ГЛАВА 9: Втікати чи здатися
Коридор був темним і вузьким. Сигналізація завила, щойно Платон вивів Емілію зі спальні. Червоні лампи миготіли на стелі, ніби відраховували останні секунди до біди.
– Тримайся за мене, не відставай! – кинув він, перевіряючи магазин.
– Платон… – Емі ледве дихала, а серце шалено калатало. – Їх тут десятки. Ми не виберемося…
– Виберемося, – чітко відповів він. – Я прийшов за тобою – і виведу, чуєш?
З-за кутка вибігли двоє охоронців. Платон різко став перед Еммою, прицілився й двічі вистрелив. Один впав одразу, другий похитнувся, спробував піднятись – третя куля добила його.
– Швидше! – Платон потягнув Емму за собою вниз по сходах.
На протилежному боці почувся гуркіт кроків – з обох боків.
– Вони перекривають вихід, – прошепотіла Емі. – Платон, якщо тебе схоплять…
– Тоді ти підеш сама. Я залишуся і…
– Ні! – різко зупинилася вона. – Ми йдемо разом. Або ніяк.
Він на мить подивився їй в очі і кивнув. Потім знову повів її вперед, ніби запам’ятовуючи кожен поворот, кожен коридор.
Вони добігли до технічного виходу у двір, де стояли службові машини. Платон вистрелив у замок, розчахнув двері й штовхнув Емі назовні.
– Ота машина, чорний позашляховик. Біжи туди й сідай за кермо!
– А ти?..
– Я прикрию. Швидко!
Емілія кинулася до авто, ухиляючись, коли куля вдарила в стіну поруч. Її ноги тремтіли, руки були в крові – не її, здається, а того охоронця, якого раніше поранив Платон. Вона вскочила в машину, завела її – і водночас почула нові постріли позаду.
Платон відстрілювався на ходу, відступаючи до машини. Один охоронець вибіг збоку – Платон стрибнув, ударив його ліктем і вгатив ножа в руку.
– Поїхали! – крикнув він, стрибаючи в салон і захлопуючи двері. – Тисни на газ, Емі!
Вона завела машину, не дивлячись у дзеркала. У задньому склі промайнув Влад – босоногий, з окривавленою рукою та люттю в очах.
Почалося переслідування.
– Вони за нами, – озирнувся Платон. – Спокійно, я їх відволічу.
– Тільки не вмирай, – прошепотіла Емі, – я щойно знайшла тебе.
Він глянув на неї, вперше за весь цей час, усміхнувшись – виснажено, трохи винувато.
– І не збирався.
Позаду загудів мотор – щонайменше дві машини охорони.
– Є план? – спитала вона.
– Тільки один. Відірватися. Потім знайти місце, де ми зможемо перевести подих. А далі... далі вирішимо.
Вона кивнула, міцніше стиснувши кермо.
– Тоді тримайся, Платон. Я повезу нас до свободи.
Вони мчали по шосе за місто. В боковому дзеркалі – дві машини людей Влада. Платон стискав пістолет, не зводячи очей з дороги.
– У нас мало часу, – сказав він. – Як звернемо на просілок, кидаємо машину й тікаємо пішки через ліс. Інакше шансів немає.
– Ти впевнений, що це спрацює? – кинула Емі, поглянувши в дзеркало.
– Ні… — він замовчав.
Зліва з лісу виринула ще одна машина. Вона перегородила дорогу.
– Лягай! — закричав Платон.
Вікна розлетілися від куль. Емілія пригнулася, Платон вистрелив у переднє колесо машини-перешкоди. Їхній позашляховик промчав повз, майже зачепивши бампером, і врізався в дуб. За секунду Платон вибив ногою двері, витягнув Емілію. Вони кинулися в ліс.
— За дерева, швидко!
Втікачі ледве встигли сховатися, як із машини показався знайомий силует. Широкі плечі, впевнена хода, сталевий погляд.
– Давид?.. – Емі стисла руку Платона. – Він був поряд зі мною… увесь цей час.
– Сюрприз, – промовив той, повільно витягуючи пістолет. – Думала, я весь цей час був просто водієм?
Платон вийшов уперед, затуляючи дівчину.
– Емі, тримайся за мною.
Давид повільно наблизився.
– Заспокойся, я не нашкоджу їй. Я не з Владом. Але і не з вами.
– То за кого ти, чорт забирай?
Давид гірко посміхнувся.
– За тих, кого він убив. Мого брата.
Емілія завмерла. Платон насупився.
– Влад убив твого брата? – перепитав поліцейський.
– Так. Він був усього лиш бухгалтером. Знав, куди зникають гроші. Ставив занадто багато питань, а потім зник. Влад стер його з лиця землі, навіть не пошкодувавши часу.
– І ти пішов до нього в охорону?
– Три роки я чекав шансу. Він думав, що я його пес. Я був його тінню. І був поруч із нею… – він кивнув на Емі. – Бо знав: рано чи пізно вона стане ключем.
– Тоді чому зараз ти з пістолетом? – Платон прицілився. – Чому не дав нам утекти?
Давид злегка хитнув головою.
– Тому що ви обоє зараз небезпечні. Ви розворушили вулик. І тепер, щоб завершити почате, я маю знати – ви хочете добити Влада? Чи просто втекти й заховатися?
– Ми це закінчимо! – жорстко відповів Платон. – Ти хочеш його знищити? Тоді допоможи нам.
Давид помовчав кілька секунд, потім опустив зброю.
– У мене є доступ до внутрішньої системи. Камери, коди, логістика. Але ви обоє не доживете до ранку, якщо не сховаєтесь.
– Значить, у нас спільний ворог, – сказав Платон.
– Поки що, – тихо відповів Давид. — Але якщо звернете не туди, я сам вас зупиню.
Він підійшов ближче й простяг Платону невеликий пристрій – накопичувач із кодами доступу.
– Це вхід до офісу Влада. Підземний рівень. Усе, що ви шукаєте, – там. І, Платон… якщо підведеш, я тебе знайду.
– Зрозумів, – кивнув поліцейський.
Давид озирнувся – вже було чути сирени.
– Тікайте. Я їх затримаю.
Він зник у лісі. А Платон повернувся до Емілії.
– Ти в порядку?
– Ні, – прошепотіла вона. – Але головне, що я з тобою.
Він стиснув її руку.
– Ми ще не закінчили. Це лише початок.
– Тримайся за мене, не відставай! – кинув він, перевіряючи магазин.
– Платон… – Емі ледве дихала, а серце шалено калатало. – Їх тут десятки. Ми не виберемося…
– Виберемося, – чітко відповів він. – Я прийшов за тобою – і виведу, чуєш?
З-за кутка вибігли двоє охоронців. Платон різко став перед Еммою, прицілився й двічі вистрелив. Один впав одразу, другий похитнувся, спробував піднятись – третя куля добила його.
– Швидше! – Платон потягнув Емму за собою вниз по сходах.
На протилежному боці почувся гуркіт кроків – з обох боків.
– Вони перекривають вихід, – прошепотіла Емі. – Платон, якщо тебе схоплять…
– Тоді ти підеш сама. Я залишуся і…
– Ні! – різко зупинилася вона. – Ми йдемо разом. Або ніяк.
Він на мить подивився їй в очі і кивнув. Потім знову повів її вперед, ніби запам’ятовуючи кожен поворот, кожен коридор.
Вони добігли до технічного виходу у двір, де стояли службові машини. Платон вистрелив у замок, розчахнув двері й штовхнув Емі назовні.
– Ота машина, чорний позашляховик. Біжи туди й сідай за кермо!
– А ти?..
– Я прикрию. Швидко!
Емілія кинулася до авто, ухиляючись, коли куля вдарила в стіну поруч. Її ноги тремтіли, руки були в крові – не її, здається, а того охоронця, якого раніше поранив Платон. Вона вскочила в машину, завела її – і водночас почула нові постріли позаду.
Платон відстрілювався на ходу, відступаючи до машини. Один охоронець вибіг збоку – Платон стрибнув, ударив його ліктем і вгатив ножа в руку.
– Поїхали! – крикнув він, стрибаючи в салон і захлопуючи двері. – Тисни на газ, Емі!
Вона завела машину, не дивлячись у дзеркала. У задньому склі промайнув Влад – босоногий, з окривавленою рукою та люттю в очах.
Почалося переслідування.
– Вони за нами, – озирнувся Платон. – Спокійно, я їх відволічу.
– Тільки не вмирай, – прошепотіла Емі, – я щойно знайшла тебе.
Він глянув на неї, вперше за весь цей час, усміхнувшись – виснажено, трохи винувато.
– І не збирався.
Позаду загудів мотор – щонайменше дві машини охорони.
– Є план? – спитала вона.
– Тільки один. Відірватися. Потім знайти місце, де ми зможемо перевести подих. А далі... далі вирішимо.
Вона кивнула, міцніше стиснувши кермо.
– Тоді тримайся, Платон. Я повезу нас до свободи.
Вони мчали по шосе за місто. В боковому дзеркалі – дві машини людей Влада. Платон стискав пістолет, не зводячи очей з дороги.
– У нас мало часу, – сказав він. – Як звернемо на просілок, кидаємо машину й тікаємо пішки через ліс. Інакше шансів немає.
– Ти впевнений, що це спрацює? – кинула Емі, поглянувши в дзеркало.
– Ні… — він замовчав.
Зліва з лісу виринула ще одна машина. Вона перегородила дорогу.
– Лягай! — закричав Платон.
Вікна розлетілися від куль. Емілія пригнулася, Платон вистрелив у переднє колесо машини-перешкоди. Їхній позашляховик промчав повз, майже зачепивши бампером, і врізався в дуб. За секунду Платон вибив ногою двері, витягнув Емілію. Вони кинулися в ліс.
— За дерева, швидко!
Втікачі ледве встигли сховатися, як із машини показався знайомий силует. Широкі плечі, впевнена хода, сталевий погляд.
– Давид?.. – Емі стисла руку Платона. – Він був поряд зі мною… увесь цей час.
– Сюрприз, – промовив той, повільно витягуючи пістолет. – Думала, я весь цей час був просто водієм?
Платон вийшов уперед, затуляючи дівчину.
– Емі, тримайся за мною.
Давид повільно наблизився.
– Заспокойся, я не нашкоджу їй. Я не з Владом. Але і не з вами.
– То за кого ти, чорт забирай?
Давид гірко посміхнувся.
– За тих, кого він убив. Мого брата.
Емілія завмерла. Платон насупився.
– Влад убив твого брата? – перепитав поліцейський.
– Так. Він був усього лиш бухгалтером. Знав, куди зникають гроші. Ставив занадто багато питань, а потім зник. Влад стер його з лиця землі, навіть не пошкодувавши часу.
– І ти пішов до нього в охорону?
– Три роки я чекав шансу. Він думав, що я його пес. Я був його тінню. І був поруч із нею… – він кивнув на Емі. – Бо знав: рано чи пізно вона стане ключем.
– Тоді чому зараз ти з пістолетом? – Платон прицілився. – Чому не дав нам утекти?
Давид злегка хитнув головою.
– Тому що ви обоє зараз небезпечні. Ви розворушили вулик. І тепер, щоб завершити почате, я маю знати – ви хочете добити Влада? Чи просто втекти й заховатися?
– Ми це закінчимо! – жорстко відповів Платон. – Ти хочеш його знищити? Тоді допоможи нам.
Давид помовчав кілька секунд, потім опустив зброю.
– У мене є доступ до внутрішньої системи. Камери, коди, логістика. Але ви обоє не доживете до ранку, якщо не сховаєтесь.
– Значить, у нас спільний ворог, – сказав Платон.
– Поки що, – тихо відповів Давид. — Але якщо звернете не туди, я сам вас зупиню.
Він підійшов ближче й простяг Платону невеликий пристрій – накопичувач із кодами доступу.
– Це вхід до офісу Влада. Підземний рівень. Усе, що ви шукаєте, – там. І, Платон… якщо підведеш, я тебе знайду.
– Зрозумів, – кивнув поліцейський.
Давид озирнувся – вже було чути сирени.
– Тікайте. Я їх затримаю.
Він зник у лісі. А Платон повернувся до Емілії.
– Ти в порядку?
– Ні, – прошепотіла вона. – Але головне, що я з тобою.
Він стиснув її руку.
– Ми ще не закінчили. Це лише початок.
Коментарі