Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»
(А.Блок, «На полі Куликовому»)
Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)
Самовільна відлучка Героя на зустріч із його дівчиною
Нікою під час самопідготовки в навчальному корпусі під
всім відомим слизьким гаслом: «Хто не ризикує, той…»,
можна приємно констатувати, вдалася цілком
Глава 3.4. ПОВНА «ОБОЙМА»
Частина 2. Півгодини… - «Політ нормальний!»
Залишок дня пройшов для мене досить спокійно. Хоч я і почувався я дещо втомленим від непоправного недосипання, але майбутнє вечірнє побачення з Нікою чинило на мене воістину каталітично-тверезячу, навіть збадьорюючу дію. Хвилював не сам факт побачення з нею, а цілком природний, на рівні інстинкту самозбереження, певний страх перед можливими неприємними і непередбачуваними ексцесами та наслідками, з ним пов'язаними. Проте всю другу половину дня і вечір перед моїми очима на всю широчінь великим шрифтом майорів підступний за своїм змістом транспарант із відомим усім змістом провокативного характеру: «Хто не ризикує, той не пізнає жінок і не п'є шампанського!», чорт би його забрав! Однак, треба визнати, крізь його щільну завісу намагалися прорватися і більш тверезі думки.
«Хіба мало, що може трапитися за той час або після нього - на момент повернення? Стільки непередбачуваного може трапитися... Можна так «влетіти», причому за повною програмою, за подібні фривольності! Адже явно не п'ять хвилин доведеться прохолоджуватися на повітрі поруч із милою дівчиною. А якщо в групі за якимось приводом виявиться моя багатохвилинна відсутність або раптом навіщось моя персона знадобиться старшині групи?.. То й тут нічого хорошого від мого майбутнього «сердечного» побачення можна не очікувати. Тут уже не прикриєшся, що, мовляв, закортіло, наприклад, на горщик «по-великому»... Не по годині, і навіть не по півгодини по туалетах шастають... Так, ситуація слизька, без сумніву. Ось бестія, ця Ніка, з її геройським пафосом - «ризик - справа благородна!..». Їй-то що? Вона вільна, як вітер… Клич кинула - от і всі справи... Та й після скоєного, так би мовити, обтрусилася і пішла собі додому. Або ще куди... Це тільки в мене з цього моменту голова має «боліти»... І не приведи господи!.. проблеми, що раптово виникли, розрулювати теж доведеться не удвох нам, а мені особисто. Задоволення - обопільно-спільне, а можливі гіркі наслідки - на моєму багатостраждальному організмі. І без того в передових распиз*яях числюся, поки що. Старі гріхи ніяк не можу «замолити». Сьогодні он знову на нічну палубу виповзати доведеться... Все ті ж безглузді «борги» віддавати, хай їм грець!.. Але… ось спокуса вкрай велика, чорт би його побрав! «Попити» того самого, «шампанського»!..
Ніка, Ніка... І де тільки ти взялася на мою нещасну голову? Однак, з іншого боку, вона зовсім і не наполягала, лише запропонувала цю зустріч. Та тут їй і наполягати смішно було б... Тонкий розрахунок на нормальний чоловічий менталітет. Навіть і не назвеш його тонким. Найтиповіший ситуативний розклад. Спершу ефектна поява в усій своїй неперевершеній пишноті (еротичний імпульс аж зашкалює!) у нашому споконвічно чоловічому клані, а потім прозорий, хіба що не лопаається, беззаперечний натяк на свою непохитну затребуваність у чоловічій частині людства... Тут уже точно гранично тонкий натяк. І не хотілося б, так не відмовишся!.. Але ж міг?.. Міг. Однак не захотів. Точніше, не зміг не захотіти, а саме «захотів». І не просто «захотів»... А так, що аж слина викотилася!.. Суцільна гидота потворна, та й годі!» - досконало розгнуздався я у своїх відчайдушних душевних метаннях.
... У класі на останньому уроці «сампо» вже панував деякий фривольний безлад і хаотичне людське бродіння. Поглядаючи то на двері, то на годинник, стрілка якого невблаганно наближалася до години «Х», я дещо нервував. Як загалом законослухняний громадянин, я завжди психологічно складно переживав будь-які відступи від встановлених здорових порядків і людських правил. Ні для кого не секрет, перший крок, а вже зроблений уперше в будь-якій новій справі, чи то «правій», чи то «лівій», незмінно важкий.
Ті самі почуття, що віддаються страхом, відчувало моє єство, коли за кілька хвилин до зазначеного часу я на погано гнучких ногах підвівся, щоб почати свій рух до наміченої мети - непомітно вислизнути в коридор. Щоправда, і там цілком могли підстерігати свої «підводні рифи», наприклад, в особі нашого старшини роти, а найчастіше у фігурі чергового офіцера по училищу. Він міг перебувати де завгодно, включно із самим КПП, оминути який я був би безсилий, якби він був там. Звичайно, тому важко роздвоїтися на обидва навчальні корпуси. Але все ж... Уже декому з наших доводилося з необережності нариватися на рожен. Самим-то курсантам, які правлять службу на цьому горезвісному КПП, у принципі, «по барабану», хто, куди і на скільки виходить або взагалі йде... Не їхня це справа, і в компетенцію не входить - когось затримувати.
... Вирулюючи з-за свого робочого місця за столом, я вже було почав незнищенний рух до заповітних дверей, аж раптом серед загального бедламу почувся суворий командний голос Діда.
- Годі гарланити, всі по-прикривали роти! Послухали хвилинку сюди! Завтра - четвер. Відтепер щотижня цей день у нас вводиться в розпорядок як банний. Стройові заняття в цей день скасовуються. Прибиральні роботи по території зсуваються на годину назад. Таким чином, у банний день у проміжок з 16.00 і до вечері, до 18.00, усі, вільні від служби, у груповому порядку рухаємося в міську лазню. Все інше - за розкладом. Перегляньте своє барахло і підготуйте до завтрашнього походу. Дякую за увагу. Сампо триває. І по-людськи прошу, всім тихіше! Усього-то півгодини залишилося посидіти... Будьте людьми, говоріть у чверть голосу! Чого кричати?.. - він гнівно оглянув присутніх своїм орлиним поглядом.
«От же свинство яке! Бездарна і прикра втрата темпу! І де взявся цей фігів старшина зі своїм «своєчасним» оголошенням?.. Усі хатки безбожно порушив!» - із завмиранням серця дивився я на безжальну хвилинну стрілку, що здійснювала свою невблаганну діяльність з потворно відвертої крадіжки мого і без того лімітованого і вже на три повних її оберти усіченого за часом побачення. - «Потрібно або наважуватися і йти просто зараз, або взагалі «занавісити» на весь цей захід!» - я остаточно зрезумував ситуацію, що стала критичною.
І тут, на моє щастя, Дід покликав до себе на якусь «закриту» нараду всіх наших «дембелів». Вони тісним кільцем скупчилися навколо старшини групи в одному з протилежних від дверей кутів, чим я негайно і скористався, усередині себе милостиво дякуючи Богові за несподівано надану мені добру послугу.
Далі все відбувалося, на подив, гладко і, що називається, «по шерсті». Зупинити мене більше вже ніхто «не посмів». За якісь миті, але з п'ятихвилинним запізненням, я стискав долоньку Ніки, яку знайшов у певному хвилюючому стані, що нервово міряла своїми практично голими ніжками п'ятачок тротуару на нашому «денному» місці. Вона вже хвилин десять, як перебувала в тяжкому очікуванні моєї персони.
Після плутаного пояснення причин затримки і... ось вона - ця довгоочікувана п'янка мить забутої колишньої свободи - перший солодкий поцілунок, що відносить мене в далеку далечінь від непоказних реальностей перших сірих, нудних і непрезентабельних курсантських буднів: від нав'язливих вечірніх занять; від прісного і банального спілкування з мало і ще погано знайомими, можна сказати, «чужими» товаришами, які не стали поки що «рідними»; від важкого і жорсткого, регламентованого по годинах розпорядку життя; від непомірних, поки що незвичних службових навантажень для недосвідченого молодого організму, який усіляко чинить опір «перелому». Загалом, від усього, що за ці кілька діб ще можна легко перерахувати на пальцях однієї руки, з незвички нашарувалося на мою нещасну, неабияк перезбуджену нервову систему.
Уже впритул підступали сутінки. Ніка була не у своєму примітному блискуче білому, вельми помітному вбранні, в якому «засвітилася» напередодні серед дня в навчальному корпусі. На ній була дуже коротка вільна темна спідничка, що відкриває прямий доступ до повної краси її струнких, неймовірно принадних ніжок по всій їхній довжині, та й не тільки до них, і дуже симпатична з невиразним малюнком, але теж не помітна кольором з пристойним декольте футболка, під якою ніщо не обтяжувало її звабливе тіло. Безпардонно щільно облягаючи спокусливу верхню частину тіла своєї господині, ця одіжинка відчайдушно позначалася спереду двома пагорбиками, що славно виділялися і рельєфно пробивали свій шлях крізь тонку тканину, з опуклими сосками, які заклично відкопилювались на їхніх верхівках, окреслюючи зачаровувальний гірський рельєф її соковито налитих, апетитних, притягальних грудок. Коротше кажучи, ненав'язливий «спецодяг» для «спецзавдання» з усіма ознаками деякого вечірнього непомітного камуфляжу.
Повиснувши на мені, і після затяжного поцілунку, від якого в мене вже все безнадійно «застовпіло» найбезсовіснішим чином, Ніка зачепила мене за руку і потягнула трохи глибше провулком.
Поруч із нашим навчальним корпусом, по-сусідськи розділена капітальним парканом і госпбудівлями, у дальній глибині свого двору розташовувалася якась цивільна контора. Хоч час був уже далеко не робочий, проте ворота цієї установи чомусь були ще відчинені навстіж. Можливо, очікували на якусь «загулялу» машину. Не знаю. Проникнувши за ворота й озирнувшись, ми виявили за п'ять метрів за ними, з правого боку, глухий куточок, дбайливо оповитий густим гіллям, що розрослися, якогось чагарнику і одиноке, невисоке, розлоге деревце, що ховалося за ними. Здається, це була стара вишня. Там ми й прилаштувалися без жодного збентеження, опинившись повністю замаскованими від зовнішнього світу.
Ніякого «розігріву» нам не було потрібно. Ми вже знаходилися на грані перегріву. Перебуваючи в моїх обіймах, Ніка біснувалася, ніби прожила без оргазму не один місяць. Настільки сильно її ще ніколи не трусило на моїй пам'яті. Це було схоже на якесь божевілля. Вона так вібрувала в моїх руках, ніби по ній пропускали електричний струм. Сильно вона мене здивувала... Мені аж страшно стало за неї. Що це з її організмом відбувається?!... Однак замислюватися над цим часу не було. Миттю відстебнувши ремінь і з обох боків передній клапан від штанів, який, вільно провиснувши, дав негайний повний простір для подальших «бойових дій» моїй безвідмовній «гарматі» (ось вона - дивовижна перевага флотського форменого одягу над будь-якою іншою - все легко і безпроблемно!.. хоч гімн їй співай!).
У паузі між своїми нападами Ніка встигла встигнути вискочити зі своїх практично цілком промоклих трусиків. Не зустрічаючи подальших перешкод і не змушуючи її знемагати від тривалого очікування, стоячи до неї лицем до лиця, я злегка підняв її ніжку і, підтримуючи рукою під коліном, буквально «вломився» у її розпалену «обитель», яка немилосердно страждала від бажання і стікала любовним соком. Нарешті, повною мірою відчувши мене в собі, тремтіння в її гранично розбурханому екстазом тілі помітно вгамувалося, а сама вона круто напружилася, подібно до тугої пружини подаючись мені назустріч. Оскільки ми обидва перебували в останній стадії збудження, то, зробивши буквально кілька жвавих поступальних рухів, нас одразу ж одночасно приголомшливо накрило найсильнішою хвилею ґрунтовного «припливу». Ніка навіть не встигла, як це вона зазвичай з «успіхом» робила, свій «голос подати». Тільки лише «охнула», відразу «відключившись». Впіймавши перший свій оргазм, розслабившись і обм'якнувши тілом, вона усією його вагою повисла на мені, не розтискаючи рук на моїй шиї, відходячи від першого «шоку» від отриманого задоволення. Щоб вона ненароком не впала, мені довелося притримувати її руками, міцно притискаючи до себе.
У підсумку все наше дійство зайняло у нас не більше півхвилини. А ось «відходила» Ніка, напевно, хвилини три, не менше. Весь цей час перебуваючи в ній, я виразно відчував на своєму «інструменті» усі глибокі «скорочення» всередині «Неї». Вони завжди шалено мені подобалися і вкрай «заводили», заряджаючи на чергові «подвиги» неймовірно швидко. Я про себе їх, як зазвичай, беззвітно брав на рахунок. Вони згасали поступово, віддаляючись у часі одне від іншого. Іноді я налічував їх у «Неї» до десятка. Сьогодні вийшло навіть більше...
Зрозуміло, це було лише початком нашого швидкоплинного «спектаклю». Досягнутий результат нам бачився, природно, мізерно малим. І розслаблятися з нашого боку було злочинно. Ще на самому початку, тільки підійшовши до Ніки на зустріч, я попередив її про той невеликий ліміт наявного у нас часу.
Прийшовши до тями і вивільнившись із моїх пут і згадуючи про дефіцит цього самого часу, Ніка, присівши навпочіпки, долучившись своїми нудотними губками до мого «трудівника», який перебував у млості, але поки що не остаточно готовий до негайних ефективних дій, почала старанно приводити «Його» до належного стану. Тут треба віддати їй належне... Ніка з такими завданнями справлялася напрочуд віртуозно. А ще її кропіткій діяльності з процесу «реанімації» мені неабияк допомагала своєчасна приємна процедура «ревізії» її захоплююче принадливих, чарівних грудок. Їй це моє дійство теж не було байдуже, йшло лише на користь. Не минуло й хвилини, як мій знову розбурханий і розпалений її чарівними пестощами «старатель» (не сказати, що до того вже дуже перепрацьований) напружився до належної кондиції. Я тут же, не примушуючи Ніку очікувати, розвернув її спиною до себе і, змусивши ґрунтовно прогнутися, з нетерплячим прагненням чутливо «встромився» в неї. Ніка, дуже доречно вхопившись руками за гілки дерева, які зручно розходилися, в захваті просто заволала від негайного щастя, яке її огорнуло, і, як я не старався змусити її хоча б злегка прикусити губу, із затії цієї нічого не виходило. У вечірній тиші, яку лише зрідка порушували рідкісні шуми автомобілів, що проїжджали провулком, і звуки тролейбусів, які лунали з боку проспекту Ушакова, напевно, здавалося, що тут, у підворітті, когось наполегливо і відверто безжалісно ображають, і досить серйозно. На щастя, наш незрівнянний «творчий» тандем досконало «вивчив» один одного і знав у дрібних деталях, як правити свою «солодку» справу, і за черговим глибоким оргазмом не довелося довго напружувати чийсь легко вразливий слух. Нам вистачило для цього навряд чи більше півтори хвилини злагодженої синхронної «роботи»...
Так, на більше нам, на жаль, замахнутися не судилося. Час невблаганно «рвав» стрілку на годиннику.
... Ніка в певну міру щаслива і просвітлена, обіймаючи і цілуючи мене на прощання, ніжно шепотіла мені.
- Славчику, милий, як же мені з тобою чудово! Дорогий мій, ти навіть не можеш собі цього уявити!.. Та я просто безмежно задихаюся від насолоди, як чуйно ти все проробляєш зі мною!.. Як ти відчуваєш мене!.. Люблю тебе безмірно, солоденький мій!
Слухаючи її, я не став полемізувати з нею про кохання. Часу не залишалося зовсім.
«Та й мені ніби як дуже і дуже навіть славно...» - лише подумав собі.
- Славчику, лапулечко, я шалено горю бажанням і завтра з тобою побачитися, підійти сюди ж. Але ми вже забіжимо до мене додому. Адже тут усього якась хвилинка ходу... «Моїх» завтра до ночі не буде вдома. Скористаємося моментиком. Гараздненько, любий?!
- Ой, не знаю, не знаю, сонце моє... Мені ще треба зараз без проблем до «своїх» пробратися... Але якщо все пройде гладко, то завтра я, звісно ж, постараюся вискочити. А як воно, це «завтра», «вивернеться» - важко сказати... - уже стурбований майбутнім «секретним» маршброском у рідну аудиторію, невпевнено проговорив я, замикаючи бляху ременя на штанях.
- Тільки я благаю тебе підійти на півгодинки раніше, домовилися, милий? Ну, ці 20 хвилинок - зовсім ніщо для нас, чи не так, погодься?! - благально голосячи, продовжувала гнути свою блаженну лінію любителька гострих відчуттів.
- Ех, Ніко, Ніко, та якби була моя воля, я б і кілька годин не відмовився б провести з тобою. Але все - в руках господніх. Так що, скажу лише, дай-то бог. Поживемо - побачимо... Загалом, чекати - чекай!.. Якщо прорвуся, значить, бути тому... Багато що, на жаль, не від мене залежить...
І ми розлучилися...
Кинувшись в будку КПП, як лис, що нашкодив, у нору, і знову опинившись на «ворожій» території, я запитав у хлопців, що пильнують, про присутність у корпусі чергового офіцера. Зрадівши позитивній і бажаній для себе відповіді, вже сміливіше ступив у тіні двору навчального корпусу.
Без пригод діставшись дверей класу, я почув ласкаву музику фінального дзвінка. Не став одразу заходити, мудро залишився в коридорі. Двері відчинилися. Просочившись крізь першу хвилю хлопців, що виходили в загальній метушні, і підбігши до столу, схопився за свій портфель, готуючись вийти з усіма.
Тут-то мене «пильний» і спостережливий Пан і «зачепив».
- Моріс, а де це тебе тягало останні півгодини?
«Во, блін, який проникливо уважний! Треба ж тобі, навіть час встиг засікти, сексот хріновий!» - подумалося мені спочатку.
- Це військова таємниця, приятелю!.. Багато будеш знати - скоро постарієш, - відпарував я у відповідь своєму допитливому сусідові, як по ліжку в кубрику, так і по навчальному столу, та ще й по місцю за обіднім столом.
«Стоп, стоп!.. З чого це я так «роз пузирився»? Чи туди я «гребу»? У моєму специфічно незавидному становищі зовсім не зайве отримати доброго союзника. По-перше, моторну пару вух (а Пан у цьому відношенні, як я встиг помітити, ну, конкретно «спритний» і верткий, будь-кому фору дати може), а по-друге, будь-яка, навіть примітивна підстраховка, буває, спрацьовує по своєму плідному максимуму; і, як показує життя, що вона простувата на вигляд, то ефективнішою вона виявляється. Мабуть, є резон де в чому Пану відкритися. Принаймні, спробувати провести «розвідку», «промацати» товариша», - вчасно зорієнтувавшись, схаменувся я.
Уже перебуваючи в стройовому порядку загальної колони, що поспішала в екіпаж до «вечірнього чаю» (до 21.30, за розкладом), я акуратно «закинув вудку» у бік Пантюхова (ми крокували з ним поруч).
- Послухай, Серж, ти не бери близько до серця раніше сказане мною. Зовсім не хотів тебе ображати. Просто несподіваною стала твоя цікавість...
- Та гаразд, я - не з образливих, не дівчинка ж...
- Саме так! Розумієш, друже, справа досить делікатна. Не дуже хочеться привертати до неї небажаний резонанс. Відкриюся лише тобі... Взаємно хотілося б розраховувати і на твоє розуміння моєї ситуації. Я наприкінці сампо вискакував на КПП зустрітися з дівчиною. Ну, тією самою, за яку ти мене сьогодні вдень «сватав». І всього-то... Скажи, можу я тобі довіритися? Мені конче потрібна елементарна підстраховочка назавтра, теж наприкінці сампо, на час останнього уроку. Адже тобі ж нічого це коштувати не буде, якщо ти вчасно «м’якнеш» коли-ніколи, за нагоди, коли я ненароком комусь у той час знадоблюся. Ну, ти розумієш, що я маю на увазі... А ми ще надалі якось порозмірковуємося... Що скажеш, Пане?
- Ну, в загальних рисах із тобою все зрозуміло. За відвертість - спасибі. Звісно, я можу тебе зрозуміти, такий охрінілий дамець!.. І в найсолодшому сні не привидиться... Та гаразд, не сси ти так... Прикрию, якщо що... Наскільки вийде... А далі - уже твої проблеми...
- Я радий, що в тобі не помилився, братане. Єдине, прошу, щоб це залишалося між нами. Гаразд?
- Заметано, Моріс.
Продовження в Главі 3.5...