В житті кожного є моменти, коли хочеться втекти від світу, в якому ми живемо і який так добре знаємо, що він починає душити нас. З таким настроєм наша героїня прокинулася в той ранок. Протягом дня її настрій покращився, вона заснула, відчуваючи себе спокійною і вдячною за те, що у неї в цей момент було. Проте, коли знову зійшло сонце, замість теплих променів і чудового настрою, хмара підозр нависла в неї над головою, змушуючи боятися невизначеності та відчувати, що вона тут чужа.

                                   ∆.  ∆.  ∆.

   Спогади - вони як сон: блідніють з часом, і лінія між ними перетворюється в тонку нитку, яку легко порвати. В її випадку, не було ні спогадів, ні снів - тільки внутрішній голос, який говорить ій тікати.

                                    ∆.  ∆.  ∆. 

   За пару тижнів до цього...
Декілька сонячних променів пробились через крони дерев і своїм теплом торкнулись обличчя дівчини. Вона відкрила очі і побачила, як на неї повільно падають великі сніжинки. Дівчина намагалась встати, але гостра біль в голові не дала їй цього зробити.

- Аааа... Як боляче! - через декілька хвилин вона розуміти, де знаходиться.

- (Як я сюди потрапила?) Ей! Допоможіть! Мене хтось чує?! Ей! (О, ні. Потрібно встати і знайти дорогу назад.) - вона схопилась за ближче дерево і встала. Проте від різких рухів у неї сильно закрутилася голова, дівчина інстинктивно закрила очі.

- (Я повинна... Мені не можна тут залишатися. Потрібно знайти допомогу.) - вона повільно йшла від одного дерева до іншого, намагаючись знайти хоч якусь зацепку, яка б допомогла їй вибратися з лісу.

- (Що я роблю? А якщо я йду все дальше і дальше в ліс? А, що якщо мене ніхто не знайде?) Допоможіть! - уважно прислухавшись, але відповіді не було. Єдине, що було чути, це стук її серця. Вона знала, що в таких випадках страх - самий головний ворог, тому спочатку вирішила заспокоїтися.

- Все буде добре... - надіючись, що почує кого-небудь, хто шукає і кличе її... Тоді вона зрозуміла.

- Моє ім'я... Як мене звати?! Я не можу згадати! Чорт! Цього не може бути! - будучи такою злою, дівчина кулаком вдарила дерево. Браслет, який був у неї на руці порвався і впав на землю. Вона його підняла і почала роздивлятись.

- Ніколи б не сказала, що це мій браслет. Я не пам'ятаю, звідки він у мене... Шкода, що порвався, але я полагоджу його. - уважно його розглядуючи, шукаючи пряжку, і любуючись красивими каменями, із яких він був зроблений. Раптом вона побачила вигравірувану на одному із каменів... "Моїй любимій донечці, Ліліан".

   Вона пішла далі, повторюючи ім'я, яке прочитала на браслеті, в надії, що згадає що-небудь ще.

- (Напевно це моє ім'я, але як я можу бути впевнена? Воно мені не знайоме... Ліліан. Я Ліліан.)

   Коли вона підійшла до околиці лісу, сонце вже сідало. Дівчині було холодно, хотілося пити і їсти, але вона не здавалась. Перед собою Ліліан побачила красиве містечко, вкрите снігом і розташованому в долині між холмами і горами. Єдина проблема була в тому, що вона стояла на вершині гори, а дороги вниз не було видно.

- (Нарешті! Може хтось почує мої крики допомоги.) Допоможіть! - вона хотіла закричати із всіх сил, але видавила тільки тихий шепіт, і раптом почула шум заду себе. Ліліан, повільно обернулась, піднявши голову, побачила його очі. Він протягнув до неї руки, але вона відступила.

- АААА! НІІІ! - думаючи, що це кінець, чоловік швидко і спритно схопив її за руку врятувавши від падіння в прірву. Вони стояли обличчям до обличчя...

- Ого! В останній момент!

- Дякую! Я так злякалася...

- Я бачив, що ти дуже налякана і боявся, що це станеться. Ще трохи, і ти б впала вниз!

- Я думала, що ти полюєш за мною...

- Ні, ти, що! Я просто був здивований, що ти робиш одна в лісі... Я хвилювався.

   Дівчина трохи заспокоїлась і вдивилась в нього. Він був високим і сильним, із розпатленим коричневим волоссям, а в його очах був чарівний блиск, від якого хотілось посміхатись. Навіть їй в цій ситуації. Кажуть, що очі не брешуть, але його очі були занадто таємничі. Це лякало, але всеодно хотілось посміхатися.

- Ітак, почнемо. Мене звати Зак.

- Дуже приємно, Зак. Я Ліліан. (Я так думаю). 

- Мені тоже приємно з тобою познайомитися, Ліліан. А зараз дозволь.  допомогти тобі дібратися до містечка.

- Дякую. Там напевно є тепла їжа. Мені здається, що я не їла декілька днів...

- Днів?! Ліліан, пішли скоріше! Коли відпочинеш, все мені розкажеш. - він обняв її за талію, а вона схопилась за його шию. - Обережно... Слизько. 

   Рівень адреналіну в тілі дівчини почав падати. Вона почала відчувати біль в замерзлих пальцях ніг і змучених м'язів.

                                   ∆.  ∆.  ∆. 

   Наступного дня...
Ліліан снився сон... "У ньому вона була дитиною, яка гралася на пісочному пляжі. Вона була одна, і, загравшись, не помітила, як погода різко змінилася. Вітер відніс її іграшки у воду, а хвилі відносили їх далеко від берега. Коли вона хотіла побігти за іграшками, але строгий голос чоловіка зупинив її, назвавши Ліліан".

                                   ∆.  ∆.  ∆. 

- Думаєш, із нею все буде добре?  

- Вона поправиться, їй просто потрібно відпочити. Бідна дівчинка.

- Нехай відпочиває, а потім я покличу лікаря.

- Хм... - Ліліан повільно відкрила очі. - Де я і як я сюди потрапила?

- Вона прокинулась! - крикнула дівчина яка стояла біля ліжка.

- Тихіше, не лякай її.

- Привіт, Ліліан! Мене звати Софі, ти знаходишся в моєму скромному домі. Як ти себе почуваєш?

- Софі... Привіт. О, ти теж тут, Зак. Це ж ти мені допоміг?

- Так, добре, що ти це пам'ятаєш. Ти була змучена.

- Я злякалася за тебе, коли Зак приніс тебе сюди.

- Дякую вам обом. Мені вже краще, але я сумніваюсь, що зможу встати з ліжка.

- Тобі потрібно відпочити, а ми попіклуємся про тебе до приходу лікаря.

- Я потім зайду до тебе, а зараз тобі краще поспати.

- Дякую, Софі.

- Я тоже тоді піду. Мені потрібно на роботу. - Зак швидко вийшов із кімнати, а за ним і Софі. Ліліан знову була одна. Вона сіла, щоб краще роздивитись кімнату.

   Це був теплий і стильний котедж. В кімнаті горів вогонь, роблячи її ще комфортніше.

- (Цей будинок як із сказки.)

   Коли Ліліан дивилася на те, як падає сніг, в цей момент, Зак пройшов повз вікна, щось крича. Напевно, він крикнув "Бувай" Софі, тому, що потім, після цього вона ввійшла в кімнату.

- Ліліан, ти не спиш?

- Ні.

- Я хотіла дізнатися, потрібно тобі щось. Зак мені не пробачить, якщо тобі стане гірше.

- Думаю, що гірше вже нікуди.

- Чому ти так думаєш?

- Тому, що я нічого не пам'ятаю... Я не знаю, звідки я і як опинилася тут. Мене це дуже хвилює.

- Може це тільки тимчасова втрата пам'яті, після всього, що з тобою трапилося. Одна, замерзла до смерті... Не можу навіть уявити, як тобі було. Я принесу тобі теплого бульйону.

- Дякую...

                                     ∆.  ∆.  ∆. 

   Через декілька годин... Ліліан почула чиїсь важкі кроки, а потім стук в двері.

- Заходьте!

- Ліліан...?

- Зак, це ти.

- Пробач, що не міг раніше провідати. У мене багато роботи.

- Все в порядку. Я завдаю незручностей тобі, і Софі.

- Зовсім ні! Софі дуже рада, що може допомогти тобі. Повір мені, їй не терпиться завалити тебе питаннями.

- А тобі хіба не Інтересно, як і Софі?

- Інтересно, тільки я дуже терпеливий. У Софі мало подруг її віку, тому їй потрібна компанія.
- Я тільки рада.

- Я б тоже склав тобі компанію, тільки мені потрібно йти по дрова - ця робота займає у мене цілий день.

- Ти лісоруб?!

- Ага.

- Це дуже небезпечна робота... - поки вони розмовляли, Ліліан помітила, що Софі виглядає через двері.

- Софі... Заходь будь ласка. Мені не потрібно говорити тобі це у власному домі.

- Я не хотіла переривати вашу розмову.

- Нічого страшного, ми ні про, що особисте не розмовляли.

- Ми обговорювали мою роботу, а Софі вона не дуже подобається.

- Я не люблю говорити про це, тому, що думаю про все погане, що з ним може статися...

   Раптом вони почули стук в вхідні двері.

- Напевно це лікар! Нам пощастило, що він зміг добратися в таку хуртовину! - Софі побігла відкривати.

- Лікар Джонсон - єдиний лікар у нашому містечку.

- Добрий вечір. - чоловік зайшов в кімнату.

- Добрий вечір, лікарю.