Так... Час зупинився тоді, коли Зак подивився на Ліліан. Його очі не брехали. Вони не могли приховати справжнє занепокоєння про неї та приховане бажання бути з нею. Він чекав, що вона зробить наступний крок.

- Я напевно налякав тебе цими словами... Пробач.

   Ліліан не змогла втриматися від спокуси. Наблизилася до нього, коли він сидів, скований страхом і очікуванням. Зак нахилився до неї, торкнувся чолом її чола і заплющив очі. Наступної миті їх губи зустрілися.

- Не бійся... Ліліан.

   Зак повторював її ім'я, ніжно торкаючись долонями її обличчя, і це повільно повертало у реальність.

- Ліліан... Будь ласка, скажи що-небудь...

- Зак, я відчуваю, що, щоб я зараз не сказала, все буде безглуздим.

- Я не хочу, щоб ти думала, що я чекаю від тебе таких самих почуттів до мене я знаю, що це неможливо. Принаймі поки ти не дізнаєшся про себе всю правду.

- Можливо, я ніколи не дізнаюся про себе правду...

- Я допоможу тобі, Ліліан.

- Як?

- Ми вияснемо, які у Джонсона плани. Насправді, можливо він сам тобі відкриється.

- Чому ти так думаєш?

- Тому, що я бачу як він на тебе дивиться...

- Як?

- Закохано. Схоже ти йому сподобалась...

- Що? Хахаха... - Ліліан не змогла стримати свій сміх.

- Чому ти смієшся?

- Тому, що він не може бути закоханих в мене. Він кохає іншу дівчину.

- Кхм... Але нам всеодно потрібно поговорити із лікарем Джонсоном.

- Добре.

                                    ∆.  ∆.  ∆.

   Через півгодини... Джонсон мчав через площу і не обертався. Він не звертав увагу на людей, що проходять повз, які з ним віталися. Він вирішив зробити те, що хотів один, але Зак і Ліліан зруйнували його плани... Вони йшли за ним.

- Джонсон! Ти не можеш так просто піти, не сказавши Ліліан правду!

- Я не повинен виправдовуватися за свої дії, Зак!

- Добре... Ми йдемо з тобою, хочеш цього, чи ні.

- Зак, що означає "Ми йдемо з ним"?

   Тоді Джонсон зупинився і обернувся до них. Вони бачили лють у його очах, поки він міцно стискав кулаки. Ліліан переводила погляд з обличчя Зака на обличчя Джонсона, і навпаки...

- Хлопці...

- Чого ви від мене хочете?

- Ми хочемо знати правду! Тільки і всього... Якщо ти знаєш більше, ніж нам говорив, то ми більше не можемо працювати разом.

- Я думав, що повинен робити все один і позбавити Ліліан від поганих новин.

- Ти не хочеш давати марних надій... Я можу це зрозуміти.

- Точно... Мої підозри не обов'язково повинні виявитися правдою... Але, якщо виявляться... Ліліан, тобі доведеться бути готовою до цього.

- Добре, я готова. Тепер відступати вже нікуди...

- Я знайшов спосіб зв'язатися з поліцією. Недалеко звідси на холмі знаходиться антенна вежа.

- Ти ж знаєш, що антенна не працює в таку погоду... І, що вона взагалі ніколи нормально не працювала.

- Постійно... Ти знав про це і тільки зараз кажеш мені?!

- Пробач мені.

- Я більше нічого не буду очікувати... Принаймі не від вас двох!

- Тепер ти бачиш наслідки, Джонсон?

- Це провина як моя, так і твоя. Що стосується мене - я принаймі намагався допомогти. - слова Джонсона так розсердили Зака, що його біс відчувався в повітрі. Ліліан нерухомо стояла і чекала неминучого...

- Що ти сказав, Джонсон?

- Ти нічого не зробив, Зак! Ти просто сидиш і чекаєш, коли прийде весна...

- А чому ти їй допомагаєш? А?! Невже ти у неї закохався?!

- Зак! Я ж тобі говорила!

- Я не кохаю Ліліан! А допомагаю їй тому, що мене Софі попросила.

- Софі? Ти вирішив допомогти, тільки тому, що моя сестра попросила тебе?

- Так. Я буду робити все про, що вона мене попросить. Тому, що я її кохаю.

- Що?! - очі Зака розширились від шоку. - Як ти посмів...

- Ей, хлопці! Не забувайте, де ви знаходитесь!

   У той момент, вони подивилися на Ліліан, а потім на людей, які зупинилася щоб подивитися, що відбувається.

- .....

- І, що тепер?

- Тепер ми зробимо єдину річ. Ми разом підемо до антенної вежі.

- Ліліан, це дуже небезпечно.

- Навпаки. Мені здається, що буде безпечніше, якщо я буду з вами, і ви не зможете штовхнути один в одного у прірву!

- Не можу сказати, що вона не має рацію...

- В одному я впевнений: я не допущу, щоб Ліліан одна пішла з тобою.

- Може потрібно сказати Софі, куди ми йдемо - вона буде хвилюватися.

- В нас немає на це часу. Ми повинні піти прямо зараз, якщо хочемо повернутися до темноти.

   Ніхто не сказав ні слова, коли вони йшли до місця призначення. Доки у Ліліан боролись два відчуття: щастя і страх.

                                  ∆.  ∆.  ∆. 

   Тим часом Софі працювала у своїй кондитерській і чекала Джонсона.
- (Все готово, а Джонсона все ще нема... Навіть Зак ще не повернувся... Грр... Вони запам'ятають день, коли їли моє печиво в останній раз.)

   У кондитерську ввійшла подруга Софі.

- Добрий вечір, Софі.

- Добрий! Як звичайно?

- Так, будь ласка.

- Доречі, ти не бачила Зака?

- Бачила... Він з якоюсь дівчиною кричали на лікаря Джонсона. А потім вони всі троє пішли у сторону лісу.

- Що? Ти впевнена? Про, що вони говорили?

- Я не зрозуміла їх.

   Софі була молода, але вона не була наївною. Хоча вона не могла отримати всю інформацію від подруги, вона могла припустити, куди ці троє попрямували. Софі віддала замовлення покупцю, а потім закрила кондитерську.

   Тієї ночі Софі не вдалося поспати, тому вона вирішила чекати їхнього повернення. А Ліліан не отримала відповіді, а замість них лише нові підозри.

                                   ∆.  ∆.  ∆. 

   Важко було йти через ліс, згадуючи страх, який Ліліан відчувала того жахливого ранку, коли прокинулася замерзла і зовсім одна. Вона намагалася не думати про те і сконцентруватися на цілі - дійти до антени. З кожним новим кроком угору її кроки ставали дедалі невпененішними, і вона відставала все більше.

- Далеко звідси знаходиться антенна?

- Не дуже далеко... Єдина проблема - підйом.

- Мені не потрібно було йти... Я тільки уповільнюю вас.

- Не говори так...

- О, ось і вона.

   Вони побачили антену і її металевий паркан приблизно за десять метрів від них. Джонсон першим підійшов до паркану і дав знак Заку щоб той теж підійшов.

- Зак! Підійди сюди!

- Гаразд!

   Джонсон обійшов антену і перевірив паркан. Всюди були попередження, що треба триматися подалі від паркану, а ще було написано, що стороннім вхід заборонено. Враховуючи довкілля, погодні умови та місцевість, ці попередження виявилися Ліліан досить кумедними. Джонсон і Зак перевіряли паркан і про щось перешіптувалися. Ліліан підійшла ближче, щоб чути, про, що вони говорять і подивитися, що привернуло їхню увагу.

- Ти впевнений, що це зроблено спеціально?

- Звісно так! Ти, що не бачиш, що він не зламаний, а розсічений?

   Паркан навколо антени розсічений з одного боку - якраз достатньо для того, щоб увійшла одна людина.

- Ви можете мені сказати, що тут сталося, чи й далі вдвох робитимете вигляд, що мене тут немає?

- Ліліан, як бачиш, антенна не працює.

- Хіба ми цього не знали?

- Так, але ми думали, що вона не працює через погоду...

- Хтось явно сподівався на це. Вони сподівалися, що ми не подумаємо, що це саботаж.

- Пішли! Я спробую увійти через паркан.

   Зак протиснувся через дірку в паркані і пішов до роздільного щитка. Він потягнувся до нього і витяг звідти записку.

- Що там?

   Зак підійшов до Джонсона та Ліліан і показав їм записку. Вони побачили на аркуші паперу надпис червоним кольором, зроблений в люті, або в поспіху:

   "Моя люба, Ліліан... Все, що в тебе було тепер МОЄ! Нічого не роби - я тебе попереджаю!"

   Ліліан відчула, як від страху льодіє кров у жилах і паралізує все її тіло.

   І як тільки Ви дозволите своїм страхом взяти над Вами верх - Ви стаєте жертвою.