ГЛАВА 4. Пам'ять як отрута
Її не били. Не мучили фізично. Просто замкнули в темній кімнаті без вікон і будь-яких меблів. Там було тільки м'яке світло і екрани. Багато екранів.
– Тепер ти не будеш забувати, Емі, – сказав Влад, стоячи за скляними дверима. – Це твоє покарання.
На екранах почали відтворюватися десятки годин її минулих «життів». Спогади, які вона втрачала. Брехня, в яку вона вірила. Моменти, коли Влад цілував її після чергового «скидання» пам'яті. Коли вона говорила йому «люблю», думаючи, що він її рятівник. Тепер вона все бачила. Одразу. Без фільтрів.
– Дивись, – прошипів Влад, – і живи з цим. Ти хотіла знати правду. Тепер вона твоя.
Ось вона сидить з Владом на терасі, в халаті, п'є свою ранкову каву. Він цілує її в скроню, і вона посміхається. Тоді їй здалося, що він її врятував. Що він добрий, надійний. Що любить її.
Тепер вона знала, що це вже п'ятий раз, коли він її «врятував». До цього був інший ранок. Та ж сама тераса. Той самий поцілунок. Також кава. Раз за разом. Десятки разів. З різних ракурсів. З різним одягом. З різними зачісками. Але з тими ж брехливими словами. Сотні фальшивих «спогадів», але одна і той же несправжній чоловік. Тільки тепер вона все згадала.
Екрани раптово вимкнулися, а за скляними дверима з'явився силует.
– Навіщо ти це зі мною робиш, Влад? – голосно вигукнула дівчинка.
– Тому що я не можу відпустити тебе, Емі! – пролунав його голос. – Я знав, що ти рано чи пізно згадаєш. Але я сподівався, що ти не захочеш втратити все. Що ти обереш мене.
– Ти вкрав у мене все! – сказала вона крізь сльози. – Грав зі мною... щодня... як з лялькою.
– Я ТОБІ ВСЕ ДАВ! І намагався зберегти те, що у нас було.
Емі прикусила губу майже до крові. Так боляче було від правди, що «накрила» її сніговою лавиною.
– У нас не було ні-го-го. Все це підробка, як і мої «спогади».
– Неправда! – Влад підійшов ближче до скла. – Хочеш знати, для чого все це? Навіщо я вклав стільки грошей і зусиль у твою «пам'ять», цю брехню, цю гру?
– Хочу! – сказала вона впевнено, але боялася почути відповідь.
– Тому що ти, Емі, єдина, хто знала справжнього мене. До того, як я став тим, ким став. Ти пам'ятаєш хлопчика, у якого нічого не було. Який вірив у добро. Який вірив у наше кохання.
Дівчина заплющила очі. Спогад спалахнув полум'ям.
***
Літо. Ліс. Багаття. Вони сидять поряд – такі юні, безтурботні. Він читає їй свій шкільний твір на тему «Хто я?». Голос у тремтить, він соромиться. Вона посміхається, обіймає його за плечі. Її пальці гладять по його волоссю.
– Ти думаєш, що ти поганий? – запитує вона в тому далекому минулому. – Тоді будь поруч зі мною. Я не дозволю тобі стати таким.
Тоді він її поцілував. Вперше. І це начебто змінило все.
***
– Я намагався, Емі, – продовжив Влад, повертаючи її до темної кімнати. – Я дуже старався. Але світ зламав мене. Все могло бути інакше, якби ти була зі мною. Але ти зникла з мого життя. І коли я знову зустрів тебе через багато років... Я вирішив, що більше не дозволю тобі піти від мене.
– Навіть якщо я не хочу бути з тобою? – спитала вона. – Навіть якщо я тебе ненавиджу?
– Навіть тоді. – завершив Влад.
Емілія гірко зітхнула. Все, що відбувалося, виглядало страшним сном. Але це був не сон. Це була правда. Та правда, яку від неї так довго намагалися приховувати.
– Я тепер не боюся забути... Я боюся запам'ятати.
І тепер вона запам'ятала все.
– Тепер ти не будеш забувати, Емі, – сказав Влад, стоячи за скляними дверима. – Це твоє покарання.
На екранах почали відтворюватися десятки годин її минулих «життів». Спогади, які вона втрачала. Брехня, в яку вона вірила. Моменти, коли Влад цілував її після чергового «скидання» пам'яті. Коли вона говорила йому «люблю», думаючи, що він її рятівник. Тепер вона все бачила. Одразу. Без фільтрів.
– Дивись, – прошипів Влад, – і живи з цим. Ти хотіла знати правду. Тепер вона твоя.
Ось вона сидить з Владом на терасі, в халаті, п'є свою ранкову каву. Він цілує її в скроню, і вона посміхається. Тоді їй здалося, що він її врятував. Що він добрий, надійний. Що любить її.
Тепер вона знала, що це вже п'ятий раз, коли він її «врятував». До цього був інший ранок. Та ж сама тераса. Той самий поцілунок. Також кава. Раз за разом. Десятки разів. З різних ракурсів. З різним одягом. З різними зачісками. Але з тими ж брехливими словами. Сотні фальшивих «спогадів», але одна і той же несправжній чоловік. Тільки тепер вона все згадала.
Екрани раптово вимкнулися, а за скляними дверима з'явився силует.
– Навіщо ти це зі мною робиш, Влад? – голосно вигукнула дівчинка.
– Тому що я не можу відпустити тебе, Емі! – пролунав його голос. – Я знав, що ти рано чи пізно згадаєш. Але я сподівався, що ти не захочеш втратити все. Що ти обереш мене.
– Ти вкрав у мене все! – сказала вона крізь сльози. – Грав зі мною... щодня... як з лялькою.
– Я ТОБІ ВСЕ ДАВ! І намагався зберегти те, що у нас було.
Емі прикусила губу майже до крові. Так боляче було від правди, що «накрила» її сніговою лавиною.
– У нас не було ні-го-го. Все це підробка, як і мої «спогади».
– Неправда! – Влад підійшов ближче до скла. – Хочеш знати, для чого все це? Навіщо я вклав стільки грошей і зусиль у твою «пам'ять», цю брехню, цю гру?
– Хочу! – сказала вона впевнено, але боялася почути відповідь.
– Тому що ти, Емі, єдина, хто знала справжнього мене. До того, як я став тим, ким став. Ти пам'ятаєш хлопчика, у якого нічого не було. Який вірив у добро. Який вірив у наше кохання.
Дівчина заплющила очі. Спогад спалахнув полум'ям.
***
Літо. Ліс. Багаття. Вони сидять поряд – такі юні, безтурботні. Він читає їй свій шкільний твір на тему «Хто я?». Голос у тремтить, він соромиться. Вона посміхається, обіймає його за плечі. Її пальці гладять по його волоссю.
– Ти думаєш, що ти поганий? – запитує вона в тому далекому минулому. – Тоді будь поруч зі мною. Я не дозволю тобі стати таким.
Тоді він її поцілував. Вперше. І це начебто змінило все.
***
– Я намагався, Емі, – продовжив Влад, повертаючи її до темної кімнати. – Я дуже старався. Але світ зламав мене. Все могло бути інакше, якби ти була зі мною. Але ти зникла з мого життя. І коли я знову зустрів тебе через багато років... Я вирішив, що більше не дозволю тобі піти від мене.
– Навіть якщо я не хочу бути з тобою? – спитала вона. – Навіть якщо я тебе ненавиджу?
– Навіть тоді. – завершив Влад.
Емілія гірко зітхнула. Все, що відбувалося, виглядало страшним сном. Але це був не сон. Це була правда. Та правда, яку від неї так довго намагалися приховувати.
– Я тепер не боюся забути... Я боюся запам'ятати.
І тепер вона запам'ятала все.
Коментарі