Мореас Фрост

                                  Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                         Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                                  «Горе переможеним»

                        (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

            Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Треба бути до кінця відвертими, у Ніки абсолютно не

малося шансів самостійно видертися з того жорсткого

«клінчу», в який підступна лиходійка-доля вкинула її.

Але… тут не відняти, Ніка - улюблениця божа! Взагалі,

треба віддати належне і її небайдужому і люблячому

батькові - той за ціною не постояв, кинув усе і відстояв

до переможного кінця світле майбутнє своєї нещасної

дочки. Нарешті, Ніка знайшла себе, ставши заміжньою

дамою. І у неї усе начебто чудово...

                                    Розділ 5.7. ПОСТСКРИПТУМ II

                            Частина 1. Стрибок із Крутого Піке

      Увесь той час, поки з Ніки виходила сповідь, а я заворожено до неї прислухався, малятко безтурботно спало, і Ніка поспішала до її пробудження встигнути озвучити мені якомога більше зі свого недалекого минулого.

        - Ну, а далі, по суті справи, за мене все вирішив мій батько.

       На початку березня він повернувся з чергового рейсу. Зрозуміло, що мама розкрила йому всі «таємниці мадридського двору». Зрозуміло, сама вона нічого не могла вдіяти зі мною, за всього її бажання. Вона для мене була не авторитет. Але саме з цього моменту, з приїзду батька в Херсон, точка відліку мого життя повернулася назад. Терміново списавшись із судна за попередньою радіограмою не на жарт занепокоєної моїми «екстравагантними кульбітами» матері «про великі неприємності в родині», він якраз застав мене під випискою з диспансеру. Навіть не давши мені схаменутися, оговтатися і хоча б доби для «чищення пір'я», згріб мене в оберемок, що я навіть і «пискнути» не могла, і того ж вечора ми сиділи в київському поїзді. Так, батькові довелося тоді дуже серйозно розщедритися. Але що не зробиш заради щастя єдиної доньки. Спасибі йому за все! Якби не він, то гріш - ціна мені була б!..

       Далі моє життя справді було казково курортним, якщо не брати до уваги початкового етапу мого перебування щось близько місяця в якійсь елітній клініці під Києвом, де найсерйознішим чином провели цілковите комплексне обстеження мого багатостраждального організму. Природно, їм відкрилися всі нюанси картини мого відчайдушного критичного стану. Та і я вже не намагалася щось приховувати, докладно висвітливши всі нюанси та подробиці своєї проблематики.

       Найперше, що мені зробили в клініці - витягли нещасливу антизаплідну спіраль. І мені відразу наполовину полегшало. І чим далі, тим ставало тільки краще. Виявляється, ця клята спіраль давно зрослася зі стінками шийки матки. І, за словами лікарів, стала осередком «зла». Ще одна з причин - моя рання дефлорація і настільки ж ранній початок статевого життя. Ти ж пам'ятаєш, я говорила, що почала його з 15-и років. Звичайно, як мені пояснили, з моїм організмом «жартувати» було зарано та неприпустимо. Така була його індивідуальна особливість. А постановка спіралі взагалі була злочинним діянням проти організму. Мій статевий орган до моменту постановки спіралі ще не встиг остаточно дозріти, сформуватися. І тут же зазнав чужорідного механічного впливу у вигляді горезвісної пружини. Дуже здивувалися лікарі, що наші місцеві довбані лікарі «прогледіли», «не зуміли врахувати» хоча б такої «непоказної дрібниці», як регулярний огляд і своєчасна заміна цієї самої довбаної детальки, щоб та не встигала вростати в тканини матки. А тим паче в такої ще молодої, не зовсім зрілої дівчини, якою я була на той момент. Але як же, відчайдушно дорослого «вільного» життя захотілося!..

       І ось на тобі, отримай ідіотський ефект у чистому вигляді - синдром набутої німфоманії - мій класичний діагноз. Тож вибуховий механізм під мене був закладений завчасно і «вчасно», а різким каталізатором мого «хворобливого вибуху» послужила наша з тобою серйозна статева активність.

Ось так усе зійшлося... Славчику, але ти не подумай, я абсолютно далека від думки в чомусь звинувачувати тебе!.. Боже, визволи! Ти у всій цій історії абсолютно ні до чого. Якби на твоєму місці, гіпотетично, звісно, був будь-який інший хлопець, з твоїми ж дивовижними, неповторними здібностями щодо сексу, сталося б те саме. Адже критична ситуація «Там» до моменту нашої зустрічі з тобою вже фактично гранично назріла. Навіть якби й не було тих наших пам'ятних інтимних контактів, цей синдром неодмінно наздогнав би мене. Ну, хіба що трохи пізніше. Звісно, послухай я тебе тоді, коли ти наполягав на моєму серйозному обстеженні, і все моє життя пішло б зовсім за іншим сценарієм.

       Вона знову взяла невелику паузу. Але тепер, я звернув увагу, з її обличчя зникла та початкова печаль. Значить, зробив я висновок, найнеприємніша частина її розповіді закінчилася. І це добре.

       - Ось як іноді життя нами розпоряджається. Хто б міг подумати, що через якусь смердючу пружинку можна запросто людині майбутнє настільки споганити, зламати... З глузду з'їхати можна! Ну як після цього вірити нашим ескулапам хреновим?!...

       - Повністю згодна з тобою, Славчику. Тут уже нічого заперечити. Але я багато думала над усім цим. Знаєш, я схиляюся до думки, що це мені Бог послав такі тяжкі випробування. Пам'ятаєш, як казала твоя Варіка?.. Це - карма моя така... Мабуть, мусила я була пройти через подібне. От навіщо тільки, не знаю, і сказати поки що не беруся. Одне дуже гірко, що мені бути з тобою поруч не судилося. І це, відверто зізнаюся - моя найголовніша втрата в житті.

      Вона, глибоко зітхнувши, знову замовкла, нервово покусуючи губку. Трохи помовчавши, продовжила.

     - Так от, після місяця всіляких різних процедур, зокрема голковколювання, фітотерапії, різноманітних оздоровчих масажів, навіть сеансів гіпнозу, я взагалі відчула себе буквально школяркою середніх класів, ніби знову народилася на світ. Настільки мені стало легко! Звичайно, і різні медикаменти жменями ковтала, і під крапельницями довелося полежати. Надалі, коли вже зовсім полегшало, мене перевели тут же, при цій клініці, в інший корпус, де займалися питаннями репродуктивної медицини. Тут уже конкретно мною зайнялися профільні лікарі. Їхнім завданням було - повернути нормальний тонус стану матці, та, зрештою, й усьому моєму дітородному органу, який так гостро зазнав від хронічних вензахворювань. На щастя, виявилося, що ще було не пізно, не все втрачено...

       Групу цих фахівців курував молодий, 30-річний лікар. Попри свій вік, він тут був визнаним світилом у цій самій репродуктивній медицині. До того ж був кандидатом медичних наук. Ретельно оглянувши мене, він сказав, що все в мене налагоджується, активно відновлюється, і, можна не сумніватися, буде в повному порядку... Ось тільки за умови, що після кількох місяців реабілітації, мені неодмінно треба буде завагітніти. Саме у цьому - ключ і криється головна гарантія успіху моїх дітородних здібностей і запорука для нормального сексуального життя без будь-яких перекосів надалі. Ця новина, чесно кажучи, мене чимало спантеличила. Для мене у повний зріст встало питання - де ж за такий незначний термін взяти кандидата на таку серйозну посаду - батька моєї майбутньої дитини? Тим більше що перебуваю в такому ізольованому від зовнішнього світу місці...

       Але сталося так, що цей милий доктор, до речі, він був справді красенем, та до того ж і досі неодруженим, я це згодом помітила, поступово почав проявляти до мене не просту професійну зацікавленість, а явний чоловічий інтерес, а невдовзі й надавати певні знаки уваги. Спочатку його невмілі «реверанси» мене забавляли. У нього зовсім не було досвіду спілкування з жіночою статтю, хоча все своє свідоме життя був тісно пов'язаний з ними безпосередньо по роботі. Але робота - роботою, а в житті - ну повний профан! Він був весь у науці, у своїх експериментах. Загалом, затятий фанатик у своїй професії. Тому фіглі-міглі з дівчатами розводити й одружуватися, йому було ніколи.

       Після півтора місяця перебування в медичному центрі, ми з батьком ще місяці півтора, вважай, до липня, провели у бабусі під Києвом, періодично постійно наїжджаючи в клініку на процедури та огляди. І щоразу Михайло, так його звали, зустрічаючи мене, обдаровував букетами квітів. Після приймання ми з ним частенько прогулювалися околицями медмістечка, каталися на веслових човниках тамтешнім озером. Загалом, розважаючись, спілкувалися. Він абсолютно не робив жодних спроб до близькості зі мною, навіть близько не підходив до цієї межі. Ну, а я й не нав'язувалася. Але відчувала, що з його боку щось серйозне назріває…

       Мої внутрішні відчуття вже давно нормалізувалися і стабілізувалися. Рецидивів не спостерігалося. Я почувалася абсолютно здоровою. Підійшов і кінцевий термін нашого перебування на амбулаторній реабілітації. У принципі, вже давно можна було їхати додому. Але, ймовірно, Михайло спеціально зробив так, щоб ми затрималися. Мабуть, він усе ніяк не міг зважитися на свій відчайдушний крок. Але тягнути більше з нашим перебуванням, було вже не коректно з його боку. І ось за день до нашого зазначеного від'їзду, ближче до кінця червня, у нього з батьком вийшла, нарешті, серйозна розмова про мене. Природно, той не заперечував. Тоді в останній день нашого перебування в присутності батька Михайло зробив мені офіційну пропозицію руки та серця. Я, навіть не роздумуючи особливо, дала згоду. І ми домовилися, що, закінчивши деякі термінові справи в клініці, за тиждень він приїде до нас у гості, до Херсона, щоб офіційно оформити стосунки й організувати весілля.

       Розписалися ми дуже тихо, у моєму колі сім'ї (найближчих родичів у нього не було), і скромно відзначили цей день. Сталося це в середині липня. Він узагалі був противником буйних застіль і вечірок. І мені вони теж ні до чого. Побувши ще з тиждень у нас, поїхав назад у свою клініку. А ще через місяць він звільнився і переїхав до Херсона. До цього часу мої батьки вирішили перебратися на постійне місце проживання під Київ, до бабусі, тому що вона була вже зовсім погана, і за нею потрібен був постійний догляд. Квартиру залишили нам. Михайло влаштувався на роботу провідним спеціалістом у наш пологовий будинок, он той, бачиш, що поруч із парком. До речі, там я і народжувала. Він же і приймав мої пологи. Але зв'язків із київським центром не обрубав. І, мабуть, не скоро обрубає. Зараз у тамтешній клініці він пише докторську дисертацію, а ще в нього там безліч усіляких наукових «заморочок» і експериментів, тому кілька разів на місяць він змушений на кілька днів навідуватися туди. Ось і зараз він якраз там.

     Я вдало зачала. Вагітність протікала, в принципі, нормально, без ускладнень. Варюшка народилася в середині квітня. На рідкість здоровенька. Спочатку одній мені було складно. Мама приїжджала, допомагала перші три місяці. Бабуся ж незабаром померла. Тому до моменту моїх пологів вона була вільна. Тож зараз у нас усе просто чудненько. Славчику, я така щаслива!.. Це, звісно, моя крихітка ощасливила мене, - вона занепокоєно зазирнула у візочок, бо донька, прокинувшись, закректала. - Ось, власне, і все, Славчику, - підсумувала Ніка, завершивши свою довгу епопею, і, підвівшись, потяглася до колиски, щоб узяти дитину на руки.

        Донька, ніби відчувала, що мамі необхідно виговоритися, і не заважала їй, спала. Рівно стільки, скільки тривала ця її довга історія, а, по суті, повною мірою і її, цього крихітного малятка з великої літери Історія.

       - Ніко, ти не уявляєш, як я радий, що в кінцевому підсумку у твоєму теперішньому житті позначився такий потужний позитив. І що ти, нарешті, щаслива...

        - Славчику, а ти не уявляєш, наскільки я рада нашій зустрічі й так вдячна тобі, що дослухав до кінця. Це було так важливо для мене. Ти просто полегшив мені душу, відкрив у мені друге дихання, повернув душевну рівновагу.

        Ніка вже тримала дівчинку на руках, підтримуючи її під ручки, а ніжками торкаючись своїх колін. Та, постійно підгинаючи ніжки в колінах і присідаючи, підстрибувала. І щосили посміхалася всьому світу.

        - Славчику, хочеш потримати Варіку? На, перехоплюй, утримуй як я, під ручки. Не бійся! - і вона простягнула мені доньку.

        - Ух ти!.. А ось боязко мені якось, Ніко... Не доводилося ще тримати таких крихітних, - але взяв-таки та почав виконувати ті ж нехитрі вправи, що й Ніка до цього. - Ух ти, яка вели-ика, дівчинка Варіка, і красива-красива така, і зовсім не боїться нікого… - заголосив я, роблячи нехитрі рухи з дитиною вгору-вниз, а малеча лише посміхалася мені й щось по-своєму улюлюкала…

       Можна сказати, я приміряв на себе роль молодого тата. І, варто зазначити, з такою дивовижною малечею, ця роль мені винятково сподобалася. Тата саме цієї чарівної дівчинки із сакральним для мене і нескінченно дорогим ім'ям Варіка.

     Ніка, я помітив краєм ока, дивилася на нас закоханим поглядом, і очі чомусь у неї злочинно блищали. Я не став акцентувати на цьому її увагу. Мені, відверто кажучи, і самому відразу трошки засумувало.

    - Славчику, нам уже час, будемо йти їсти, молочко смоктати, треба збиратися. Ще раз тобі величезне спасибі. Ти, будь ласка, пробач мені ще раз за всі ті образи, що я принесла тобі в житті. Я не знаю, що ще кажуть у таких випадках... Напевно, просто з церкви не вилазять, гріхи відмолюючи. Знаєш, ти приходь сюди, якщо захочеш побачитися... Ми постійно тут гуляємо ближче до полудня за часом, повітрям дихаємо. А ще ближче до вечора також. Я завжди рада тобі буду.

     - Та заспокойся, Ніко, все в нормі. Я ж сказав тобі, що давним-давно пробачив тобі. У житті чого тільки не буває... Зате зараз якраз той самий неймовірно прекрасний випадок. Тільки радіти залишається за тебе. Гарненька в тебе донечка росте, Ніка, просто чудесненька! І справжня красунечка! Золота дитина буде, якщо не розпестиш. На, люба, тримай свій скарб! І оберігай свою неоціненну Варіку. Мені теж пора, Нікусю. Ну, все, бувай! Дай Боже вам здоров'я і щастя обом. Може, скоро й зустрінемося…

      Говорячи, я простягнув дитину Ніці. Та, поцілувавши дитя, ніжно опустила його в колиску.

      - Так, Славчику, і тобі теж і щастя, і удачі в навчанні. Не забувай нас. Дуже хотілося б якось зустрітися... Адже ти для мене зовсім не чужий. Я б так хотіла, щоб ти став хрещеним батьком Варвари. Адже ми все ще не похрестили доньку. Але, боюся, що цьому не скластися...

       - Хтозна? Варто над цим подумати...

       - Ну все, бувай, Славчику!

       - Бувай, Ніко!

       І, розвернувши візок, Ніка потягнулася до виходу з парку. Я залишився стояти біля лавочки, поки що не рухаючись. Ніка, обернувшись, махнула мені рукою, я їй відповів тим самим. Тільки тоді і я, повернувшись і перебуваючи в глибокій замисленості, покрокував у бік Екіпажу на зустріч із реальною своєю подругою, на ім'я Любов.

      Але нам не судилося зустрітися з Нікою найближчим часом, і ще дуже-дуже довго ми не бачилися. Навчальні, плавальні та інші справи, до того ж особисте моє життя, що не стояло на місці, захопили мене цілком, не залишивши мені й шансу стати хрещеним батьком маленької Варвари. Та, власне, що гріха таїти, я й уявити собі не міг, як це могло б статися за наших колишніх настільки тісних стосунків і за її-то живого чоловіка? Це ж нонсенс, не інакше. Це - гра з вогнем, об який можна легко обпектися, і досить сильно. Обом. Ні, наші колишні стосунки, це - вже історія. А історія не схильна повторюватися один в один. Вже краще бути якомога далі одне від одного. Звичайно, я вже давно не відчував жодної колишньої відрази до Ніки за її минулі «подвиги». Вона, безумовно, пройшла свої кола пекла, духовно і ментально очистившись, знову ж таки народивши чарівну дитину. Значить, Бог відпустив їй там, на небесах, гріхи її тяжкі. Якщо й не всі, то левову їхню частку вже точно, подарувавши їй право на світле майбутнє. У неї тепер своє усталене життя, повноцінна сім'я. Для мене було б злочинно, по-ведмежому впроваджуючись у її сімейні стосунки, заважати їй, якимось чином ускладнювати її життя. Та й навіщо мені це робити. Хоч, і не приховую, змусила мене Ніка злегка сколихнутися у хвилюваннях від «солодких» мотивів нашого спільного історичного минулого, не без того. Але ж у мене був і свій поточний розклад життя. І особистого - теж, на моєму любовному фронті, зокрема.

       «Тож, В'ячеславе Павловичу, все у тебе - десь у межах норми».

     Таким був лейтмотив моїх шалених думок, коли я підводив підсумкову риску під нашою несподіваною зустріччю з оновленою Нікою.

                Продовження в Главі 5.7. Частина 2………….