доля правди. Який сенс закривати доступ до історії та культури минулої ери? Їхні помилки мали б стати нашою опорою й силою. Якби ми знали, що саме спричиняло їхні війни, їх хід, то, можливо, знали б, як чинити не варто… От чорт, я ж і так все прекрасно знаю! Їхні війни розпочинались через вірування, дрібні конфлікти, нерівність через зовнішні ознаки та соціальне розшарування. А в СС це відсутнє, тому шансів розв’язати П’яту світову зовсім немає. Нам пояснювали це все в школі. Мама теж розповідала мені дещо, але дуже неохоче. Цього достатньо для нормального життя.
Із-за обрію виднілися перші сонячні промені. Я вже зібралася піти в свою кімнату, коли на фоні гуркоту атмосинтезаторів роздався скрип автомобільних шин. Я ще задумалась: кого могло принести в наше селище так рано, коли всі ще сплять?
Цікавість взяла гору над бажанням спати. Перше враження було неоднозначним: так, на початку вулиці стояв військовий позашляховик, так, довкола бігали миротворці, але їхня поведінка була незрозумілою. Та й що миротворці забули в моєму селищі, яке знаходиться мало не на краю світу, ще й тоді, коли вимкнуто живлення?
З хвилину я лише здивовано спостерігала, як чоловічки в камуфляжній уніформі по-одному забігають до маленьких будиночків моїх сусідів, щось звідти виносять й кладуть до багажних відсіків своїх автомобілів. І лише коли вони були вже за кілька будинків від мого, мене осінило – це вбивство. Найсправжнісіньке вбивство. Жорстоке. Під мантією ранку. Без електрики та можливості викликати патруль кнопкою тривоги.
- Мамо! Мамо, прокидайся! – я стукала в двері її спальні з такою силою, що якби вони не відчинилися майже одразу, то, мабуть, пробила б кулаками в них дірку.
- Що сталося? – матір вийшла сонна, в легкому халатику та капцях. – Куди ти біжиш?
- За зброєю! Йди в підвал!
Як не дивно, зброя в моєму помешканні була завжди. Вона займала окрему маленьку шафку в коридорі. Мама говорила, що це її законне місце  ще з часів революції, тож тут уже 18 років знаходились два електрошокера та старенький пістолет, з яким мій батько колись ходив на мирні мітинги задля створення СС. Тоді цей пістолет був скоріше способом захисту, аніж зброєю. В принципі, як і зараз. Я просто хочу захистити свою родину.
- Якою зброєю?! – мама кричала й бігла за мною до балкону, а я намагалась її заспокоїти, бо ж зайва увага була нам ні до чого.
- Тихіше! Мамо, ти тільки не хвилюйся, - знаю, фраза дурнувата, бо як можна  бути спокійною, коли о п’ятій годині ранку твоя дитина бігає по дому з пістолетом? – Не хвилюйся, гаразд?
- Гаразд… Що тут, чорт візьми, відбувається?!
- Ти тільки тихіше… Пригнись і підійди до вікна.
- Ну… - вираз маминого обличчя змінився з суворого на нажаханий. – Що ж це таке робиться!
- Не кричи! – я схопила її за руку й потягнула з балкону назад до моєї кімнати. – Вони близько?
- У тітки Настасії… Тобто, за два будинки.
Я виглянула у вікно сама. Миротворці й справді були вже за два будинки від мене, а отже – моєму маячку лишилось недовго горіти на карті.
- Мамо, тримай оце, - я вклала їй у руку один з електрошокерів. – Йди сховайся в підвал. Ну швидше, чого ж ти стоїш!
- Чекай, треба попередити тітку Ліку…
- Та не геройствуй ти! – мої нерви не витримували, адже мамина маразматична старша сестра – останнє, що мене зараз хвилювало.
- Стій, стій, стій… Ти зібралася стріляти? У живу людину?
- Це лише самозахист, мам…
- Хіба ж так можна? Олесю, це не твоя війна… Це ж взагалі незрозуміло що!
По щоці текла сльоза, але мій голос був суворим.
- Це мій дім, мамо! Вони щойно були в будинку Гаррі, розумієш? Я так просто не здамся. Йди в підвал, будь ласка.
Мама кивнула головою й вибігла з кімнати. До її слів про живих людей я була впевнена у власних силах і сміливості. Звісно, на уроках захисту СС вчили стріляти, але не вчили думати про те, що відчуватиме твоя мішень. Совість в таких ситуаціях має бути схована в замкнуту скриню приблизно на дні свідомості.
Отож, я виповзла на балкон й очікувала на миротворця, призначеного для моєї смерті. Так, можливо моє прагнення захистити себе й матір зараз дещо безглузде, але це таки краще, чим бути застреленим в своєму ліжку й спаленим десь у крематорії.
До мого подвір’я наблизився один з «камуфляжних чоловічків» у великих чорних захисних окулярах. Щойно побачивши його обличчя, моя сміливість знову сховалася від мене подалі.
- От дідько… Гаразд, або я, або мене…
Я звела приціл з голови на ногу, заплющила очі й натиснула на гачок. Тихий, майже нечутний постріл. Куля не промахнулася. Не меншого подиву викликала поведінка солдата: він не покликав на допомогу, не закидав мій дім гранатами, а пострибав на одній нозі всередину.
Чекати допоки мене знайдуть та пристрелять було неперспективно. Взявши другий шокер, я спустилася вниз і присіла біля вхідних дверей. Як тільки вони відчинилися й до коридору ступила нога, одягнута в закривавлений камуфляж, електрошокер (не без моєї допомоги) випустив заряд прямо в поранену ногу миротворця. Той зойкнув і впав на підлогу, випустивши свій автомат. Я одразу замкнула двері, схопила випущену зброю й приставила її до нападника.
- Не стріляйте! Я нічого вам не зроблю! – солдат лежав, заклавши руки за голову.
- Тихо! – я намагалась здаватися грізною, хоч тремтіння в голосі видавало страх. – Що ви в біса робили в тих будинках? – у відповідь на мовчання я сильніше розсердилась й торкнулася дулом автомата до скроні миротворця. – Що ви робили там?!
- Це наша місія! Ми припиняли бунт.
- Що? Який ще бунт?!
Відповіді на це питання я не дочекалася, бо за дверима почувся шум позашляховиків і стукіт військових чобіт.
- Вставай! Йди прямо.
Солдат шкандибав, а кров з його ноги залишала слід на підлозі. У вітальні я помітила, що килим зовсім не зрушений зі свого місця. Дивно. Відкинувши його, я відкрила «двері в підземелля» - люк у підвал, який зсередини покритий дивним металом.
- Спускайся.
Миротворець був слухняний. Можливо, це через відсутність зброї. А може й через поранену ногу. Тим не менше, поки він сходив вниз, я витерла сліди на підлозі так, щоб вони закінчувались в коридорі.
Коли я спустилася вниз і ввімкнула ліхтарик, то була просто приголомшена – мами тут не було. Була купа мотлоху, якісь консервації, миротворець, біля якого лежали громіздкі чорні окуляри (схожі на один із необхідних гаджетів для сучасних комп’ютерних ігор, тільки ці радше використовують як прилад нічного бачення). Матері не було. Я одразу рвонулася догори, але мене зупинив затриманий солдат.
- Ти куди?
- Яка тобі різниця?! Сиди тихо.
- Вони вже зовсім близько. Не виходь.
- Ти дивись, яка турбота! Це часом не ти дві хвилини тому хотів мене вбити, ні?
- Ну ти ж мене не пристрелила... А могла б. Це принцип взаємності.
Нагорі почувся той же стукіт важких гумових чобіт. Вибору як такого не залишалось – довелося замкнутись зсередини, не дочекавшись на матір.
- Шукай! Тут точно хтось є! – перегукувались миротворці.
Мій «полонений» сидів у куточку, перетискуючи собі руками ногу. Мені одразу здалося дивним те, що він не кликав на підмогу. Я підійшла ближче до нього й прислухалась до грубих голосів згори.
- Вони все одно тебе знайдуть тут, - пошепки мовив солдат, що сидів поряд.
- Звідки тобі знати? Може мені пощастить.
- Вони не підуть, поки карта показує, що тут світиться маячок. Усі маячки мають зникнути з карти – тоді місія буде виконана.
- І що ти пропонуєш?! Вбити мене?
Миротворець відкинув голову назад і посміхнувся, ніби глузуючи з мене. За секунду стало зрозуміло, що це він так зіщулився від болю. Совість не дозволяла мені лишати його в такому стані, тож я почала шукати аптечку серед загального розгардіяжу підвалу.
Отож, я досі жива через те, що тато замість шпалер почепив на стіни той дивний метал, який частково блокує сигнал (не факт, але здогадка має право існувати), чи через те, що ззовні вхід у підвал складно помітити, бо він зливається з дерев’яною підлогою, а ручкою слугує злегка зігнутий цвях? У будь-якому випадку, за це я завдячую тату.
- Як тебе звати?
- Левко. Левко Барвінські, - хлопець знову зіщулився, тихенько повискуючи. – А тебе як?
- Олеся. З якого ти району? – цими питаннями я намагалась відволікти його, поки діставала аптечку з високої шафи.
- Я з військової частини у Варшаві.
- Я мала на увазі, звідки ти родом.
- Родом? Я навіть не знаю… Точніше, не пам’ятаю.
- Це як?
- Просто я стертий.
Я саме злізала зі стільчика, коли згори роздались звуки падіння шафи. Це змусило мене впасти на коліна, прикривши собою аптечку.
- Треба якось швидше, - бубоніла я, розрізуючи Левку штани трохи вище коліна.
- Покинь, - мовив він, схопивши мою руку. Сказати чесно, це мене дуже налякало. – Сам впораюсь. Для початку допоможи собі.
- Еге ж, і як це? Застрелитись? Будемо сподіватися на  удачу й везіння.
- Ти що, не розумієш? – миротворець трохи підвищив тон голосу. – Не буває тут ні удачі, ні везіння! Вони знаходять людей по маячку.
- І що я з цим зроблю? Не вмирати ж мені раніше, ніж вони мене знайдуть.
Левко дістав з аптечки скальпель, вложив мені його в руку й сказав:
- Просто дістань його.
Я задумалась: якщо вийняти паспорт, то я майже одразу зникну з карти і бази даних. Фактично, мене більше не існуватиме. У нашому світі це дорівнює смерті.
- Чому я взагалі маю тобі вірити?! Ти ж мав убити мене. Чого не кличеш на допомогу своїх друзів? Нумо, спробуй, вони тобі одразу допоможуть!
Левко відпустив свою ногу й завів одну руку за спину. Він дістав пістолет з-під куртки й кинув його на підлогу.
- Якби я справді хотів тебе вбити, то давно зробив би це, - хлопець знову скривився й впився пальцями в ногу, перекриваючи притік крові. – А якби я закричав, то ручаюсь, ти б пристрелила мене одразу. Послухай мене й ми обидва вийдемо звідси живими!
Зрештою, це був єдиний варіант. Миротворці на першому поверсі розкидали шафи, рухали меблі з місця на місце та простукували стіни у пошуках моєї схованки. Часу на роздуми залишалось катастрофічно мало.
Я провела скальпелем по внутрішній стороні долоні, прямо по її центру. Всього один малесенький надріз, а кров хлинула не гірше, ніж у Левка.
- Візьми, - промовив хлопець, подаючи пінцет.
Виявляється, виривати зі свого тіла шматочок металу, що сидів там роками, дуже боляче. Хто  б сумнівався.
Ще кілька годин тому я йшла з випускного й сварилася з Гаррі, а тепер сиджу в підвалі й ріжу власну долоню поряд з пораненим миротворцем. Здавалося б, гірше бути не може, а от з’являється  питання: де моя матір? Чи вона сховалась десь? Чи здогадалась витягнути чіп з руки? Чи не потрапила в пастку цих псевдомиротворців?
Ну от, світлодіод на моєму маячку перестав світитись. За кілька секунд шум припинився. Було чути, як меблі розставляли по місцях, а вхідні двері гучно зачинили.
- Дай допоможу, - сказав Левко, протягнувши руку до бинта, яким я незграбно перев’язувала свою долоню.
- Не відпускай свою ногу!
Звісно, можна було одразу накласти джгут Левкові, але мені було спокійніше, коли його руки були на виду. Це було запорукою моєї безпеки; гарантією того, що він не схопить автомат і не наздожене своїх друзів.
Коли моя рука вже була міцно затиснута в бинти, я прийнялась оброблювати ногу солдату, якого сама ж і поранила.
- Куля пройшла навиліт, але ні артерію, ні зв’язок, ні кістку не зачепила, - вже спокійно говорила я, оглядаючи рану.
- То мені радіти, бо я везучий?
- Це була моя точність, а не твоє везіння.
Рану довелось довго промивати перекисом, а потім ще й міцно накладати пов’язки. Я побачила цього хлопця зсередини в прямому сенсі слова. Схоже, з професією військового медика я трохи поспішила. Адреналін, купа крові, кістки – це не моє. Видовище, від якого хіба що верне, та аж ніяк не переповнює патріотизмом.
Стояла мертва тиша. Навіть атмосинтезатора не було чути. У моєму підвалі не було ні найменшого віконця, крізь яке можна було б побачити поверхню. Лише холодні бетонні стіни, від яких ехом відбивалось питання: «Де поділась моя матір?»
Я здогадувалась, що, можливо, її більше немає в живих. Але так думати не можна. Такі думки шкодять, вони лише вбивають надію. Ніж думати про погане, краще взагалі не думати.
Єдине, що лишалось робити зараз, це чекати появи електроенергії, втупившись в старий затертий плакат на стіні, освічуваній ліхтариком. Намагатись не звертати увагу на тремтіння кожної клітини тіла й сліди крові на моїх руках. Намагатись не думати про те, що сталось і що ще станеться.
Поранений «миротворець» виглядав на диво спокійним. Він не переживав за своє життя. Та й не схоже, що б думав ще про когось. Він просто лежав на підлозі, закривши очі рукою. Його майже не було видно, але відчувалось все, впритул до коротких обірваних подихів.
- Давай-но уточнимо один момент, - мовчанку перервали саме мої слова. – Ти говорив, що миротворці підуть тоді, коли всі маячки згаснуть. А як же твій? Він же продовжує горіти.
- У мене немає маячка, - сказав Левко абсолютно рівним і спокійним голосом, ніби неіснування в Світовому реєстрі - звична справа.
Ці слова, промовлені таким тихим тоном, змусили мене відвести погляд від доісторичного плаката й глянути на солдата, блідість якого немов сяяла в напівтемряві.
- Чому? – пошепки запитала я.
- Бо смерті миротворців не повинні реєструватися. Усі дані про нас настільки… - хлопець закашлявся, але так сильно закрив собі рота рукавом, що його не було чути навіть на іншій стороні підвалу.
- Тобі погано? – однозначно дивне питання до людини, яка мало не стекла кров’ю.
- Усе нормально. Хотів сказати, що дані про нас настільки засекречені, що навіть ніде не записані. Фактично, усіх нас не існує. Ну, для держави. Тіла є, а особи нема.
- Нісенітниця якась…
Нісенітниця – це стріляти в того, хто мав би тебе захищати. Нісенітниця – це сидіти в підвалі з убивцею, поки твоя матір невідомо-де. А відсутність чіпа – це так, дрібниці…
Проскочило слово «убивця». Убивця кого? Десятків? Сотень? Тисяч людей? Тобто, я допомогла якійсь тварюці й загубила власну матір? Від однієї думки про це стає бридко. Але ж я не могла стати такою ж, як ці нелюди.
- Ти багатьох вбивав? – я говорила нерішуче, постійно шкрябаючи пальцем бетонну підлогу.
- Яку б цифру я не назвав, ти все одно думатимеш, що їх було більше…
Левко важко видихнув. Раптом мені стало його шкода: ну не сам  же він обрав собі таку роботу, правда? Цей хлопчина сам не знає, хто він. Я завжди боялась, що мені зітруть пам’ять, і от переді мною «стерта» людина – жива, майже здорова. А от мої друзі, сусіди, знайомі… Їх немає. І більше не буде. Нікого. Взагалі.
Складно вирішити, кому з них гірше: тим, хто вбиває за наказом, чи тим, у кого влучає куля. Ні в перших, ні в других немає вибору.
- Чого ти такий спокійний? Чого не покликав на допомогу? – я сіла так, щоб бачити вираз обличчя Левка, коли він відповідатиме на питання. – Зрештою, чого не пристрелив мене? Мав же шанс.
- Не кликав, бо не хотів. Я давно думав втекти від них. Усе одно не зможуть відстежити.
- Навіщо? Тобто, чому ти хотів втекти?
Хлопець прийняв руку з обличчя, а тоді обережно піднявся й сів, спираючись на стіну. Він поглянув на мене так, ніби моє питання було зовсім безглузде, навіть смішне.
- Ти думаєш, мені подобалось дивитись на всі ті вбивства? Я ж не ідіот. Тільки ідіот не помітив би, що ніяких бунтів не було й близько. За півроку ти стала першим опором, який я зустрів.
Після цих слів я справді почала менше його ненавидіти. Чи менше боятися. Ці емоції були для мене дуже схожі, бо я завжди ненавиджу те, чого боюсь, і боюсь те, що ненавиджу.
- Ти не бачив мою матір? – це було скоріше не питання, а благання про допомогу, під час якого я мало не заплакала. – Така невисока худенька жінка, з чорнявим волоссям, одягнена в синій халат… Не бачив, поки був на вулиці?
Звісно, краще б він її не бачив. Тоді був би шанс, що вона досі жива.
- Ну, якщо я не помиляюсь, це вона перебігала через задній двір до того будинку з червоним дахом.
- Отже, таки побігла до тітки Ліки… І? Що з нею сталось далі?
Я подивилась на Левка, який ніби не розумів, чого від нього вимагають. Ніби він зробив те, що мав. Мої емоції розігрались не на жарт: сльози бігли потоками, а руки потягнулись за пістолетом, який кинув на підлогу Левко. Мить – і я вже тримаю зброю біля його скроні.
- Що ти зробив з нею, тварюко?!
- Та заспокойся ж ти! – вперше цей хлопець підвищив голос, а тоді закашлявся, закрив очі й прикусив кулачка. Коли кашель зупинився, він додав: - Власне, я й пішов сюди, бо побачив, що тут не сплять. Зазвичай ми зустрічаємо людей в ліжку під час режиму економії енергії. А матері твоїй я нічого не зробив. Вона саме натискала на дзвінок біля дверей того будинка, коли ти вистрілила в мене.
- Який дзвінок? Світла ж немає…
Чорт візьми, невже мою матір занапастила власна доброта? Ні, не може бути. Мені не вірилось у це. Розум вірити відмовився, але сльози від цього котитись не переставали.
Пістолет упав на бетон. За ним – я. Мені хотілось просто згорнутись калачиком і заснути, а потім прокинутись, заварити чаю й піти вітатися з сусідами так, ніби все як завжди. Ніби все нормально. Та цього не буде. Ніколи.
- Та чого ти рюмсаєш? Ще ж нічого не відомо точно, - Левко знову сповз на підлогу і його голова знаходилась поряд з моєю. – Може вона теж витягла чіп.
- Ну а якщо ні?
- «Якщо» - це не гарантія.
- Та краще б ти мене застрелив одразу!
Я відвернулась від «миротворця» до стіни й вдарила її рукою з усієї сили. На кісточках лишились подряпини.
- Еге ж, застрелив би… А ти знаєш, як це – вбивати? – Левко говорив повільно і тихо, майже пошепки. – Як воно, визнавати, що через тебе обірвалось чиєсь життя? Думати, що цю людину хтось народив, виховав, хтось її кохав і заради неї жив? Знаєш, як це? Ти мене вбити не змогла. І я не зміг вбити ні тебе, ні твою матір. Якби я це зробив би, мучив би себе сам. Але якого біса мене мучиш ти?!
Навіть на останньому риторичному питанні його тон не схитнувся. Такий суцільний спокій дуже добре вправляє мізки. У крайньому разі, мої сльози одразу висохли.
Я встала й пішла до люку.
- Куди ти?
- Шукати матір.
- Якщо ще немає шостої години, то не виходь.
- Чого?
- Бо тебе розстріляють, чого ж ще!
- Я не про те… Чого саме до шостої?
- Бо о шостій місія буде закінчена й всі наші солдати мають покинути цю точку, незважаючи на те, горять тут ще маячки чи ні. Хоча я не пригадую, щоб колись хтось лишався.
- А ти?
- У випадку, якщо хтось із солдатів не повертається протягом півгодини після закінчення місії, його напарник їде сам. Без маячка банально нікуди йти, тож ніхто не наважується тікати, - Левко притих, а потім додав: - Але мій не поїде, бо в нашій парі я був водієм.
Мене цікавило питання про час саме тому, що рівно о шостій з’явиться електроенергія. Отже, солдати мали виїхати тоді, коли в людей з’явиться можливість викликати наряд поліції, але якщо люди не знайдуть трупів, то і факту злочину не буде.
Годинник вказував на 5:53. До «безпечного» часу лишалось сім хвилин. Я злізла зі східців і повернулась до Левка, сівши біля його ноги.
Чорт. Я так довго сиділа на підлозі, поки на вулиці помирали сотні знайомих мені людей. Боягузка. Егоїстка. Але що я могла зробити?
- А ви спеціально приїхали вночі, щоб люди не могли викликати підмогу? – мій тон був сповнений зневаги, яку не було сенсу приховувати.
- Ні, з чого ти взяла? – він знову піднявся й сів, спираючись на стіну. – У школах не пояснюють, що поліцію, медиків і пожежників можна викликати з мобільного, а не лише кнопкою тривоги?
У мене не було мобільного… Дідько, саме тому я писала, що не треба було купувати плеєр. Точніше, треба було купувати не плеєр.
- Ну чого ж тоді саме вночі? Невже не байдуже, коли вбивати?
- Точної інформації щодо цього ми не мали, але я думаю, що справа в психології, - Левко мляво потягнувся за своїм пістолетом й замінив у ньому набої. – Один випадок, коли ти маєш стріляти в тіло, що просто-напросто лежить в ліжку. Усе стає іншим, коли ти побачив його очі й благання про помилування в погляді. Тоді складно наважитись і натиснути на гачок. Ти ж спершу мене теж явно не в полон планувала брати, правда?
- Воно то так, але в нас з тобою різні ситуації… Тебе до цього готували.
- Еге ж, мене заради цього стерли! – він буквально вибухнув цією фразою, та одразу заспокоївся й втупив погляд у підлогу. – І найгірше в цьому те, що є договір, який я добровільно підписав, хоч і не пам’ятаю цього. Там сказано, що в миротворці я подався за власним бажанням, без права на повернення до колишнього життя. А тепер сиди й думай: сам я на цю дурість пішов чи мене змусили? Є в мене сім’я, яка чекає мого повернення, чи я завжди був самотнім вовком, або ж мої рідні лежали в ліжку, коли їх застав мій колега, а я їх не впізнав?
Такі відверті зізнання витягнули з мене сльозу, але я швидко витерла її рукавом піжами.
- Що ти робитимеш далі? – Левко говорив, закривши очі рукою.
- Я? – здивовано вимовила.
- А ти бачиш тут ще когось? – саме зараз цей блідий хлопчина вперше справді посміхнувся, не щулився від болю.
- Ха-ха, дуже смішно, - я взяла до рук ті чорні окуляри, які Левко поклав на підлогу ще з годину назад. – Не знаю, чесно. Зараз головне вибратись звідси. А ти? Що далі робитимеш?
- Думаю, дочекаюсь, поки нога загоїться. Та до цього потрібно буде виїхати в якесь містечко, надійно сховатись, щоб мене не стерли знову за дезертирство… Якось почну жити. Тобі раджу те ж саме.
- Справді думаєш, що зможеш жити без паспорта? Нового тобі не зроблять, а поліцію викличуть ще при першій спробі влаштуватись на роботу. Чи ти плануєш жити за рахунок енергії космосу, га?
Левко стиснув губи. Певно, мої аргументи здались йому переконливими.
Я знову посвітила ліхтариком на настінний годинник. Тепер його стрілки вказували на 6:02, тож я пішла до виходу.
- Чекай, - миротворець протягнув мені пістолет, якого він нещодавно перезарядив. – Візьми це.
- Залиш собі.
- Я все одно не бачу майже нічого поки що без тих окулярів! Так що бери.
- То одягни окуляри!
- Олесю, по-перше, вони нічні, по-друге, вони розбились. Бери пістолет і йди вперед.
Ситуація на горі мене вразила: шафи були на місці, кров на підлозі повністю витерта. Схоже, стало навіть трохи чистіше, чим було до приходу миротворців.
Отож, я напівприсядки пройшла по вітальні. Нікого не було. Надворі вже не чути автомобілів, лиш гуркіт атмосинтезатора. На кухні увімкнувся холодильник.
Мій дім пустий. Тут не було матері, але я знала, де варто було її пошукати.
Я вибігла на задній двір й перелізла через загорожу, потрапивши до подвір’я тітки Ліки. Повільно, але таки шкандибав за мною Левко.
Прямо біля паркану валявся знайомий електрошокер. На дзвінок у двері ніхто не відповідав, тож я спробувала вибити їх плечем. Мої зусилля були марними й додавали хіба що болю моїй і без того порізаній руці, тож Левко зупинив мене, коли наздогнав. Він взяв у мене свій пістолет і кілька разів вистрелив ним у замок. Двері одразу розчинились самі.
У домі тітки Ліки все було на своїх місцях: і шафа, і картини, і кіт. Я ще подумала: а чому ж домашніх тварин також не вбивають чи просто не заберуть разом з власниками? Про них все одно тепер ніхто не зможе турбуватись.
- Тітко Ліка! Мамо! – гучно вигукувала я. – Ви тут? Агов! Ну хто-небуть!
У відповідь лише ехо від пустого дому.
- Тут нікого немає, - несміливо мовив Левко.
- Мовчи, бо я тебе таки застрелю сьогодні, чесно!
Хлопець замовк. Тим часом, я пішла перевірити підвал, вхід до якого знаходився надворі. Відчинивши важкі дверцята, я ступила на сходинки й увімкнула світло.
- Мамо! Тітко Ліко! Ви тут?
Відповіді не було. Замість неї мені в око кинулась мокра пляма на бетонній підлозі. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що це кров, і гірко заридала.
На мій плач швидко пришкандибав Левко. Він теж побачив брудно-червоний слід на бетоні, присів біля мене й обійняв за плече. Сказати чесно, це був вельми неочікуваний жест від людини, яка вночі мала мене пристрелити.
- Знаєш, поїхали зі мною… Тобі все одно нічого робити в пустому селищі.
- Можливо, ти правий, - я випростувалась і витерла сльози. – Але спочатку треба оглянути інші будівлі, може мама побігла туди…
- Ти в це віриш?
- Не знаю. Але хочу вірити.
Ні в будинку маминої кращої подруги Марії, ні в нашого завуча, що жили по сусідству, не знайшлось жодної живої душі. Левко сумирно шкутильгав, наздоганяючи мене, але йому теж увірвався терпець.
- Слухай, я не зможу цілий день бігати за дівчинкою в піжамі і з пістолетом!
- Тебе ніхто й змушує за мною бігати! Звалюй у свою Варшаву, - у цей момент я вже відчиняла підвал четвертого за рахунком будинку.
- Та як ти не розумієш! Я хочу допомогти тобі, - він заспокоївся й говорив тихіше. – Ми тепер не існуємо для цього світу. Ти – зайвий свідок, і якщо хоч заїкнешся комусь про те, що бачила, то тебе зітруть і запхнуть в божевільню. Ти цього хочеш?
Я зупинилась і зачинила назад дверцята підвалу, а тоді підійшла майже впритул до Левка, вклала йому в долоню пістолет і сказала:
- Тільки не говори, що твої плани кращі! Думаєш, втечеш і сховаєшся, і на цьому справі кінець, так? А те, що тебе в поліцію заберуть, коли виявиться, що ти без маячка, тебе не бентежить? Тебе не хвилює, що тепер ти не зможеш ні навчатися, ні працювати, ні жити нормально? Навіть якщо зустрінеш якусь дівчину, то одружитись на ній не зможеш, розумієш?
- Відновити чіп не можна, але в контрабандистів можна купити новий, чистий. Його перепрограмують і вкажуть мій вік та ім’я. Я знаю одну контору в Мюнхені, яка цим займається.
- Що? Та це повний абсурд…
- Абсурд – це шукати тих, кого більше немає! Так що або змирись і йди збирай речі, поки я відмиюсь десь від крові, або лишайся тут і гуляй, як привид, по безлюдних будинках, - Левко розвернувся й пошкутильгав від мене. – Автомобіль мій на початку вулиці. Чекатиму не більше п’ятнадцяти хвилин.
Я стисла губи. Цей миротворець виразився грубо, але був правий: не можна вічно шукати те, чого більше немає. З деякими речами потрібно просто миритися, хоч би як від них не було сумно.
Здоровий глузд підказував, що мені потрібно витерти сльози, піти вмитися й зібрати все необхідне. Вперше за сьогодні я прислухалась до свого розуму, а не імпульсивності.
Вмившись та перевдягнувшись, почала складати рюкзак. Я не стала забирати з собою півбудинку. Лише найнеобхідніші речі й аптечку. Ну і забрала коштовності та гроші, адже тепер їм тут робити нічого, а мені можуть знадобитися.
На початку вулиці справді досі стояв один з позашляховиків. Я неквапливо підійшла до нього й відчинила дверцята – у салоні нікого не було. Залишивши рюкзак на сидінні, я зачинила автомобіль. Раптом із-за спини почувся незнайомий голос:
- Ти хто така? – голос звучав чітко й грізно.
Обернувшись, я побачила миротворця, руки якого по самі лікті були в крові. Цими закривавленими руками він тримав пістолет, націлений на мене.
- Спокійно, я все п-поясню, - мій язик плутався й слова виходили трохи незрозумілими. – Не стріляйте, будь ласка. Я н-нікому нічого не с-скажу.
- Повернися обличчям до машини!
- Навіщо?
Я пам’ятала слова Левка про те, що складно вбити людину, коли вона на тебе дивиться. Певно, це могли бути останні секунди мого життя.
- Рухайся швидше!
Таки повернувшись, я схилилась на позашляховик і заклала руки за голову. Роздався вистріл. Я зовсім не відчула болю, хіба що легкий щем біля серця. Позаду щось гучно впало. Розвернувшись, побачила, що миротворець лежить на асфальті, а з його голови струменить темно-червона кров.
- Ти ціла? – гукнув Левко, стоячи неподалік мого дому.
- Я?.. Здається, так… Ти де був так довго?
- Я? Спостерігав.
Мені вже хотілось накричати, здійняти такого галасу, що почули б і в сусідньому районі, бо ж якась секунда – і мене не стало б… Але Левко знав цього хлопця. Повинен був знати. Зрозуміло, що це його напарник. Можливо, навіть друг. І він застрелив його, щоб урятувати мене, істеричку, яку знає від сили дві години… Звинувачувати його в повільності, як мінімум, егоїстично.
Позашляховик зрушив з місця і я востаннє поглянула на моє селище крізь запилюжене вікно. Більше не буде ні прогулянок по даху закинутих гаражів, ні сварок з тіткою Лікою, ні втрачених годин у сільській бібліотеці. Не буде нічого, зв’язаного з цим місцем. І мене колишньої також не буде.
За що? За що з нами так повелись? Чому ті чотириста людей, що проживали тут, загинули? Чим ми так не догодили владі, що нас сприйняли за бунтівників? А може… Може це все через Гаррі? Його дурощі могли підслухати. Невже вулиці справді нашпиговані жучками для підслуховування, які тільки й шукають компрометуючих висловів? Чорт, як же мене це все дістало.
Раптом мені здалося, що у вікні одного з надзвичайно маленьких будинків пронеслась чиясь тінь.
- Зупини! Зупини негайно!
Левко не розумів, чого я галасувала, але автомобіль зупинив. Мною ж у той момент керувало дике  бажання знайти когось знайомого, рідного, живого…
Тінь проскочила знову. Цього разу її помітив навіть мій новоспечений супутник.
- Ти бачив це?
- Еге ж, - відповів Левко, звівши пістолет із запобіжника.
- Ти що робиш?! У них не можна стріляти! – кричала я, перекривши собою вхідні двері в будинок.
- У кого? Це може бути хтось з моїх. Вони б не залишили свідків.
- Ну я ж лишилась. Просто дай мені ввійти першій, гаразд?
Двері відчинились зі страшним скрипотом. У невеличкому коридорчику були лише одні двері, що вели в ту кімнату, з якої ми й помітили чиїсь постаті.
- Агов! Є хто живий?
У відповідь на моє питання пролунало лиш коротке пронизливе «мяу».
Левко опустив пістолет і, посміхаючись, пройшов у наступну кімнату. Я не встигла навіть зайти туди ж, як він вже вийшов, тримаючи на руках пухнасте руде кошеня.
- Ну що, візьмемо його з собою?
Хлопець був таким радісним, як мала дитина (чого не скажу про себе).
- Мені байдуже. Твоя машина – тобі й вирішувати.
Котик це, звісно, добре, але я дуже хотіла побачити когось знайомого.
Ну от, мандрівку ми продовжили втрьох. Руде кошеня заснуло на моїх колінах, видаючи лише солодке муркотіння. Зрештою, воно теж багато чого побачило сьогодні й потребувало відпочинку.
Левко тримав кермо, час від часу потираючи очі. Він також був утомлений, або ж йому заважала саме відсутність тих чорних окулярів. Проте цей хлопець на диво радісний (як мені здалося).
- Чого ти такий задоволений?
- У якому сенсі?
- У здоровому. З самого ранку тебе взяла в полон якась шмаркачка, ти дезертирував, вбив напарника, і при цьому ти радий, бо є котик. Може в тебе дах поїхав, а?
- А по-твоєму, я до кінця життя маю ходити зі сльозами на очах? – Левко злегка засміявся й похитав головою. – Смішна ти.
- Нічого я не смішна! Скажи, чому ти спочатку спостерігав, а потім вистрелив? Чому взагалі не дав застрелити мене?
- Спостерігав, бо хотів дати йому шанс.
- Важко було вбити того, кого давно знав?
- Я його майже не знав. Але вбивати вперше завше складно.
- Вперше?
Я міцно стисла губи. Отже, він стверджує, що це його перше вбивство.
- Чого ж тоді, в підвалі, не сказав, що ти – не вбивця?
- Я ж говорив, що яку б цифру не назвав, ти не повірила б. Ти й зараз не дуже віриш, правда?
- Правда.
На кілька хвилин мої питання спинились й атмосферою запанувало мурчання кошеняти.
- Чому я? Тобто, чому ти зберіг моє життя, а не свого напарника?
- Диви, яка цікава! Багато в тебе ще питань?
- Це останнє.
- Добре, - Левко прикусив губу, розмишляючи про щось. – Скажи, що ти відчувала, коли помічала підвали, відчиняла дверцята й знаходила… Й нічого не знаходила, окрім темряви й пустоти. Що ти тоді відчувала?
- Розчарування. Трохи злості. Але до чого тут це?
- Слухай далі. Я щось побачив у тобі. От щось у тобі є, - у цей момент він поглянув на те, як я гладжу кошеня й щиро посміхнувся. – У тобі точно щось є. Це колись відчиниться, як дверцята підвалу, точно знаю. От тільки прошу: не стань моїм пустим підвалом. Не змушуй мене розчаруватись у власній інтуїції.
Щось помітив. Ет, знайшла на свою голову ще одного філософа. До речі, Гаррі я тепер теж не побачу. Але впадати в траур через нього геть не хотілося. Все ж таки, саме через цього недоумка вбили всіх дорогих мені людей. Тримав би свого язика за зубами! Чого було не залишити мою матір, тітку Ліку? Ну гаразд, тітку Ліку не обов’язково, вона теж хворувата на голову. Та через одного вбивати чотирьохсот – дурість! Тим не менше, роздуми нічого не змінять.
Чорт, чорт, чорт! Я ж реально не можу нічого змінити, бо моя матір невідомо-де, а сама тікаю з дезертиром мало не на іншу частину континенту. Де, в біса, справедливість цього світу?
Знову сльози, хоч здавалось, вони давно виплакані. Довелось відвернутись до вікна, аби Левко нічого не помітив. Мені дійсно не хочеться стати для нього «пустим підвалом». Занадто життєрадісний хлопчина. Якщо він справді нікого раніше не вбивав, то вартий того, щоб його не розчаровувати.
- А як назвемо кошеня?
- Не знаю, сама вибирай.
- О, дякую, - я зробила вигляд, ніби мені радісно від такого шансу, аби не виказувати справжню печаль. – Нехай буде Лео. Завжди мріяла назвати кота Лео.
- Гарно. Йому й справді личить, - натхненно відповів Левко.
Ми їхали полями, які в останнє я бачила ще дитиною (власне, то була моя єдина подорож до Мюнхену). З того часу тут багато чого змінилось: з’явилось набагато більше трави, ґрунт став помітно м’якшим, зменшилась кількість атмосинтезаторів. Прогрес не стояв на мертвій точці – об’єднання країн у СС поволі давало користь Землі та її екології. Принаймні за це потрібно дякувати владі. Але чи варте таке покращення мовчанки про моє знищене життя?
Левко увімкнув радіо. На хвилі якраз був найпопулярніший інформаційний канал СС.
- Ану додай-но гучності, - попрохала я, почувши знайому рубрику «Від села до міста».
Повідомлення на радіо було таким: «Що ж, а тепер поговоримо про наших щасливчиків! Рубрика про села та містечка, які зникли з карти світу, адже їх мешканці переселились до мегаполісів. Вчора з сіл Північне, Мерібург, Незалежне та містечка Спрінфілда виїхали до міст останні мешканці. Вітаємо з початком кращого життя! Нагадуємо: якщо плануєте зв’язатися з кимось зі своїх знайомих, то передайте їм нову адресу, адже без адреси Вас не зможуть відстежити на мапі. З Вами були…»
- Вимкни, вимкни! – заволала я. – Ти це чув? Моє село в списку! Тобто, щоразу, коли ваші миротворці знищували людей, їхні населені пункти звучали в цій програмі й ніхто нікого не шукав? Це що ще за інформаційний обман?
- А я ж казав, що в тобі щось є. Тепер це, як мінімум, здогадливість.
- Ти не відповів! Навіщо це було? За що? Адже про бунти повідомляють прямо. Тільки не бреши мені!
Левко зупинив позашляховик й повернувся до мене обличчям. Схоже, я його роздратувала.
- Ну чого ти від мене хочеш, а? Не знаю я нічого, не знаю! Я навіть не знаю, хто я насправді, розумієш? Мені давали координати, я їхав, мій напарник убивав, а я допомагав завантажувати тіла в автомобіль. Я навіть не мав права першим до будинку зайти, адже вважався ненадійним, розумієш? Ненадійний, бо стертий. А кого в нашій країні стирають? Убивць і бунтарів. Отже, я був кимось із них, а тоді мене стерли й замість відправити жити десь в Африці змусили працювати на державу. Як думаєш, могли мені розповідати ось важливе? Знаю я щось з того, що тебе цікавить, як думаєш?
- Певно, ні.
- Отже, з твоєю здогадливістю я не помилився. І до речі, та бісова купа питань, які ти ставила й ще поставиш, мене самого також цікавлять. Я не бездушний мерзотник, якому байдуже кого й за що вбивати. А тепер дай мені, будь ласка, спокійно доїхати до автозаправки.
Що ж, Левка було складно вивести з рівноваги, але я це змогла. Навіть військова витримка підкоряється моєму шаленому характеру.
Ми продовжили їхати. На моїх руках сидів Лео, а за кермом Левко. В їх іменах є щось спільне, щось схоже, і в той же час зрозуміло, що вони далекі за походженням. Можливо, Гаррі мав рацію в цьому питанні. До речі, це руденьке зеленооке кошеня зовні дуже схоже на нього.
Ліва рука жахливо нила увесь цей час. Отой вирваний з неї шматочок металу, який був там усе життя, лежав у кишені моїх тонких джинсів. Мені не завадило б змінити пов’язку, адже якщо ми заїдемо до населеного пункту, то, певна річ, криваві плями привертатимуть увагу. Невеличкий магазин на автозаправці став у пригоді.
- Не виходь, - сказала я до Левка. – Я сама оплачу бензин. Скажи тільки який і скільки потрібно.
- Навіщо?
- Бо ти досі блідий, як смерть. І кров усе одно трохи просочилась крізь пов’язку й штани. Давай не привертатимемо зайву увагу, гаразд?
Поки юнак у спецодязі заливав до позашляховика бензин, я зайшла до невеликої крамниці, яка також входила до складу автозаправки. Хвала Богу (в існуванні якого я не впевнена), тут таки знайшовся аптечний відділ.
Вибір правильних антисептиків – справа не з легких. На хвилину я задумалась, чи обов’язково бинти та вата мають бути стерильними. Чорт, звісно ж стерильними! От що буває, коли майже добу не спав.
Отож, набравши перекису, вати, бинтів, їжі та мінералки, я підійшла до каси. Телебачення саме транслювало рубрику «Від села до міста». Раніше це була одна з моїх улюблених програм і я щоразу відверто раділа за людей, що змогли вибратись до мегаполісів. А що тепер? Цю програму створили близько року тому. Скількох людей за цей час вбили? Сотні? Тисячі? Мільйони? Чортзна-скільки? Як же це все мене тепер виводить!
Левко вже від’їхав від бензоколонки й чекав на парковці, коли я вийшла.
- Звідки в тебе гроші на це? - сказав Левко, розмотуючи хот-дог.
- Це… Це мої з мамою заощадження за останні 5 років. Моя вища освіта, яка завершилась, навіть не почавшись.
- Чого ж так одразу? Не все втрачено.
- Еге ж, не все. От тільки моя особова справа зі школи, паспорт, усі дані, які коли-небуть я накопичувала, стерлись, щойно згас мій маячок. А куди я без цього? Навіть якщо твій друг зробить мені чистий паспорт, дані екзаменів і всього іншого, що необхідно для вищої освіти, не відновляться.
- Він мені не друг.
- А хто ж? – я говорила не повертуючись в його сторону, бо саме змінювала свою пов’язку.
- Я просто одного разу перехоплював радіохвилі й почув розмову контрабандистів про фальшиві чіпи. Вони домовились про нову партію й назвали адресу, за якою їх можна забрати. Контора прихована за виробництвом годинників, але насправді там паяють чіпи. Про цю контору я не доклав начальству, отже вона ще має працювати.
- Є якісь гарантії?
- У нашому світі ніде немає гарантій, Лесю. Ти уникла куль, але це не дає гарантії, що ти дотягнеш бодай до завтра. Підсковзнулась у ванній, порізалась іржавим цвяхом або навіть подавилась хот-догом – і тебе нема. Ніхто не гарантує, що це станеться, але й що не станеться – також.
- Ай, знову твоя філософія життя.
Ми замовкли. Так само мовчки я змінила своєму напарнику пов’язку на нозі. Лиш малий рудий Лео муркав від задоволення, доїдаючи сосиску.
Дуже скоро мене схилило до сну. Левкові теж не завадило б відпочити, але він поставив за ціль сьогодні виїхати з мого району, тож сон йому аж ніяк не загрожував.
«Ніч у нас для того, щоб спати, а день – щоб жити» - найбільший самообман. Як бачите, для багатьох день може не настати.