Так, я пúшу про осінь...

Есмеральда Еверфрі

Так, я пúшу про осінь, знову. Мов не складено віршів про неї вже три сотні раз. Ніби можу дібрати затерті слова по-новому, Не узявши з чужого ні ритму, ні рими, ні фраз. Так, неначе це перша осінь На весь світ, і усі ці тумани-грози, Листопади багряні й ранкові морози Не були ще ніколи, ніде аж досі... Пúшу, та не для слави, пéвне. Без марнотних надій на одвічний митця монумент*. Збивши ноги до крові об творчості прадідів стéрню, Все шукаю неходжений шлях поміж стоптаних вщент. Так, неначе це перший доторк До пера, а усі римування-стопи, Епіграми чуттєві, єхидні оди Не були ще ніколи - аж досі прочерк... Строфи самі складаються, досить Перевести свій погляд з екрану смартфона убік, Подих вітру відчути обличчям і листя в волоссі, На якусь мить забувши про цей оцифрований вік. Так, неначе це перший погляд На весь світ, і усі ці контакти-боти, Безперервні плей-листи й онлайн-турботи Розчинилися миттю - реальність поряд... * - мається на увазі Пушкін "Я памятник себе воздвиг нерукотворный..."

2020-09-19 08:14:53

6

4

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (4)

Есмеральда Еверфрі

хахах, гаразд)))

Відповісти

2020-09-19 08:38:46

Подобається

Andrii Katiuzhynskyi

Дуже гарно, хотів би я так само легко і невимушено писати, як це робите Ви

Відповісти

2020-10-03 19:23:53

1

Есмеральда Еверфрі

@Andrii Katiuzhynskyi на справді це лише здається, що легко. Буває і справді все складається само, а буває що нарис лежить рік, бо я не можу дібрати необхідних слів. Зрештою, думаю, що як і в кожній справі, швидкість і якість приходить з досвідом, тому у Вас ще все попереду 😉

Відповісти

2020-10-04 05:40:09

Подобається

Схожі вірші

Всі

وردةٌ قبِيحة

تُومِي.

و مَا الّذي يجعلُ مصطلحُ الوردة قبِيحة؟ -مَا الّذي تنتظرهُ من وردةٍ واجهت ريَاح عاتية ؛ وتُربة قَاحلة و بتلَاتٍ منهَا قَد ترَاخت أرضًا ، مَا الّذي ستصبحهُ برأيك؟

55

10

2616

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11395