Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Карфаген має бути зруйнований»
(Катон старший, сенатор Стародавнього Риму)
Розділ II. ЛИХА БІДА!.. (початок)
Ода курсантській їдальні. Перший позачерговий
Наряд пішов. Попутні думки Головного Героя щодо
жіночого питання. Коригування розпорядку дня
Глава 2.2. НОВІ РЕАЛІЇ
Частина 4. «Борг» Платежем не Красен
Ось і 18-та година нагодилася. У повітрі незнищенно «запахло» прийдешньою вечерею. Їсти не просто хотілося, а хотілося вкрай по-звірячому. Мабуть, хронічна, безперервна боротьба з невичерпними стресами, що невідворотно переслідовала нас, змушувала наші молоді організми посилено витрачати енергію на їх подолання. До того ж у непристойно підвищених дозах. Скажу прямо, дещо забігаючи наперед, практично весь перший рік нас неконтрольовано і невпинно не полишав страшенний жор. І це при тому, що якраз у перший рік навчання (безумовно, він був для нас специфічним) основна маса іногородніх хлопців із завидною регулярністю одержувала численні посилки з дому з різною їжею і навіть деякими делікатесами від дбайливих чуйних батьків, а також справно чималі грошові поштові перекази. А ще наші колеги радисти-старшокурсники, по собі знаючи, випробувавши свого часу на власній шкурі «принади» першого нелегкого року життя, з панського плеча милостиво віддавали нам - вічно голодним і ненаситним першоліткам - пайки своїх товаришів, які регулярно загулювали або «одружувалися» до кінця навчання. Столи в їдальні, незважаючи ні на що, накривалися для повного контингенту, без якихось обмежень і винятків, а на прийом їжі у старших курсів, як правило, приходило навряд чи більше половини особового складу. Це, безсумнівно, було для нас суттєвою братньою підтримкою. Такий негласний і багатьма роками укорінений порядок в училищі у випускних курсів був давньою славною і неоціненною традицією. Що характерно, столи випускників, скільки пам'ятаю, завжди межували зі столами першокурсників. Мабуть, для зручності вищеописаного.
Кожна група щодня до кожного прийому їжі в обов'язковому порядку відряджала до їдальні за півгодини до нашого туди підходу когось зі своїх для накриття наших обідніх столів. Вони називалися «бачковими», від слова «бачок». Виявляється, на морський лад так називається звичайна каструля. Це невід'ємне віяння, як і багато іншого в нашому повсякденному житті, також походило від Військово-морського флоту. Теж свого роду не те що повинність, але такий обов'язок у нас був у столовій в порядку черговості.
Справедливості заради поміж справою варто відзначити і такий момент. Мабуть, жодна установа або заклад, ну, хіба що крім військових училищ, настільки всебічно й ефективно і, головне, безплатно, не могли похвалитися такими успіхами в підтримці повного ладу своїх розлогих навчальних, адміністративних і навіть виробничих площ і великого та копіткого господарства, як це успішно робилося силами курсантів у закладах, подібних до нашого, аж до, приміром, натирання паркету на палубах (підлога, по-морському) першого навчального корпусу. Вже не кажучи про щоденні чергування на камбузі (кухні, по-цивільному) - щодня якась із навчальних груп у порядку черговості, звільняючись від навчання, на цілий день була приписана до АГЧ училища (адміністративно-господарська частина). Або взяти, наприклад, прибирання прилеглої території - у кожної групи була своя «рідна» ділянка, як поблизу навчальних корпусів, так і у володіннях Екіпажу. Усі ці «благодійні» заходи лягали на плечі курсантів тільки першого і другого курсів. Четвертий, а вже тим паче випускний, п'ятий - вважалися взагалі недоторканними в усіх напрямках. Але до цього нам належало ще благополучно дожити...
Так, курсантська їдальня реально вражала своїми неосяжними, глобальними масштабами. Це - ціле розгалужене виробництво. Займаючи весь другий поверх другого житлового корпусу (а він був удвічі довшим за перший, та й помітно ширшим), вона могла одночасно прийняти весь контингент, що навчається в одну зміну. Сам камбуз, де готували їжу, разом із роздавальною, розміщувався безпосередньо на цьому ж, другому поверсі. На першому поверсі знаходилися його численні склади і різного роду технічні приміщення. А ще там розташовувалася офіцерська кают-компанія (їдальня). Їжу їм готували окремо. Річ у тім, що, незважаючи на величезну загальну кількість курсантського складу, що навчається (мені навіть важко сказати, скільки їх було взагалі, тому що щороку цифра варіювалася, залежно від кількісного набору на кожну окрему спеціальність), але приблизно близько двох тисяч, а то, можливо, і більше, на будь-який часовий проміжок усі вони одночасно практично ніколи не могли зібратися в стінах училища до купи. Одна третина контингенту, а подекуди за пори року і добра його половина постійно перебували поза містом, поза стінами закладу. Зрозуміло, якісь курси відбували чергову плавпрактику на суднах Чорноморського пароплавства, деякі - виїжджали у місто Севастополь, на двомісячне військове стажування, на кораблі військово-морського флоту. Усі навчальні плани були грамотно сплановані таким чином, що одні - прибуваючі - немов би заміщали інших, які в цей самий час відбували. Накладок практично не траплялося. А якщо навіть і траплялися, то для збільшення посадкових місць у їдальні підключали резервні півкрила на першому поверсі, неподалік від офіцерської кают-компанії, які у звичайному режимі не використовували. Але єдина пора року, коли фактично весь контингент перебував у стінах училища, а кількість курсантів зашкалювала на позначці максимум, це була осінь. Адже всі п'яті курси випускалися наприкінці грудня, і відразу в училищі на наступні вісім місяців, до чергового набору першокурсників, кількість курсантів скорочувалася десь душ на чотириста. Адже до п'ятого курсу з різних причин доходили далеко не всі, хто колись вступав, ось і виходив злегка усічений за кількістю склад випускників.
За кожною учбовою ротою в їдальні були суворо закріплені «свої» столи, а кожна спеціальність займала в ній «свій» сектор, ніби дружно кучкуючись окремою багатосотенною сім'єю, ніби окрема гілка величезного мурашника. Усі процеси в їдальні, як щодо накриття столів, так і своєчасної видачі їжі, були організовані на рідкість чітко, без затримок і накладок. Принаймні, за роки навчання, як це не дивно, я не пригадаю жодного випадку якихось збоїв або, чого гірше, зривів у цьому «продуктивному», відповідальному і вкрай важливому механізмі нашого курсантського життя. За всіма перипетіями цієї особливої сфери нашого буття відповідав конкретний черговий по їдальні - курсант із числа старшокурсників, зрозуміло, під загальним керівництвом чергового офіцера по училищу.
І знову ж таки, забігаючи наперед, варто сказати, годували нас хоч і нехитро, але, справедливості заради, зазначу, в достатньому обсязі, і загалом намагалися робити це якомога повноцінно. Безумовно, рестораном у нас ніколи не пахло. До нього було, як до місяця. Але м'ясні страви хронічно розбавлялися рибними. А вітамінний раціон, згідно з сезоном, намагався підтримуватися на належному рівні, наскільки це було можливо. Тим паче що цьому сприяли вельми тісні зв'язки училища зі своїм підшефним радгоспом «Сонячний», куди щорічно на повний вересень-місяць традиційно виїжджали на сільгоспроботи зі збирання врожаю здебільшого помідорного плану в обов'язковому порядку в повному складі всі новоспечені чотири роти другокурсників. У зимовий час нас постачали з того ж радгоспу різними овочевими солонощами, а влітку і восени - зеленню, овочами і фруктами. Щоправда, хоч і вкрай рідко, не обходилося часом без деяких ексцесів на кшталт «ненавмисно» виловлених із супів чи борщів шкірних покривів деяких частин тіл тваринного походження з непристойним натяком на щетину чи щось подібне. Одного разу, пам'ятається, у зв'язку з цим був курсантський бунт з приводу їжі. Старшокурсники запротестували. Це запахло натуральним НП. Була низка звільнень персоналу їдальні. Моментально після цього інциденту якість їжі зросла на порядок.
І все ж таки хочеться добрим словом відзначити нашу «харчевню» і сказати, що, справді, хоч це і була явно не привілейована і завидна їжа, і далеко не домашня, але чомусь не виходить кидати каміння в той наш «город». Нас годували незрівнянно і набагато краще і смачніше, ніж на той час у міських їдальнях, їжа була набагато якіснішою і ситнішою. І реально витримували норму м'яса і риби щодня в раціоні неодмінно. І какао чергувалося з чаєм і компотом. Давали і молоко, щоправда, кип'ячене. І яєчня, зазвичай на сніданок - із двох яєць. Ну, і, звісно, обов'язково масло вранці та ввечері на хлібі, причому солідний шматок, ще саме те, справжнє, вершкове, а не бутербродне, або з рослинними жирами, як зараз придумали виробляти, обманюючи народ. Звичайно, крупи різні, чергуючись, становили основу курсантського меню, ну, звісно, і макаронні вироби були теж популярні. Загалом, гріх було скаржитися на асортимент. Хіба що до якості приготування їжі, до самої технології приготування бували іноді деякі нарікання. Приміром, з приводу злиплості каш або макаронів за традиційною нестачею в них масла. Але це - дрібниці, які можна було пережити. Зате досі пам'ятається той класичний смак жарке - тушковане м’ясо з картоплею. Знатно його готували. Та ще додавали бочковий солоний огірочок, якщо це зима, або зі свіжими овочами, якщо літо. І, як правило, раз на тиждень. Для нас це було натуральне свято живота. А ось вранці понеділка, згідно з давньою флотською традицією (і жодного разу не було провалів у цьому плані), в обов'язковому порядку подавалася варена картопля з незмінно пристойним шматком солоного оселедця, приправленого цибулею. І какао чергувалося з чаєм і компотом. Також бувало молоко, щоправда, кип'ячене. І яєчня, звичайно на сніданок - із двох яєць. Ну, і, звісно, обов'язково масло вранці та ввечері на хлібі, причому солідний шматок, ще саме те, справжнє, вершкове, а не бутербродне, або з рослинними жирами, як зараз придумали виробляти, обманюючи народ. Звичайно, крупи різні, чергуючись, становили основу курсантського меню, ну, звісно, і макаронні вироби були теж популярні. Загалом, гріх було скаржитися на асортимент. Хіба що до якості приготування їжі, до самої технології приготування бували іноді деякі нарікання. Приміром, з приводу злиплості каш або макаронів через традиційну нестачу в них масла. Але це - дрібниці, які можна було пережити. Зате досі пам'ятається класичний смак той печені з картоплею. Знатно її готували. Та ще з бочковим солоним огірочком, якщо це зима, або зі свіжими овочами, якщо літо. І, як правило, раз на тиждень. Для нас це було натуральне свято живота. А ось вранці понеділка, згідно з давньою флотською традицією (і жодного разу не було провалів у цьому плані), в обов'язковому порядку подавалася варена картопля з незмінно пристойним шматком солоного оселедця, приправленого цибулею.
... Ось і сьогодні із завидним апетитом дорвавшись до гречки з яловичим гуляшем заразом із салатом зі свіжих овочів, мало хто відмовляв собі в добавці зі столів від бравих, поважних, статечних п'ятикурсників, які сидячи за столами неподалік від нас, ледаче копирсалися в їжі, яким залишалося до випуску всього-нічого, вже якихось неповних чотири місяці. Вони особисто передавали нам практично недоторкані ємності з бажаною їжею, а також покладені склянки з компотами, прямо на тацях, не затребувані на добрій половині їхніх столів. Хоч це було для них і не в дивину, вони з посмішкою, але мовчки й поблажливо поглядали на нас, голосуючих дикунів, ліниво колупаючись виделками в тарілках. Ми ж у своєму убогому образі «бридких каченят» із заздрістю поглядали на них, як на небожителів, особливо на бездоганну парадного вигляду форму, що бездоганно сиділа на них - літня форма номер «два» - білосніжні влиті в них форменки (надалі - що їх замінюють із жовтня - тепліші темно-сині сукняні суконні фланелевки) і чорні формені штани, пристойно розкльошені донизу й випрасувані до стрілок-бритв - вони давно забули, що колись носили таке саме, яке було на нас у цей момент, непрезентабельне хебе. Та й солідна маса «золота» на все передпліччя у вигляді «живого» металевого якоря, а під ним - до самого ліктьового згину - як годиться п'ятому курсу, відповідно, п'ять жовтого кольору галунів, що розташовуються вертикально і щільно один під одним, - широких галочок, спрямованих вістрям до низу, неабияк захоплювало нас, і викликало до їхніх власників мимовільну повагу. На нашій робочій формі ніяких відзнак не передбачалося внутрішнім статутом. Плюс до того їхні міци, це ж - неперевершені витвори мистецтва. Дещо витягнуті, витіювато вигнутими внутрішніми пружинами по периметру, та ще й із надзвичайно довгими перешитими козирками-«аеродромами», що у курсантському середовищі називалися «ллойдівськими», в противагу штатним, фібровим - дрібним, непрезентабельним. Їхні кашкети геть не були схожими на наші - бліноподібні, першозданно заокруглені внутрішніми пружинами. А ще на нас справляла незабутнє враження їхня особлива і якась легка манера триматися - дещо вальяжно-розслаблена і водночас солідна й ґрунтовна. Невже і ми колись станемо такими? Зараз навіть і не віриться... Хоча хлопці ці за віком всього лише на два роки старші за нас... Однак яка ж між нами довга і шалено неймовірна за довжиною дистанція!.. А якщо говорити точніше, бездонна прірва!
... Після досить проникливої вечірньої дегустації дещо легше почала сприйматися думка про прийдешню найближчим часом незаплановану службову повинність. Кажуть, «борг платежем гарний». Згоден, але це загальна концепція. І це явно не мій випадок. Який же це борг по великому рахунку, коли я - натуральний постраждалий?!... До того ж жорстко покараний! А тому такий «борг» для мене платежем зовсім не гарний! Однак добре відомо, в світі не завжди перемагає справедливість. Проте що маю, те й маю. І хочеш-не хочеш, а доводиться відпрацьовувати... Від спілкування з моїм «свіжоспеченим другом» Вовненко, я вже з лишком почерпнув для себе всі «принади» майбутнього добового днювальства. Але якби це було тільки стояння тупою колодою біля тумбочки! Як з'ясувалося, це ще й до всього того ж двічі за добу драїння палуби (миття підлоги коридору) і подвійного сходового прольоту (трап, по-морському) вниз, до першого поверху. Але і це ще не все. Потрібно було, використовуючи спецзасоби (як правило, хлорку, а подекуди закликати на допомогу ще і кислоту, хай їй грець!), приводити до зразкового порядку місця загального користування - умивальник і гальюн (туалет, по-цивільному) - з усіх боків приємне, корисне і захопливе, майже інтелектуальне (жарт!) заняття. Перше таке прибирання починається відразу після відбою, о 23.00. Щоправда, іноді трапляються дійсно приємні «супутні» моменти. Це, коли раптом тобі на голову, в якості бонуса, «припадає» який-небудь несподіваний «нічний зальотчик» із мікронарядом. Ну, на кшталт мене, що провинився. Тільки ступінь його «провини» незрівнянно легший за мою. Тоді палуба під ніч - у його повному розпорядженні. А нам дістається решта. Але, буває, випадає і «Джек-пот». Коли і на те - «решту» - знаходяться свої «кандидати». Ось це - реально «шара». Адже залишається лише тупе чотиригодинне стояння біля тумбочки. І знову ж таки забіжу наперед. Треба сказати, у перші місяці нашого життя в «охочих допомогти» днювальним, коли всі дружно сплять, дефіциту не спостерігалося. Отже, за вахтою залишалося лише одне денне прибирання. Проте це вже дещо відпочившим організмом сприймалося значно простіше.
За жеребом мені дісталася не зовсім зручна вахта - з чотирьох і до восьмої години ранку і, відповідно, з чотирьох годин дня до восьмої вечора. Хоча дивлячись під яким кутом зору на це дивитися. По-перше, найспокійніший час ночі. Чого тільки можна за цей час не переробити, якщо конче треба... Плюс не турбує ніхто. Принаймні, черговий офіцер у себе в «черговій», поверхом нижче, вже точно спить. Ще й присісти на баночці (табурет) можна. Але, з іншого боку, дуже важко вставати на вахту о четвертій годині ранку, а точніше без чверті четвертої, якщо напередодні раніше не заліг у ліжечко. А як раніше ляжеш, якщо навколо тебе суцільний движняк у кубрику? Навіть коли дуже захочеш - не заснеш. Організм не звик до дуже раннього відбою. Втім, до багато чого нам ще треба було звикнути. Наприклад, спати, стоячи біля тумбочки, злегка притулившись до неї заднім місцем, а плечем - до стінки. Хоча в подальшому щодо поспати (дефіцит у цьому був дуже чутливий на першому році), ми незабаром навчилися де завгодно і коли завгодно, незважаючи на навколишнє оточення. Часом, особливо після чергового важкого наряду, мимоволі «відключалися» і на уроках, за що ризикували «винагородитися» черговим позачерговим нарядом.
Сьогодні якраз нам, служивим, випав той самий «Джек-пот». Комусь «пощастило»... Зловтішатися - це, звісно, не добре. Але своя-то сорочка завжди ближче до тіла. Спостерігаючи краєм ока за плідними зусиллями постраждалих на «ниві» мокрого прибирання широких просторів коридорної палуби, мав змогу в спокійній обстановці проаналізувати на дошці оголошень наш дивовижний «Розпорядок дня».
Начебто і претензій особливих до нього не було, але парочка-трійка пунктів викликала таки певний негативний резонанс у моїй душі і, як потім з'ясувалося, не тільки в моїй.
До підйому о сьомій ранку питань не було. Але, наприклад, «ранкова зарядка», і, мабуть, явно на свіжому повітрі... Ну а де ж ще?!..
«Чи не перебір? Не здивуюся, що це «задоволення» - з ідіотичного репертуару наших засранців-«дембелів» довбаних. Напевно їхня творча ініціатива. Але подивимося, як із цією справою буде йти в інших початкових курсів...» - без ентузіазму подумалося мені.
Далі, «напружили» ще два «цікавих» пунктики. З 15.00 до 16.00 - стройові заняття, і з 05.00 до 07.30 - біля навчального корпусу і з 16.00 до 17.00 - біля Екіпажу - прибирання закріпленої території.
«Не будемо поки що робити поспішних висновків, поживемо - побачимо», - закінчив я вивчення життєво важливого документа.
Потім з метою раціонального використання наданого вільного часу вирішив зануритися у вивчення постулатів «милого» серцю клятого «Статуту», який напередодні «позичив» у свого великодушного старшини - Діда.
«От же де галиматья!.. Ну, що не рядок, то смертельний постріл по всіх можливих громадянських правах і свободах. Скільки ж, відчуваю, соків життєвих вип'ють із нас хренові «батьки-командири» за роки навчання?! А, може, це тільки на перший рік так щільно пружини затиснуті?.. Та ні, з огляду на «добрі» звичаї наших «шановних» старшин, це свинство, мабуть, буде довго процвітати і пахнути. Якщо, звісно, цьому не протиставити колективну розсудливу відсіч. Ну, можливо, не відразу... Однак, усе ж таки... Але це я так думаю. Час, звісно, розставить усе на свої місця. Ну, і, можливо, полікує декого. Зрештою, ми ж сюди вчитися прийшли, а не однією лише війнушкою пробавлятися! Що це тут - підрозділ Військово-морського флоту, чи що?! Це там тільки лише служать... Нам же ще й вчитися належить, причому серйозно й ґрунтовно, а не засинати на уроках через ідіотські позачергові наряди. Це навіть більше, ніж ідіотизм. Адже доведеться через них заняття пропускати... Що в цьому корисного?.. - так, дав своє підґрунтя для деяких міркувань цей «милий» документик, ця дрібна капосна книжечка, іменована «Статутом». - Ну ж бо, дивись, і справді дрібна, у долоньці вміщається, зараза отака!..».
Ну, а далі думки вже самі собою перебудувалися і піднеслися у високі, душевні сфери - у більш феєричний і незнищенно плеканий бік мого життя. Звісно, хто б сумнівався, про що може більшу частину свого вільного часу міркувати молодий велелюбний хлопець, який так зухвало відірвався від найсмачніших принад, що зовсім нещодавно пестили його вільне життя? Про неї саму - даму серця. Швидше, тут їх стало дві...
«Звичайно, з однією з них усе, мабуть, прояснилося. З Варикою. Щоправда, вона десь глибоко у свідомості сидить своєю нестерпною, болючою колючкою. І не дає остаточного спокою, відбою» душі. Це тому, що, як такого, не сталося офіційного розриву стосунків. Але ж на якомусь ментальному рівні він, зрозуміло, має місце. Тут і думати, власне, нема про що. І незрячому помітно. Однак сам факт, що так все загадково бездарно зависло в повітрі... Який же він неприємний!.. Так, була, звісно, і злість, і лють, але й вони вгамувалися свого часу. Так, час лікує... Проте щось вже дуже швидко стався цей процес лікування. І цьому, найімовірніше, посприяла моторна Вероніка. Дівчина, безумовно, видатна і гідна. Але поки що не кохана мною, як не крути. А взагалі, чи можливо таке найближчим часом, щоб мені когось полюбити, хоч когось, після моєї Варіки?! Адже я мимоволі будь-яку кандидатуру приміряю саме до неї. І нічого не можу з цим вдіяти... Зовсім нічого!
Так, Ніка, і тут вже ніяк не віднімеш, багато в чому дуже схожа на Варику. Але все одно ось чогось у ній не дістає... Не можу поки що зрозуміти, чого?!... Начебто все в неї - на місці. Красуня? Безумовно, навіть без коментарів! Що обличчям, що своїм шикарним чарівним тілом! Розумниця? Безсумнівно! І з гумором - усе гаразд! Серйозна по життю, знає, чого хоче - і тут нічого заперечити! Принципова і нібито не вітряна, розбірлива у зв'язках і знайомствах, принаймні, виходячи з її слів - теж їй у плюс! А вже в ліжку - так і говорити нічого - взагалі неперевершена акробатка! Про таку тільки мріяти можна!.. І так чудесненько мені підходить. Але тоді що ж вам заважає? Що, В'ячеславе Павловичу?!... А, може, якраз саме це мене й насторожує в ній? Свого роду в мені запобіжник спрацьовує?.. Що вона так прив'язана до мене суто сексуально, а не за людським фактором? Горезвісними феромонами? Якби не було цього «добра», адже так і не підійшла б до мене тоді ні в життя?.. Вона ж сама зізналася, ЩО саме від самого початку спонукало її відкинути всі свої принципи й «гальма» і зачепити мене тоді в «Приймальній». Отже, забери від мене ці кляті феромони - і все пропало?.. І немає ніякого кохання?!... Цікаво виходить... Але хоча б уже зрозуміло. Це означає, що, якщо раптом ще звідкись до неї цими самими феромонами повіє, вона й туди побіжить? Усе може бути... Тим паче що я настільки ґрунтовно «розчохлив» її «головний калібр», що називається, по повній програмі й безмежно! Що ще тут скажеш? Вже сам постарався!.. Ну, значить, не має сенсу серйозну ставку з акцентом робити на цю мою норовливу Ніку. А, в принципі, просто нічого загадувати наперед. Жити собі спокійно, плисти далі за течією, ні про що серйозне не замислюючись. Стосунки, звісно, особливо такі медово-гарячі, зовсім не обов'язково переривати. Навіть, навпаки, можна і далі з превеликим задоволенням їх підтримувати. Але й не зациклюватися на них. Які ваші роки, дорогий В'ячеславе Павловичу?!... Вам ще тільки 17 корячиться! Усе життя попереду! Про що це ви, друже, замислюєтеся? А скільки ще таких прекрасних «Нік» попереду може бути? Розуму не збагнути!...»
Мої праведні думки «вчасно» перервалися окриком всюдисущого старшини Панаріна.
- Гей, днювальний, твою матір, ти що там заснув біля тумбочки?! Оголошуй підйом по роті! Служба хрінова, усюди контроль потрібен!
«Ось, йо-моє, «проколовся» злегка, замріявся...» - за думками і міркуваннями про подальші справи сердечні я й не помітив, як на годиннику давно підкралося 07.00.
Звісно, не випробовуючи нервової системи ротного старшини і набравши в груди побільше повітря, я що було дурі прокричав у порожнечу ротного коридору.
- Рота, па-ад'є-о-о-ом!
Забігали, заметушилися по кубриках старшини, «виколупуючи» сплячих із ліжок. І куди? Звичайно ж, на випробування нервової системи, на стежку ідіотизму - на ранкову гімнастику, на повітря.
Братва, матюкаючись і обурюючись, хто з голим торсом, але в штанях, хто на додачу натягнувши тільник, знехотя потягнулася у двір.
Мої припущення виявилися до убогого правильними. Крім нашої роти, зовні нікого не було.
«Виходить, «діди» наші свою колишню прихоплену з солдатських казарм «армійську дур» вирішили штучно привнести на ґрунт училища? Ну просто молодці, унікуми! Вислужуються, чи що?!... Так перед ким?!... Чи хочуть зробити з нас зразково-показову роту?! Ох, чую, назріває хвиля загального обурення! І це вже в першу добу!.. Ну, нічого-нічого, нехай трохи покуражаться, ще не те буде... А, як я зрозумів, контингентик в роті серед моїх ровесників підібрався відповідний - палець до рота не клади - дуже зубастий, особливо з місцевих, херсонських хлопців. Вони вже, з усього видно, конкретно «заряджені»...
«Армійці» явно не враховують, що ми - не дітвора-восьмикласники, у кого все ще дитинство в дупі грає, терпіти безкінечно довго не станемо, і якось забувають, що вони - лише наші товариші по навчанню, нехай і старші за нас. Та й у навчанні їм складніше за наше доведеться... Це в нас ще дещо свіже зі школи в голові. Але їм-то зовсім тяжко буде без нашої доброї допомоги і підтримки. Про це вони поки що не замислювалися, бо не розуміють, напевно... А даремно... Зовсім не беруть до уваги навколишніх реалій, що тут - не армія, а навчальний заклад. І навіть не закритого типу, а лише напівзакритого. Точно, революції буде не уникнути, трохи чекати залишилося... Вони допросяться... Ну, не ідіоти?..» - із задоволенням просмакував я про себе ситуацію, проводжаючи схвальним поглядом гнівні обличчя розлючених хлопців.
Достеменно не відомо, хто, кому і на кого поскаржився, і хто з ким і про що говорив, і за яких обставин, але одіозний «Розпорядок дня» к кінцю доби став на один пункт коротшим!
Продовження в Главі 2.3……….