Ліліан провела вечір, дивлячись у вікно на заспане містечко в горах і сумуючи по домівці, яку вона не могла згадати. Одні й ті самі думки знову і знову роїлися в її голові, а ще й одна ідея, якої вона просто не могла позбутися.

- (Потрібно вибратися звідси й дізнатись правду. Попрошу Зака мені допомогти. Він повинен знати, як можна пробратися в готель, або принаймі переглянути списки гостей, адже він там працював.)

   Ліліан підійшла до дверей спальні і штовхнула її, щоб відчинити. Софі, Зак і Джонсон одразу подивилися в її бік. Вона бачила, що вони не знають, що їй сказати, але турбота на їхніх обличчях втішала.

- Зак... Ми можемо поговорити наодинці?

   Зак одразу встав із крісла і пішов з нею до її кімнати. Ліліан нервувала, але, водночас, пишалася, бо все ще вважала його за свого рятівника.

- Я хочу попросити тебе про велику послугу, але не хочу, щоб хтось ще знав про це.

- Я не впевнений, що це правильно, Ліліан. Що решта подумає?

- Забудь про те, що потрібно іншим, і подумай, що мені потрібно, і тобі все стане ясно.

- Я готовий допомогти тобі у всьому, але я не повинен наражати тебе на небезпеку.

- Ти не будеш, я з тобою в цілковитій безпеці... Ти маєш показати мені той готель! Будь ласка!

- Ух! Ти ставиш мене в незручне становище, Ліліан.

- Я тобі віддячу колись... Якось... Я обіцяю!

- Добре... Але я не кажу тобі ні, тільки тому, що знаю, що у разі моєї відмови ти підеш одна, а я цього допустити не можу.

- Спасибі! - вона обняла його і зітхнула з полегшенням. Зак занепокоєно подивився на Ліліан ще раз, перш ніж вийти з кімнати і зачинити за собою двері. Невдовзі вона перестала прислухатися до приглушених голосів із сусідньої кімнати і заснула.

                                    ∆.  ∆.  ∆.

   Наступного дня...
   Той день був самим довгим... Ліліан була одна в кімнаті до самого вечора. Софі була сумною, що її цілий день ігнорували, але, в кінці кінців, вона змирилася з тим фактом, що Ліліан потрібно побути наодинці зі своїми думками.

- (Всі сплять, окрім мене і мого спільника у зллочині. Надіюсь, нас ніхто не побачить.) - вона почувала себе впевненою і готовою відправитись у невідомість.

- Ліліан! Ти готова?

- Завжди готова, Зак!

   Вони на снігоході поїхали у той готель як і домовлялися.

- Чи буде наше вторгнення вважатися зломом, якщо у нас є ключі?

- Не буде, принаймі, поки ніхто не дізнається.

- Надіюсь, що цього не станеться, тому, що, у цьому випадку, ти будеш моїм спільником.

- А можливо мені це подобається: невизначеність і хвилювання.

- Мені теж! Я відчуваю себе живою!

- Це у нас з тобою спільне... Я радий, що впізнаю тебе ближче.

- Схоже, що і я знову починаю себе впізнавати...

   Вони стояли в кімнаті готелю, яка зовсім не нагадувала ту, що згадала Ліліан. Вона виглядала голою, порожньою... Власники готелю забрали все цінне, але на щастя для них дзеркало все ще було на місці.

- Дивись...

- Це те зеркало, яке ти згадала?

- Так... - Ліліан дивилася на їх відображення у дзеркалі, намагаючись згадати щось і ще, але безрезультатно. Зак торкнувся її спини своєю гарячою долонею і м'яко сказав.

- Ти можеш уявити себе в цій кімнаті?

- Я попробую... Це менше, що я можу зробити...

- Просто постарайся згадати, як ця кімната виглядала раніше.

- Я пам'ятаю, що ключ лежав на столі перед дзеркалом. Ось тут... - вона простягнула руку, щоб покласти ключ на стіл, але він вислизнув і впав на нього, голосно брязнув.  Цей звук пролунав луною по порожній кімнаті і пробудив у ній новий спогад...

   "Ліліан знову побачила своє відображення у дзеркалі, але в цей раз вона була не одна. За її спиною хтось стояв... Вона відчувала на своїй шиї його гарячий подих, а потім м'який дотик губ. Її долонь була на його щоці, а на пальці була обручка.".

- Ліліан... Ти впізнаєш в цій кімнаті щось ще, окрім дзеркала? Ліліан?

- Мені здається, я знаю, хто був тоді зі мною в цій кімнаті.

- Чоловік...

- Так... Це був мій наречений.

- Ти не можеш знати це напевно.

- Я впевнена, тому, що я пам'ятаю обручку. Вона була на моєму пальці в той вечір...

- Але це було десь двох років тому. Може перед нещасним випадком ви не були разом.

- А можливо, я просто загубила кольцо.

- У будь-якому випадку, треба знайти того чоловіка і не важливо, наречений він тобі, чи ні.

   Ліліан намагалася згадати його обличчя, але безуспішно. Ця частина її минулого залишилося таємницею і не викликала жодних почуттів у її серці.
- Він - як незнайомець...

- Ми знайдемо його і ти згадаєш свої почуття, коли побачиш його віч-на-віч.

- Ну, принаймі, я згадала про щось ще. Дякую тобі, що ти зараз зі мною.

- Немає за, що... Хочеш залишитися ще трохи чи повернемося до містечка?

- Будь ласка, давай залишимося ще трохи...

- Як ти хочеш... Не забудь, що нам треба повернутися до світанку. Я не хочу, щоб нас тут хтось побачив.

- Ти боїшся, що тебе побачать зі мною?

- Я не знаю, як би я пояснив, що ми тут робимо... Одні... У покинутому готелі...

- Ти хочеш налякати мене, щоб я повернулася у містечко?

- І як? Спрацювало?

- Спрацювало... Пішли...

   Зак пішов за Ліліан, підійшов до неї ззаду і ніжно взяв її за руку.

- Темно... Дай мені руку. - його дотик був таким знайомий. Вона сильно стисла його руку і іншою рукою торкнулася до його плеча. Ліліан відчувала, що його м'язи напружуються все сильніше, і, що йому стає все важче контролювати себе.

- Ліліан... Цікаво опинитися у темряві з тобою. Давай продовжимо в більш приємному місці.

- Чекаю не дочекаюсь... Знаєш, що мені нагадав цей готель?

- Дай вгадаю... Завіяний снігом, порожній, із примарами...

- Не лякай мене!

- Хахаха, ну все, я більше не буду. 

   Вони спустилися вниз сходами в хол. А потім вийшли із готелю через задні двері за стійкою.

                                   ∆.  ∆.  ∆.

   Наступного ранку... Ліліан прокинулась після декількох годин важкого сну. Вона надіялась, що компанія Софі трохи підніме їй настрій, але вона навіть і не думала розповідати їй про те, що сталося у ночі. Ліліан зустріла її, задумливо сидящу у кріслі Зака.

- Добрий ранок, Софі! 

- Добрий... - вона дивилася на неї, схрестивши руки на грудях, чекаючи пояснень. 

- Де Зак? Ти його бачила сьогодні вранці?

- Ні, він пішов до того, як я прокинулась.

- Все в порядку? Ти ніби не в дусі...

- Я серджуся на тебе! Ти поводишся так, ніби нічого не сталося.

- Що ти маєш на увазі?

- Я бачила тебе, Ліліан! Ти потай вибралася з дому, нічого не сказавши.

- Будь ласка, Софі, пробач мені. Ти ж знаєш, що я під стресом і, що я повинна дізнатися правду про себе.

- Я розумію, як тобі важко, але це не означає, що ти повинна приховувати подібні речі.

- Але інакше було не можна, Софі... Ти маєш зрозуміти. Коли ти дізнаєшся, що я про себе дізналася, ти будеш рада, що я це зробила.

- Ти мені все розкажеш і пообіцяєш, що більше так робити не будеш.

- Я обіцяю!

- Чудово... Запам'ятай це гарненько.

   Софі трохи заспокоїлася, і почала слухати розповідь Ліліан. Коли вона закінчила і сказала їй, що швидше за все, у неї був наречений, вона в паніці підстрибнула в кріслі.

- Що?! А ти впевнена, що можеш вірити своїм спогадам?

- Це єдине, що я згадала... Поки.

- Коли Зак тебе знайшов, на твоєму пальці кольца не було...

- Не було... Це спогади дворічної давності. Може я розвідала заручини до цього часу...

- Знаєш, все це починає мати сенс...

- Я не бачу жодного сенсу.

- Постарайся згадати себе з цим чоловіком. Закрий очі і подумай про свої почуття до нього.

   Ліліан послухалась Софі і закрила очі. Вона намагалась викликати спогади із кімнати в готелі і уявити себе у обіймах свого нареченого. Але не змогла згадати своїх почуттів до нього. Її мозок і душа були порожніми.

- Нічого...

   Вона не змогла признатись, що згадала не його обличчя, а спільника злочину. Обличчя незнайомого чоловіка змінилося обличчям когось, хто на той момент був їй набагато ближчим.

                                   ∆.  ∆.  ∆.

   Ліліан вирішила прогулятися по головній площі. Вона дивилася на містечко і думала, що воно може стати її новим домом. Вдалечі вона побачила Зака.

- Зак! Привіт!

- Привіт, Ліліан! Бачу вирішила прогулятися?

- Так. Я встала рано, як ти і всі жителі міста.

- Чудово. Я радий, що в тебе гарний настрій.

- Взагалі то... Я не особливо щаслива з огляду на моє становище, але з кожним днем мені все легше приймати це моє нове життя.

- Мені здалося, чи тобі потрібна компанія? Якщо, що, Ліліан, то я тут.

- Дякую...

   Зак заглянув їй у вічі, намагаючись побачити, що вона від нього приховує. Її це збентежило і вона опустила очі. Він підійшов ближче і запитав, але цього разу його голос тремтів.

- Я хочу поговорити з тобою, але нам ніяк не вдається.

- Якщо ти хочеш сказати щось важливе, то ми можемо поговорити прямо зараз.

- Чудово. Я піду до Софі і візьму печиво, а потім ми разом повернемося додому.

- Звісно... Я почекаю тебе тут.

   Ліліан очима проводила Зака, доки він ішов у кондитерську. Незабаром він вийшов із неї з порожніми руками.

- Тобі не дісталося печива?

- Ні... Вона сказала, що першу партію вже продала.

- Ну нічого...

- Ідемо додому.

- Ходімо.

                                     ∆.  ∆.  ∆.

   Ліліан сиділа біля каміна, чиє полум'я ніжно цілувало її щоки. Зак швидко повернувся із чаєм і сів поруч з нею. Приємну тишу порушував лише тріск дрів. Вони одночасно повернулися один до одного,щоб щось сказати...

- Зак... 

- Ліліан...

- Ой, пробач... Ти перший.

- Я не знаю, як тобі це сказати... Ліліан, ти можеш подумати, що я божевільний, але я сумніваюсь, що Джонсон зробив все, щоб допомогти тобі... Ну, окрім медичної допомоги.

- Що ти маєш на увазі?

- Мені здається, що він не повідомив поліції про те, що із тобою трапилось...

- Наскільки я зрозуміла, тоді це було неможливо.

- Завжди є спосіб... Я знаю, як це зробити, але мені страшно...

- Страшно? Не можу повірити...

- Я боюся, що втрачу тебе, якщо повідомлю поліції, де ти... Ти повернешся до свого життя, а я тільки зрозумів, що ти мені не байдужа...

   Слова Зака пробудили в Ліліан море почуттів, з якими на той момент не могла впоратися. Її серце шалено забилося, коли він поклав свою руку їй на плече і глянув прямо в очі. Цього було достатньо, щоб похитнути її рішення повернутися у своє старе життя, яке в неї було і про яке вона поки, що нічого не знає. Їй захотілося, щоб час зупинився.