ГЛАВА 11: Викриття
Давид приїхав до тимчасового сховища Платона й Емілії вже після настання ночі. Він сидів у машині й уважно стежив за вікнами, наче очікуючи, що за ним спостерігають. Серце шалено калатало, але він приглушував усі емоції – звик залишатися непоміченим. Він підійшов до дверей, і Платон відкрив їх, побачивши знайому похмуру постать.
– Ти виглядаєш, як привид, – сказав Платон, зачиняючи за ним двері.
Давид мовчки кивнув і сів у крісло. Він дістав з сумки кілька документів і поклав їх на стіл.
– Це інформація, яку ти просив, — мовив він тихо. — Але не думаю, що ми зможемо діяти так і далі.
Платон насупився і уважно переглянув документи. Поліцейський знав, що цей момент настане, і ось – він настав.
– Влад знає, що ти на нашому боці? – запитав хлопець.
Давид мовчав, але його погляд був сповнений відчаю. Платон і Емілія помітили, що він виглядав занепокоєним. Але цього разу в його очах була рішучість, а в діях – щось незвичне.
Вони втрьох сиділи в напівтемряві кімнати, завішаної картами, записами й планами. Атмосфера була важка, мов нічний туман. Емілія, Платон і Давид готувалися до останнього кроку, і кожен з них розумів: на кону – не лише їхні життя, а й життя тих, кого вони любили. Влад був не просто ворогом. Він був чудовиськом, і щоб перемогти його, вони мали стати чимось більшим, ніж просто людьми, готовими до спротиву. Привид Влада нависав над ними, мов тінь, а плани набували дедалі похмуріших обрисів. У кожного була своя роль, але всі знали: це єдиний шанс.
Давид мовчав, та в його очах палала рішучість, яку не могла затьмарити навіть думка про те, що їм доведеться протистояти найнебезпечнішому ворогу.
– Ми зможемо це зробити, – сказав Платон, дивлячись на обох. – Якщо все піде за планом, уже завтра вночі ми зруйнуємо все, що він створив.
Емі кивнула, не піднімаючи голови. Вона все ще не могла забути ті моменти, коли її життя було під повним контролем Влада. Кожне рішення, кожен рух був прорахований з огляду на його присутність. Але тепер… вона відчувала, що їхня перемога вже близько.
Давид підвівся, сперся об стіну.
– Платон має рацію, – промовив він тихо, ніби зважуючи кожне слово. – Але ми маємо бути готовими до того, що Влад на нас чекає. Він завжди відчуває, коли втрачає контроль.
Поліцейський витягнув карту з маршрутом і вказав на кілька важливих точок.
– Заходимо через цей відсік, відключаємо систему, забираємо інформацію. Він може шукати нас у лабораторіях, але ми чекатимемо на нього біля виходу.
Емілія стиснула кулаки, ніби це допомагало їй зосередитись.
– А як ми захищатимемося, якщо Влад вирішить нас знищити? – тривожно спитала вона, поглядаючи на Давида.
Давид подивився на неї, його обличчя затьмарили спогади, але згодом він зітхнув і сказав:
– Ми маємо все необхідне. Нам просто слід не проґавити момент.
У цей час Влад сидів у своєму офісі. Знехтувавши всіма справами, він був зосереджений на одному на Давиді. Той останнім часом поводився відчужено, все більше викликаючи підозри. Влад уже відчував запах зради. Він давно підозрював, що Давид куди хитріший, ніж здається. Але те, що сталося тепер, змусило його подивитися на ситуацію інакше.
Влад підвівся, неквапно підійшов до столу й відкрив одну з тек із документами. Щось його насторожило, і він вирішив перевірити все. Перегортаючи сторінки, він виявив зникнення: документи, які він суворо охороняв, зникли. Усе стало ясно. Давид забрав їх.
– Клятий зрадник, – прошипів Влад, зминаючи аркуші в руці. — Він знає. Він усе знає. І тепер він мені не потрібен.
Влад встав, його обличчя стало кам’яним. Він подзвонив своєму помічникові.
– Зайди до мене. Нам треба поговорити з Давидом.
За кілька хвилин у кімнату зайшов Альберт. Він, як завжди, був спокійний і зосереджений.
– Що з ним, бос? — запитав помічник, відчувши напруження у повітрі.
– Я дізнався, – сказав Влад, відводячи погляд від вікна. – Він мене зрадив. Він забрав мої документи. Він працює проти мене.
Альберт мовчки кивнув. Влад підійшов до телефону й набрав номер Давида. Через десять хвилин той з’явився у кабінеті.
– Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли люди починають ховатися від мене, Давид? – голос Влада звучав спокійно, але в інтонаціях вчувалася крижана загроза. – Ти дещо зробив, і я хочу знати, що відбувається.
В кабінеті на мить повисло напружене мовчання.
– Думаю, нам варто поговорити, — сказав Давид. Його голос був стриманим, але з легким відтінком неспокою.
– Чудово, — лукаво посміхнувся Влад. – Ти, певно, забув, що стається з тими, хто починає діяти по-своєму. Але я тобі нагадаю. Я тебе створив, Давид. Ти не став би тим, ким є, без мене. Усе, що ти маєш, – моя заслуга.
– Знаю, – коротко відповів Давид.
– Тоді ти розумієш, що я не потерплю зради. Ти не наважився б діяти, якби не знав, чим це обернеться для твого брата. Ти забув, що з ним сталося? – голос Влада став жорстким і владним.
Давид стиснув кулаки.
– Ти відібрав у нього життя, Влад. Ти знав, що він був надто близько до істини. Ти знищив його, щоб він не завадив твоїм планам. І ти зробив це без вагань.
Влад посміхнувся.
– Ти не зміг би його врятувати, Давид. Ніхто б не зміг. Він був слабкий. Як і ти. Я позбувся його, бо ти виявився слабким.
Давид відчув, як руки стали вологими від напруги. Він не міг забути той момент, коли дізнався, що його брата було вбито за наказом Влада. Той момент усе в ньому зруйнував.
– Ти його вбив, – сказав Давид, його голос тремтів. – Ти знав, що він стане загрозою. І тепер знаєш, що мені все відомо. Але я все одно не відступлю.
Влад підійшов до вікна.
– Ти не зможеш мене перемогти, Давид. Не зможеш, бо ти мені винен. Я тебе врятував і підняв, коли ти був ніким. І ось як ти мені віддячуєш?
Давид мовчав, у горлі пересохло.
– Ти мене знищив, Влад. Але ти навіть не розумієш, що сам себе прирік.
Влад глянув на нього божевільними очима.
– Ти помиляєшся, Давид. Я ще не знищив тебе. Ти був для мене цінним, але тепер ти – лише перешкода, – сказав він, повертаючись до помічника. – Усунути його. Я не потерплю зрадників.
Влад махнув рукою, і двоє охоронців кинулися до Давида. Вони знерухомили його, і він не встиг зробити жодного руху. Альберт кивнув, і за кілька секунд у кімнаті пролунав звук, якого Давид уже не почув. Влад стояв і дивився, як його колишній підлеглий падає на підлогу. Він знав, що ворога усунено, але передчуття, що це лише початок, не полишало його.
– Ти виглядаєш, як привид, – сказав Платон, зачиняючи за ним двері.
Давид мовчки кивнув і сів у крісло. Він дістав з сумки кілька документів і поклав їх на стіл.
– Це інформація, яку ти просив, — мовив він тихо. — Але не думаю, що ми зможемо діяти так і далі.
Платон насупився і уважно переглянув документи. Поліцейський знав, що цей момент настане, і ось – він настав.
– Влад знає, що ти на нашому боці? – запитав хлопець.
Давид мовчав, але його погляд був сповнений відчаю. Платон і Емілія помітили, що він виглядав занепокоєним. Але цього разу в його очах була рішучість, а в діях – щось незвичне.
Вони втрьох сиділи в напівтемряві кімнати, завішаної картами, записами й планами. Атмосфера була важка, мов нічний туман. Емілія, Платон і Давид готувалися до останнього кроку, і кожен з них розумів: на кону – не лише їхні життя, а й життя тих, кого вони любили. Влад був не просто ворогом. Він був чудовиськом, і щоб перемогти його, вони мали стати чимось більшим, ніж просто людьми, готовими до спротиву. Привид Влада нависав над ними, мов тінь, а плани набували дедалі похмуріших обрисів. У кожного була своя роль, але всі знали: це єдиний шанс.
Давид мовчав, та в його очах палала рішучість, яку не могла затьмарити навіть думка про те, що їм доведеться протистояти найнебезпечнішому ворогу.
– Ми зможемо це зробити, – сказав Платон, дивлячись на обох. – Якщо все піде за планом, уже завтра вночі ми зруйнуємо все, що він створив.
Емі кивнула, не піднімаючи голови. Вона все ще не могла забути ті моменти, коли її життя було під повним контролем Влада. Кожне рішення, кожен рух був прорахований з огляду на його присутність. Але тепер… вона відчувала, що їхня перемога вже близько.
Давид підвівся, сперся об стіну.
– Платон має рацію, – промовив він тихо, ніби зважуючи кожне слово. – Але ми маємо бути готовими до того, що Влад на нас чекає. Він завжди відчуває, коли втрачає контроль.
Поліцейський витягнув карту з маршрутом і вказав на кілька важливих точок.
– Заходимо через цей відсік, відключаємо систему, забираємо інформацію. Він може шукати нас у лабораторіях, але ми чекатимемо на нього біля виходу.
Емілія стиснула кулаки, ніби це допомагало їй зосередитись.
– А як ми захищатимемося, якщо Влад вирішить нас знищити? – тривожно спитала вона, поглядаючи на Давида.
Давид подивився на неї, його обличчя затьмарили спогади, але згодом він зітхнув і сказав:
– Ми маємо все необхідне. Нам просто слід не проґавити момент.
У цей час Влад сидів у своєму офісі. Знехтувавши всіма справами, він був зосереджений на одному на Давиді. Той останнім часом поводився відчужено, все більше викликаючи підозри. Влад уже відчував запах зради. Він давно підозрював, що Давид куди хитріший, ніж здається. Але те, що сталося тепер, змусило його подивитися на ситуацію інакше.
Влад підвівся, неквапно підійшов до столу й відкрив одну з тек із документами. Щось його насторожило, і він вирішив перевірити все. Перегортаючи сторінки, він виявив зникнення: документи, які він суворо охороняв, зникли. Усе стало ясно. Давид забрав їх.
– Клятий зрадник, – прошипів Влад, зминаючи аркуші в руці. — Він знає. Він усе знає. І тепер він мені не потрібен.
Влад встав, його обличчя стало кам’яним. Він подзвонив своєму помічникові.
– Зайди до мене. Нам треба поговорити з Давидом.
За кілька хвилин у кімнату зайшов Альберт. Він, як завжди, був спокійний і зосереджений.
– Що з ним, бос? — запитав помічник, відчувши напруження у повітрі.
– Я дізнався, – сказав Влад, відводячи погляд від вікна. – Він мене зрадив. Він забрав мої документи. Він працює проти мене.
Альберт мовчки кивнув. Влад підійшов до телефону й набрав номер Давида. Через десять хвилин той з’явився у кабінеті.
– Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли люди починають ховатися від мене, Давид? – голос Влада звучав спокійно, але в інтонаціях вчувалася крижана загроза. – Ти дещо зробив, і я хочу знати, що відбувається.
В кабінеті на мить повисло напружене мовчання.
– Думаю, нам варто поговорити, — сказав Давид. Його голос був стриманим, але з легким відтінком неспокою.
– Чудово, — лукаво посміхнувся Влад. – Ти, певно, забув, що стається з тими, хто починає діяти по-своєму. Але я тобі нагадаю. Я тебе створив, Давид. Ти не став би тим, ким є, без мене. Усе, що ти маєш, – моя заслуга.
– Знаю, – коротко відповів Давид.
– Тоді ти розумієш, що я не потерплю зради. Ти не наважився б діяти, якби не знав, чим це обернеться для твого брата. Ти забув, що з ним сталося? – голос Влада став жорстким і владним.
Давид стиснув кулаки.
– Ти відібрав у нього життя, Влад. Ти знав, що він був надто близько до істини. Ти знищив його, щоб він не завадив твоїм планам. І ти зробив це без вагань.
Влад посміхнувся.
– Ти не зміг би його врятувати, Давид. Ніхто б не зміг. Він був слабкий. Як і ти. Я позбувся його, бо ти виявився слабким.
Давид відчув, як руки стали вологими від напруги. Він не міг забути той момент, коли дізнався, що його брата було вбито за наказом Влада. Той момент усе в ньому зруйнував.
– Ти його вбив, – сказав Давид, його голос тремтів. – Ти знав, що він стане загрозою. І тепер знаєш, що мені все відомо. Але я все одно не відступлю.
Влад підійшов до вікна.
– Ти не зможеш мене перемогти, Давид. Не зможеш, бо ти мені винен. Я тебе врятував і підняв, коли ти був ніким. І ось як ти мені віддячуєш?
Давид мовчав, у горлі пересохло.
– Ти мене знищив, Влад. Але ти навіть не розумієш, що сам себе прирік.
Влад глянув на нього божевільними очима.
– Ти помиляєшся, Давид. Я ще не знищив тебе. Ти був для мене цінним, але тепер ти – лише перешкода, – сказав він, повертаючись до помічника. – Усунути його. Я не потерплю зрадників.
Влад махнув рукою, і двоє охоронців кинулися до Давида. Вони знерухомили його, і він не встиг зробити жодного руху. Альберт кивнув, і за кілька секунд у кімнаті пролунав звук, якого Давид уже не почув. Влад стояв і дивився, як його колишній підлеглий падає на підлогу. Він знав, що ворога усунено, але передчуття, що це лише початок, не полишало його.
Коментарі