bonjour! Нещодавно натрапила на квест від @Viktoriya1998 (https://www.surgebook.com/viktoriya1998/blog/3wn3cgq), яка закликає писати про свої історії, про шлях до письменництва. Вирішила приєднатись і поділитись моментами зі свого життя, які поволі формували мене, як любительку письма. Історія моя починається ще з початкової школи. Класна керівничка завжди називала мене фантазеркою. Уява в мене працювала на повну, проте писати твори в тому віці я ще такого бажання не мала, хоч як би вони в мене не виходили і хоч як би мене за них не хвалили. Вперше самостійно помимо школи вирішила написати щось своє у п'ятому класі. Приблизно після перегляду фільму "Чорне вухо, білий Бім" розпочала свій твір про собачку Нею, яка переживала різні пригоди, щоб дістатись до маленької хазяйки, яка потрапила в лікарню. Це не був навіть фанфік, а справжній плагіат. Але тоді мене це не турбувало. Пам'ятаю, що була звільнена з фізкультури і вчитель дозволяв мені ходити на його уроках в бібліотеку. Там я познайомилася з дивовижною жінкою, бібліотекаркою, яка читала мою писанину і щиро підтримувала мене. Саме вона вселила в мене віру, що я здатна писати. У ті часи разом зі мною писали свої твори ще кілька моїх однокласниць. Ох, як же я старалась бути кращою за них... Аж смішно) А далі я підросла. 14-річним підлітком обожнювала перевертнів. Одного прекрасного дня натрапила на серіал про них і після перегляду останньої серії твердо вирішила написати книгу, настільки надихнулась тією атмосферою. Називалась та книга Туманна вовчиця. Проте ця історія залишиться незавершеною через неорганізованість, відсутність плану, сюжету та інших важливих аспектів, про які я тоді не здогадувалась і вважала, що всі книги пишуться спонтанно. І ось нарешті останній мій етап розвитку. Троянди для хранительки. Після провалу з Туманною вовчицею мене буквально перемкнуло. Хотілось більше магії, вигаданого світу, де все працюватиме за моїми правилами. Тоді то я й усвідомила, що потрібна ретельна підготовка. Потрібно продумати світ до найменших деталей, моря, річки, суша, ліси, поля, гори, пустелі, джунглі, міста, столиці, влада, політика, релігія, культури, народи... Потрібно знати, чим все розпочнеться і чим закінчиться, кожен крок в сюжеті... Потрібно було продумати кожного персонажа, знати його пристрасті, звички, хоббі, страхи... Це питання я детально вивчала і намагалась навчати цьому інших. Так я й досі пишу Троядни для хранительки. Знайомлюсь, спілкуюсь з людьми, які готові стати бета читачами і критикувати моє творіння. Вони неабияк допомагають вдосконалюватись, ставати впевненішою і крокувати вперед. Їм, як і бібліотекарці я буду до віку вдячна, що вони стали частинкою мого літературного світу. Тепер письменництво - невід'ємна частинка мене. Вже я не можу уявити себе, що просто читає котрусь книгу і не аналізує її. Такий шлях зробив з мене вибагливого читача, який точно знає, що любить і що хоче в книзі побачити. Я познайомилася з прекрасною примхливою музою і постійно чекаю на її візит, адже той, хто раз насолодився її щедрістю, стає від неї практично залежним. Не дивно, що написання творів для мене стали водночас і прокляттям, і спасінням.

(невеличкий крик душі, але хотілося б звернути вашу увагу!) Чим більше часу я витрачаю на цю платформу, тим більше розумію, що лайки нікому не потрібні насправді. Ми не ютубери, для яких шалені числа в статистиці це все. Ми не співаки, що кричать про свою оригінальність і збирають довкола себе аудиторію методом "кому подобається, той слухатиме". Ми письменники. Усі ми початківці, не професіонали. Нам потрібна думка читачів. Нам необхідно знати, що люди відчувають при прочитанні нашої прози чи поезії, чи знаходять вони якийсь сенс, чи бачать недоліки, над якими потрібно попрацювати. Нам потрібно більше відгуків. Нехай не красномовних, нехай із помилками... Все це другорядне прівняно з сенсом, які несуть звичайні, на перший погляд, коментарі. Чи не викликає повідомлення про новий коментар у вас певний душевний трепіт, навіть найменший? Звісно ж так. Тоді чому ми не маємо великого бажання приносити цю радість іншим? Тому що натиснути на сердечко простіше, ніж сформулювати думку? Як я помітила, сердечко, наразі, не говорить абсолютно нічого. Дотепер я намагалась таким способом підтримувати нових письменників, що тільки зареєструвалися та опублікували перший твір. І мене бере гнів, коли бачу, що ці люди лайкнули у відповідь мою книгу, при цьому не присвятивши їй ні хвилини. Тож давайте разом розпочнемо частіше ділитися своїми думками, показувати на слабкі місця, щоб автори ставали сильнішими. Це важливо для кожного з нас, тож перш, ніж очікувати коментарі у себе, подаруйте кілька іншим. Кілька речень не займуть багато часу. І для цього не потрібно долучатись до якихось проектів. Достатньо не скупитись на слова і показати приклад. Якщо тут є люди, що коментують усе, що читають, я аплодую їм стоячи і йду слідом. Відтепер тільки так.

bonjour, трапилась важлива для моїх читачів подія. Я ПЕРЕПИСУВАЛА І ПЕРЕТАСОВУВАЛА РОЗДІЛИ. приблизно так воно і має залишитись, так мені більше подобається (😆) і ось такий варіант я вирішила просувати. додалась нова важлива сцена в 4 розділі плюс якісь деталі в решті тексту, які впливають на сприйняття героїв, тож навіть якщо ви вже читали - раджу зробити це ще раз. дякую за увагу!