Тиша в кабінеті була аж дзвінка. У приміщенні напівтемрява, лише настільна лампа освітлює купу паперів і склянка віскі. Влад стояв біля вікна, дивився вниз на місто, яке належало йому. Тисячі вогнів. Тисячі життів. Усе – у його владі. І все абсолютно порожнє.
   На столі за ним лежить нерозпечатана папка і фотографія. Її. Тієї, що колись дивилася на нього з теплом, а тепер – з жахом.
   Він стиснув кулак і прошепотів:
– Тобі не слід було йти, Емі…
***
   Йому було сімнадцять, і він вважав себе поганим. Усі навколо називали його так. У школі – «відморозком». На вулиці – «дрібним злочинцем». Мати плакала. Учителі писали заяви. Поліція затримувала, а потім відпускала. Він грав цю роль, бо так було простіше, ніж бути тим, ким він був насправді. Надто чутливим. Надто вразливим. Надто… віруючим у добро. Він просто хотів захистити себе – хлопця, у якого не було нічого. Змістити акцент зі свого соціального статусу на свою погану поведінку.
***
   Голос Влада, в теперішньому:
– Якщо щодня повторюєш собі, що ти монстр… з часом починаєш у це вірити. Навіть якщо це брехня. Навіть якщо просто хочеш, щоб тебе хтось урятував…
***
   Вона була трохи молодшою. Смілива, зухвала, така справжня. Вона його не боялася. Не вірила в маску. Він вперше відчув, що його бачать не як хижака, а як хлопця, який просто втомився захищатися кулаками.
– Ти не такий, Влад, – сказала вона якось. – Ти вдаєш.
   Він тоді не відповів. Лише поцілував її. І запам’ятав це назавжди.
***
   Голос Влада, в теперішньому:
– Я вдавав. Але тільки до того дня, коли ти пішла…
***
   Розмова в минулому.
– Влад, я не можу жити в твоїй тіні. Мені страшно.
– Ти ж знаєш, я не заподію тобі зла.
– Не мені. Усім іншим. А зрештою собі.
– Залишайся, Емі. Я змінюся.
– Ти вже змінюєшся. В гірший бік. Здається, я «переросла» ці стосунки «хороша дівчина й поганий хлопець». Мені потрібно подумати про своє майбутнє. Раджу тобі зробити те саме.
   І вона пішла. А він залишився. Один. Із своїм болем. Із своєю люттю.
***
   Голос Влада, в теперішньому:
– Ти стала моїм останнім якорем, останнім «якщо». Після тебе я вирішив – якщо всі вважають мене чудовиськом… що ж. Хай так і буде. І так, я прислухався до твоєї поради – подумав про своє майбутнє.
***
   Він пішов працювати на одного з босів. Був жорстким, але мовчазним. Не пив. Не курив. Не веселився. Лише слухав. Вчився. І чекав. Коли всі забули про нього як про «дрібного злочинця», він почав підніматися. Усував суперників. Швидко, безшумно. Його поважали за холоднокровність, а не за жорстокість.
***
   Голос Влада, в теперішньому:
– Мені говорили, що я ідеальний лиходій. Беземоційний. Холодний лід. А я просто нічого не відчував. Після тебе я перестав відчувати. – Він бере до рук фотографію. – А потім ти повернулася. Така ж. Але… небезпечна. Бо знову змусила мене згадати, яким я був. Яким міг бути.
   У кабінет зайшов Альберт.
– Бос, стеження дало результат. Вона знову контактувала із зовнішнім номером. Схоже, той самий тип – Платон. А ще його помітили в магазині жіночої білизни, куди вона заходила.
– Він не здається. Мені це навіть трохи лестить.
– Бос, можна відверто?
– Якщо вважаєш, що це має сенс.
– Ми контролюємо більшу частину міста, у нас на руках справи проти трьох конкурентів, але значна частина ресурсів іде… на неї.
– І... що?
– Вона непередбачувана. Після того, як ми дозволили їй усе згадати… Я боюся, що вона знову почне копати. У неї залишилася журналістська хватка.
   Влад бере зi столу склянку віскі, відкидається у кріслі, робить ковток.
– Копай досить глибоко – і натрапиш на камінь. Вона дійшла до каменя. Далі темрява.
– Боюся, люди почнуть говорити. І не лише внизу. Особливо після того випадку на заході. – продовжив помічник. – Я просто намагаюся захистити ваш порядок. Щоб ніхто не мав сумнівів, хто тут хазяїн.
– Хай сумніваються. Ті, хто ставить проти мене, живуть не так довго, щоб пошкодувати.
   Помічник вагається, потім запитує:
– Вона ж справді багато для вас означає?
   Влад повільно повертає голову.
– Знаєш, що найгірше в чудовиську?
– Що?
– Іноді воно мріє стати людиною. Та вже не може. Вона нагадує мені, що навіть королі можуть оступитися. Але тільки дурні здаються, коли бачать прірву.
– Тобто… ви тримаєте її, щоб пам’ятати про свої помилки?
   Влад нахиляється вперед, його голос стає сталевим.
– Я тримаю її, бо вона потрібна. Не тобі вирішувати – в якому статусі.
   Помічник дещо сумнівається, а потім говорить:
– Зрозумів. Тоді… мені продовжити стеження?
   Влад знову відкидається в кріслі.
– Стеження, протокол, мінімум контакту. Якщо буде потрібно – отримаєш команду. До того часу… не чіпай її.
– Прийнято.
   З цими словами Альберт виходить. Влад знову залишається сам у своєму кабінеті. Він кладе фотографію назад, ніби вона обпекла йому пальці.
– Якби ти не пішла, Емі… усе було б інакше. – він переходить на шепіт. – Можливо, я б жив. А не правив.