Ліліан назавжди запам'ятає той момент, коли її сумніви і страх втілились у реальність. Коли таке відчуття як безпорадність забирається під шкіру - воно залишається з тобою назавжди. Доки ти не навчишся позбавлятись від нього. Вона не могла допустити, щоб її страх перед минулим тримав у пастці, тому вона використала його для того, щоб він підштовхнув Ліліан вперед і розбудив її.

- Мої сумніви втілились у реальність.

- Страх сильна зброя, але ти зможеш від нього позбутися...

- Я не знаю... Я стільки всього не знаю...

- Ми будемо дізнаватися правду крок за кроком, не хвилюйся. Але важливо бути обережними.

- Що ти говориш, Джонсон?

- Нам потрібно подумати, хто б міг знати про Ліліан і її місце розташування.

- Я згодна. Чим менше людей залучені, тим краще.

- Ти відмовляєшся від ідеї повідомити поліцію про те, що з тобою сталося?!

- Ні, нам просто не обов'язково повідомляти про цей лист який ми знайшли.

- Добре, ми всі будемо обережними. Тільки не просіть мене приховувати щось від Софі. У мене це не дуже получається...

- Ха! Джонсон, дякую, що розсмішив мене!

- Для тебе це було б занадто, Джонсон? Якщо ти не можеш винести таку відповідальність, то краще тримайся від неї подалі. Вона моя сестра!

- Вона моя дівчина!

- Тільки через мій труп!

- Зак, я не хочу сваритися з тобою через це. Софі щаслива зі мною, і ти цього не зміниш!

- Гррр... Як ти взагалі посмів до неї приблизитись, після того, що ти з нею зробив?!

- Зак! Я все це знаю... Але...

- Ніяких але! Я більше не дозволю тобі не те, що говорити, дивитися у її сторону не посмієш! 

- Мені здається, це вже занадто, що на це скаже Софі?

- Коли вона дізнається, що зробив Джонсон, Софі цього сама захоче! Чи не так, Джоні? Ти ж розумієш?

- Так.

- Йдемо, ми занадто довго тут затримались. Потрібно повертатися.

   Хоча дорога до містечка вела вниз, вона здавалася їм дуже довгою. Вони повернулись у місто пізно, після настання темноти.

                                  ∆.  ∆.  ∆.

   Ліліан відкрила вхідні двері і ввійшла у будиночок. Вона відчула тепло, вихідне від каміну, яке обгортало її даючи відчуття безпеки. За нею зайшли Зак і Джонсон. 

- Де, чорт візьми, ви були?! - Софі появилася неочікувано. Зак, Ліліан і Джонсон не знали, що їй сказати, так як були не готові пояснити свої нічні прогулянки.  

- Софі, ми розповімо де ми були...

- Я б ніколи не подумала, що ви можете так безвідповідально себе вести! Нічого мені не сказавши!

- Пробач, що нас так довго не було.

- Пробач нас, Софі... Сідай, ми все тобі розкажем.

   Зак обійняв сестру, щоб підняти їй настрій, що вияснилось дуже хорошим ходом. Софі жартома вдарила його по плечу і сіла на диван. Джонсон ніжно взяв Софі за руку, але швидко відпустив, коли побачив погляд Зака...

- Добре... Я слухаю, що ви там вияснили?

- Якщо чесно, тепер у мене навіть більше питань ніж були раніше... Ми дізнались, що...

   Ліліан показала Софі аркуш і чекала її реакцію. Вона обережно взяла у неї записку і у голос прочитала повідомлення...

- "Моя люба..." Що це?

    Вони всі троє говорили по черзі. Софі уважно їх слухала, і потім знову подивилася на записку.

- Ліліан, що ти збираєшся робити із цим повідомленням?

- Нічого... Взагалі нічого.

- Це доказує, що хтось гонеться за тобою. Я це знала! Я збережу записку, на всякий випадок...

- Добре...

- Джонсон... Вже темно, не хочете ви переночувати тут?

- Дякую, Софі... Я із задоволенням...

- Ні. - Зак сказав як відрізав.

- Що? Чому ні?

- Я знаю, що ви зустрічаєтесь.

- І, що?

- Я проти. Ти не будеш із ним зустрічатися. Не після того, що він... - Зак неочікувано замовчав і подивився на Джонсона.

- Він, що? - Софі теж подивилася у його сторону. - Джонсон, про, що каже мій брат?

- Про... Про той випадок у середній школі...

- А, що сталось тоді? Який випадок?

   Всі в кімнаті подивилися на Джонсона, він ж у свою чергу не міг просто навіть подивитись Софі у вічі.

- Тоді... Після школи, коли ми разом поверталися додому...

   "Був сонячний день весни. Джонсон, Софі і Зак поверталися зі школи додому, і як завжди проходили повз річки. Аж раптом до них під'їхала чорна машина. З неї вийшли троє чоловіків, вони підійшли ближче до дітей і запитали, хто з них Джонсон Ходжес. Хлопчик котрий стояв посередині потягнув руку вверх і сказав: Це я.

   Чоловіки негайно оточили його, Джонсон не знав, що робити, він був дуже наляканий. Зак почав бити одного із них, але він був надто слабким і швидко видихнувся. Чоловіки відштовхнули Зака від себе і той впав на землю, маленька Софі продовжувала там стояти і плакати...

   Троє чоловіків схопили Джонсона. Він не припиняючи плакати, раптом крикнув: Заберіть іншого, не мене! Візьміть одного з тих двох!. Чоловіки були в нерозумінні, швидко переговорили між собою, вони погодилися, тільки спитали: Кого взяти замість тебе? Пацана чи дівчисько?. Джонсон ляпнув не думаючи: Дівчисько! Беріть дівчину!. Вони кинули його у бік де лежав Зак і пішли до Софі. Схопили її і затягли в машину поки вона кричала: Братику! Джоні! Допоможіть! Мені страшно!. Зак швидко підвівся і підбіг до них: Відпустіть мою сестру!. Але, що може школяр ще у середній школі? Нічого. Вони просто вдарили його раз по голові і він знепритомнів. Тим часом Джонсон просто дивився на це все і нічого не зробив.

   Наступного дня... Зак прокинувся у лікарні, біля нього сидів Джонсон: Зак, ти прийшов до тями!. Але, Зак різко підвівся і крикнув на нього: Це через тебе! Через тебе Софі забрали! Якщо, я колись побачу, що ти ошиваєшся біля Софі... Пинай на себе... Я вб'ю тебе власними руками! Я ніколи тебе не пробачу! А тепер забирайся!. Джонсон зрозумів, що зробив непробачну помилку..."

- Ось і вся історія. Потім через кілька тижнів тебе знайшли, Софі. Але, ти була в дуже поганому стані... Я докоряв собі... Я думав, що ти тоді могла померти...

   Таке зізнання Софі почула від Джонсона. Вона не могла повірити, що ті жахи, котрі вона переживала уві сні, виявилися реальними...

- Не може бути... Значить всі ті сни, у яких я перебувала одна в закритій темній кімнаті, коли я майже голодувала, коли до мене торкалися незнайомі чоловіки, правда... І це все через людину яку кохаю більше життя.

   Софі дивилася на Джонсона своїми голубими очима які були повні від сліз, просто стояла і дивилася... 

- Софі... Ти не уявляєш, як я... 

- Лікарю... - від холодного тону голосу Софі у всіх в кімнаті застигла кров.

- Софі... Будь ласка, не потрібно...

- Лікарю, вам уже потрібно йти. Думаю, у вас завтра багато роботи.

- Будь ласка, Софі... Пробач мені... Прошу тебе... - Джонсон встав навколішки перед нею і вимолював прощення, захлинаючись сльозами. - Пробач мені, пробач мені...

- Думаєте, якщо ви вибачетесь, всі мої страшні сни від яких я не можу досі заснути... Усі мої дні, які я провела у депресії... Всі мої думки про смерть... Підуть? Я бо цього моменту думала, що божеволію, тому, що ці сни потроху з'їдали мій розум!

- Софі...

- Лікарю, я більше не хочу вас бачити.

- Софі... Будь ласка, не треба...

- Для вас я, міс Девіс. Прошу, негайно покиньте мій будинок, або я викличу поліцію.

   Джонсон підвівся з колін і пішов в бік дверей. Взяв свій плащ і вийшов надвір зачинивши за собою двері.

                                  ∆.  ∆.  ∆.

   Наступного дня... Софі прокинулась змученою... Але все-таки пішла на роботу. Готуючи солодощі вона могла б на декілька хвилин забутись. Вона ні з ким зранку не говорила, ні з Ліліан, ні з Заком, тільки поснідала і пішла у свою кондитерську. Через засніжане містечко Софі йшла без настрою тільки вітаючись із прохожими.

   Дійдучи до своєї кондитерської, вона вдихнула морозне повітря і прийнялась за роботу.

   Цілий день в неї було багато відвідувачів. Софі завжди раділа коли люди посміхаючись купляють її солодощі. Ці посмішки гріли її душу... Ось і наступив вечір... 

- Вітаю. - двері у кондитерську відчинились. 

- Вітаю! Чого бажає...те...

- Міс Девіс...

- А, це ви лікарю. Щось хочете купити?

- У вас тут, як завжди великий вибір!

- Так, чого бажаєте?

- Софі, давай поговоримо?

- Ні, вибачте, якщо ви нічого не збираєтесь купувати, йдіть. І я нарешті закрию кондитерську.

   Лікар Джонсон тільки стояв і дивився на Софі, як вона прибирається до закриття. 

- Тільки, відповідь мені на одне питання...

- Звісно...

- Чому ти... Не розказав мені все це, тоді, коли ми тільки почали зустрічатися?

- Я... Тому, що знав, що ти мене не пробачиш...

- І ти розповів зараз... Можливо ти подумав, що я тобі пробачу? Пробачу, тому, що кохаю?

- Ні...

- Ти ж розумієш, так? Що зараз мені настільки боляче... Так боляче, що хочеться померти.

- Софі...

- Коли дивлюся на тебе, моє серце розвивається... - із очей Софі почали капати сльози. - Мені так боляче...

- .... - Джонсон хотів обійняти Софі, але вона відійшла від нього подалі, обернувшись до нього спиною.

- Не підходь.

- Софі... 

- Чому я? Чому саме я?...

- Софі, ні, тільки не плач... І не кажи, прощай мені...

- Пам'ятаю ти питав, чи не пошкодую я. Говорив боїшся, що заподієш мені біль. Я вірила в твою щирість.

- Софі...

- Я хочу щоб тобі було настільки боляче, як мені зараз. Хочу, щоб ти страждав.

- Я страждав всі ці роки... Я корив себе...

- Досить. Відтепер наші відносини будуть строго професійними. А тепер ідіть...

- .....

    Нічого не сказавши, Джонсон розвернувся і вийшов із кондитерської.