- Добрий вечір. Мене звати Джонсон, але всі кличуть мене просто "лікар". - він рішуче протягнув Ліліан руку для рукопожаття, і вона, не думаючи, зробила те ж саме.

- Добрий вечір, я Ліліан.

- Скажи, ти поранена? У тебе щось болить?

- Там в лісі, я не могла стояти на ногах, тому, що у мене крутилась голова.

- Це може означати, що ти вдарилась головою під час падіння. - всі мовчали. - Потрібно тебе оглянути.

- Я почекаю у вітальні. - Зак вийшов з кімнати.

- Ліліан, повернись, будь ласка і розслабся, я хочу послухати твої легені. Дихай...

                                   ∆.  ∆.  ∆.

   Через пару хвилин...

- Можеш одягатися.

- О, ні!

- Що таке, Софі? В чому справа?

- Твоя спина...

- Ліліан, судячи по синякам і шрамам на твоїй спині, я б сказав, що ти підскользнулась і впала.

- Але... Я не знаю, чи так було насправді...

   Обличчя лікаря Джонсона все ще було серйозним. Це Ліліан лякало більше, ніж думка, що вона могла померти одна в лісі.

- У тебе провали в пам'яті, тому, що ти в результаті падіння, вдарилась головою.

- Тобто у мене амнезія? Я згадаю коли-небудь своє минуле?

- У більшості випадків амнезія короткочасна. Але мені доведеться зробити декілька аналізів, щоб переконатися, що нема серйозних проблем мозку.

- Лікарю, ми із Заком можем чимось допомогти Ліліан?

- Ви вже зробили для неї все, що потрібно. Допомога сім'ї і друзів - це те, що допомагає від амнезії.

- Як мені можуть допомогти друзі, яких я не знаю?

- Тобі потрібно спілкуватися із людьми, опинятися в різних ситуаціях. Вийди на вулицю, прогуляйся, роздивися околиці.

- Ліліан, лікар має рацію. Хто знає, можливо це освіжить твою пам'ять, і ти щось згадаєш?

- Надіюсь, що ти маєш рацію.

- Я хочу провести ще один тест. Запам'ятай цифру 614.

- Добре.

- А тепер скажи мені, ти пам'ятаєш що-небудь із твого минулого?

- Ні, я нічого не пам'ятаю.

- Я так не думаю. Зак сказав, що ти не впевнена, що це твоє ім'я.

- Спочатку не була впевнена, але на моєму браслеті є гравірування з моїм іменем.

- А ти впевнена, що це твоє справжнє ім'я?

- Коли його промовляють голосно, то воно ніби мені знайоме...

- Хм... Добре. - лікар склав всі інструменти в сумку, повернувся до Софі і дав їй знак підійти ближче.

- Що ще я можу зробити для Ліліан, лікарю?

- Купи ліки, які я напишу і слідкуй за тим, щоб вона їх приймала вчасно. Приємно було познайомитися з тобою, Ліліан, бажаю тобі скорішого одруження.

- Дякую вам за все, лікарю.

- Побачимось у моєму кабінеті і зробимо інші аналізи. І перед тим як попрощатися... Яку цифру я попросив тебе запам'ятати?

- Ем... 614?

- Браво, Ліліан! Це добрий знак.

- Чудово! Лікар Джонсон, давайте я вас проведу.

- Дякую, Софі. - лікар Джонсон із Софі вийшли із кімнати. Через вікно було видно як вони прощаються.

   На ганку цього будинку, лікар Джонсон довго про щось говорив із Софі, а потім він обійняв її і поцілував.

- Ого! Це ж, що виходить? Лікар зустрічається із Софі?

                                     ∆.  ∆.  ∆.

   Наступного дня... Зак, Софі і лікар Джонсон розмовляли у вітальній будинку.

- Що скажете, лікарю?

- Зак, я не вірю, що Ліліан просто підскользнулась і впала.

- Думаєш, що на неї напали?

- Я знайшов її в лісі. Хтось відніс її туди, або вона загубилася.

- Можливо на неї напав медвідь?

- Якщо б не неї напав медвідь, то вона навряд чи би вижила. Повинно бути щось іще.

- Може потрібно повідомити у поліцію?

- Я попробую, але телефонні лінії обірвані, інтернет тоже.

- Її сім'ї, напевно, хвилюється.

- Я навіть уявити собі це не можу...

- Погода погана, але я постараюсь зв'язатися із найближчою лікарнею або поліцією.

- Думаєш, Ліліан потрібно у лікарню?

- Ні, якщо томографія буде хорошою.

- А якщо ні...

-  Не хотілося б думати про погане, але так як я лікар, маю попередити... Вона може померти...

- ... - Софі закрила рот рукою щоб не крикнути і не розбудити Ліліан.

- Чорт... - Джонсон покинув будинок, Зак пішов на свою роботу, а Софі попрямувала до Ліліан.

                                   ∆.  ∆.  ∆.

- Соня, прокинься! Добрий ранок. - Софі постукала у двері і зайшла в кімнату.

- Добрий ранок, Софі.

- Давай, збирайся. Я поведу тебе прогулятися по містечку.

- Куди підем?

- Мені потрібно у магазин, і я б хотіла піти з тобою а не як завжди із братом.

- З братом?

- Так. Пам'ятаєш? Зак... Будь ласка скажи, що ти його пам'ятаєш...

- Пам'ятаю, не хвилюйся. Я просто не знала, що він твій брат.

- Точно, я ж тобі не говорила... Лікар Джонсон сказав, що спробує зв'язатися із поліцією, щоб вони допомогли встановити твою особистість.

- Лікар Джонсон мене трохи злякав, коли зайшов...

- Чому? Він дуже приємний чоловік!

- Уууу, значить ви справді зустрічаєтеся.

- Що?! Звідки ти...

- Я бачила як ви вчора цілувалися...

- Ох... Тільки будь ласка не розказуй Заку про нас.

- Чому? Хіба він не зрадіє?

- Джонсон йому не подобається.

- Чому?

- Вони раніше були кращими друзями. Але потім між ними щось трапилось... І вони перестали спілкуватися.

- І скільки ви ховаєтесь від нього?

- Ем... Майже рік...

- Що?! Ви збираєтеся продовжувати йому брехати?

- Не знаю...

- Ох... Давай переведемо цю розмову в приємне русло.

- Точно. - Софі взала Ліліан за руку і провела у вітальню. Там вони побачили Зака. Він сидів в кріслі біля вікна і читав книгу. Побачивши їх, він відложив її і посміхнувся.

- Добрий ранок, Зак!

- Хіба ти не повинен бути на роботі?

- Ні, я взяв вихідний, щоб провести час із вами.  Надіюсь, що я вам не заважаю.

- Я буду рада, якщо ти до нас приєднаєшся. Я дізнаюсь тебе краще.

- Щоб ти знала, Ліліан, тобі випала велика честь. Зак ніколи не бере вихідні.

- Софі, не змушуй мене червоніти. - відвернувшись, Зак прикрив обличчя.

- Мені некомфортно, що я псую тобі розпорядок...

- Я рада, що ти ввійшла у наше життя.

- Я тоже. Хоч ми і зустрілись при не дуже щасливих обставинах...

   Наступило ніякове мовчання, тому, що Ліліан  не знала, що б таке сказати, щоб не збентежити їх.

- І так... Які у вас плани на сьогодні?

- Ми підемо в магазин і прогуляємось, щоб Ліліан подихала свіжим повітрям.

- Я теж міг би прогулятися.

- Так хочеться побачити ваше життя серед цих гір.

                                    ∆.  ∆.  ∆.

   Іти глибоким снігом стало важче вже за кілька хвилин, але Ліліан не скаржилася. Їй дуже потрібне було фізичне навантаження, щоб відновити сили.

- Ух! Як приємне свіже гірське повітря.

- Природа, красиві краєвиди, вітер. Чого ще бажати?

- Друзів, наприклад.

- Згодна. Дуже добре, коли ти оточений тими, з ким тобі добре та весело.

- Це точно. Мені було так сумно, що я навчилася в'язати.

- Ха! Чудово!

   Незважаючи на холодну погоду, на міській площі було багатолюдно, і все було вкрите снігом. Великі сніжинки повільно падали і, досягнувши землі, створювали біле покривало.

- Бачиш, Ліліан, на цій площі відбуваються усі важливі події.

- А куди ще можна піти?

- За рогом є кафе, де жителі збираються, щоб зігрітися та побалакати, перед тим як піти по домівках.

- Деякі будинки розташовані далеко від центру, тому їх господарі проводять цілий день тут і йдуть додому, коли сяде сонце.

- Ваше містечко та мешканці, схоже, не впадають у зимову сплячку. Усі такі активні!

- Так і живемо! І завжди посміхаємося!
 
- Не сумніваюсь! 

- Зачекайте на мене, я тільки в магазин забіжу. Я швидко! - Софі пішла в магазин, вітаючись з усіма, хто потраплявся їй по дорозі. Кілька місцевих зупинялися і дивилися в бік Ліліан.

- Софі така щаслива, що в неї нова подруга, що вона всім про це розповідає.

- Не хвилюйся Зак, я не заперечуватиму, якщо Софі говоритиме, що ми подруги.

- Ну, наприклад, якщо хтось запитає Софі звідки ти взялася?

- Так... Це було би погано... Я не хочу брехати людям і вигадувати різні відмовки.

- Подивимося, що скаже Софі, коли повернеться.

   Місцеві жителі проходили повз, киваючи Заку і витріщаючись на Ліліан. Чоловіки прямували далі, у своїх справах, а кілька дівчат опустили голови і пришвидшили крок, коли побачили її.

- Ти не привітався із тими дівчатами. Чому?

- Я їх не помітив...

- Правда?!

- Правда.

- Погано... Вони були сумні, бо ти не звернув на них жодної уваги.

- Якщо ти так вважаєш, то у тебе буде багато тем для розмови із моєю сестрою. Вона любить читати мені лекції про те, як треба поводитися з дівчатами.

- Може, це не моя справа, але... Мені просто цікаво... Ти маєш дівчину?

- Думаєш, я б тебе з нею не познайомив, якби вона в мене була?

- Хм... Це означає, що дівчини ти не маєш?

- Ні.

   Схоже, що в такому маленькому місці не приховаєш жодного секрету. А, що місцевим де обговорювати, окрім своїх і чужих життів? Ось і всі говорили про нову мешканку, яка оселилася у будиночку Софі.

- Тепер усі говорять про мене?

- Так, але це до першої цікавої історії. Скоро всі переключаться на щось новеньке. О, ось і Софі.

- Я купила все, що потрібне для вечері.

- Давай допоможу тобі із сумками.

- Дякую, Зак.

- Це лікар Джонсон?
- Де?

- Там, за магазином.

- Потрібно із ним привітатися!

- Зачекай, Софі. Дивись, до нього підійшов чоловік.

- Ти продовжуєш грати у детектива, а мені про вечерю думати треба. - Софі сердито забрала пакети у Зака і попрямувала на площу. Так вони залишилися у двох та продовжили спостерігати за лікарем.

- Лікар, всіх знає у містечку. Так, що нічого страшного немає.

   Чоловік зняв рюкзак і витягнув із нього жіночу сумочку, і простягнув її лікарю. Джонсон тримав її в руках і посміхався.

- А це вже інтересно... - Ліліан і Зак подивилась один на одного.