ГЛАВА 5. Ревнощі хижака
Емі сиділа в темній кімнаті на підлозі, обійнявши коліна. Повіки були важкими. Груди стискало, наче лещатами. Минуло кілька годин? А, може, днів? Вона не розуміла. Коли двері відчинилися – вперше з того моменту, як вона тут опинилася – дівчина не ворухнулася, лише повільно підняла голову.
Влад увійшов, ніби до власного кабінету: спокійно, впевнено, красиво. На ньому був темно-сірий костюм, на зап’ясті виблискував дорогий годинник.
– Як ти, любов моя? – запитав він, нахилившись до неї.
– Навіщо ти прийшов? – беземоційно вимовила Емі.
Вона була на межі, але ще трималася.
– Ти говориш зі мною, як із тінню. Як із кимось чужим. А колись ти була моєю, – сказав він, присівши перед нею навпочіпки. – І могла б знову стати.
– Ти знищив усе хороше, що між нами було, – прохрипіла вона. – Навіть мої світлі спогади про тебе.
Влад наблизився до неї, його тінь упала їй на обличчя. Він не відповів одразу – лише видихнув, ніби стримуючи лють, що затуманювала розум.
– Ні. Це зробив він. Платон.
Серце Емі здригнулося, а погляд рвучко звернувся до Влада. Він помітив її реакцію й посміхнувся ще ширше.
– Платон тут ні до чого!
– Знаєш, що найдотепніше у всій цій ситуації? – з насмішкою запитав Влад. – Він ніколи тебе не кохав, як ти того хотіла. Просто грав роль. «Друг», «партнер», «захисник». Ідеальна маска.
Емі різко підвелася з підлоги, її очі зустрілися з його. Вона бачила, як злість у Владі переростає в щось небезпечніше. Платон... він був другом, тим, із ким вона боролася за правду. І те, що сталося між ними, не було грою. Це було щиро.
– Ти нічого про нього не знаєш!
Влад підійшов ще ближче й подивився дівчині прямо в очі.
– Ти мріяла про нього вночі, так? Уявляла, як він тебе поцілує? Як триматиме за руку? – видихнув він ці слова й торкнувся її щоки. – А з його боку нічого. Жодного кроку. Окрім того разу, коли він зрозумів, що може тебе втратити.
Влад був так близько, що вона чула його серцебиття. Його слова поцілювали, наче ножі, прямо в душу.
– Я не розумію, про що ти, – збрехала вона.
– Ні, Емі... розумієш, – продовжив Влад, і в його словах пульсував гнів. – Ти ж знала, що я все бачу, все контролюю. Невже ти думала, я не помічу той момент, коли Платон майже оволодів тобою на благодійному вечорі?
Вона здригнулася, але обличчя залишилося незворушним. Емілія не могла дозволити собі показати емоції, хоча всередині все палало.
– Сканер... Це була твоя робота. Ти стежиш і за Платоном теж.
– Це не просто стеження, Емі. Це влада! – його голос був низьким і важким, як грозова хмара, що ось-ось вибухне. – Я завжди знав, що ти надто близька з Платоном. Але те, що сталося на заході... це вже занадто.
Вона відчувала, як його гнів наростає хвилями. Вона розуміла – ситуація виходить з-під контролю, і їй доведеться зіткнутися з наслідками.
– І чого ти хочеш від мене?.. Покаяння?
Влад відступив убік. Він був як вулкан, готовий вибухнути.
– Я хочу знати... Чому ти кохаєш його, а не мене?
Тіні в кімнаті витягнулися, і в тиші його серце билося швидше – від наростаючої люті. Влад був у нестямі, й ця лють ось-ось мала вирватися назовні.
– Він не такий, як ти, – процідила вона крізь зуби. – Він ніколи не був покидьком.
– Так, не покидьок… – погодився Влад. – А просто дурень. Знаєш, що я роблю з дурнями, які лізуть до мого? – продовжив він, і його голос став ще зловіснішим. – Я їх знищую!
Тиша. Влад дивився їй в очі, ніби намагався крізь них зазирнути в голову. Емі застигла.
– Ні… ти цього не зробиш.
– Зроблю, – кивнув він. – Я знайду його. Цей поліцейський надто сильно прагне тобі допомогти, а значить, не зможе ховатися вічно.
– Чого ти хочеш від мене? – запитала Емі, не приховуючи відрази.
Влад наблизився впритул, його голос став майже лагідним.
– Хочу, щоб ти знову стала моєю і зробила те, про що я попрошу. Зроби вигляд, що все добре. Що я тобі потрібен, як і ти мені. А натомість… я обіцяю: Платон залишиться живим.
– Ти… знущаєшся.
– Ні. Я кохаю тебе, Емі. По-своєму. Брудно, боляче, шалено. Але по-справжньому. Ти – моє минуле. Моє єдине теперішнє. Мій трофей. І якщо я не володітиму тобою, то ніхто не буде.
Емілія відчула, як тіло напружилося, але вона не могла ані відступити, ані відмовитися від свого вибору. Все, що їй залишалося, – чекати, що буде далі. Вона розуміла: Влад налаштований рішуче, і уникнути неминучого не вдасться.
– А якщо я відмовлюся? – обережно запитала вона.
Влад повільно пройшовся кімнатою, дивлячись у підлогу. Потім повернувся до Емілії. Його погляд був затуманений, але прозріння приходило, як завжди, через біль. Його голос став більш жорстким.
– Якщо ти відмовишся, – прошепотів Влад їй на вухо, – Платон поплатиться за те, що наблизився до тебе. А ти... ти отримаєш своє покарання. За кожну секунду зради. За кожну мить, коли ти дозволяла собі бути з ним, – продовжив він, і в його очах палало божевілля. – Обирай. Або я. Або його кров на твоїх руках.
Влад увійшов, ніби до власного кабінету: спокійно, впевнено, красиво. На ньому був темно-сірий костюм, на зап’ясті виблискував дорогий годинник.
– Як ти, любов моя? – запитав він, нахилившись до неї.
– Навіщо ти прийшов? – беземоційно вимовила Емі.
Вона була на межі, але ще трималася.
– Ти говориш зі мною, як із тінню. Як із кимось чужим. А колись ти була моєю, – сказав він, присівши перед нею навпочіпки. – І могла б знову стати.
– Ти знищив усе хороше, що між нами було, – прохрипіла вона. – Навіть мої світлі спогади про тебе.
Влад наблизився до неї, його тінь упала їй на обличчя. Він не відповів одразу – лише видихнув, ніби стримуючи лють, що затуманювала розум.
– Ні. Це зробив він. Платон.
Серце Емі здригнулося, а погляд рвучко звернувся до Влада. Він помітив її реакцію й посміхнувся ще ширше.
– Платон тут ні до чого!
– Знаєш, що найдотепніше у всій цій ситуації? – з насмішкою запитав Влад. – Він ніколи тебе не кохав, як ти того хотіла. Просто грав роль. «Друг», «партнер», «захисник». Ідеальна маска.
Емі різко підвелася з підлоги, її очі зустрілися з його. Вона бачила, як злість у Владі переростає в щось небезпечніше. Платон... він був другом, тим, із ким вона боролася за правду. І те, що сталося між ними, не було грою. Це було щиро.
– Ти нічого про нього не знаєш!
Влад підійшов ще ближче й подивився дівчині прямо в очі.
– Ти мріяла про нього вночі, так? Уявляла, як він тебе поцілує? Як триматиме за руку? – видихнув він ці слова й торкнувся її щоки. – А з його боку нічого. Жодного кроку. Окрім того разу, коли він зрозумів, що може тебе втратити.
Влад був так близько, що вона чула його серцебиття. Його слова поцілювали, наче ножі, прямо в душу.
– Я не розумію, про що ти, – збрехала вона.
– Ні, Емі... розумієш, – продовжив Влад, і в його словах пульсував гнів. – Ти ж знала, що я все бачу, все контролюю. Невже ти думала, я не помічу той момент, коли Платон майже оволодів тобою на благодійному вечорі?
Вона здригнулася, але обличчя залишилося незворушним. Емілія не могла дозволити собі показати емоції, хоча всередині все палало.
– Сканер... Це була твоя робота. Ти стежиш і за Платоном теж.
– Це не просто стеження, Емі. Це влада! – його голос був низьким і важким, як грозова хмара, що ось-ось вибухне. – Я завжди знав, що ти надто близька з Платоном. Але те, що сталося на заході... це вже занадто.
Вона відчувала, як його гнів наростає хвилями. Вона розуміла – ситуація виходить з-під контролю, і їй доведеться зіткнутися з наслідками.
– І чого ти хочеш від мене?.. Покаяння?
Влад відступив убік. Він був як вулкан, готовий вибухнути.
– Я хочу знати... Чому ти кохаєш його, а не мене?
Тіні в кімнаті витягнулися, і в тиші його серце билося швидше – від наростаючої люті. Влад був у нестямі, й ця лють ось-ось мала вирватися назовні.
– Він не такий, як ти, – процідила вона крізь зуби. – Він ніколи не був покидьком.
– Так, не покидьок… – погодився Влад. – А просто дурень. Знаєш, що я роблю з дурнями, які лізуть до мого? – продовжив він, і його голос став ще зловіснішим. – Я їх знищую!
Тиша. Влад дивився їй в очі, ніби намагався крізь них зазирнути в голову. Емі застигла.
– Ні… ти цього не зробиш.
– Зроблю, – кивнув він. – Я знайду його. Цей поліцейський надто сильно прагне тобі допомогти, а значить, не зможе ховатися вічно.
– Чого ти хочеш від мене? – запитала Емі, не приховуючи відрази.
Влад наблизився впритул, його голос став майже лагідним.
– Хочу, щоб ти знову стала моєю і зробила те, про що я попрошу. Зроби вигляд, що все добре. Що я тобі потрібен, як і ти мені. А натомість… я обіцяю: Платон залишиться живим.
– Ти… знущаєшся.
– Ні. Я кохаю тебе, Емі. По-своєму. Брудно, боляче, шалено. Але по-справжньому. Ти – моє минуле. Моє єдине теперішнє. Мій трофей. І якщо я не володітиму тобою, то ніхто не буде.
Емілія відчула, як тіло напружилося, але вона не могла ані відступити, ані відмовитися від свого вибору. Все, що їй залишалося, – чекати, що буде далі. Вона розуміла: Влад налаштований рішуче, і уникнути неминучого не вдасться.
– А якщо я відмовлюся? – обережно запитала вона.
Влад повільно пройшовся кімнатою, дивлячись у підлогу. Потім повернувся до Емілії. Його погляд був затуманений, але прозріння приходило, як завжди, через біль. Його голос став більш жорстким.
– Якщо ти відмовишся, – прошепотів Влад їй на вухо, – Платон поплатиться за те, що наблизився до тебе. А ти... ти отримаєш своє покарання. За кожну секунду зради. За кожну мить, коли ти дозволяла собі бути з ним, – продовжив він, і в його очах палало божевілля. – Обирай. Або я. Або його кров на твоїх руках.
Коментарі