«Немає більш дурної помилки, ніж перестрибнути прірву в два стрибки».

Девід Ллойд Джордж

Сьогодні Марта прокинулася пізніше. Пані Галина відмінила заняття з яснобачення, адже в неї були якісь невідкладні справи, тож Марта змогла собі дозволити поспати трохи довше…

На підвіконні легенько похитувався органікс і мугикав якусь пісеньку (так, він таке вміє!). На той час, доки Марта була в Лондоні, Зубастиком опікувалася професорка Юлія, але тепер рослинка повернулася до законної господарки. Марта ставилася до органікса дуже дбайливо, через що той мав справді щасливе життя. Зубастик був хорошим і зовсім не злим, як ті, що виростають в дикій природі. Звичайно ж, адже тим доводиться виживати…

Органіксу почала підмугикувати Лілі. В унісон їм дзижчала якась муха. Марта слухала цю «симфонію» і думала, що професорові Жорі це неодмінно б сподобалося. До речі… треба буде дописати есе з мистецтва, бо в понеділок – останній день здачі. А незадовільну оцінку з мистецтва Марта мати не бажала…

Есе дописати Марта не встигла – треба було бігти на тренування. Тож, вона разом з Лілі помчали в ліс, де на них чекатиме Сем. До речі, незабаром відбудеться Друга Гра, а саме, двадцять дев’ятого січня, що вже й не так далеко. Скоро Сем має визначитися, хто братиме участь у ній.

– Сподіваюся, на цей раз я опинюся в команді, – з надією казала Лілі.

– Ха-ха, сподівайся, – Макс не уникав можливості пожартувати над сестрою.

– А ти не смійся, – дівчина надула губки. – Я, до речі, останнім часом успіхи в опануванні своєї ОЗ роблю. Мене навіть пані Аліса хвалила…

– Оце досягнення, – пирхнув Левик.

– Знав би, яке, якби вона в тебе профіль вела.

Вони вп’ятьох – Марта, Лілі, Левик, Макс і Ратмир – усі разом дісталися місця тренування. Уся команда вже давно була на місці, тож Сем попросив друзів поспішити. Так, схоже, вони трохи забарилися…

Тренування було, як і завжди: розминка, силові вправи, застосування ОЗ, орієнтування в лісі… Марті, до речі, останнє найбільше подобалося. Це було чимось близьке до лісознавства. Вона чудово орієнтувалася по карті, вміла її складати й фіксувати координати. Сем сказав, що можливо цього разу обере її в групу, яка буде йти в розвідку. Це вельми тішило Марту.

Незабаром тренування завершилося і всі дружно поверталися до гуртожитку. Лілі попросила заскочити на хвилинку в Коледж, бо вона щось обіцяла пані Алісі. Макс з сумом розглянув стіни Коледжу – він тут уже бував рідше.

– Навіть не думав, що колись сумуватиму за цим місцем, – мовив задумливо він, викликавши косі погляди у друзів. – Тут усе почалося…

Він учився тепер в Університеті, це фактично те саме, лиш навчання проходить в іншій частині будівлі. Там вчаться з третього по сьомий курс… Мабуть, щоб першачкам не заважати, чи що. А може, там щось відрізняється…

– А у всіх лекції спеціалізації веде пані Аліса? – поцікавилася Марта.

– Здається так, – Ратмир здригнув плечима й усміхнувся.

– А… вас ніколи не цікавило, як вона проводить стільки уроків одночасно? – Марта замислено потерла підборіддя. – Це ж усього сім курсів, по три групи…

– Цікавило, – Макс усміхнувся. – І я дізнався.

– Не тягни, якщо знаєш, – гарячково мовив Левик.

– Вона вміє бувати в кількох місцях одночасно, – сказав Макс. – Щось типу клонів… Хоча, не зовсім, адже вона знає все, що відбувалося в тому місці, де побував так званий клон. Можна сказати, голова одна, а тіл багато.

– Тобто вона може спокійно сидіти в кабінеті, пити каву й проводити ще кілька уроків? – брови в Марти здивовано підскочили догори.

– Так, лише вона не може спокійно сидіти, – пирснув Макс. – Що-що, а це точно для неї не притаманне…

– І вона все може тримати в одній голові… – Левик вражено похитав головою. – Та ні, це просто жах якийсь.

Лілі не верталася. А вона, саме, до пані Аліси пішла. Почулася хода в коридорі.

– О, може це нарешті вона, – зітхнув Макс.

Та це була аж ніяк не його сестра. В коридорі показалася… сама пані Аліса. «Про вовка промовка», – прошипів Ратмир. І схоже, вона прямувала саме в їхньому напрямку.

– Доброго дня, – привіталися всі дружно, а потім Левик ще й додав: – Там якраз Лілі до Вас пішла…

– Я знаю, – пані Аліса всміхнулася. Схоже, вона була в гарному гуморі, що вкрай незвично. – Бачу, ви якраз з тренування?

Це було не важко здогадатися по мокрим чубам хлопців.

– До речі про це… Марто, ми з пані Галиною нещодавно дещо обговорювали, і я думаю, ти здогадуєшся, що. Ти розумієш усю небезпеку того, що відбувається, тож ми вирішили, що тобі краще не брати участі у Другій Грі.

– Що? – Марта остовпіла,

– Я якраз ішла поговорити про це з вашим командиром. Ця невідома нам особа, що намагається зашкодити тобі, може причинити й шкоду іншим.

– Пані Алісо, але я…

– Марто, це не обговорюватиметься. Ти не будеш брати участі у Другій Грі. І я знайду спосіб вмовити вашого командира, щоб він не обирав тебе.

Марта похнюпила голову. У душі вирували емоції… Та вона не могла виговорити все пані Алісі. Знала, що це й так буде безглуздо. Якщо пані Аліса вирішила – то вона так і зробить, сперечатися немає сенсу.

Викладачка вже збиралася йти, але потім додала:

– До того ж, ти пам’ятаєш, що було минулого року. Не хочеш, щоб це повторювалося?

– Ні.

Було жахливо образливо, але так треба було. Можливо, воно й на краще… Минулого року була схожа ситуація, коли на Марту полював незнайомець у каптурі, а в результаті потерпали зовсім невинні люди. Зовсім не хотілося, щоб знову таке повторювалося…

Незабаром повернулася Лілі й застала зовсім понуру компанію.

– Що сталося? – стривожено запитала вона.

– Марті заборонили брати участь у Другій Грі, – відповів їй Макс і сумно зітхнув. – А я вже думав, що нам цього разу точно світитиме перемога…

– Світить і зараз, – Марта змусила себе усміхнутися. – У команді достатньо чудових гравців, тож ви й без мене чудово впораєтеся. До того ж, хто знає… Минулого разу чорний воїн явилася саме на гру.

– Це через неї? – спохмурніла Лілі.

– А чому ж іще? – Марта зневажливо пирхнула. – Вона може нести небезпеку не лише для мене, а й для інших гравців. Все гаразд, я розумію… думаю, з їхнього боку це розумно – саме так вчинити.

– А залишити тебе одну без захисту також розумно? – пробурмотів Ратмир.

– Чого ж без захисту? В Коледжі ще купа людей, які не братимуть участі в Грі… Усе гаразд, не переймайтеся. Головне – постарайтеся добре і принесіть нам перемогу.

Хоч Марта й запевняла друзів, що все гаразд, та в душі все ще не могла змиритися. Було образливо… Вона ж дуже хотіла взяти участь ще й у Другій Грі.

«Можливо, тепер у Лілі більше шансів опинитися в команді, – утішала себе Марта. – Виходить, таким чином я їй трішечки допоможу…»

***

– Дженні, плани змінюються.

Вона сиділа у просторій кімнаті, яку заливало бліде світло крізь високі вікна. Русе пряме волосся, що мало мідний відтінок, було розпущеним і хвилями спадало по її оголених плечах. Джессі була одягнена в легку сукню з відкритим верхом, що дозволяло їй тепле приміщення.

– Боюся, ти не зможеш повністю сама справитися, – знову мовила вона в трубку.

– Але чому? – пролунав голос по той бік зв’язку.

– Подумай, скільки разів ти вже на неї нападала? І скільки разів потерпіла невдачу?.. Повір, краще тобі дослухатися до моїх слів. Якщо ми разом докладемо зусиль, то досягнемо нарешті бажаного результату.

– Гаразд. То що мені робити?

– Нещодавно мені запропонували вельми вигідну пропозицію по бізнесу… Пам’ятаєш ту високу стару башту, неподалік нашого будинку?

– Так.

– Вона має опинитися там. Оскільки я ще зайнята роботою, та й хвіст на мені сидить, ніяк не відчепляться… то я прибуду туди пізніше. Тоді разом розберемося. А тим часом ти за нею наглянеш.

– Мені вистачить сили, щоб не випустити її?

– Вистачить. Якщо не будеш сумніватися. І пам’ятай – відтепер ти не маєш знати слова «невдача»…

– Добре. Незабаром вона буде там.

– Чекаю твого повідомлення.

***

Плани абсолютно змінилися. Назовсім. Марта тепер не ходила на тренування, Сем попросив її сильно не напружуватися. Та й навіщо, вона все одно ж не братиме участі в Другій Грі!..

А Лора все намагалася заспокоїти Марту. Як думаєте, чим? Навчанням.

– Ти б краще книжку «Світло» почитала, – незадоволено фиркала дівчина. – Я тобі її нащо дала? Просто подивитися?

– Пізніше… і так голова від роздумів гуде.

– І про що ж ти таке думаєш?

Марта не відповіла. І правда ж, про що вона таке думає? Запитання прямо в точку.

– А про що ж може думати дівчина, яку намагаються прибити на кожному кроці? – обурилася Марта. – Певно, про те, якого кольору посадити тюльпани.

– Не сміши мене, – Лора вхопилася за живіт, заливаючись сміхом. – Все переймаєшся чорним воїном?

– Ні, що ти! – саркастично вигукнула Марта і підскочила з ліжка. – Я ж абсолютно спокійна! На мені навіть не видно ні краплі хвилювання!

– Угу, – буркнула Христя, що сиділа в себе на ліжку й читала якусь книжку. – Прямо таки Міс Беземоційність.

– Крім того, – Марта врешті посерйознішала, – мене досі переймають події минулого року.

– Ти про Джесіку?

– А щось іще було? Звісно ж про неї… мене цікавить, де тепер вона? Чи несе вона якусь відповідальність за замах на життя учнів?

– Мене також цікавило це питання, – відповіла Лора. – І якби тебе теж цікавило, ти знайшла би в Інтернеті багато чого цікавого…

– Може, будеш люб’язною і побудеш у мене замість Інтернету? Розповіси?

– Звісно ж, на те я тобі й подруга… Гаразд, слухай. Ця справа розглядалася правоохоронними органами, але як тобі відомо, Джесіка зникла у невідомому напрямку. Все що знають – вона виїхала з України. Але куди поділася – не відомо… Та це й не дивно, з її то ОЗ! Її розшукують агенти ЦДГМ по всьому світу, та ніяк упіймати не можуть, надто вдало Джесіка навчилася використовувати телепорт. Здається, це все…

– І що, ніякої більше інформації?! Тобто, вона спокійно розгулює собі на волі…

– Виходить, що так.

Марта замислилася. А що, як Джесіка й цей чорний воїн якось пов’язані? Адже навряд чи вона здалася б так легко… Все ж, чомусь вона так прагнула знищити Марту. Можливо, вона й досі переслідує цю мету?

Марта струсонула головою. Може, це всього лиш дурні вигадки її фантазії… Та хто зна, як є насправді.

– Боже, за що ж мені ці проблеми? – важко зітхнула Марта й гепнулася на ліжко.

Лора співчутливо глянула на подругу й також зітхнула. Заодно, чи що? А може, їй також важко мати подругу з такими проблемами…

– Може, прогуляємося? – врешті запропонувала Лора. – Провітримо мозок, так би мовити.

Марта не могла не відмовитися від такої заманливої пропозиції.

На дворі зими як не було, так і не настало. Ясно світило сонце, а на мінусову температуру взагалі ні натяку. І саме тому Лора була впевнена, що в березні піде сніг.

– Я навіть без твого яснобачення зможу це передбачити, – говорила вона.

Та все ж, іще тепло не було. Таке щось – ні риба ні м’ясо. Сонце оманливо світить, але вітер прохолодний. Таке й зимою не назвеш, але ж і не тепло, як навесні, щоб зовсім одягати легкий одяг. І так образливо – сонце світить, а ти закутався в пуховик, обмотався шарфом і натягнув шапку. Як не як, було прохолодно.

Лора з Мартою прогулювалися алейкою, що була неподалік гуртожитку, і «провітрювати мозок». Такий відпочинок ніколи не завадить… до того ж, Марта пам’ятала свій гіркий досвід надто наполегливого навчання без краплі відпочинку.

Неподалік на лавці сидів хлопець, читаючи книгу. Марта ще здалеку впізнала, що то підручник зі спеціалізації для першого курсу.

– Слухай, а це не той самий, що був тоді на терасі, – Лора гарячково зажестикулювала, пригадуючи. – Ну, коли на тебе знову напала…

– Так, може й він, – Марта придивилася.

– Навчається… – Лора зітхнула.

– Він тоді казав, що в нього проблеми з навчанням. У нього не проявилася ОЗ.

– Таке можливо? – Лора вигнула брову. – І тепер, бачу, він вирішив зайняти весь свій вільний час навчанням…

Не встигла Марта ще щось додати, як Лора впевненим кроком рушила до нього. Павлик нічого не підозрював, повністю занурившись у параграфи зі спеціалізації. Несподівано Лора обережно висмикнула книгу в нього з рук і підняла вверх.

– Ти не в курсі, що вихідні для того, щоб відпочивати?

Павлик вирячив на неї свої сірі перелякані очі, не розуміючи, що відбувається. Підбігла Марта.

– Лоро, ну от що ти робиш?! – обурливо вигукнула вона.

Несподівано Павлик і Лора розсміялися. Дівчина повернула йому книгу, Марта лиш застигла в положенні, закривши долонею обличчя.

– Привіт, – мовив Павлик, відсміявшись. – Як у вас справи?

– У мене не дуже, але краще розповідай, що в тебе? – Марта одразу задала своє запитання. – Що в тебе з ОЗ?

– Усе так само, – Павлик лиш зітхнув. – Але я намагаюся щось зробити…

– Взагалі, це дивно, – Лора сіла на лавку й сперла голову об руку. – Хіба бувало ще колись таке, щоб не проявилася ОЗ?

– Може, вона проявилася, але ти не помітив?

– Ні-ні, він би точно помітив, – Лора похитала головою. – Коли у нас проявляється здібність, то виникає така-собі «хвиля», сплеск енергії. Ми у цей час не можемо контролювати ОЗ і вона виявляється… у край дивних наслідках.

– Пам’ятаю, щось таке було… – зітхнула Марта. – У мене тоді всі рослини в будинку розцвіли, на снігу виросли піони і розцвіло дерево.

– Нічого собі «сплеск», – посміявся Павлик. – У тебе здібність з рослинами пов’язана?

– Так, хлорокінез.

– Але ж не тільки. Чогось не сказала тоді, що ти ясновидиця.

Марта здивовано глянула на нього, а тоді відвела погляд.

– Ну, я не вважаю це такою аж потрібною інформацією… – пробурмотіла вона.

– Пф… Ти хоч знаєш, як я перелякався, коли в тебе крила за спиною з’явилися? Могла й попередити… До того ж іще та дівчина-ніндзя. Хто вона така?

– Чергова маніячка, що полює на Марту, – втрутилася Лора.

– Чергова? – Павлик вигнув брову й покивав головою. – Чого ж я не здивований…

– Тобто? – не зрозуміла Марта.

– Від свого батька я чув, що ясновидці мають надто багато уваги… Надто багато, розумієш? Ними зацікавлені не лише доброзичливі люди, а й ті, кому вони… муляють очі.

– Зачекай, ти сказав «від батька»? – перебила Лора. – Він у тебе також обдарований?

– Та-ак, – протягнув Павлик і глипнув на Марту.

– Пробач, я ж вас не представила одне одному, – одразу ж підхопилася та. – Лоро, Павлик – син директора нашого Коледжу…

– Й Університету, – додав той.

– Так, – Марта кивнула. – А це, я думаю, зрозуміло, моя подруга Лора.

– Приємно познайомитися, – буркнула вона, змірявши його довгим поглядом. – Тепер можна було б і продовжити… Кому там ясновидиці муляють очі?

– А я знаю? – Павлик здивовано глянув на дівчат. – Мабуть, тим, хто не задоволений, що сім людей на планеті володіють такою силою…

– Яка, на жаль, приносить більше неприємностей, ніж користі, – пирхнула Марта.

– Особливо для тих, хто не хоче вчитися нею користуватися, – додала Лора, обдарувавши Марту косим поглядом. – Павлику, а тобі відомо щось про одну особу… він займався дослідженням обдарованих, Аксьоненко Григорій.

– Чув про нього.

З того часу, як Марта повернулася з посвячення і розповіла Лорі про те, що в Храмі зберігається багато книг цього Григорія Дмитровича, дівчина ще більше зацікавилася минулим свого прадіда. Марта розповіла подрузі усе, що знала про нього, та Лорі, видно, було цього замало.

– Це ж дослідник, що написав дев’ять легендарних книг, присвячених окремому класу ОЗ? – пригадав Павлик. – Так, мені щось доводилося чути про нього.

– Він написав ще дуже багато книг, крім цих, – додала Лора. – Але як виявилося, не всі його праці відомі… Давай я тобі швидше поясню: він мій прадідусь і нещодавно, на початку навчального року, моя бабуся знайшла одну з його книг. Дев’яту з того циклу.

– Вона у вас? – здивовано вилупив очі Павлик. – Її ж, мабуть, треба комусь…

– За це не переймайся, з цим уже все вирішено, – мовила Марта. – Лора вела мову про те, що якщо він приховав цю книгу, то мабуть, вона є не одна, так? – Марта запитально глянула на подругу.

– Угу, – кивнула та. – Я думаю, на те були причини… Розумієте, я майже нічого про нього не знаю, тож мені хотілося б більше дізнатися про свого прадіда. Про його життя, праці…

– Розумію, – зітхнув Павлик. – Кажуть, що його книги – найдокладніші по обдарованих… Там є абсолютно все.

– Можливо, не всі його книги знайдені, – додала Лора. – І ми ще досі не знаємо усіх таємниць…

– Їх надто багато, щоб знати усі, – Марта всміхнулася. – Але то вже наша людська натура – прагнення розгадати все. Але твоя правда, світ багато що від нас приховує, а деякі з цих таємниць, мабуть, зміг розкрити твій прадід. І можливо, деякі зі своїх книг він усе ж таки приховав…

– Але чому? – не зрозумів Павлик.

– А хто його зна. Може, просто не хотів, щоб усі дізнавалися. Або ж дізнався щось насправді вражаюче чи… жахаюче.

– Думаєш? – Лора здивовано глянула на подругу. – Звісно, я припускала щось подібне… Але я не знаю, чи може таке бути насправді. Іноді мені здається, що це лише вигадки моєї фантазії.

– Телекінез вважали також вигадками фантазії, – Марта засміялася. – Але тепер ти сама маєш одного знайомого телекінетика.

– І не лише, – пирснула Лора. – Ціла школа таких же…

– І я один нормальний, – вставив Павлик і вони дружно зареготали.

Та цей веселий сміх перервав голосний шурхіт прямо позаду. Зовсім близько. Марта здригнулася й оглянулася. Та побачити встигла лише високу чорну постать, після чого відчула сильний удар чимось важким по голові.

«Вона… – лиш встигла подумати Марта, – Це кінець?..»

Перед очима потемніло, в голові загуділо, вона втратила свідомість.

Але кінець так просто бути не може…