Все, що нас вбиває

Щоденник меланхоліка

Так важко часом встати і поглянути на правду, А вона часом вбиває наші щирі сподівання. Світ ще дихає, хоч не на повні груди, небо мерехтить зірками, А ми йдемо далі із розбитими серцями. Мертве місто, мертве місто. Тут так тихо і так тісно.... Втрачені години нам загрожують щоднини. А ми б'ємось із собою кожну ніч і кожен день Проте питання все ж у тому, хто покладе цьому кінець. Цей світ - будинок із примарами Хоча примари тут ми Живемо, йдемо, стаючи химерами. Цей світ давно не дім І я, і ви вже тут як гості, Біжимо вперед, позаду залишаючи лиш простір. Часом так важко прийняти той факт, що все вмирає І вогонь в душі згасає, ми програли, все зникає. І так хочеться моментами відчути, що ще є надія, Але часом здається, що це лиш наступна мрія.... Так важко часом встати і поглянути на правду, А вона часом вбиває наші щирі сподівання. Світ ще дихає, хоч не на повні груди, небо мерехтить зірками, А ми йдемо далі із розбитими серцями.

2021-03-02 08:53:46

Інші вірші поета

Ad Mortem Картини забутої вічності Dies Irae Ангел та його Химери

Інші поети

Андрій Супрович

@andrii_suprovuch

Creatore di poesie

@Creatoredipoesie

BON BON

@bon_bon_c0xu

Схожі вірші

Всі

Не скажу "люблю"

Asteriya

Знаєш, складно Тебе любити й не сказати. Тебе кохати і збрехати, Що зовсім іншого люблю, І що до тебе не прийду. Знаєш, той "інший" мене теплом своїм зігріє. Зачарує і поцілує, А ти сиди там далі сам, І йди назустріч виючим вітрам. Тобі вже більше не скажу своє я болісне "люблю"... А просто відпущу і почуття у собі похороню.

6162

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12016