Погода становиться все теплішою і теплішою. Дороги розчистяться, і у Ліліан з'явиться шанс залишити це занедбане місце. Замість того, щоб вселяти надію та бажання повернутися додому, той факт змушував її відчувати протилежні почуття. Вона звикла жити ізольовано і все більше боялася контакту з реальним світом.

   Субота. Вихідний день. Джонсон, Зак і Ліліан зібрались разом в будиночку Софі. Вони роздумували, як ще допомогти Ліліан згадати моменти зі свого минулого.

- Можна попробувати гіпноз? - запропонував Джонсон. - Є багато випадків, що під час сеансу люди згадували своє минуле.

- А це безпечно, лікарю? - Софі вийшла із кухні з підносом в руках. - Ось чай.

- Так. Не хвилюйтесь, міс Девіс... Із Ліліан все буде добре.

- Тоді, я згодна. Якщо, це мені допоможе. Коли можна його провести?

- Давайте у понеділок, в моєму кабінеті.

- Чому не сьогодні?

- У мене важливі плани. - Джонсон взяв чашку із чаєм і пригубив.

- Ну звісно, лікарю... - Софі єхидно посміхнулася.

- Щось не так, міс Девіс?

- Нічого, лікарю...

- У вас сьогодні є плани на вечір?
- Так.

- А я думала, що ми проведемо його разом!

- Вибач, Ліліан... Сьогодні я не зможу, мене ще вчора запросили.

- Що?! - всі хором вигукнули, вони були шоковані, особливо Джонсон. Софі ж пішла на кухню.

- Софі?

- Так? А, це ви... - Джонсон зайшов за нею.

- Це правда?

- Що саме?

- Що тебе запросили.

- Так.

- Хто він? Із ким у тебе зустріч? - він із злістю промовляє ці слова.

- Не. Ваше. Діло.

   Джонсон різко підійшов до Софі, поставив свої руки по різні сторони від неї на стіл і не дав їй шансу втекти. Він приблизив своє обличчя ближче до її обличчя і шепотом промовив.

- Ти хочеш, щоб я ревнував? Так? Я настільки ревную, що взяв би тебе прямо зараз на цій кухні...

- Ні. У вас була така можливість, але не зараз.

- Я відчуваю прірву між нами... Я втратив контроль, тому, що розумію, що неможливо щось змінити... Але в мені звучить твій голос... Знаю я, без тебе мені ніяк...

- Лікарю...

- Не називай мене так! Я не лікар для тебе!

- Лікарю Джонсон, відпустіть мене. Як ви вже знаєте у мене плани. І якщо я не помиляюсь, у вас також.

- Так, звісно... - Джонсон відпустив. Але він не збирався здаватись, його кохання до Софі, не дало це зробити. 

                                    ∆.  ∆.  ∆.

   Через декілька днів... Гіпноз, що запропонував Джонсон нічим не допоміг. Ліліан рідко бувала одна, але коли нікого не було поруч, вона використовувала ці моменти, щоб, щось згадати ще з її минулого, вона боялась, що від її минулого життя зовсім нічого не залишиться. Вона вирішила знайти записку, але ніде її не було.

- Не може бути! Це був єдиний доказ! - вона перевірила всі полички і кожен ящик, але без результату. Перебираючи свої речі, вона дуже шуміла і не чула, як увійшла Софі. Вона стояла біля дверей і, в замішані, наблюдала за нею.

- Ліліан, я можу тобі чимось допомогти? Ти виглядаєш зовсім розгубленою... 

- Так, твоя допомога може бути корисною. 

- Давай... Розкажи мені, що відбувається?

- Я загубила записку з погрожуючим повідомленням.

- Ти не загубила записку. Те погрожуюче повідомлення у мене.

- Так! Я пам'ятаю, я показувала тобі записку в ту ніч коли ми її знайшли.

- Точно. Але ти не попросила її повернути.

- Ох... Добре, що ти її не викинула. Це єдиний доказ, який у мене є.

   Софі вагалась, але все-таки витягнула записку із своєї сумки і дала її Ліліан.

- Я не хочу, щоб ти знову проходила через це.

- Я буду в порядку... Я просто хотіла підтвердити свої сумніви.

- Які сумніви?

   Ліліан розвернула записку і поклала її на стіл, поруч із чистим аркушом паперу. Вона почала писати повідомлення, знову і знову, але Софі не могла зрозуміти, навіщо вона це робить. Тому Ліліан попросила її взяти ручку і зробити теж саме. Вони зрівняли їх почерки з почерком із записки. І двоє зробили рішення, що це повідомлення було написано жінкою.  

- Я думаю, що ти маєш рацію, Ліліан. 

- Бачиш, хоч повідомлення було написано у поспіху, почерк все одно акуратний, а букви маленькі і під нахилом.

- Так, це точно було написано жінкою. У тебе є якісь здогадки, хто це може бути?

- Думаю, що є. Може бути, що це по її вині у мене більше немає обручки. 

- О, ні! Як можна бути такою злою, щоб переслідувати тебе подібним образом?

- Я не знаю... Але я дізнаюсь! Я не дозволю їй залишитися безпокареною!

- Або ти можеш забути про це... І залишитися тут, з нами... Будь ласка подумай про це.

   Софі потрібно було йти на роботу, тому вона, з важким серцем, залишила Ліліан одну. Тому, що знала, як відчуває себе людина коли залишається на самоті... Одна думка тягне за собою другу, а маленька брехня становиться можливою правдою і тоді, неможливе раптом стає єдиним можливим варіантом.

                                  ∆.  ∆.  ∆.

   Цієї ночі Ліліан снився дивний сон...

   "В цьому сні, вона збирає речі і розлючено йде. Ліліан чула крики її батька: Зупини її і скажи їй, що якщо вона зараз піде, то вона більше не Картер! Вона повинна запам'ятати це!. А потім підійшла дівчина і сказала йому: Тату... Нехай вона йде..."

   Ліліан прокинулась, вона не плакала, вона навіть не дихала, але сльози самі текли із очей.

- Я... Я Ліліан Картер. У мене є сестра... А мій батько не любить мене.

                                   ∆.  ∆.  ∆.

   Тим часом, коли Ліліан потихеньку згадувала своє минуле... Хтось не міг розібратися у своєму теперішньому...

   Джонсон сидів у свому кабінеті, в самоті і випивав. Він думав про Софі... Він згадував ту Софі яка була щаслива поруч із ним і теперішню яка плаче через нього...

   Джонсон знав, що такі, як вона не бувають одні. Його розум каже: Куди ти вляпався псих?!. А, він як і раніше ночами думає про неї... Вона ж його гріхи... Такі, як вона не бувають навік...

- (Мене так тягне до неї, адже вона краща за всіх, кого я знав колись раніше і чи знатиму.) Мені з нею б засинати... - він уявляє як міг би зараз торкатися її золотого волосся і вдихати його солодкий запах... Міг би її зараз обнімати, цілувати її шию, слухати як вона промовляє його ім'я... Сльози потекли самі собою...

   Це глухий кут, взимку холодно, в нього всередині порожнеча. Скільки тривоги і невидимого болю від думки, що це дійсно кінець...

                                   ∆.  ∆.  ∆. 

   Софі знову сниться той жах, коли вона маленька намагається вибратися із зачиненої кімнати, але не може. Вона відчуває як все її тіло згорає від того болю... І бачити перед очима обличчя Джонсона, який просто дивиться і нічого не робить...

- Ха!... хаааа.... - Софі прокинулась вся в поту і в сльозах... Далі вона просто не змогла заснути...

                                   ∆.  ∆.  ∆. 

   Коли дівчата розійшлися по своїм кімнатам, Зак і не збирався лягати спати, він залишився у вітальні, дивлячись у вікно він думав, що буде коли Ліліан повернеться до свого старого життя... Що буде коли вона згадає свого нареченого... Що буде коли вона вирішить залишити його...

   Зак думав і про це, він думав як він буде повертатися до свого старого темпу життя без неї. Він розуміє, що якщо вона захоче піти, то йому потрібно буде її відпустити... Навіть, якщо він цього не хоче...