«Час існує для того, щоб все не сталося відразу»

Альберт Ейнштейн

Джесіка тихенько усміхалася, дивлячись на Марту та шок, який вона посіяла між її друзями та пані Галиною. Так, тепер вони точно переконаються у словах Джесіки, що у Марти аж ніяк не може бути Середній рівень!

Та раптом повітря пронизав ясний струмінь світла, що був націлений прямо на Джесіку. Та ледь устигла ухилитися, щоб він її не задів. Так, у Марти був зовсім не Середній рівень… і це не мало давати причин сміху саме для Джесіки! Саме зараз вона зрозуміла, що нема чого радіти, що у неї справді був Найвищий рівень ясновидиці, адже Марта – її суперниця!

Це виглядало неймовірно. Марта зависла в повітрі на своїх могутніх крилах, нагадуючи фенікса. Її очі сяяли, а довкола утворився якийсь сильний вихор, розвіваючи довге волосся, що лиш додавало епічності до цієї картини. Лілі дивилася на свою подругу і їй здавалося, що… що вона була не при свідомості.

Так, вона зовсім не контролювала свої рухи! Було таке враження, ніби хтось заполонив її свідомістю. І це справді лякало. А найбільше тут боятися треба було Джесіці!

Марта атакувала блискавично. Джесіка ледь встигала телепортуватися з місця на місце, але й дівчина не відставала. Зрозумівши, що шанси у неї малі, а тим паче, що за Джесікою от-от можуть прибути правоохоронці з ЦДГМ, жінка зникла з місця і… не з’явилася.

– Вона зникла? – у цілковитій тиші запитала Лора.

– Мабуть, телепортувалася кудись… – буркнув Макс, підходячи ближче.

Пані Галина втримала чорного воїна, аби та ще кудись не зникла. Марта ще якусь хвилину трималася в повітрі, тоді її очі згасли, крила зникли і вона гепнулася додолу.

– Марто! – вигукнули одночасно Ратмир, Лілі та Макс і побігли до неї.

Лілі прибігла першою, майже одразу за нею Ратмир, що легенько припідняв її й поклав на коліна. Марта слабко відкрила очі.

– Ох, добре, що при свідомості, – пробурмотіла Лілі й дбайливо запитала: – Ти як?

– Я… – дівчина подала тихий голос і слабко набрала в груди повітря. – Я хочу…

Запала тиша. Макс обережно присів поряд. Друзі терпеливо очікували закінчення речення. Схоже, що Марта була дуже втомлена, якщо їй так важко давалося говорити.

– Хочу яблук, – закінчила Марта й безсило закрила очі.

Лілі очманіло глянула на друзів й усміхнулася:

– Завжди їсти вона хоче.

***

За вікном вставало сонце, коли Марта прокинулася. Було досить рано, але вона вже виспалася. Сівши на своєму ліжку, вона почала думати, чи бувало не приснилося їй те все… Ні, вона аж ніяк не хотіла, щоб це був сон! Інакше скоро б усе могло повторитися.

Руки-ноги були цілі, жодної подряпинки. Самопочуття прекрасне. Отже, сон? Марта глянула на телефон – п’ята ранку, субота. Чудово… отже, все ж таки, це був не сон. Марта полегшено зітхнула і впала назад у ліжко.

На комодику поряд стояла миска з яблуками. Великі, зелено-червоні… у Марти одразу ж пробудився апетити і вона взяла одне, намагаючись не будити подруг.

«Ти сказала, що хочеш яблук, перед тим, як знепритомніла, – йшлося у записці, що лежала поруч з мискою. – Тому ось ».

І це ще одне підтвердження тому, що це був не сон. Марта не пам’ятала, коли саме вона знепритомніла, але судячи з того, що вона у своїй кімнаті в гуртожитку, поруч мирно сплять Лора й Лілі, можна сказати, що все обійшлося добре. Навіть дуже… цікаво, а подряпини Макс залікував?

Марта намагалася їсти яблуко якомога тихіше, але хрускіт соковитого фрукта все ж розбудив Лору – вона сонно порушилася в ліжку і перевернулася. Марта вирішила не тривожити сусідок і вийшла на кухню. Але одного яблука виявилося замало, тому вона повернулася, щоб взяти ще одне.

Вікна з кухні саме виходили на пусту ділянку, окраїну. Тут де-не-де погойдувалися дерева, але переважно була галявина, молода травичка, а далі – поле… І саме з цього боку був схід, тому кухня була залита чудовими променями раннього сонця.

Марта зачарована дивилася на сяйво сонця і думала про свій дар – світло. Воно так схоже на це космічне світило… Таке ж незбагненне, єдине і далеке. Майже неконтрольоване.

– І що ж сталося тоді? – замислено пробурмотіла Марта. – Що з Джесікою, як нам вдалося викрутитися… і що з чорним воїном?

Позаду почулися сонні кроки.

– Ну ти й рання пташка, – позаду пролунав голос Ратмира.

Марта не обернулася, все ще дивлячись на сонце.

– Взагалі, я не часто так рано встаю, – мовила вона. – Навіть дуже рідко. Просто сьогодні відчуваю себе на диво… бадьорою і повною сил.

– Після того, що сталося… – пробурмотів хлопець, підходячи. – Ти не пам’ятаєш?

Марта заперечливо похитала головою, опустивши очі.

– З того моменту, як вона не мене перекинула дерево, – додала вона. – У голові туман… так що ж сталося?

– Ну… ти… гм. Загалом, твої крила дещо змінили форму, а очі запалали вогнем. І ти пуляла в Джесіку такими променями…

Марта спантеличено глянула на Ратмира.

– Знаєш, зараз не до жартів, – мовила врешті вона.

– Так я й не жартую. Хочеш, у когось іншого поцікався…

Запала тиша. Марта знову відвела погляд у вікно, а Ратмир додав:

– Так це правда, що в тебе Найвищий рівень?

Марту ледь не пересмикнуло і вона насторожено обернулася до нього:

– Дивне питання… – пробурмотіла вона. – Я думала, тільки Джесіка може таке говорити…

– Після того, що трапилося, я не міг не спитати, – Ратмир усміхнувся.

– Думаю, з цим питанням краще розбиратися разом з пані Галиною, – Марта зітхнула. – А зараз… чому б не з’їсти ще одного яблучка?

– Не забагато тобі – третє вже їси?

– Вітаміни, – Марта усміхнулася.

***

– Отже, що ми маємо, – як висновок промовила пані Галина. – У тебе зазвичай Середній рівень, але насправді ж – Найвищий. Джесіка з якогось дива про це знала і була впевненою у своїх словах. До того ж, здаватися вона не збирається, і хоче знищити усіх ясновидців, у першу чергу тебе. Тому ми чекатимемо на те, що ж буде далі…

Уже як дві години Марта сиділа в кабінеті пані Галини, наче на прийомі в лікаря. Сюди ще й прибув Домінік Бенуа, голова Ради ясновидців, щоб допомогти розібратися й самому бути в курсі справи.

Прийшли до висновку, що у Марти все ж таки Найвищий рівень яснобачення, що спочатку дівчина не хотіла сприймати, та врешті, змирилася. Але до цього треба буде ще звикнути. По ідеї, він і мав бути в неї Найвищим, та за якихось обставин дар проявлявся лиш на рівні Середнього. Можливо, цьому причиною був розрив посвячення…

Наступною проблемою обговорення стала Джесіка. У палких перемовинах між Домініком, пані Галиною та Мартою вони всі разом намагалися розібратися, що ж у тієї жінки в голові. Чи не таргани, бува?

Та ні, все зводилося до того, що Джесіка не божевільна (а Марта вже сподівалася) і справді має якісь мотиви, які наразі ще повністю не розкрилися. Але що ж ми маємо?

По-перше, Джесіка чомусь тримає зло на ясновидців і всім серцем їх ненавидить. Чому – залишалося загадкою. Та поміж усіх вона найбільше виділяє Марту. Домінік пригадав, що ясновидець Найвищого рівня є своєрідним «оберегом» для інших, що оберігає їх від умисної смерті. Тому Джесіка ніяк не може зашкодити ясновидцям, доки не позбудеться Марти. Та здавалося, це ще не все, адже вона постійно торочила щось про те, що Марта наче зіпсувала їй життя. Що через неї Джесіці довелося витерпіти чимало страждань і… і ще багато чого вона говорила, проте це все здавалося абсолютними нісенітницями тоді. А тепер?

А тепер Марта жалкувала, що не взяла усі її слова до уваги й не запам’ятала. Можливо, тепер вони б мали якусь зачіпку…

– Пропонуєш бездіяльність? – Домінік вигнув брову. – Чи не буде це… надто небезпечно?

– Якщо будемо пильними й обачними – то ні. Нам потрібно буде ретельно слідкувати в першу чергу за Мартою, адже саме її на меті має Джесіка.

– Але й надмірною обережністю її обставляти не треба. Тобто, обійдемося без охорони. Вона ж підліток, має право на особисте життя і все таке…

Пані Галина усміхнулася.

– Гаразд, але ти, – вона звернулася до Марти. – Маєш не втрачати пильності. Як помічатимеш негаразди або ж снитимуться погані сни – одразу мені повідомлятимеш, добре?

– Так, добре, – Марта кивнула.

На цьому вирішили закінчити. Від напруження розболілася голова, а Марта розуміла, що зараз їй це все доведеться переповідати друзям… Вони теж очікували пояснень.

– Це ніяк вам не здається… дивним? – після розповіді Марти запитав Левик.

Друзі зміряли його поглядом.

– А ти як думаєш? – пирхнула Лілі. – Звичайно ж, навіть після навчання в цьому Коледжі, це дивно, дуже дивно!

– Просто це все важко сприймається, – Лора зітхнула й відкинулася на спинку крісла. – У Марти – Найвищий рівень, але він Середній. Через це і ще з казна-якої причини її ненавидить Джесіка і намагається знищити.

– А вам не здалося цікавим те, що Джесіка знала про рівень Марти? – запитав Макс. – Єдина. І якщо ви ще пригадуєте, вона казала, що знала це ще навіть до народження Марти…

– І як таке можливо?! – Левик розвів руками.

– Та й справді, – погодилася Марта. – Вона ж не ясновидиця… і її ОЗ навряд чи дозволяє телепортуватись у майбутнє.

– А було б цікаво, – Лілі усміхнулася.

– Можливо, ми чогось і не знаємо про Джесіку, – припустив Ратмир. – І скоріше за все, так і є. Адже тут надто багато невідомого, щоб робити якісь висновки.

– Твоя правда, –Макс погодився. – Вона нам не розкрила усі карти, тому можна сказати, що ми її не знаємо до кінця. Щось є таке, що змушує її йти на ці вчинки. По-іншому ніяк.

Це був єдиний нормальний висновок і підсумок того, що сталося. Більш чогось логічнішого Марта сказати не могла…

***

За вікном цвіли дерева – місяць квітень. Ще трохи – і закінчиться навчальний рік… уже з’являлося приємне тепло, що не могло не радувати. Та в середині цього прекрасного цвітучого місяця другокурсників вирішили ошелешити просто приголомшливою новиною.

– Максе, чого ти нам нічого не казав?! – Лілі накинулася на свого брата, скорчивши ображену міну.

– А я й не мав вам нічого казати, – хлопець невинно засміявся. – Минулого року мені ніхто не казав, та й взагалі, вам заборонено розповідати щось про це так само, як і першокурсникам про ОЗ.

Сьогодні усіх другокурсників на першому уроці зібрали по групам і викладачі повідомили їм дещо. У Мартиному випадку, пані Аліса попросила усіх зробити тишу, даючи зрозуміти, що вона хоче повідомити щось серйозне.

– У травні у вас відбудуться підсумкові екзамени, – такими були її слова. – До нас приїдуть роботодавці, яким потрібні молоді обдаровані. По результатам екзаменів, а також, враховуючи ваші здібності, вони виберуть тих, хто їм потрібен. Тоді ви відправитеся на практику…

Таке повідомлення здійняло бурю емоцій. У травні! Це ж зовсім скоро! І коли вони збиралися ще це повідомити? Може, у переддень екзамену? Чи о п’ятій ранку того дня? Принаймні, такі припущення робив Левик…

Та схоже, це було запланованим – повідомити студентів ось так зненацька. Спеціально, щоб вони не надавали тим екзаменам якогось важливого значення, надмірно готуючись до них… Але як тут діяти? Приїдуть зовсім незнайомі люди, роботодавці, завдяки яким ти зможеш отримати гарну роботу…!

– Максе, а ти цього року вже був десь на практиці? – поцікавився Ратмир.

– Так, у лікарні, – кивнув хлопець. – Там моя здібність якраз пригодиться.

– Ти у майбутньому будеш лікарем? – Лора вигнула брову.

– Не знаю, – Макс стиснув плечима. – Як піде…

А тепер варто було замислитися – а ким же ти хочеш бути? Особливо, зі своєю ОЗ. Пані Аліса щось ще казала про спеціальності, листівки з якими їм роздадуть незабаром… цікаво, що ж там буде. Взагалі, Марта не особливо цікавилася, ким далі працюють обдаровані, завершивши Університет. Знала лиш про дослідників, типу як Григорій Аксьоненко… або ж вчитель у Коледжі чи Університеті.

До речі, нещодавно Марта зустріла Павлика. Вона саме разом з друзями поверталася додому після пар, коли раптом він їх наздогнав.

– О, привіт, – здивовано промовила дівчина, коли він поздоровався. – Як твої справи?

– У мене чудово, а ось як у вас?

Марта відвела очі, усміхнувшись, а Лора нервово засміялася.

– Дай-но вгадаю, знову кудись встряли? – Павлик широко усміхнувся.

– В яблучко, – кивнула Лора.

– Якщо чесно, я не думав, що вгадаю…

Лора коротко переповіла йому історію, а Марта тим часом подумала, що їй знову хочеться яблук. І навіщо Лора про них згадала?

– А як у тебе там справи з ОЗ? – поцікавилася Марта.

– Тут якраз добре! – на вустах у хлопця випливла широка усмішка. – Відкрилася оце тиждень тому…

– І що ж у тебе за здібність? – запитала Лора.

– Псаммокінез, або ж, якщо простими словами, я вмію керувати піском. Ми з хлопцями минулих вихідних поїхали на озеро, а там у мене якраз і сталося оте… як ти там казала, хвиля? Так ось, я почав керувати піском…

– А ти дізнався, чого ж у тебе ОЗ не проявлялася раніше? – мовила Марта, на що Павлик лиш похитав головою:

– На жаль, ні. Досі намагаюся розібратися, але… ні, не знаю. Та мені більший акцент треба зробити на те, щоб зараз розвинути свою здібність, аби не відставати від однолітків. Добре, що взагалі проявилася, а то я вже боявся, що доведеться на другий рік на першому курсі залишатися…

Такі ось були справи. Зараз Марті треба було найбільше зосередитися на майбутніх екзаменах… а що на них взагалі буде? Як до них готуватися?..

Принаймні, зараз Джесіка навряд чи могла б нападати якось на Марту. Чорного воїна заарештовано органами ЦДГМ, а сама Джесіка не наважиться атакувати. Тому, на даний час про неї можна було забути…

Але ж усі прекрасно розуміли, що цим проблеми не закінчилися. Треба бути пильним, незалежно від обставин…