Частина 1. Незрівнянний Жорж

        ... Поглянув на годинник. Близько четвертої години дня. Це означало, що додому я потраплю в кращому разі не раніше 10-ї, вважай, під саму ніч.

      Так воно в підсумку і склалося. Увесь шлях прокимарив. У дорозі, на під'їзді, в автобуса ще й двигун забарахлив. Вважай, годину було загублено. Добре ще, що дотягнули до міста. І поки з центру дошкандибав до будинку, було вже за 23.00. Ні про який контрольний дзвінок Варіці мені думати не хотілося. Я навіть боявся їй дзвонити, не хотілося чути невтішні й нескінченно довгі суцільні довгі гудки. Справедливо вирішив, ранок - вечора мудріший.

       Але і ранок мене не потішив. На телефон я дивився як на свого головного непримиренного ворога. Цілий день пройшов безглуздо, у неробочій обстановці. Тому що, видрихнувшись напередодні в автобусі, цілу ніч проворочався в ліжку, толком не зімкнувши очей. А думки всякі так «задовбали», що серед ночі, не витримавши, поліз у комору до батьківських припасів і відсмоктав через трубочку з бутля на полиці, напевно, з півлітра вінішка. Такого зі мною ще не траплялося. І весь день якось відразу не задався. Мене неодноразово несамовито підривало все до тієї ж трубочки. Настрій був неймовірно меланхолійним, а точніше кажучи, відверто мінорним.

       Однак час не чекав. Пора було б відчайдушно і невідкладно зайнятися хоча б найменшою підготовчою кампанією.

       Наступного дня вже тверезим і тривожним поглядом подивившись на майбутні екзаменаційні розклади, нарешті цілком резонно дійшов висновку, що за час, що залишився, треба було б запастися якомога більшим набором «шпор»-гармошок за всіма можливими варіантами творів за програмою. Але оскільки їх існувала неміряна кількість, вирішив писати шпаргалки вибірково і скільки встигну. Пощастить, значить, скористаюся. А на «ні» - і суду немає. Отже, на місці по-напружуся на вільну тему. Не в перше. Звичайно, хотілося б «вистрілити» на максимальну оцінку. Бо з математикою «битися» було для мене набагато складніше. Тому всі дні безперервно тільки те й робив, що нещадно в прямому сенсі переміщував пасту з кулькових ампул у літературні «шедеври» мініатюрного письма. За два дні воістину титанічних праць моя «глинобитна» писемність налічувала близько двадцяти творінь, ретельно втиснутих дрібним шрифтом у міні-гармошки. На цьому моя форсована підготовка до першого іспиту була завершена. До математики готуватися часу, зрозуміло, не залишалося. На завтра мав відбутися мій від'їзд до Херсона, наставало сьоме серпня.

       «Упертий» телефон Варіки злочинно мовчав.

       Мати приготувала мені в дорогу пристойну сумку з продуктами. Наділили деякими грошима. Треба було прожити в Херсоні не менше п'яти діб. На тих, хто склав іспити, чекала медкомісія. Роз'їжджати туди-сюди не було жодного резону. Одне лякало, де весь цей час ночувати? Родичів у місті в нас не було. Для готельного життя навряд чи мого грошового еквівалента вистачило б. Та й звідки взятися вільним місцям у літній сезон і за такого натиску вступників до різних навчальних закладів у місті? А їх було ой як чимало! Ще ж і годуватися було необхідно. Це «предкам» я хвацько «закинув», що, мовляв, у гуртожитку ліжко обіцяють. Загалом, треба було їхати в невідомість. Гаразд, думалося, літо, можна в крайньому разі і на вокзалі переночувати, які проблеми? Як-небудь прорвемося... Хоча подібна перспектива зовсім мало мене «запалювала».

       До Херсона прибув чітко за розкладом. Зважився на відчайдушний крок. Пішов одразу в адміністративну частину, спробувати щастя щодо влаштування на нічліг. А раптом із гуртожитком пощастить... Чим чорт не жартує?..

        На мій подив, мене відразу порадували.

       - Так, для іногородніх уже є така можливість. Вашому потоку пощастило, з'явилися вакантні місця. Раніше було все «перевантажено». Ви ж розумієте, стільки народу, з усіх волостей... Зараз ідіть до начальника АГЧ (адміністративно-господарська частина), там на підставі вашого екзаменаційного листка дівчатка випишуть вам направлення в "Екіпаж", підійдете до тамтешнього завгоспа, він же - завідувач складу. Це на вулиці 40 років Жовтня, якщо пішки, то пройдете через парк Ленінського Комсомолу.

      За 10 хвилин я вже виходив із потрібним мені папірцем, заодно розвідавши у дівчат, що за дивовижний такий заклад, цей "Екіпаж". Виявилося, так називається відокремлене спальне містечко мореходки.

       ...За півгодини я був на місці. Зупинився біля прохідної. В'їзні ворота кульового (сірого) забарвлення з великими рельєфними чорними якорями на них. Поруч - КПП (контрольно-пропускний пункт), набитий галасливими курсантами, і довга п'ятиповерхівка, що тягнеться від нього в правий бік цією ж вулицею. Це був перший спальний корпус. На стіні КПП - вивіска - «Екіпаж ХМУ ММФ ім. л-та П.П. Шмідта». Покрутив перед носом курсантів «направленням». Спрямували до чергового офіцера, махнувши рукою в широкий дверний отвір навстіж відчинених дверей торця корпусу, і відразу праворуч - кімната чергового офіцера. Той, зазирнувши в документ, скерував мене вдалину цим самим коридором у наступні двері з цього ж боку. На них - табличка «Склад» - великими літерами, а нижче - маленькими - «час роботи»... Двері виявилися замкненими.

       Очікування завгоспа тривало не менше години. Він з'явився раптово. Як вихор. Видок у нього був ще той, дещо хвацький, з натяком на одеського прощелигу. Мужик віком на вигляд років отак під сорок. Насправді йому було лише 34 роки. Сухорлявий і енергійний, з хитренькими бігаючими оченятами, з вусиками «а ля Чапаєв». Загалом, на вигляд - типовий «барига». Одягнений був у чорні суконні курсантські штани і цивільну світлу в невиразну квіточку сорочку, недбало застебнуту наполовину, з довгими, але засуканими до ліктя рукавами, з якої на півпереду красувався морський тільняшка. Дивлячись на настільки екзальтовану натуру, у мені стійко формувалася думка, що тип цей явно нічого не робить задарма, без урахування свого інтересу.

       Кинувши на мене хижий погляд, але зробивши вигляд, що мене немає, попрацювавши ключем, спритно просочився в отвір, який окреслився, водночас намагаючись спішно прикрити за собою двері... Але ж ні, моя нога міцно вклинилася у дверну щілину біля порогу дверей, які ще не встигли повністю зачинитися.

       - Чого хотів?.. - запитав «одесит» з-за дверей.

       Я ткнув у отвір казенний папірець.

      - Так, так, так... - мабуть, щось міркував. - Дуже шкодую, місць немає! - була остаточна відповідь, папірець зворотним курсом «засвітився» в отворі.

    - А якщо пошукати? За моїми даними мають бути! - відпарував я, перехоплюючи «направлення». Відступати мені було нікуди. Двері все ще притискали мою ногу.

     - Усе забито, розумієш, усе! Ноу векенсіс, ду ю андестенд мі?! (Немає вакансій, ти зрозуміэшь?!) - уперся, однак.

       - Донт білів! Енд іф ту лук фо моо карефули? Мей бі ес? (Не вірю! А якщо пошукати уважніше? Можливо, так?) - під-напер я, мене англійською не налякаєш, «п'ятірка» з предмета в атестаті практично реально відображала мою досить пристойну шкільну підготовку.

        Двері ослабли.

       - О'кей! Кам ін... Клоуз зе до... (Добре! Проходь... Зачини двері...)

       Я зайшов, акуратно зачинивши за собою двері.

    Це було досить довге, об'ємне і просторе, найнатуральніше складське приміщення з численними стелажами, на яких красувався найрізноманітніший скарб для всіх випадків життя. Можна сказати, кімната чудес. Але більшу кількість місця тут, безумовно, займало курсантське обмундирування. А ну-ка, одягни цілий полк народу! А тут було все: від головних уборів - до формених черевиків, не рахуючи могутніх гір до самої стелі зимового одягу. Біля глухої стіни праворуч була довга вузька загородка, складена з низки шаф. Там знаходився, так би мовити, особистий імпровізований кабінет шановного завгоспа-кладівника Георгія Георгійовича - у курсантському середовищі - просто Жоржа.

      Наш діалог продовжився.

      - А ти - гусак, однак... Молодий, а вже борзуватий.

      - Життя навчило.

      - Життя, кажеш? А як щодо того, за все в житті потрібно платити?

      - Іноді й розплачуватися теж доводиться.

     - Треба ж, дивись, який підкований! А ти мені вже починаєш подобатися... Жорж я, можна просто Жора - простягнув руку «барига».

      - В'ячеслав, можна просто Слава - потиснув я простягнуту руку.

      Далі в красномовстві нам змагатися не довелося, і не з власної волі. Двері до складу різко відчинилися. Курсант-старшокурсник із синьою пов'язкою на рукаві - черговий по КПП - з порога гучно, але з хвилюванням у голосі оголосив.

     - Георгійовичу! Пожежа в другому корпусі! Баталерка на п'ятому поверсі горить!

      - А-а, ёксель-моксель! За мною! Уперед! - це вже до мене. - Защепні двері!

    Я кинув свої монатки на підлогу і, прихлопнувши двері складу, кинувся слідом за Жорою.

   Другий корпус курсантського містечка був шестиповерховим і доволі довгим, удвічі довшим, до того ж і значно ширшим за перший, і розташовувався в глибині доволі просторого двору. Від першого корпусу його відділяв далеко не дрібний за розмірами футбольний майданчик і величезний асфальтований плац за ним. Там, на першому поверсі, знаходилися численні складські приміщення, зокрема й провізійні. Весь другий поверх цілком займала курсантська їдальня разом із камбузом (кухнею). Хоча й невелику частину першого поверху використовували під їдальню, якщо в цьому виникала сувора необхідність. Там же, поруч, розташовувалася і кают-компанія для офіцерського складу. До речі, для них готували їжу окремо. Решта чотири поверхи були спальними і поділені між курсантськими ротами. Місця в обох корпусах Екіпажу було цілком достатньо для повного розміщення всього курсантського контингенту училища, що навчається. Корпуси розділяла дистанція метрів, напевно, сто п'ятдесят.

     Вискочили назовні. Уже звідси було видно, як із вікна п'ятого поверху, ближче до лівого торця будівлі, струменів, потихеньку розростаючись у клуби, чорний дим. Сполошилися всі, включно зі складом курсантів, які несуть службу, не кажучи вже про чергового офіцера. Природно, всі, хто міг, кинулися до місця загоряння. Пробігаючи сходовими маршами, ніс уже починав виразно вловлювати різкуватий запах огидного гару, що поширювався всюди і з кожним новим сходовим прольотом лише посилювався. Добігши нарешті до потрібного поверху, двері якого були вже навстіж розкриті першими курсантами, що прибігли на лихо, і з яких, можна сказати, вже неабияк підвалював їдкий дим, поширюючись протягом по всьому корпусу, ми кинулися до самого його вогнища, до цієї загадкової «баталери», по суті, імпровізованого складського приміщення з різноманітним курсантським барахлом та іншим скарбом. На цей час основна частина цього приміщення була заповнена матрацами, подушками, ковдрами та іншими постільними речами. На літній період весь цей поверховий «боєкомплект» з метою збереження майна замикали в одному з приміщень, чекаючи початку чергового навчального року.

    Хто і як тут «побешкетував», розбиратися було ніколи. Час не чекав. Вибивши двері ногами (з ключами розбиратися часу не було), водночас одразу вивільнивши хвилю диму, що накопичилася, прямо в коридор, безстрашний «пожежний» Жорж із криком «Наповнюйте водою відра - і швидше сюди!» пірнув у кімнату, кинувшись до вікна. Відкритого вогню поки було небагато, але, коли пішов доступ зовнішнього повітря з відчиненого завгоспом віконного отвору, він підступно активізувався. Добре, що розторопні курсанти вже підбігли з водою із сусіднього з «баталер кою» санвузла.

     Основне вогнище вогню доблесний Жорж прибив практично повністю першими поданими йому відрами, та й диму поменшало, бо більша його частина вискочила у вікно. Жора з несамовитістю і моторністю озвірілої мавпи почав хвацько вихоплювати подекуди ще охоплені залишковим легким полум'ям матраци й ковдри, які тліли, і, не мудруючи лукаво, кидати їх у віконний отвір. Дивлячись на його нелюдські потуги, я теж приєднався до операції. У цей час силами курсантів залишковий відкритий вогонь було успішно ліквідовано. Але постільних предметів, що продовжували тліти, було чимало. Все димуче добро, що встигло підгоріти, благополучно перелетіло за віконце. Ну, а те, до чого ще не встигло доторкнутися полум'я, перекочувало в сусідню кімнату. На цій мажорній ноті рятувальна операція благополучно завершилася, залишивши за собою певні питання, центральним з яких було - «хто винен?». Але це вже мене не стосувалося.

       Сяк-так обмившись в умивальнику тут же, на поверсі, і вийшовши на двір, я побачив Жору із трагічним виразом на обличчі, що схилився над пристойною горою казенного добра, яке й далі подекуди продовжувало місцями підтлівати. Його-то вже це стосувалося, як нікого іншого, насамперед. Мабуть, підраховуючи непередбачені збитки, у його голові миготіли певні циферки з нулями, які вочевидь разом із димом, що розтанув, бездарно вислизнули з його широкої кишені. Погорілець, що тут скажеш? Обговоривши з черговим офіцером сумну ситуацію, Жора попросив курсантів скласти все зіпсоване майно у складське приміщення, яке він відкрив поруч. Ну, природно, і я, власною персоною, доклався до цієї благородної місії. Хоча, відверто кажучи, не розумів, навіщо йому практично вигорілі наполовину матраци?.. Замкнув і опечатавши склад і відпустивши курсантів, Жора сумно кивнув мені.

       - Ходімо, студенте.

     - Не в службу, а в дружбу зганяй у магАЗін, півлітрушку «зачепи». На залишок - закуся. Будемо горе заливати.

       - Жорику, закусь ні до чого. У мене ціла сумка їстівного.

       - Ага, це вже добре! Значить, бери дві, - він знову порився в столі, - тоді на тобі ще «троячку». Горе - дуже велике. Жопом чую, однієї не вистачить. Лабаз - через квартал, по цій же вулиці, трохи в глибині. Тримай пакет, давай, мухою!

     Шмигнувши за дорученням, по ходу докладніше уточнив у курсантів на КПП, де конкретно той магазин, «ломанувся на справу».

      Повернувшись зі згортком, застав Жору за письмовим столом у задумливій письменницькій позі. Не звертаючи на мене уваги, він із захопленням щось швидко дочирикував, часом чухаючи тією ж ручкою потилицю. А останнім своїм рухом навіть злегка налякав мене. Різко емоційно схопивши ручку, встромив її прямісінько в центр зошита, тут же спустошено відкинувшись на спинку стільця. Він, бідолаха, так і залишився стояти сторчма в центрі столу.

      - Ну, ось, бля, як відчував, осиротів на цілих «пів штуки» з копійками, йоксель-моксель! От гниди! Ну, я доберуся до них, припру до стінки! Висмокчу все, до останньої копійки!

       - А як ти встиг так швидко визначитися з втратами, ніхто ж нічого ще не рахував?

        - Дивний ти!.. Я ж - «профі»!

     - Так це що, з тебе вирахують стільки? - жахнувся я, уже починаючи відверто жаліти нещасного завскладу.

      - Так-так, зараз!.. Це ж суто мої особисті втрати. За мою бутність тут ще ніхто ніколи і нічого з мене не вираховував. Це я, я - погорілець, власною персоною!

      - Жоро, а навіщо тобі практично згорілі матраци, що ми в твою каптерку затягли?

       - Ну, ти недалекий взагалі!.. Це ж такий залізний аргумент! Я ж потім свої гроші офіційно назад поверну! Складу акт, нікуди не подінуться, підпишуть, і чистоганом отримаю!

       «Ось так да-а-а... Цікава відвертість! Тертий, однак, калачара, цей Жорик. Та ще «риба-куриба»!».

       - Гаразд, будемо «святкувати», діставай свій харч.

     Я, чесно кажучи, і сам ще толком не знав, що мені мати наштовхала в сумку. Почав вигрібати все підряд, з цікавістю розгортаючи папір і зазираючи в кожен згорток. Коли я покінчив із розкладкою всієї їжі на столі, у Жорика в погляді намітився певний оптимізм. Особливо його потішила запечена курочка. Він задоволено закінчив візуальну ревізію столу.

     - Хороші в тебе батьки, Славку. Щедрі. Треба не забути підняти за них чарку.

    - Жоро, ти мені багато не наливай, я не можу сьогодні. У мене завтра перший іспит.

      - Який ще іспит? А, так-а-а... Зовсім забув, ти ж на постій прийшов... Ну, не горюй, визначимося. Я своїх у біді не кидаю. Ну, а ти - молоток, не побоявся у вогонь лізти... за добром моїм... Хвалю!

      - Так це ж училищне добро, Жоро, - не зрозумів я його.

     - Ні, ти, і справді, нічого не розумієш... Усе це добро - моє! Було, є і буде. Зрозумів? Ні, тобі цього ніколи не зрозуміти, - і він, махнувши рукою, розпочав «роздачу», наливаючи одразу по півсклянки.

     Я-то вже давно все зрозумів. Проте що тут поробиш? Людина - біля годівниці. І, треба визнати, біля серйозної годівниці. Але Бог йому - суддя. Мені від нього потрібно було всього лише ліжко-місце.

     - Ти, Славець, не бзди, я тебе по-королівські влаштую... Ти - я відразу зрозумів, хлопець правильний, он і в англійській рубаєш, і не жлоб... Щоправда, в комерції тупуватий. Однак це - справа наживна. У тебе ще все попереду. Які твої роки?!... - розфілософствувався підбадьорений Жорж, підсуваючи ближче до себе курку. - Давай, здригнемося, - і продовжуючи журитися з уже піднятою склянкою, - ну що ж це сьогодні за день такий поганий вийшов... Тьху... Пробач Господи! Давай, за знайомство!

     І він хапнув півсклянки одним ковтком. Я ж, пам'ятаючи про свій завтрашній відповідальний захід, ризикувати не поспішав. Відцідивши кілька дрібних ковтків, відклав склянку вбік.

       - О-о, другарик мій, якщо ти так кволо п'єш, то тобі і жратви не потрібно. Гаразд, гаразд, Славку, не бійся, це я жартую.

      - От якщо завтра напишу вдало твір, тоді й відсвяткувати можна буде на повну силу.

       - Та куди ти, мати її, дінешся?! Напишеш. Бачу, ти - тямущий, не по роках. До речі, а ти куди метиш?

      - У радисти. Взагалі-то, хотів спочатку в штурмани йти, але туди брали тільки з восьмирічною освітою. А в мене - десятирічка...

       - А, так, чув, перший набір, експериментальний. А що ти так засмучуєшся? Вважай, тобі просто шикарно пощастило. Класна спеціальність. Своїми очами бачив на пароплаві. Ти що, думаєш, я все життя, як згубна мураха, тут сиджу?!... Я ж у моря чимало ходив, була справа. От тільки «залетів» одного разу... по дурості, на контрабанді, мати їху... Прихлопнули «візу», я і пішов із морів. Без закордону, друже, у морях робити нічого. Зарубай це собі на носі! А радист на пароплаві - це ж фігура! Особлива каста! Біла кістка! У нормальні розклади шлях тримаєш! А що штурмана? На берег підеш, чим займатимешся?!... Ось те-то. А радіо - воно... - радіо!..

      - Ну, раз так, то й добре, значить, не дуже й прогадав... А що це таке, «віза», Жор? - поцікавився я.

       - Це - ключ до загранки. Доступ до неї. Ну-у, ти зовсім «карась». Хоча чого це я? Ти ж ще конкретно «зелений». Гаразд, досить баламутити. Давай, ще пару крапель, за твоїх великодушних «предків»! Давай-давай, не соромся, за здоров'я батьків гріх відмовлятися.

       Я ще відпив кілька ковтків.

    - Жоро, а тут, у твоєму господарстві, бува, є десь душик який-небудь захудалий? Я пропах весь, як реальний пожежник. Башку б помити... Барахлишко поміняти...

      - Це тобі тут що, «Гранд» готель? Звідки тут гарячій воді взятися? Але не сси, дам тобі тазик і кип'ятильник, відмиєшся…

       - А просто зараз можна? А то якось найгідкіше огидно почуваюся...

      - Ну ти взагалі... якийсь зніжений, бляха муха!.. Навіть незручно з тобою поруч сидіти. Зі шляхетних будеш, чи що? Хто батько в тебе?

      - Та ні, я, звісно, не зніжений. Можна навіть сказати, «відірваний». Тільки чудово знаю, якщо скоріше не підмитися, то сморід цей заразний засяде конкретно надовго, так просто не вивітриться. Добре ще, що в мене є змінний одяг. А то завоняв би завтра на іспиті всю аудиторію. А батя мій служить у генічеському райвійськкоматі, офіцер він, майор за званням.

      - Так, помітно, що «відірваний», палець до рота тобі - не клади. Однак культурний водночас. Інтелігентністю від тебе навіть на відстані пахне. Інший раз надмірно. Але так, загалом, ти нічого… Можна з тобою справу мати. А Генічеськ... знаю, був кілька разів там. Гаразд, синку офіцерський, пішли, буду тебе на постій визначати. Тільки дивись, не загордись. Поселю тебе крутіше, ніж у готелі, з усіма зручностями. Раз ти офіцерський, житимеш в офіцерських хоромах, - він загримів ключами, вибираючи потрібний, і ми вийшли в коридор.

       На цьому ж поверсі, але далі від складу Жори, по тій самій стороні, була гостьова кімната для офіцерів «згори», які час від часу приїжджали з перевірками, та інших перевіряльників. Тут був і туалет з умивальником і всілякими причиндалами: тазики, мило, навіть рушники висіли. Одним словом, дійсно, натуральний однокімнатний готельний номер.

      - Навіть я собі не дозволяю такої розкоші, а ось тобі, вважай, конкретно підвезло. Зараз - не сезон, ніхто не наїжджає, тож нишком можна. Ключі залишатимеш на КПП, покажу місце. Я там домовлюся. Скажеш, якщо що, що мій родич, племінник, усёк? І пам'ятай мою доброту! На, ось кип'ятильник, набери в таз води, вмикай. Нехай гріється, поки ми будемо далі «горло полоскати». Півгодини в нас є. Якраз подужаємо залишки.

      «От же, реально, пощастило мені як! Правда, кажуть, щастить завжди зухвалим і сміливим. А ще - винахідливим... Жорик, у принципі, нормальний кадр, якщо до нього - з відкритою душею. Своєрідний? Без сумніву. Ще, звісно, хитромудрий до межі і слизький, як вуж. І халявщик за натурою, яких ще треба пошукати. Проте, напевно, без таких запеклих якостей на цьому терені не обійтися. І раз його, такого затятого комбінатора, тримають тут, не женуть, значить, зі своєю справою справляється на всі сто. Теж уміти треба, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі. Тим паче в нашій улюбленій державі, де все у нас народне, все у нас моє. А він - усього лише дрібний-дрібний гвинтик цієї багатоликої велетенської громадини-системи. Своєрідний, звісно, гвинтик. Але, мабуть, це - його стихія. Кожному дається в житті своє. А засуджувати його в мене немає жодних прав, та й бажання», - розмірковував я, дивлячись на Жорика, який упісував за обидві щоки вже друге куряче стегно...

          Продовження в Главі 1.2. Частині 2…….