«Якщо ти відчуваєш, що здаєшся, згадай, заради чого ти тримався до цього».

Джаред Лето

– Здивована мене ще й тут побачити? – солоденьким голосом промовила Джесіка.

– Знаєте, дуже здивована, – Марта повільно видихнула. – Як Ви..?

– А це поки що мій малий секретик, – Джесіка приклала пальця до вуст. – Я маю завершити свою справу…

Марта все обдумувала, як їй утекти. Джесіка повністю затулила прохід, а вікон у цій кімнаті, звісно ж, не було. Може, у Раді хтось є, тож варто покликати на допомогу?

Але кликати не довелося.

– Що тут відбувається? – пролунав голос Анни, яку Марта все ще не могла побачити. – О, Господи. Мені не ввижається?

Джесіка налякано озирнулася. Анна Вілсон дивилася на неї вилупленими очима і думала: попросили автограф чи викликати поліцію ЦДГМ? Та Джесіка чекати не стала – вона миттю зникла на місці, неначе її тут і не було…

– Оце так, – видихнула Анна.

– Привіт, – мовила Марта англійською і вийшла з кімнати. – Не допоможеш мені зв’язатися з пані Галиною та якось дістатися дому?

– А в мене є вибір? – Анна всміхнулася. – Бачу, ви встряли в якусь гарну пригоду… Щось цікавіше, ніж Ноель з магазином. Розповісте?

– А в нас є вибір? – продублювала Марта, засміявшись.

***

Прилетіли вони в неділю ранком. Були дуже виснажені, тож одразу попадали у ліжка. Пані Галина дозволила їм пропустити понеділок як компенсацію за один вихідний. Але при цьому попросила їх розповісти усе в найдрібніших деталях.

– Ми так хвилювалися, коли не виявили вас ніде… – говорила Лілі напівсонним Марті та Лорі. – А потім ви раптом прийшли ось це зранку, наче десь загуляли… Пані Галина нам потім усе розповіла. Але дуже коротко, тож ми чекатимемо від вас деталей…

– Чекайте, але дайте нам поспати, – пробурмотіла Лора.

Врешті, дівчатам дали спокій, залишивши одних у кімнаті. Навіть Мішель та Христя кудись ділися…

Прокинулися вже ввечері. У Марти страшенно гуділа голова, було таке враження, ніби вона щойно прокинулася від якогось трансу. Та енергії було багато. Разом з Лорою вона розповіла про те, що сталося, з моменту прогулянки.

– Що то за хлопець, Павлик? – перебила Лілі.

– Першокурсник, – зітхнула Лора. – Син директора, здається…

– Серйозно? Містера Панди? – Лілі округлила очі. – А познайомите нас колись?

– Колись… Можливо, буде нагода. Та боюся, він не захоче з нами спілкуватися після всього, що відбулося.

– Та ми ще обіцяли йому все роз’яснити, – нагадала Марта.

– Можна буде завтра зустрітися, – запропонувала Лора. – Він також не піде на навчання, скоріше за все…

Вирішено. Загалом, друзі вирішили відвести тему розмови і якось розвеселитися. Інколи треба розслабитися… і ні, ніхто не мав на увазі гучну гулянку. Лора запропонувала заварити всім чаю і гуртом подивитися фільм. Ніхто не був проти. Усі вмістилися у вітальні, де був телевізор, хтось узяв ковдру, збираючись, схоже, подрімати під фільм. Всі десятеро, що тут жили, дружно вмостилися на кріслах, хтось ка м’якому коврику, увімкнувши телевізор.

Марта зрозуміла, що ніколи ось так не дивилася щось з друзями… Принаймні, до вступу в Коледж, у неї й друзів таких і не було. А тепер – цілий гурт товаришів. Ось, що значить життя в гуртожитку… Чесно кажучи, їй ще дуже пощастило з сусідами. Якби це була Ніка, чи наприклад, Ірина, то вона навряд чи витримала б…

Лілі сонно вперлася в Мартине плече, куняючи. Багато хто також задрімали, от лиш Марті та Лорі спати зовсім не хотілося (вони ж добре вдень виспалися!).

Мартин погляд зупинився на Ратмирові… знову це дивне відчуття. Хочеться одразу й відвести погляд, та дивитися на нього. Він сидів неподалік, трішки попереду, так, що Марті якраз було зручно його розглядати…

Це чорне красиве волосся, зачесане набік… А очі які гарні, зелені. Шкода, що зараз не може їх побачити. Та як тільки зустрічається погляд, то вмить заворожуєшся красою. Але одразу ж відсмикуєш погляд, заливаючись рум’янцем…

Чи відчувала колись вона щось подібне? Марта визнала, що ні. Раніше ніколи вона не відчувала чогось такого до хлопців… До всіх ставилася, як до рівних, до товаришів. Що це за відчуття? Симпатія?.. І чому ж так незручно… важко навіть визнати самій собі.

Врешті Марта пересилила себе й відвела погляд назад до екрану. Та ніяк не могла припинити думати про нього. Чому вона раніше не відчувала симпатії? Чому саме зараз?! І чому це так дивно…

Коли це відбулося? Мабуть, точної відповіді дати Марта не зможе. Просто її мозок вмить переклинуло, перебудувало на новий лад. Прямо як тоді, після першого пів року навчання… Може, навчання в Коледжі також якось з цим пов’язане? Та ні, дурниці. Скоріше всього, вік. Та чому ж так важко це сприймати?!

***

Будні повернулися.

– Гаврилюк, ти взагалі збираєшся здавати есе? А творчий аналіз картини сусіда?

Марта лиш опускала очі й думала, коли їй це все робити… Мистецтво у Коледжі спокою їй не давало. Цей професор Жора, що скоріше нагадував божевільного, ніж викладача, прискіпувався до кожної дрібнички і вимагав «чогось оригінального». Але звідки взяти ту оригінальність?

І усім іншим Марта все ж якось справлялася. Спеціалізацію вже встигала вивчити, поглядаючи на підручник, коли робила математику. Лілі назвала це «вищою майстерністю», а Лора радила нормально робити кожен предмет. Нормально… Марта вже й забула, як можна розтлумачити значення цього слова.

– Не думаю, що тут щось колись буде нормальним, – мовила Марта, зітхаючи. – Взагалі, що можна називати нормальним?

– Точно не мене, – Лора гепнулася на ліжко. – Останнім часом все важче і важче… Важко вже уявити, що буде далі.

– Ого, Лора скаржиться на навчання, – пожартувала Лілі.

Вночі Марта читала книгу «Світло». Ну, а коли ж іще? А пані Галина задала їй її почитати до наступної зустрічі… Тепер вони трохи заглибляться у вивчення світла, а до самого яснобачення повернуться згодом.

Роботи було стільки, що Марта навіть не приходила на заняття Жовтої команди. До того ж, їй так і не дозволяли брати участь у Грі…

Друга Гра, до речі, вже минула. Команда зайняла третє місце цього разу. Не зовсім втішні новини. Але що ж поробиш…

Один день завершувався, починався наступний… так минав тиждень. Тоді короткі вихідні, які, здавалося Марті, вона випадково проспала. Ні, ну куди дівається весь вільний час? День ніби й минув, а ти так нічого наче й не зробив… Куди час дівається, га?!

Від утоми Марта аж «з’їхала» в групу «В». І Лілі за нею… Лора все ще якось трималася в «А», але і Левик, і Ратмир також не змогли там протриматися у вельми складний період. Але якщо вони сильно розслабляться, то їх можуть не допустити до тренувальних переслідувань…

І знову понеділок. І знову Марта не хоче підводитися з ліжка, бо розуміє, що як тільки встане на ноги, то знову почнеться цей божевільний тиждень!

– Марто, ти хочеш спізнитися на математику? – Лора прискіпливо оглянула подругу, що наче прилипла до ліжка.

– Я хочу спізнитися на все, – пробурмотіла Марта в подушку. – Проспати цей тиждень… Боже, я вже хочу, щоб це все скінчилося, навіть не почавшись!..

– Вставай, соня, – Лора була незворушна і почала стягувати покривало.

– Ей, ну холодно ж! Віддай!

Врешті Марта вмовила себе зібратися й піти в Коледж. Настрій трохи покращився, доки вона добиралася на навчання разом з друзями – Лілі, Лорою, Максом, Ратмиром, Левиком… Але одразу ж стало зле, як тільки почався урок мистецтва.

Перед студентами з’явилися аркуші паперу, фарба і м’які мочалки. Марта смиренно сіла, прискіпливо споглядаючи знаряддя праці. Що ж професор Жора видумає на цей раз?

– Сьогодні ви спробуєте передати красу руху природи, – бліде натхненне обличчя викладача не віщувало нічого нормального. – Спробуйте за допомогою інструментів, що ви маєте перед собою, передати рух ось цього метелика.

Він поставив у центрі невеликий скляний купол, під яким безнадійно пурхав блакитний метелик.

– Ось, куди професор Нік їх діває… – пробурмотів поруч Левик.

Марта оглянула фарби на столі, шукаючи блакитну. Та її, схоже, тут не було…

– Лілі, а в тебе є блакитна? Чи хоча б синя фарба? – звернулася Марта до подруги, але та лиш заперечливо похитала головою.

Як виявилося, блакитної фарби не було ні в кого… що ж за фарби браковані? Що ж, нехай, намалюємо метелика іншого кольору. А що ж робити з кісточкою для малювання, якої тут немає? Мочалкою малювати, чи що..? І взагалі, для чого вона тут лежить?

– Професоре, можна, щоб метелик був іншого кольору? – тим часом в аудиторії велися перемовини.

– Можна, якщо ви хочете, щоб я вам знизив бали, – професор Жора насупився. – Я недарма підібрав саме блакитного метелика, адже синій колір – то колір свободи, якої це бідолашне створіння так прагне… Метелик тріпоче крилами, намагаючись вибратися, та весь час натикається на невидиму перешкоду. Спробуйте зобразити це на папері…

– Але як, якщо в нас немає ні синьої, ні блакитної фарби? – пробурмотів Ратмир, а група підтримала його схвальним шумом.

– От біда, невже закінчилася вся синя фарба? – професор награно здивувався й на додачу сплеснув руками. – Що ж, виходьте із ситуації. Але метелик має бути блакитним…

– А малювати нам… цією мочалкою? – Ніка опустила бридливий погляд на свої інструменти. – Чи для чого нам вона?

– Малюйте, чим хочете і як захочете, – професор втомлено зітхнув. – Але поставлене мною завдання має бути виконаним. Все.

І що тут скажеш? Доводилося щось придумувати… Марта намагалася якось намішати фарби, щоб вийшов блакитний колір, та не виходило. Це, як взагалі відомо, неможливо. Як на зле, пригадалися слова пані Аліси: «Немає нічого неможливого…»

Але якщо це справді неможливо, то як воно може бути можливим?

Марта вирішила зробити щось з фіолетовими відтінками і білою фарбою, намагаючись наблизити до блакитного. Але метелик виходив фіалковим. Вона спробувала додати ще інших кольорів, та в результаті вийшли чорні плями, наче багнюка якась. До того ж, малювати цією мочалкою… це знущання якесь.

– Марто, твій метелик, схоже, трохи підгорів, – професор Жора скривився, критично розглядаючи роботу. – І він зовсім не летить. Його ніби підсмажити і припечатали на папір…

Що ж, мистецтво – це зовсім не її предмет. А ось в Лілі навіть вийшло. І що тут сказати, кольори комашки навіть віддавали блакитним…

– Ось це розумію! – схвально вигукнув професор, розглядаючи Лілину роботу. – Ти одна з класу, кому хоч вдалося майже ідеально виконати завдання. Молодчинка!

Після пари Лілі була засипана запитаннями одногрупників, як їй вдалося це, та вона, схоже, сама й толком не розуміла.

І це був лиш понеділок… Марті доводилося доживати до кінця тижня, зі страхом очікуючи, що з викладачі придумають на наступних парах.

На щастя, спеціалізація минала, як зазвичай. Марта вже не пам’ятала, коли вона так раділа параграфу з набору слів, який нічим не відрізнявся від попередніх… Нормальне завдання нарешті. Марта подумки засміялася, пригадавши себе на початку першого курсу, коли вона дратувалася через ці параграфи. Тепер же вона раділа, що тут поки нічого нового.

Та сюрпризи ще були попереду. У середу, на парі вольової підготовки, професор Нік дав студентам нове практичне заняття.

– Підете на вулицю, будете збирати гербарій, – мовив він.

На мить в аудиторії запанувала тиша. Студенти дивилися на викладача, вилупивши очі, а той, у свою чергу, дивився на ошелешених учнів.

– Ви знущаєтеся?! – першим вигукнув Левик на всю аудиторію. – Що ж за тиждень такий…

– Огненко, ти ж не перший курс, – професор Нік глянув на хлопця мирним поглядом, – і ти чудово розумієш, що так, ми над вами знущаємося… ой, тобто, ми даємо цілком серйозні завдання.

Серед учнів на хвилю пробіг смішок, та тоді подала голос подала Іра:

– Де ми зараз візьмемо гербарій? На дворі лютий місяць!

– Якщо захочете – знайдете щось, – професор Нік підморгнув. – Й ОЗ своїми не користуйтеся. Все, вперед! Сподіваюся, усі пам’ятають зі школи, як треба збирати рослини, сушити їх…

– Там вони й так всі сухі, – буркнула Марта. – Зима ж…

– Мені потрібні не сухі листочки, а гербарій, – повторив професор. – З кожного по десять зразків. ОЗ не користуватися і в ліс для переслідувань також не ходити!

– От чорт, а в мене вже така ідея була, – Ратмир зітхнув.

Студенти відправилися на вулицю. Все ще було холодно, але промінці сонця вже були теплішими, ніж раніше. Але яка мова могла йти про хоч якісь рослини? Група невпевнено стала на подвір’ї й розгублено дивилася довкола. Що робити?

– Марто, може спробуєш все-таки щось виростити? – шепнув на вухо Ратмир, від чого дівчина аж здригнулася.

– Н-ні, не можна, – вона похитала головою.

– А якщо непомітно?

– Не вийде, ти ж знаєш, яка ОЗ в професора Ніка, – Марта всміхнулася. – А я – одна із тих, за ким він точно буде стежити.

Викладач вольової підготовки мав досить корисну ОЗ – всевидюще око. Таким чином він міг стежити за всіма учнями, сидячи у теплому кабінеті… доки вони мерзли на вулиці. Професор Нік завжди перевіряв, чи дотримують учні його вказівок і чи не порушують його настанов.

– А за мною стежити буде? – Ратмир не хотів так просто здаватися.

– Думаю, і за тобою теж, – Марта пирхнула. – Його точно не вдасться обвести довкола пальця. Він чудово знає всі наші здібності й можливості, тож навіть не думай…

− Тц, – Ратмир лиш прицмокнув язиком і набурмосився.

– Ходімо, краще, і спробуємо щось знайти.

Марта рушила вбік, якомога далі від одногрупників. Якщо вона буде близько до них, то менше шансів щось знайти…

– Зачекай, я з тобою! – Ратмир підбіг і став іти поруч.

– Розумно, – визнала Марта. – Думаєш, я якось зможу тобі допомогти?

– Думаю, що так, – хлопець підморгнув. – Взагалі дивуюся, як така здібна дівчина, як ти, опинилася в групі «В»…

Марта на мить зашарілася. Їй не почулося?

– Це… все через мистецтво, – вона відвела погляд.

Що ж це таке робиться? Знову щоки червоніють, а всередині все наче перевертається. Краще б не дозволила йому йти за нею… Зараз ще бовкне якусь дурницю, чи ще щось.

І погляду не може підвести… бо як гляне – то відвести очі не зможе. Марта вже точно знала це. І таке враження було, що він весь час не неї дивиться, як тільки вона підведе погляд, то одразу зустрінеться з його очами.

Марта усіма силами відволікла себе від думок і пришвидшила крок.

– А куди ми йдемо? – поцікавився Ратмир.

– Не знаю. Просто шукаю, раптом десь є ще щось живе… Або не дуже.

Вона вирішила напрямитися до алеї, що неподалік гуртожитку. Чого саме туди Марта не знала. Просто це було перше, що спало на думку…

– Взагалі, – мовила Марта, – є рослини, що цвітуть узимку. Чи ті, що принаймні, мають листки… Наприклад, ті ж самі хвойні рослини. Цікаво, а можна хвойні рослини у гербарій?

– Не знаю, – Ратмир потиснув плечима. – Це ж рослина, значить можна.

– Нехай. Буде хоч щось.

– А що ти там казала про рослини, що цвітуть узимку?

– Точно не знаю… Та бувають такі. Але навряд чи в наших краях.

– О, в Австралії зараз точно рослини цвітуть. Там же тепло якраз.

– Так, але туди ми точно ніяк зараз не дістанемося, – Марта засміялася. – ОЗ ж користуватися не можна.

– А сенс такого завдання? Неначе, якщо ми проявимо сильну волю, сильно того забажаємо, то на замерзлому дереві виросте якийсь листочок…

– Якщо я сильно захочу, то він справді виросте, – буркнула Марта. – Але це вже я використаю здібність.

Довелося шукати хвойні рослини. На щастя, тут була якась ялина, а ще неподалік – туя… Що ж, два зразки уже є. Марта крокувала вздовж алеї, видивляючись, чи немає десь на землі чогось схожого на рослинку… Та ні, зима все приспала. Лиш суха трава якась. І листя зів’яле, мокре. Як професорові Ніку взагалі таке в голову могло забрести?!

– Слухай… – позаду почувся голос Ратмира. – А плоди дерев також можна в гербарій?..

– Плоди? – Марта вигнула брову. Це він про що? Сушені яблука вирішив зібрати? Чи жолуді й каштани?

– Ну… Ось ці, «крилатки» кленові.

Марта підійшла до нього й глянула на землю – там справді були такі. Трохи присохлі, вологі, та досить таки нормальні… Марта присіла й взяла в руки кілька штук.

– Думаю, можна, – мовила вона й різко встала.

… і ледь не наткнулася на Ратмира. Він якось підійшов непомітно… Марта так і завмерла, дивлячись на нього. Його очі, зелені-зелені, мов світ навесні, дивилися на неї, не відводячи погляду. І вона не могла відвести погляд…

– Твої очі дуже гарні, – раптом тихим голосом промовив Ратмир. – Наче бурштинові.

– Ні, це в тебе гарні… – промимрила Марта. – Смарагдові.

Вона відчула, що її обличчя зараз налиється фарбою. О Боже, чого ж так незручно? Стоїть, наче дурненька… та поворухнутися не може.

Здавалося, наче ця мить була дуже довгою. Коли вони стояли і мовчки дивилися одне одному в очі. Марта не знала, як відвести погляд, та щоб це не виглядало дивно.

– Скоро наступна пара, – мовила вона зненацька. – Може, ходімо?

– Так, – Ратмир опустив очі й ступив кілька кроків назад.

Поверталися вони у мовчанці. Марта не знала, що можна сказати… І ніяк не могла глянути на нього знову. Боялася, що знову зустрінеться поглядом.

Професор Нік сказав студентам завершити до наступної пари і принести йому готовий гербарій, приклеєний на аркуші. Проблемою було лиш те, що наступна пара в четвер, тобто, завтра. Що ж, Марта вже наперед знала, куди подінеться сьогоднішній вечір. А разом з іншими завданнями, і ніч у цілому…

А зараз час поспішати на наступні пари. На сходовому майданчику Марту наздогнав Ратмир.

– Марто, послухай, – мовив він, – може, підемо разом кудись на вихідних?

– Що? Куди? – дівчина щось не одразу «отямилася».

– Кажу, може підемо кудись… У місто, наприклад, погуляти. Погода гарна буде, чому б і ні?

– Чому б і ні… – повторила Марта замислено. – Тобто, так. Гаразд.