Невеликий мисливський будиночок у лісі. Холодний, запилений, давно забутий. Платон грюкнув за собою дверима й встромив іржавий засув.
– Тут нас не знайдуть, – сказав він. – Принаймні, не відразу.
   Емілія сіла на дерев’яну лавку біля стіни, тремтячи від адреналіну й холоду. Платон підійшов ближче, зняв куртку й накинув їй на плечі.
– Ти врятував мене, – прошепотіла вона. – Як ти потрапив у дім?
   Платон сів поруч, провів долонею по її волоссю, ніби переконуючись, що вона справді тут.
– Давид. Він передав мені коди доступу через підставного кур’єра. За день до того я залишив у схованці стару радіостанцію. Він знав, де її шукати. Ми не контактували особисто – все на папері, все по анонімним каналам зв'язку, все без імен. Він дав мені маршрут входу та графік змін охорони.
– Він увесь цей час… знав? – Емі подивилася на нього широко розплющеними очима.
   Платон кивнув.
– Більше того. Він дозволяв нам спілкуватися. Пам’ятаєш, як іноді ти зникала на кілька хвилин? Як дивовижно тобі вдавалося мені подзвонити – навіть після того, як Влад усе заблокував?
   Емілія повільно кивнула, згадуючи.
– Це був він?
– Так. Він нічого не казав, але давав нам можливість. Виводив охорону, вимикав камери, залишав двері відчиненими. Він ненавидить Влада. Але не міг діяти сам – надто ризиковано. Він використав нас, Емі. Як і Влад.
   Вона відвернулася.
– Я ненавиджу все це. Я не знаю, кому вірити. Мені здавалося, що він просто охоронець. Що він… можливо, навіть переймався.
– Переймався, – тихо сказав Платон. – По-своєму. Він бачив у тобі не лише інструмент. Він знав, що ти не здасишся. Що ти ключ.
– І ти це знав?
   Він подивився на неї.
– Я вірив, що ти з усім впораєшся. Але, Емі, в ту мить, коли я почув твій крик з твоєї кімнати… – його голос зірвався, – я мало не вбив Влада на місці.
   Вона повільно торкнулася його обличчя.
– Але ти прийшов. Ти був там.
   Він заплющив очі на секунду, притискаючись до її долоні.
– І завжди буду.
   Тиша повисла між ними. За вікном завивав вітер. Будиночок рипів.
– Нам потрібен план, — нарешті сказав Платон. – Давид дав доступ до підземного рівня. Там усе: файли, сервери, документи. Компромат. Але й пастки.
– І ти хочеш туди потрапити?
– Хочу. Ми його доб’ємо, Емі. Але я більше не дозволю йому тебе торкнутись.
– Тоді я йду з тобою.
   Він широко розплющив очі, дивлячись прямо на неї.
– Це божевілля.
– А жити в страху – ні? Ми обидва знаємо, що він не зупиниться. Я теж хочу його знищити. За себе. За всіх.
   Платон дивився на неї ще мить, а потім кивнув.
– Гаразд. Тоді відтепер ми діємо разом.
   Давид сидів у своєму кабінеті, схилившись над монітором. Його пальці стискали край столу, і він відчував, як лють пече зсередини. Чорні літери на екрані розпливалися, але він не міг відвести погляду. Ніби якийсь нелюдський тягар тиснув на груди, позбавляючи дихання.
   Він знав, що відбувається, і знав, що це не просто чужа історія. Це було життя його брата, життя, яке забрав Влад. І тепер воно було в руках цього клятого маніпулятора, цього монстра, що грав ними, як фігурами на дошці.
– Тобі не слід було втручатися, Давид, — прошепотів він собі, коли почув знайомий голос у навушниках.
***
Чотири місяці тому.
– Ти служив? – спитав Влад, дивлячись на Давида холодним, чіпким поглядом.
   Вони стояли в темному кабінеті, де повітря пахло шкірою і сигарами.
– Так. Потім охороняв приватні структури.
   Влад відкинувся в кріслі, постукуючи пальцями по підлокітнику.
– Мені потрібен хтось, хто не ставитиме зайвих питань. Хто буде моїми очима.
– І ким я маю бути?
– Охоронцем однієї дівчини. Вона важлива. Дуже. Ти завжди будеш поруч. Але не для того, щоб захищати її… а щоб стежити.
   Давид стиснув щелепу.
–  Зрозумів.
– Не забувай, Давид, – сказав Влад, наливаючи собі віскі, – ти не охоронець. Ти – страховка. Вона згадає, ти дізнаєшся першим. І тоді… – він знизав плечима. – Усунь загрозу.
   Давид кивнув.
   — Звісно.
***
Три місяці тому.
   Вона з’явилася на порозі – розтріпана, з обережною усмішкою. Говорила тихо, часто замислювалась. Не розуміла, чому живе з Владом.
– Мене звати Емілія, – сказала вона, простягаючи руку.
– Давид, – відповів він.
   І в ту мить він її впізнав. Обличчя миготіло в старій справі його брата. Вона була журналісткою, яка розслідувала відмивання коштів. Давид тоді відчув, як усе в середині стиснулося. Пазл почав складатися. Влад не просто тримав її поруч – він зламав її. Переписав. Зробив залежною.
***
Два місяці тому.
   Платон знову подзвонив. Давид нарешті підняв трубку.
– Ти ж знаєш, що вона зараз із ним, так? – голос Платона був спокійним, але в ньому відчувалася напруга.
   Давид насупився, подих почастішав.
– Так, я бачив. Як завжди, все за планом.
– Ти мені не віриш? Думаєш, це все гра?
   Давид підвівся, відчуваючи, як серце шалено гупає.
– Ти не розумієш. Вона стала… частиною всього цього. Її життя, її вибір – це точно не гра.
   Платон помовчав, а тоді сказав:
– Ти ж знав, що так буде. Ти знав, що вона – ключ, і не лише для Влада. І що ти зробиш, якщо вона почне діяти? Скажи, що ти зробиш?
   Давид стис кулаки.
– Я її захищаю. Зрозумів? Думаєш, я просто спостерігач? Ти помиляєшся.
   Платон зробив паузу, але його голос залишився спокійним.
– Я тебе розумію. Але ти не зможеш захищати її завжди. Ти знаєш, що буде далі.
   Давид завмер. Він стояв на межі. Межі, яка могла призвести до знищення всього. Якби Платон не був таким холоднокровним, якби не говорив ці слова з таким байдужим розумінням… Давид міг би зірватися.
***
Один місяць тому.
   Давид сидів у машині, пильно спостерігаючи, як Емілія з Платоном розмовляють в одному з кафе. Він сидів у тіні, далеко, але бачив усе. Бачив, як її очі засвітилися, коли вона побачила Платона. Бачив, як її усмішка ставала трохи справжнішою, трохи живішою. І все це було для нього загрозою.
   Але тієї ночі він сидів у своїй кімнаті й дивився на фото Емілії. Потім дістав справу брата. І в голові остаточно все стало на свої місця.
– Ти була моїм квитком до Влада, – пробурмотів він, дивлячись на знімок. – І я знав, що ти згадаєш. Тому й дав тобі змогу бачити Платона.
   Він стиснув щелепу, відчуваючи, як у грудях піднімається злість. Але не на Емі, не на Платона, не на Влада – на себе. За мовчання. За те, що надто довго чекав.
***
Телефон задзвонив – спеціальний канал, зашифрований. Він увімкнув зв’язок. Це був Платон. І хоча в його голосі не було ні погроз, ні прохань, Давид відчув у ньому холодний, владний тон, що говорив про багато.
— Ми вижили. Поки що. Ти готовий?
   Давид усміхнувся.
– Я давно готовий. Час закінчувати цю гру, — сказав Давид, його голос був твердим, холодним. – Я діятиму за своїм планом. Але якщо щось піде не так, я знатиму, хто винен.
   Платон замовк.
– Я піду з тобою до кінця. Але пам’ятай, Давид: якщо ти зрадиш, якщо знову поставиш її на бік Влада – я не чекатиму. Ми все закінчимо.
   Давид подивився на екран. Зображення Платона зникло, залишивши лише чорне порожнє вікно. Він сів назад у крісло, гірко усміхаючись.
– Ти все розумієш, Платон. Ти, як і я, не можеш дозволити собі програти.
   Він потягнувся до старого запису на комп’ютері, де був зашифрований план. Настав час діяти.