Мореас Фрост

                                      Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                              Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                 «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                                        (Гай Юлій Цезар)

          Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

    Однак від'їзд Головного Героя все-таки був неминучим.

И хоча прощання коханців психологічно видалося чимало

сумним, але втішала їхня майбутня зустріч - його швидке

повернення в Херсон на навчання в морехідному училищі

                               Глава 1.5. ТРІУМФ ВСТУПНОЇ КАМПАНІЇ

                                   Частина 4. Кінець Солодкої Казки

       Мені сниться дивовижний сон...

       ... Я - у шикарній, просторій каюті старовинного вітрильника. Посередині каюти - старий дерев'яний, але розкішний, з різьбленими ніжками стіл, на ньому - старовинна мапа південних морів, зверху на ній - секстан із компасом, поруч - мушкет зі шпагою, на краю столу спочиває капелюх із плюмажем із пір'я…

     Це я - капітан Блад, ватажок піратського братства, на своєму бойовому кораблі-красені «Арабелла». На мені - багата шовкова світла сорочка. Напівлежачи на подушках, я утримую у своїх руках дорогу мені, кохану жінку. Вона - у білому тонкому, повітряному одязі, напівоголена, прекрасна тілом. І я щасливо дивлюся на неї закоханими очима, з насолодою і ніжністю торкаюся руками. Але... ніяк не можу розгледіти її обличчя. Воно розпливається... Його немає! Але я виразно відчуваю її хвилюючі дотики до мене: її напористі, але лагідні й нудотні поцілунки на моїх губах, часте переривчасте дихання на обличчі, її чіпкі руки на тілі. Чую, як вона тихо шепоче:

       - Дорогий, коханий мій...

       Замикаю її у свої міцні обійми...

       ... Відкриваю очі...

   Ніка, схилившись наді мною, лукаво-загадково посміхаючись, ніжно торкається мого обличчя своїми теплими червоними губками... Лежить просто на мені, в самих трусиках, виблискуючи налитою соковитістю пірамідок-грудей, занесячи свої руки мені глибоко під сорочку, упираючись твердим «містечком» у моє неабияк розбурхане, зміцніле «багатство»...

     - Славчику, милий, ти так міцно і солодко спав... Я навіть не хотіла тебе будити. Але ось не втрималася, як бачиш... А що тобі снилося, і, головне, хто це був? Ти говорив уві сні, когось називав «кохана»! І, дивись, як ти збудився при цьому!..

     - От не повіриш, не буду нічого приховувати, я навіть ледь не «приплив» уві сні... Я побачив себе капітаном Бладом, знаєш такого знаменитого книжкового ватажка піратів? Я був на його вітрильнику, в його капітанській каюті. Так, зі мною була незнайомка. Ні, я точно впевнений, це була моя кохана жінка. У Блада, я знаю, була його Арабелла. Але хто був у моєму сні?!... От не можу сказати! Як не старався, а обличчя її так і не зумів розгледіти... Воно мені не давалося, весь час розпливалося чомусь. Ми були з нею в інтимі. Ось, як зараз із тобою, один в один. Шкода, що не побачив її обличчя... Це був віщий сон, я знаю напевно. Мені іноді сниться Блад. Він - мій життєвий прототип, мій улюблений герой.

      - Славчику, як це романтично! А тебе, виявляється, небезпечно залишати одного, навіть уві сні. Адже ти МЕНЕ пестив весь цей час. Я вже хвилин 15, як припала до тебе. Спочатку навіть подумала, що ти прокинувся, просто лежиш із заплющеними очима. Ах, який ти підступний звабник!

      - Ну нічого собі! Оце так сон! Тоді, зізнайся, чи не ти, бува, мене називала «коханий»?

     - Це, мабуть, тобі наснилося, мій ненаглядний зрадник батьківщини! - дещо зніяковівши, відпарувала Ніка, а далі, вже змінивши гнів на милість. - А як щодо живих дівчат, у плоті, типу мене, любий?

       - От не повіриш, до живих дівчат я ставлюся дуже позитивно!

       Але Ніка, не чекаючи моєї згоди, не гаючи часу, вже розпочала операцію з мого одягового викриття.

      Її прихід виявився дуже своєчасним. Я чудово перепочив і був готовий до будь-яких, навіть найвитонченіших любовних витівок і подвигів. Одним словом, до пригод. Глибоко інтимних, зрозуміло, зокрема.

      «Яка все ж таки принадність, ця Ніка! З нею абсолютно не занудьгуєш... Тепер-то можна бути за неї спокійним, вона не дасть кровушці застоятися. Як же це чудово, що такій незрівнянній у всіх відношеннях дівчині, як Ніка, я допоміг всебічно розібратися в каверзних лабіринтах кохання, розбудив у ній до мене незаслужено дрімаюче природне єство, ввів її в таємний світ справжніх любовних спокус, подарував і продовжую дарувати їй шматочок жіночого щастя. І навіть якщо нам не судилося бути разом, вона все одно з особливою теплотою і нескінченною вдячністю згадуватиме про мене...» - з цими добрими думками я з цілковитою готовністю і безсоромною наснагою цілком і повністю покірно віддався в безмежну владу моєї чарівної німфи на ім'я Ніка...

      ... Важко передати словами, що витворяла зі мною цієї ночі остаточно і безмежно розкріпачена, натхненна і розбалувана моїми витонченими пестощами спокусниця Ніка, і що творив з нею я, який вчасно відпочив і знову перебував у повній готовності безмежно обдаровувати мою сексуальну пустунку чоловічою енергією, що переповнювала мене через край. Ніби обидва заздалегідь відчували, що це - наша остання ніч перед нехай і не настільки тривалим розставанням.

       - Ти знаєш, Ніко, якби я зовсім нічого про тебе не знав, то вирішив би, що ти - моєї ж крові, - несподівано для неї сказав я.

     Це був один із численних антрактів після чергового нашого затяжного любовного шквалу, коли ми, розкидавшись розпаленими тілами на неосяжному просторі її терплячого багатостраждального ліжка, втихомірювали неприборкане дихання.

    - Любий, а що ти маєш на увазі? - заінтриговано запитала Ніка, присуваючись впритул до мого обличчя і впираючись підборіддям мені в груди, з непідробним інтересом витріщаючись мені в очі...

    - Повір, нічого для мене відторгливого, навіть навпаки, я приємно здивований твоєю бурхливою нескінченною пристрастю і неймовірною велелюбністю. І якщо для мене це - ніби як норма життя, я таким невтомним і нестримним був змалку, то ти такою стала, наскільки я знаю, хоч це й дивно, лише днями, зі мною. Ось це мене вражає...

      - А що тут дивуватися? Славчику, ти мене такою зробив!.. Це з тобою я стала шаленою ласункою, бо ти, мій милий, безмежно ніжний і солоденький!.. - і вона знову впилася в мене своїми ґрунтовно припухлими від незліченних поцілунків жаркими губками.

       - Люба, а зараз, ми зробимо екскурс в історію. У твою історію. От скажи, ти пам'ятаєш, коли в тебе почалися перші місячні? Скільки тобі було років тоді? - продовжив я свої дослідження, ледь відірвавшись від її наполегливих, невтомних губ.

    - Ну, напевно, коли мені виповнилося вже 13. І що? - вона все ще дивувалася.

       - А до цього віку в тебе не простежувалося щось на кшталт таємних бажань погратися зі своїм тілом, помацати, попестити себе в різних місцях?

      - Славчику, ось ти дивний, і запитання в тебе такі дивні!.. Я і після 13-и смутно пам'ятаю свої тодішні відчуття... - вона вже зайнялася лоскотанням, поцілунками моєї шиї, продовжуючи спускатися нижче.

       - Що й треба було довести. Ти - цілком нормальна дівчина, з нормальними сексуальними реакціями. Так, була в тобі деяка загальмованість в інтимній частині. Але це була не твоя вина, а твого колишнього партнера. Але зараз ти відкрилася і, повністю розкрившись, тепер наздоганяєш те, що свого часу недоотримала. Тож ти, дійсно, не моєї крові. Ти дала мені підставу засумніватися... Але тепер я зайвий раз у цьому переконався.

       - А це погано для нас, Славчику? - вона відірвалася від свого цілувального процесу.

       - Абсолютно не бачу нічого поганого, особливо для тебе. Найголовніше в нашій з тобою історії - я виявився хорошим подразником для тебе, люба. Тим паче я вже якось казав, у нас із тобою чудова сексуальна сумісність.

       - Ні, ріднулік, ти не просто мій хороший подразник, ти - мій найкращий і найбажаніший у світі подразник! - підсумувала Ніка, вкотре застрибнувши на мене і придавивши своєю чудовою мокренькою попкою моє вкотре ошалело занепокоєне «єство». Ну, така «заводна» лисиця, ця Ніка!

      Ми практично так і не зімкнули очей цієї ночі.

      Поки вранці ми збиралися до неї на роботу, пролунав телефонний дзвінок. Телефонували її батьки, радісно сповістивши про своє швидке прибуття додому. Ось і закінчилася наша недовга казка. Ніка так і застигла з телефонною трубкою в руках, усвідомлюючи цей незаперечний факт, хоча й так було зрозуміло, що наш час - недовгий... Днем раніше, днем пізніше - все одно розставання неминуче. Але, з усього було видно, що Ніку ця звістка застала зненацька. Вона, змінившись в обличчі, в розгубленості спустошено опустилася на стілець, що стояв поруч.

     - Ну, ось і все, Славчику!.. Закінчився наш із тобою рай, наша солодка казка... - ніби читаючи мої думки, скрушно відгукнулася, нарешті, вона. - Як це швидко сталося... І несподівано... А я так налаштовувалася, сподіваючись на ще одну нічку... Ніяк не можу отямитися, любий.

      - Ніко, люба, не варто так засмучуватися, ми ж не на віки розлучаємося... Скоро, дуже скоро побачимося знову. Якихось пару тижнів - і будеш радісно зустрічати новоспеченого курсанта ХМУ.

       - Славчику, рідний мій, ось би мені якось прожити ці кілька тижнів, щоб не померти з туги!.. Я ВЖЕ починаю сумувати за тобою, правда... - вона підійшла до мене, обійнявши, поцілувала, перевівши розмову на насущне. - До речі, милий, сьогодні й дізнаємося щодо майбутнього курсантського поповнення, щоправда, поки що попередньо. Ну, що, пішли?..

     - А ти впертий «трієчник» Славчику!.. Вітаю, ти - у попередньому вступному списку під «твоїм», улюбленим номером - «33». Щоправда, Наказ лише складено, ще не підписано. Але це вже питання технічне. Тепер чекатимеш на офіційний виклик поштою. Ех, шкода, що ми не зможемо цю справу відзначити гідно... Як прикро!.. Ну, нічого, повернешся до Херсона, обов'язково обмиємо твій вступ! Я зараз відпросилася на годинку, щоб провести тебе на автовокзалі. Ти не заперечуєш, милий?!

     - Ні, звісно. Тільки тебе шкода, втомлена ж, а доведеться шастати містом. Тобі ще до кінця робочого дня досиджувати доведеться, як-не-як працювати… Це я примощуся в автобусі, і відразу «відрублюся». Поки доберуся, остаточно висплюся.

    ... І знову цей шумно галасливий, смердючий автобусними вихлопами вокзал. До того ж як я не терплю ці прощальні вокзальні пристрасті... Хоча і пов'язані з ними розставання однозначно теж... А тут під наш мінорний настрій ще й погода, що різко зіпсувалася, витравлювала душу дрібним дощем. Купивши квиток, я повів Ніку в тінь дерев маленького привокзального парку. Тут хоча б не настільки явно відчувався автомобільний сморід. Але й публіки було предостатньо. Усі мимоволі тягнулися до природи, хоч і моросив дощик. Примостившись спиною до одного з дерев, я привернув Ніку до себе. Вона була зовсім пониклою і здавалася загубленою та нещасною. Говорити зовсім не хотілося. Усе, що можна і потрібно, вже було давно сказано і зрозуміло без слів. Мені й самому було сумно, по душі шкребли кішки. Ми обмінялися домашніми телефонами, обіцяючи одне одному телефонувати.

    «Не завадило б «на посошок», зі свого боку, якось підбадьорити її» - подумалося мені.

     Уже, по суті, на останніх хвилинах перед посадкою все ж виголосив свою прощальну промову.

      - Ніко, люба, я хочу подякувати тобі за все, що ти для мене зробила за час нашого з тобою знайомства. У моїх успіхах у вступі - чимала частина твоєї праці. Я вже мовчу про твоє душевне ставлення до мене. Ти розумієш, що я маю на увазі... Ти вже вибач, що я з тобою поводився дещо стримано, можливо, не настільки вільно легко і, мабуть, недостатньо ласкаво. Зрозумій, я ще перебуваю в ідіотському становищі і стані душі, коли не можу з повною відвертістю й адекватно відповідати на твої чисті відкриті почуття. Мені ще належить пережити деякий період часу, щоб розібратися в собі, осмислити своє минуле життя. Повір, це дуже складно, і коли це станеться, з точністю сказати не можу... Ти ще зовсім не знаєш мене справжнього, яким я можу бути... Зате попереду нас може ще багато чого чекати. І життя наше може бути куди цікавішим і насиченішим, ніж навіть зараз. Водночас не можу тобі чогось заздалегідь обіцяти. Я б тоді був не до кінця щирим із тобою.

      А ще хочу сказати, Ніко, ти - надзвичайно чУдна дівчина! Надзвичайно мені подобаєшся! І дуже важливо - як особистість. Знаєш, я ніколи не був ловеласом. Навпаки, останнім часом я вкрай сором'язливий із дамською статтю. Але при цьому мене вкрай важко здивувати природною, естетичною красою - обличчям і тілом. Я дуже розпещений своїм минулим життям. У цьому відношенні в мене круто задерта планка. І хоч я і усвідомлюю, критично ставлячись до своєї, загалом-то, ординарної зовнішності, але все одно поруч із собою в житті бачу тільки королеву. Причому у всіх сенсах і проявах. І ти, як я вже встиг вхопити і зрозуміти, з успіхом, цілком і повністю вписуєшся в мною окреслені життєві контури. Мені все в тобі подобається, все влаштовує, немає жодного відторгнення, навіть по дрібницях. Та що я, власне, просторікую стільки? Скажу тобі чесно й відкрито: Ніко, ти - можна сказати, мій ідеальний жіночий типаж за всіма напрямами. І тільки час зможе підтвердити або спростувати мої слова і розставити остаточні акценти в наших стосунках, якщо, звичайно, їм судилося мати продовження. І я буду тільки «за» подальшу їхню перспективу, якщо небеса будуть благоволити нам!

     - Славчику, рідненький мій, ти так говориш, ніби прощаєшся зі мною назавжди... Я тобі вже не раз казала, що це я щаслива і вдячна тобі, що ти з'явився в моєму житті. Ти тільки знай одне - як би не склалися твої життєві розклади, ти завжди можеш на мене повною мірою розраховувати, на будь-яку мою допомогу. Ну, а що стосується нас із тобою, я хочу тобі зізнатися чесно і відверто, ти дуже мені небайдужий, і я всією душею і серцем чекатиму на тебе з нетерпінням. Я дуже сподіваюся на наші подальші стосунки. Лише б ти скоріше повернувся до мене, мій хороший!.. - і вона сумно заплакала, уткнувшись у моє плече.

       Тут уже й мені стало зовсім не по собі...

     «Хай їм грець, цим проводам! Як же я не терплю їх!» - з гіркотою і вже з клубком в горлі вкотре подумалося мені.

    Наш прощальний поцілунок досконало щемливо стиснув моє бунтівне серце, що кидалося в грудях, ніби спійманий птах, до болю обірвавши щось усередині мене.

    - Бувай, Ніко! До швидкого побачення, люба! - останнє, що я зумів витиснути із себе, щоб, під натиском почуттів, що набігли, не зірватися остаточно.

     - Бувай, рідний мій Славчику! До скорого!.. Дзвони мені... - якось жалібно промовила вона.

    І я, не обертаючись, не пішов, а побіг до автобуса, що стояв на повних парах, у готовності ось-ось зірватися з місця, щоб забрати мене з «солодкої» казки. Уже з вікна із сумом спостерігав, як Ніка, мимоволі потягнувшись до мене і пройшовши слідом за автобусом кілька кроків, зупинилася... Так вона й залишилася стояти, понура і пригнічена, посеред невеликої площі, дивлячись повними сліз очима на автобус, що відходив, помахуючи мені рукою - третя в моєму житті жінка, яка поки що не була коханою, але вже настільки близькою й такою, що стала бажаною, Вероніка - Віра, вона ж - Ніка, а значить, Перемога...

     27 серпня, разом з отриманою поштою, я тримав у руках історичний офіційний документ із печаткою. Його текст свідчив про таке:

«Морозов В'ячеслав Павлович... зарахований на II курс за спеціальністю «Судновий радіозв'язок і електрорадіонавігація» радіотехнічного відділення Херсонського морехідного училища Міністерства морського флоту СРСР імені лейтенанта П.П. Шмідта. Просимо прибути в розташування училища 31 серпня 1972 року».

                       Кінець Глави 1.

                       Продовження в Главі 2........