«Будь собою. Інші ролі вже зайняті».

Оскар Уайльд

– Дженні?

– Так.

– Ти не впоралася з завданням… Ти мала вже її знешкодити.

– Я знаю.

– І? Що тепер збираєшся робити? Вона вже відправилася на посвячення, а це неприпустимо. Ти навіть не уявляєш, у скільки разів вона стане небезпечнішою, якщо пройде його…

Дженні лиш зітхнула. Убити цю дівчину, яка ну вельми живуча, виявилося не так просто. Здавалося, вона вже все чудово спланувала… але не вдалося.

– Її майже ніколи не можна застати одну, – мовила тихо Дженні. – До того ж, схоже, що вона вже щось запідозрила…

– Ну звісно, якщо ти вже намагалася напасти на неї, – пирхнула Джесіка в трубку. – Загалом, слухай сюди. Вона не повинна пройти посвячення? Чула?

– А посвячення можна не пройти?

– Можна. Ти чула, що треба зробити?! Завадь їй. Вона не повинна стати повноцінною ясновидицею.

***

Перше враження – свобода. Приємне й легке відчуття… Здавалося, ніби в Марти за спиною вже виросли крила й вона готова була ринути в небо, полетіти далеко-далеко, відірватися від цієї землі… Марта ступила крок, вдихнувши свіже повітря. Озирнулася.

Вона опинилася в безмежному полі золотистих колосків… Звідки вони тут узялися? Та хіба важливо? Адже це місце – це щось прекрасне. Безкрає, фантастичне і прекрасне… Як вона тут опинилася? Видимо, це й справді якесь надзвичайне місце.

І тут панувала космічна енергія. Марті здалося, ніби вона вже наскрізь просочила її й опанувала розумом. Зовсім не тямлячи, що робить, дівчина кинулася вперед. Вона не відчувала ніг, вона просто летіла вперед по стежинці між метрових колосків, летіла, розтинаючи повітря… Вона не бачила, куди біжить, просто отримувала саму насолоду від цього…

Фантастичне відчуття свободи… Її не тримало взагалі ніщо. Вона не відчувала втоми, їй взагалі не важко було бігти. Таке враження, ніби й справді летить…

Ноги понесли її вбік, сходячи зі стежки. Марта пірнула в колоски по пояс, не припиняючи бігти. Було так чудово, що аж хотілося сміятися… від цієї легкості, від радості. Вона позбавилася всього того, що тримало її й просто насолоджувалася моментом.

На горизонті показалася хатинка. Марта спрямувалася до неї, біжучи крізь жовтогаряче колосся. Тверді колоски зовсім не заважали їй рухатися, навіть навпаки – Марті подобалося відчувати на собі їхній легкий шелест.

Хатка була двоповерховою, мала охайний ґаночок. Марта обережно піднялася на нього й оглянулася. Довкола її оточувало сонячне поле, а вона стояла на ґанку цієї хатки, мов на самотньому острівку. Вітерець легко розвівав пасмо її волосся, приємно гладив обличчя… так добре. На душі відчувався спокій, хотілося так ще довго стояти й дивитися на цю красу…

Яке чудове місце. Марта не відмовилася б тут тимчасово пожити. Подалі від реальної буденності, подалі від людей та цивілізації… у цьому спокої. Гармонії. У свободі.

Схоже, це місце й було тим самим Храмом. Хоча, зовсім не схоже на звичайні храми… Та серце підказувало Марті, що це саме так.

Врешті, вона відірвала погляд від золотистого поля й повернулася обличчям до вхідних дверей. Обережно прочинила їх, ступаючи всередину.

У хатині панувала напівтемрява. Увійшовши, Марта опинилася у вітальні, світло до якої потрапляло лиш частково крізь фіранки. Марта підійшла до вікна у розсунула їх, давши світлу наповнити кімнату. Тепер можна було краще її розглянути.

Вітальня була досить просторою. Був застелений килим, стояв красивий старовинний диван, різьблений столик біля нього, камін. Крізь арку можна було потрапити на кухню. Кімнату також прикрашало безліч картин у старовинних дерев’яних рамках, якісь дивакуваті вази і навіть оленячі роги. Не справжні. Марта підійшла й розглянула меблі – усі були чистими, без жодної порошинки, ніби тут щойно прибрали. Усе було цілим і непошкодженим, але справді старовинним. І до того ж, красивим.

Оглянувши усе на першому поверсі, Марта піднялася крученим сходами нагору. Вона опинилася в коридорі, який освітлювали свічки. Цікаво, звідки вони тут взялися? І скільки вже горять?.. Прочинивши двері однієї кімнати, Марта побачила спальню. Тут меблі були схожими за стилем до тих, що внизу. Другою кімнатою виявилася комірчина, темна, без вікон. Марта побачила в темряві кілька свічників і запалила їх, взявши свічку в коридорі. Тепер комірчина трохи підсвічувалася.

Першим, що кинулося в очі, було велике розкішне овальне дзеркало. Воно було прямо в кінці кімнати, напроти дверей. Марта повільно підійшла вперед і наткнулася на стіл, що стояв прямо в центрі.

Раптом сталося щось. Велика сяйлива куля спалахнула прямо перед Мартою і змусила її відсахнутися.

– Що за..? – пробурмотіла дівчина, здивовано розглядаючи це «чудо».

Магія? Що це за фігня взагалі? Як вона увімкнулася?

Марта спробувала знайти якийсь провід чи ще щось, але ні – куля просто зависла над столом, яскраво освітлюючи кімнату. Як мініатюрне сонечко. Але вона зовсім не випромінювала тепла, просто сяяла, осліплюючи в майже суцільній темряві.

Тепер Марта змогла трохи краще розглянути комірчину. Тут стояла якась шафа, а на ній рядочками виставлені книги. Книги… Марта з цікавості витягнула одну. «Обдаровані» – так звучала назва. Обкладинка була старою і потріпаною, на ній ще виднілося ім’я автора – Аксьоненко Григорій Дмитрович… Марту неначе струмом пронизало. Ось його інші книги… Це ті, про які згадувала пані Галина?

Марта поставила цю книгу на місце й взяла іншу. «Водні особливі здібності». Так, це один із категорій ОЗ… Автор той самий. Знову поставила на місце і взяла іншу. «Надлюди – чи існують такі?». Автором знову був Аксьоненко Григорій. «Крізь світи», «Цілительські особливі здібності», «Міжпросторові особливі здібності»… усі їх написав Аксьоненко Григорій! І цих книг було тут тьма. Аж до вершечку шафи. Яку книгу Марта не брала б, усіх написав цей Аксьоненко Григорій! Це ж скільки праці було докладено до їх створення…

– Отже, їх більше, ніж я думала… – пробурмотіла Марта собі під ніс.

Але тут не вистачало однієї. Марта це точно знала. Адже остання книга – «Світло» – знаходиться у неї… тобто, тепер у пані Галини.

Марта поставила усі книги на місця й повернулася до столу. Куля так само сяяла, зависнувши у повітрі. А її світло… просто зачаровувало. Воно несло якусь невідому енергетику, яка збуджувала всередині емоції. Прямо як тоді, у полі…

Марта простягла руку вперед, торкнувшись кулі. Вона не була гарячою, мов сонце, але й холодною не була, скоріше… приємною.

Раптово спалахнуло тисячі іскор. Марта хотіла вже відсмикнути руку, але та немов прилипла до кулі. Сотні, тисячі, мільйони тонких смужечок вилізли із кулі й поповзли, обвиваючи Мартину руку. Приємна енергія заполоняла її, а дівчина так і стояла, заворожено дивлячись на те, що відбувається…

Золотисті шнурочки миттю поплелися від руки по всьому тілу. Пробіглося дуже приємне трепетне відчуття – немов тисячі сяйливих метеликів пробіглися по тілу. Марта так і вклякла, розглядаючи надзвичайне дійство…

Та це приємне лоскотне відчуття перемішалося з іншим, менш приємним… Її немов пронизало блискавкою, кожна клітина тіла була у напрузі. Пронизав різкий біль десь у зоні лопаток, що змусив Марту ледь не зігнутися. Їй хотілося відсмикнути руку, але вона зрозуміла – не можна…

Біль не припинявся, навпаки, ще більше посилювався. Крім цього спалахували неприємні іскри в голові. Та при цьому всьому її тіло обплітало безліч тонких, мов волосинки, сяйливих стрічок…

Перед очима щось яскраво спалахнуло – видіння… Марта заплющила очі, але воно нікуди не ділося. З’являлося все більше і більше кадрів, що змінювалися один за одним і миготіли перед очима Марти. Найяскравіше запам’яталася чорна знайома постать, що знову змусила дівчину вжахнутися.

Це були передбачення, що спалахнули від великої кількості енергії. Їх було просто море… і це миготіння супроводжувалося мерехтливими смужками, що обплітали Марту, болем в лопатках та в голові. Дуже хотілося відсмикнути руку, щоб усе це припинилося, але Марта розуміла…

Вона розуміла, що не може. Вона не повинна це припиняти.

– Я маю пройти посвячення, – крізь зуби прошипіла вона.

Скоро усе це припиниться…

Та Марта не знала, що зараз діється ззовні. Надворі, поза хатиною бушувала справжня злива… Вітер завивав, дощ періщив, мов навіжений… Здавалося, цей ураган зараз зірве дах будинку. Що ж тоді буде?

***

Рада сиділа за столом і спостерігала за тим, як минало посвячення. Звісно, Марта не знала, що за нею велося відеоспостереження, адже камера була замаскована під хруща, що мирно собі літав у небі…

– Вона досить швидко дісталася хатинки, – коментував Домінік. – Пішла не по стежці, а навскіс…

– Її по-справжньому захопила енергія цього місця, – мовила Мізукі. – Думаю, з неї вийде чудова ясновидиця…

– Побачимо, який їй ще рівень покаже, – Ноель лише стиснув плечима.

– Думаю, буде Високий, – Анна відкинулася на стільчику. – Ви лиш гляньте на її поведінку… Вона відчуває себе там, мов риба у воді.

– Ага, в той час як ти, Анно, була вельми налякана на своєму посвяченні, – кинула шпичку Мізукі.

Анна лиш закотила очі. Далі всі уважно спостерігали. Ось, Марта вийшла на обстеження хатинки. Пані Галина раптом про щось згадала і дістала з сумки книгу.

– Погляньте, – мовила вона, виклавши її наперед, щоб усі бачили.

Запала хвилина мовчання. Усім знадобився час, щоб витріщивши очі, здивовано порозглядати книгу, не вірячи своїм очам…

– Це..? – тільки й прокректав Домінік, вказуючи на книгу. – Де Ви її знайшли?.. Як?..

– Ви не повірите, – зітхнула пані Галина. – Мені її принесла Марта…

– А в неї вона звідки?! – вигукнула Анна.

– Це ж одна із тих книг?.. – запитав тихо Рейн Ріхтер, поки що наймолодший у Раді, що досі нічого не казав. – Аксьоненка Григорія…

– Так, – кивнула Анна. – Та дев’ята, яку роками не могли віднайти. Роками! А тут вона виявляється у нашої юної ясновидиці…

– Вона читала її? – обережно запитав Домінік.

– Сказала, що лише вступ, – відповіла пані Галина, а голова Ради полегшено зітхнув. – Але там було достатньо того, чого вона не мала знати перед посвяченням…

– Ну, це ми вже не виправимо, – зітхнула Мізукі.

– А також там йшлося про один випадок, – продовжила пані Галина, – про який заведено не згадувати.

– Ліона?.. – голос Домініка легко здригнувся.

Пані Галина кивнула, опустивши погляд. Та дехто в Раді, наприклад, Рейн, Анна та Ноель, не зрозуміли, про що велася мова, тож вони лише обмінялися здивованими поглядами.

– Ви перегляньте книгу, – пані Галина передала її Домініку. – Тоді скажете, що з нею робити…

– Знаєте, – голова Ради взяв її до рук, – я зроблю копію. І віддам її Марті. Все ж, вона її звідкись отримала…

– У подруги, – пригадала пані Галина.

– Отож бо. Подруга, мабуть, питатиме за книгу… Тож, я зроблю точну копію і її поставлю в Храм. А цю поверну законній володарці…

– Як знаєте, – пані Галина лиш стиснула плечима.

Від книги усіх відволік голос Анни:

– Гляньте. Найцікавіше починається…

Усі погляди спрямувалися на екран. Марта саме завмерла у дивній позиції, витягнувши одну руку вперед. Її обплітали дивовижні золотисті смужки, що сяяли у напівпітьмі.

– Ех, шкода, що тієї прекрасної кулі не видно, – зітхнула Анна. – Досі пам’ятаю те прекрасне відчуття…

– І те, як крила прорізалися? – скривився Ноель.

– Я намагалася на те не звертати уваги, – пирхнула Анна. – Тим паче, у той момент ще спалахують сотні передбачень… Я досі пам’ятаю те дивовижне явище.

Раптово по залі рознісся гуркіт. Усі ясновидці здригнулися й глянули в бік дверей. Вони були виламані, а в проході стояла…

Чорна постать. На маківці майорів чорнявий хвіст, сама ж дівчина була одягнена в облягаючий чорний костюм, що дозволяв їй вільно рухатися. Незнайомка вже тримала напоготові гострі катани…

Пані Галина підскочила з місця, за нею так само одразу ж зробили Домінік, Ноель та Мізукі. Чорний воїн двома стрибками наблизилася до них, вороже наставляючи зброю.

– Хто Ви? – першим запитав Домінік.

– Мені потрібна Марта Гаврилюк, – низьким голосом мовила незнайомка. – Де вона?

Звичайно ж, ніхто їй не відповів.

***

У полі бушувала злива. Дощ періщив мов із відра, великі й важкі краплі стукали по землі, по твердих колосках, по самотній хатині, що одиноко стояла в полі… Її ледь було видно крізь туман крапель, які сильний вітер здував набік, закручував у візерунки… Ви колись бачили дощову хуртовину?

Вітер був такий сильний… ні, це був справжнісінький ураган! Безпощадний, грізний, він намагався розірвати нещасну хатину на шматки й рознести по всьому світу її уламки. Важкі краплі періщили по даху, неначе намагалися пробити дірку… Загрозливо гриміло й спалахували блискавки.

Марта почула гучний грім. Для неї він пролунав зненацька, адже не знала вона, що надворі така злива… А тоді почулося тихеньке: «Кап… кап… кап…». Схоже, десь протікав дах.

«І як же я буду повертатися назад? – майнуло в голові. – У таку зливу…»

Та зараз Мартине посвячення продовжувалося. Золотисті смужки вже майже повністю обплели її, а біль в лопатках посилювався… Це що, так крила ростуть?! Навіщо вони взагалі…

Марта одним оком кинула погляд у дзеркало, де побачила себе – всю в золотистому сяйві, дещо перелякану і… за її спиною виднілося одне напівпрозоре жовтувате крило, видовженої форми з гострим кінцем. Гаразд, а де ж друге? Ще не виросло?

Як раптом сильний порив вітру зірвав частину даху.

Марта скрикнула – на неї полився холодний дощ… в купі з вітром. Тож вона вмить змерзла до кісток. Що за злива така?!

Дівчина ледь не відірвалася від кулі, але опанувала себе. Знала – не можна. Тому, зціпивши зуби, продовжувала стояти на місці, чекаючи, доки закінчиться це процес…

Ще кілька хвилин – і зірвало вже другу частину даху. Комірчина одразу наповнилася водою… Десь зверху страхітливо звисали ще кілька дощечок, які вітер ще не зірвав. Вони погрозливо гойдалися, здавалось, що от-от зірвуться…

Мокрі пасма волосся прилипали до обличчя й до тіла. Було страх як холодно і незручно… Сильні пориви вітру ледь не здували саму Марту з ніг, але та з усіх сил трималася. Вона відчула, як ноги починають їхати по мокрій підлозі, як коліна слабнуть…

Різкий порив вітру. Марта ледь не впала, але втрималася, ступивши крок назад. Та цього вистачило, щоб рука відірвалася від кулі…

– Ні! – вихопилося в Марти.

Та цей зв’язок не перервався. Від кулі до Марти все ще тягнулася тоненька смужка… Дівчина ступила крок уперед, знову приклавши руку до кулі. Добре, що процес не зупинився. Інакше могло б усе завершитися трагічно…

Вітер надував гострі краплі прямо на лице… Було нестерпно холодно. Але вона чекала… Вона не знала, коли це закінчиться, як вона це переживе, але чекала. Чим закінчиться її терпіння, її чекання – не знала. Треба, щоб це просто закінчилося…

Різкий порив вітру. Обірвалася пошматана мокра дошка. Це було останнє, що бачила Марта – як ця чорна страхітлива дощечка летить прямо на неї…

Удар. Вона упала додолу. Зв’язок обірвався. Куля згасла…