Пізній вечір. Офіс Влада.
   Альберт, помічник Влада, завжди залишався в тіні, але завжди все знав. Цього вечора він перевіряв звіти, коли задзвонив захищений телефон. Його обличчя витягнулося, коли голос на тому кінці проводу прошепотів:
– Влад... зник. Це справа рук Платона.
   Він завмер, ніби на мить забув, як дихати. Потім різко підвівся.
– Ти впевнений? — голос затремтів, хоч він і намагався залишатися спокійним.
– Впевнений. Я бачив. Він буквально зник. Його ніде немає.
   Альберт вимкнув зв’язок, кинув погляд на сейф, відкрив його, обережно дістав документи, носії, гроші. Усе запакував у чорну сумку, глянув на портрет Влада на стіні й прошепотів:
– Тобі слід було послухати мене. Але ти вважав себе непереможним.
   Він натиснув сигнальну кнопку – не для виклику допомоги, а щоб розіслати приховане повідомлення всім людям Влада:
   «План «Обнулення». Розбігайтеся».
   За лічені хвилини офіс спорожнів. Люди в навушниках і чорній формі виходили з машин, прибирали особисті речі, знищували обладнання. Гроші зникали з віртуальних рахунків. Організація, яку будували роками, зникала за години – як міраж.
...
Ранок. Будинок Емілії. Просторий, але давно чужий.
   Емілія стояла посеред вітальні, босоніж, у простій сукні. Усе навколо нагадувало про нього. Про цей фальшивий сімейний затишок, підробку під життя. Стіни з його фотографіями. Меблі, які він обрав. Камери, замасковані під світильники. Все виявилося брехнею.
– Ось, – сказала вона, витягуючи один із передавачів із квіткового горщика й розбиваючи його об підлогу. – Мінус один.
   Платон стояв біля дверей, спостерігаючи. Він мовчав – вона мала зробити це сама.
– Допоможеш мені? – звернулася вона до нього, в голосі звучала втома, але й рішучість.
– Звісно, – кивнув він. – З чого почнемо?
– З кухні, – усміхнулася вона. – Там камера була в чайнику.
Разом вони почали розбирати кожен куток, кожну деталь. Витягували жучки, викидали його речі. У каміні спалахували документи, листи, його одяг. Платон приніс коробку.
– Тут його годинники. Дуже дорогі, до речі.
– Кинь у вогонь, – сказала Емі, не дивлячись.
   Коли все було завершено, вона сіла на диван. У будинку стало тихо. По-справжньому. Без нагляду, без страху.
– Не віриться, що все скінчилося, – прошепотіла вона. – Цей жах разом із Владом здавався вічним.
   Платон сів поруч, не торкаючись, просто поряд.
– Таких, як Влад, не шкодують, – тихо сказав він. – Я лише радий, що з тобою все гаразд. Це головне.
   Вона подивилася на нього, в очах ще стояли сльози – не від страху, а від того, що вона нарешті вільна.
– Дякую, що був поруч, Платон. Якби не ти...
   Він ніжно торкнувся її руки.
– Ти й сама сильна, Емі. Я просто був поруч, коли це було потрібно.
   Вони сиділи в тиші, а за вікном нарешті сходив справжній, живий ранок — їхній новий початок.
...
День. Будинок Емілії. Робочий кабінет.
   На екрані – палаючі очі Емілії. Вона сидить за столом, перед нею ноутбук, камера налаштована. У кімнаті тихо, але в її голосі – впевненість і сила.
– Привіт усім! Мене звати Емілія. Я проводжу власні журналістські розслідування, а також розповідаю про справді існуючих злочинців. Якщо ви дивитесь це відео, значить, правда все ж вийшла назовні. Сьогодні я розповім вам історію, за яку мене могли вбити. Історію злочинної організації, що багато років контролювала все в цьому місті – від бізнесу до місцевих жителів. Історію людини на ім’я Владислав Капонов.
   На екрані з’являються кадри: фотографії, уривки прихованих документів, зібрані матеріали.
– Влад – не просто злочинець. Він був обличчям фальшивого світу, де багатство – прикриття, а страх – валюта. Його організація викрадала, шантажувала, вбивала. Але якщо ви думаєте, що це кінець – ні. Він зник. Його помічник утік. У нього лишилися ресурси, зв’язки й люди. Він може повернутися… якщо ми дозволимо.
   Вона на мить замовкає, в очах – біль.
– Один чоловік, що довгий час був поруч, загинув... Він допоміг нам дійти до цього моменту. Його звали Давид. Цей випуск я присвячую йому. І всім, хто бореться за правду.
   Відео вимикається. Емілія мовчки сидить, вдивляючись у екран.
...
Середина дня. Поліція. Кабінет начальника.
   Платон стоїть у строгому костюмі, перед ним керівництво.
– Старший лейтенант Платон Юстовський, – говорить голова відділу. – За особливі заслуги, за мужність, проявлену під час ліквідації злочинної організації… ви підвищені до звання капітана. Ми пишаємося вами.
– Дякую, – коротко кивнув Платон, але думками був далеко.
...
Вечір. Будинок Емілії. Камін.
   Вони сидять на дивані з пледом, у руках бокали з вином. Камін потріскує.
– Він же знав, чим усе скінчиться, — тихо сказала Емі. – Давид. І все одно прийшов до нас, вирішив допомагати. До самого кінця.
– Він спокутував не тільки гнів за брата, – відповів Платон, дивлячись у вогонь. – Він хотів бути на боці добра. Ми помстилися за нього. За них обох.
– Ти завжди знав, що ми впораємося?
   Платон повільно повернувся до неї.
– Ні. Я боявся. Але я знав: якщо ти поруч – я впораюся з будь-чим.
   Він взяв її руку, торкнувся пальців.
– Я довго вважав тебе просто подругою. Намагався приховати, втекти… Але коли подумав, що можу тебе втратити – зрозумів усе. Я більше не хочу жити без тебе, Емі. Ніколи.
   Вона притиснулася до нього, і в ту ж мить між ними спалахнуло те, що зріло роками. Їхні поцілунки були нетерплячими, але наповненими почуттям. Вони розчинялися одне в одному – повільно, наче вперше. Це була не просто пристрасть – це було звільнення.
...
Пізній вечір. Будинок Емілії. Спальня.
   Тепла напівтемрява. Завіси зачинені, за вікном поодинокі вогники міста.
   Платон увійшов тихо. Емі сиділа на краю ліжка в його сорочці, боса, з трохи розтріпаним волоссям. Вона підняла очі й усміхнулася – така проста й справжня.
– Тобі пасує, – сказав він, дивлячись на неї.
– Що саме? – усміхнулася вона.
– Моя сорочка. Твоя свобода. І те, що ти більше не боїшся бути собою.
   Він підійшов ближче, сів поряд, їхні плечі торкнулися. Кілька секунд тиші. Теплої. Глибокої. Потім вона заговорила:
– Я стільки разів намагалася зрозуміти, чому саме ти опинився поруч у найважливіший момент. Але, мабуть... тому що завжди був поруч. Навіть коли я цього не помічала.
– А я… – він провів рукою по її волоссю. – Я завжди знав, що ти сильна. Але мені потрібно було втратити тебе, щоб зрозуміти, як ти мені потрібна.
   Він нахилився ближче. Їхні губи зустрілися – спочатку обережно, ніби у пошуку відповіді, потім усе глибше, з кожним подихом, з кожною секундою. Це не був порив – це було зізнання. У кожному дотику.
   Емілія запустила пальці в його волосся, а він обійняв її за талію, притягнувши ближче. Їхні серця билися в унісон. У кімнаті стало гаряче, хоча вони цього й не помітили — все їхнє єство було зосереджене одне на одному.
– Ми більше не друзі, так? – прошепотіла вона крізь поцілунок.
– Ні. Ми вже давно не просто друзі, – хрипко відповів він, притискаючи її до себе. – Я кохаю тебе.
   Вона завмерла на мить, а потім усміхнулася – так, ніби світ нарешті став на своє місце.
– Я теж тебе кохаю, – прошепотіла вона. – І, здається, завжди кохала.
   Вони повільно лягли на ліжко – крізь поцілунки, дотики, дихання. Усе було ніжним, але водночас наповненим пристрастю, яку стримували роками. Їхні тіла зливалися – наче поверталися додому одне до одного.
   Він дивився їй в очі, не відводячи погляду. Його руки були обережними, ніби відкривали її заново. А її дотики – м’якими, теплими – як у людини, що нарешті знайшла те, що шукала.
– Ти тут, – прошепотіла вона, коли він ліг поруч і обійняв її.
– І більше нікуди не піду, – відповів він.
Пізніше.
   Вони лежать, укриті простирадлом, її голова на його грудях. У кімнаті – тиша, яка буває тільки в тих, хто більше не боїться.
– Знаєш, – сказала Емі, проводячи пальцем по його грудях. – Усі ці роки я думала, що між нами просто міцна дружба. Але всередині мене завжди було більше.
– Я дурень, що не зрозумів раніше, — він поцілував її у волосся. – Але тепер я точно знаю: я ніколи не дозволю тобі зникнути з мого життя.
– Ми вижили, – тихо сказала вона. – А отже, тепер треба просто жити.
   Платон кивнув.
– Вперше. По-справжньому. Разом.