«У темні часи добре видно світлих людей».
Еріх Марія Ремарк
Було вже темно, Марта поверталася з магазину, що був неподалік гуртожитку. У листопаді вже рано темніло, починалася зима. А також ставало холодно… Марта міцніше закуталася в шарф і прискорила крок.
Ніч – ніби й така прекрасна пора доби… Стає так тихо й спокійно, немає шуму, усі сидять вдома. Ліхтарі романтично освітлюють вулиці, ти йдеш і насолоджуєшся тишею, що запанувала довкола… І нічним мороком, що заполонив цю частину світу. Але в той же час стає трохи моторошно… Дерева відкидають страхітливі чорні тіні, тобі здається, ніби в кожному закутку може ховатися якийсь недоброзичливець. Ти намагаєшся триматися подалі від чорних силуетів, що минають тебе по вулиці.
Така от дивна пора доби – ніч. Водночас хочеться насолодитися цим спокоєм, але так само хочеться скоріше дістатися теплої домівки, закутатися в ковдру і наприклад, читати якусь книжку при світлі настільної лампи. А ще заварити собі чайочку…
Марта швидким кроком просувалася по вулиці. Ось вона вийшла на алейку, що неподалік гуртожитку… Вона сповільнила крок. Марта пригадала, як ще на першому курсі вчила тут той параграф… Тоді в неї вперше вийшло це зробити. А ще… Джесіка. Це місце навіювало спогади.
Десь за деревами майнула тінь, що змусила Марту здригнутися. Завжди так ввечері – невідомі силуети людей трохи лякають… Це завжди так у темряві – кожна невідома тінь наганяє хвилювання. Марта рушила далі.
Тінь промайнула між деревами вже десь збоку. Марта кинула погляд туди – серед дерев стояла дивна струнка постать, одягнена в чорне… Дівчина спочатку не звернула уваги, а коли повернула погляд назад, то там вже нікого не було. Здалося?
Образ моторошної постаті не виходив з голови. Марті пригадався один сон… але вона швидко відмахнула ці думки і швидше рушила додому.
Кімната в гуртожитку привітала теплом і запашним запахом випічки. Хто це вирішив зайнятися кулінарією в середу ввечері? Марта роззулася й рушила до кухні. У залі був увімкнений телевізор, там сидів Левик і Макс і щось завзято обговорювали. Останнім часом ці двоє добре здружилися… На кухні сиділа Лілі, а випічкою займалася Лора.
– Смачно пахне, – похвалила Марта. – Що це ти робиш?
Сьогодні Лора швидко закінчила робити всі завдання і вирішила виготовити щось смачненьке. Лілі вже була тут як тут і нетерпляче очікувала результату.
– А я їй кажу, щоб краще б повправлялася у завданнях своїх, – роздратованого говорила Лора. – А вона все… вередує. Як дитя.
– Ми домовилися, – мовила Лілі, – що я тобі допомагаю, а ти мене пригостиш.
– Та з тебе більше мороки, ніж користі.
Марта присіла на стільці й спостерігала за дівчатами. Лора клопоталася на кухні, Лілі подавала їй потрібні предмети за допомогою телекінезу. Одночасно вчилася керувати своєю ОЗ і допомагала на кухні. Гарне призначення знайшла. Хоча інколи предмет летів з надто великою швидкістю і врізався в стіну, інколи трохи не вписувався… а ще один раз Лілі поцілила Лорі в потилицю якоюсь невеличкою баночкою зі спеціями. Виглядало це інколи досить навіть кумедно…
На запашний запах на кухню прибігли і Макс з Левиком.
– Що це ви тут готуєте? – зацікавлено мовив перший.
– О, ще один, – Лора починала дратуватися. – Видно, що родичі…
Кухня була тісненька, а оскільки тут вже зібралися і Лілі, і Марта, і Макс, і Левик, то Лорі вже залишалося вкрай мало місця, щоб готувати. Роздратована дівчина повиганяла усіх з кухні й закрила двері.
– Ех, – Левик сумно зітхнув. – Сподіваюся, вона хоч дасть скуштувати…
– Якщо будеш надто наглим, то не дасть, – відмовив Макс й повернувся до себе в кімнату.
Марта також вирішила повернутися до кімнати разом з Лілі. Дівчина розслаблено плюхнулася на ліжко й задоволено закрила очі.
– Чого розляглася? – весело запитала Лілі. – Невже усі уроки зробила?
– Можна подумати, ти зробила, – Марта повільно підвелася.
– На завтра небагато…
– Отож. Може, ти забула, але ми з тобою в одній групі.
Лілі засміялася й сіла за стіл.
– Так-с… – дівчина завзято потерла руки. – З чого б почати?
– З англійської, – запропонувала Марта.
– Ні-і… англійську я планувала зробити завтра між парами. Що там ще завтра? Мистецтво… вольова підготовка і фіз-ра. Ех, доведеться щось робити… А так не хочеться.
– Тобі ніколи не хочеться щось робити.
– А ти чого лежиш?! Теж бери й роби щось!
Марта захихотіла й сіла за стіл. Треба зробити чимало роботи, перед тим, як спати лягти.
Завершила вона десь опівночі і втомлено лягла в ліжко. Нарешті, сон… Так хотілося нарешті провалитися в це блаженне і безмежне почуття… яке згодом припинить будильник. Так, зараз краще про це не думати.
Марта десь за хвилину провалилася в сон. Вона була на стільки втомлена, що навіть не зрозуміла, як заснула… а тоді раптово вона побачила темний ліс. Марта зрозуміла, що це сон, але надто чіткий. Невже передбачення?
Мартине серце відчуло щось жахливе. Дівчина спробувала прокинутися, але не могла зробити це по своїй волі. Було тихо й моторошно, а високі темні постаті дерев наганяли жах. Марта почула дивний шурхіт позаду. Вона обернулася й опинилася лицем до страхітливої високої чорної постаті…
Вона була худа й висока, чорний костюм щільно облягав її тіло. Обличчя було закритим наполовину, а в темряві виблискувати її сірі туманні очі… Так, за статурою було зрозуміло, що це дівчина. Її чорне, мов нічне небо, волосся було зібране у високий хвіст на маківці.
Марта ступила крок назад. Очами дівчина ніяк не реагувала, вони дивилися в одну точку. Але складалося таке враження, ніби вона відчуває твій кожен порух… і навіть биття твого серця.
Хотілося тікати, але ноги не слухалися. Дівчина у чорному костюмі зробила якийсь миттєвий порух – і в її руках опинилося довге лезо… Зброя? Марта налякано розглядала незнайомку. Вона не викликала нічого, крім безмежного жаху й бажання втекти звідси подалі…
Марта прокинулася вся в холодному поті. Сон…
Але це не заспокоювало. Навпаки – ще більше лякало. Адже Марта розуміла тепер, що цей сон був мимовільним передбаченням майбутнього…
***
Була сонячна субота… Останнє, вже бліде, сонце заглядало до кімнати й радувало своїми промінчиками фіалки, які Марта розклала на підвіконні. Так, вона не могла жити спокійно без домашніх рослинок, тому завела собі тут кілька.
Марті по відеозв’язку зателефонували батьки. Останній раз вони в реальності бачилися влітку, через що Марта вже сумувала за ними. Так, після того, як вона поступила в Коледж, з батьками доводилося бачитися рідко…
Їм також було сумно без єдиної донечки. Тому незабаром вони вирішили… що їм треба ще одна дитина. Коли Марта влітку приїхала додому, мама ошелешила її новиною, що вона вагітна.
Тож, тепер вони чекали на дитину, а Марта – на братика чи сестричку. Кожну суботу сім’я телефонувала по відеозв’язку, а в будні дні Марта могла просто говорити з мамою чи татом по телефону. Але побачити їх так, звісно, було б набагато краще…
Батьки ділилися новинами, як у них справи йдуть… Марта цікавилася, чи живі ще там всі її рослинки. Мама запевняла, що так, але коли дівчина приїжджала додому, то давала там усьому лад. Все ж, ні мама, ні тато не могли так добре попіклуватися про рослини, як це робила Марта.
Мама цікавилася, як справи й навчанні.
– Як завжди, – Марта усміхнулася. – Трохи важко, але надзвичайно цікаво…
– Це чудово, що тобі подобається, – мовив батько.
Вони ще трохи побалакали, після чого довелося прощатися. Марта вирішила зайнятися практикою – професорка Юлія грозилася, що якщо дівчина не виростить органікса до наступного заняття, то… а от що буде, вона не сказала. Але точно нічого хорошого.
Марта підготувала горщики для вирощування рослин і сконцентрувалася. Їй потрібно було виростити всього лише невеличку рослинку, висотою в 20-30 сантиметрів. Єдине, що відрізняло її від звичайних рослин – це наявність рис, схожих на тварину… Наділити рослинку очима, ротом, ніздрями, слухом – не таке й легке завдання, але ж посильне!
Марта зосередилася. Так, уроки вольової підготовки не мали минати дарма! Давай, у тебе все вийде…
Вона уявила в голові органікса – невисоку рослинку з нерозпущеною голівкою тюльпана. Там, де пелюстки мали розпускатися, мав утворитися рот. Марта до деталей уявляла, як має бути побудована структура цієї рослини, водночас направляючи всю свою енергію на волю. Для більшої концентрації вона заплющила очі.
Перша спроба була невдалою. Як і раніше, виріс тюльпан… Марті потім доведеться, як і попередні інші невдалі спроби, пересадити квітку не клумбу. Наступна спроба – о, невже?! Органікс… але з одним оком. До того ж, він був трохи кривий, ніби скалічений звір.
– О боже, – до Марти підійшла Лора. – Що це ти знущаєшся над рослинами?
Марта лише важко зітхнула. Знала б Лора, як важко це зробити…
– Розумію, що важко, – співчутливо кинула подруга.
Знову Лора спіймала її думки. Останнім часом таке дедалі частіше траплялося, адже її ОЗ – суггестія. Завдяки цій здібності Лора могла іноді читати думки, а згодом вона мала навчитися ще й навіювати власну, змушуючи людину до якихось дій.
Марта вирішила зробити третю спробу. Так, у неї має нарешті щось вийти… Якщо вона вже змогла виростити органікса-каліку, то може, нарешті виросте й нормальний?
Вона знову заплющила очі й зосередилася. Лора відійшла трохи вбік й тихо спостерігала за подругою, боячись її потривожити. Ось, із вологого ґрунту вибився паросток, який почав стрімко рости. Лора спостерігала за процесом росту диво-рослини – вона швидкими темпами збільшувалася в розмірах, стебло товщало, виростали молоді бруньки, які також надзвичайними темпами набували розмірів здорових листків. Зверху стебла з’явився ліловий пуп’янок, який розцвів у величеньку фіолетову квітку. Але «розцвів» - то важко сказати, адже самі пелюстки не розпустилися до кінця. Лише кілька невеликих пелюсток біля стебла злегка відстовбурчувалися від нього.
Лора помітила, невеликий проріз на «голівці». А тоді поряд ще дві невеликі дірочки. Тоді квітка зітхнула.
Стоп, що? Вона справді зітхнула?
Лора підійшла ближче й розглянула уважніше органікса – невеликі прорізи на голівці виявилися очима, що були обрамлені довгими чорними віями. Там, де пелюстки мали розпуститися, був рот, трішки привідкритий, з-за якого виглядали білі пазурі. Квітка ледь помітно дихала невеликими ніздрями.
Марта повільно відкрила очі з здивовано оглянула своє творіння.
– В тебе… вийшло! – захоплено вигукнула Лора. – Ти просто молодець!
– Так… – Марта сама була спантеличена несподіваним успіхом.
Хоча, чому це несподіваним? Щойно у неї було таке відчуття, ніби все обов’язково має вийти. І… справді так сталося!
У грудях захоплено билося серце. Це було просто неймовірне відчуття – коли стається те, про що ти думала! Марта відчула невелику перемогу над собою – вона змогла виконати завдання.
– Тепер треба переглянути правильний догляд за органіксом, – Марта підхопилася й побігла до своєї шафи. – Крім того, що я його виростила, треба правильно доглядати його, щоб рослинка не загинула…
– Давай, я тобі допоможу, – захопилася й Лора. – Цей органікс… такий милий! Мені ще не доводилося бачити подібних створінь.
Рослинка мирно посопувала носиком. Очки органікса були прикриті, він спокійно дрімав, доки дівчатка клопоталися коло нього. На сьогодні у Марти настрій піднявся на весь день.
***
Листопад минув швидко – настав грудень, перший місяць зими… хоча самою зимою і не пахнуло. Було трохи прохолодно, але погода стояла спокійною, з-за хмар визирало бліде сонце.
– І де та зима? – невдоволено бурмотіла Лілі по дорозі до Коледжу.
У кінці листопаду вивісили рейтинг – Лора та Марта протрималися в групі «А», та ось Лілі з’їхала до «В», що вкрай її не задовольняло.
– Дивися, а то ще трохи – і тобі заборонять брати участь в переслідуваннях, – сміявся Левик.
– До групи «С» мені ще далеко, – пирхнула дівчина. – А це все пані Аліса винна… Завалила мене на профілі, бо я, бачте, погано справляюся зі своєю ОЗ.
А ось Марті лише й вдалося завдяки профілю протриматися – професорка Юлія була дуже рада, що дівчині вдалося виростити органікса. А ось з таким предметом, як мистецтво, починалися проблеми… У Марти вже голова гуділа від тих дурнуватих треків, а перед очима все розпливалося, як тільки вона бачила «дивовижні» картини професора Жори. А він ще й хотів, щоб студенти проявляли креативність!
Здавалося, лише в Лори було «все пучком». Вона не скаржилася ні на завдання з профілю, ні на якісь інші предмети… Складалося таке враження, ніби вона знає та розуміє все. Хоча Марті вже так не здавалося, адже вона добре знала свою подругу.
– Це зрозуміло навіть без дару суггестії, – жартувала вона. – Все ж, ми подруги.
Тим паче, Лора не один раз просила в Марти допомогти з англійською. З цим предметом у неї трохи з’являлися проблеми… А Марта, яка готувалася до поїздки в Лондон, серйозно взялася за вивчення іноземної мови. Та найсмішніше було, коли Лора розповідала, як у неї одногрупники просили допомоги з англійською…
– Ну, не скажу ж я їм, що я в ній ні бум-бум, – сміялася Лора. – А в них вже склалося враження, що я все знаю…
– Ти сама його ж і створюєш, – відмовила Лілі. – Особливо, коли збираєш волосся в пучок й одягаєш окуляри… Одразу виглядаєш, як випускниця Кембриджу!
– Дякую, звісно, за комплімент… але це вже ти трохи перегнула палку.
З такими веселими розмовами дівчата заходили до Коледжу, як зазвичай. Потім Лілі згадувала, що навчається в іншій групі, і спішила в іншу аудиторію. Лора й Марта займали вільні місця й готувалися до пари… Сьогодні це була математика, тож Марта дістала якийсь блокнот у клітинку, ручку й олівець.
Її погляд спіймав Ратмира, що щойно увійшов до аудиторії. Його чорняве волосся було трохи розхристане, що надавало йому якогось милого безтурботного вигляду… Марта провела його поглядом, не відводячи очей, що аж зачепила рукою ручку, що лежала на столі, і та полетіла кудись на підлогу.
Червоніючи за свою незграбність, Марта кинулася її піднімати. Що це щойно відбулося? Чомусь не змогла відвести погляду від цього милого вигляду… ой! Марто, схаменися! Не можна ось так просто розглядати однокласників…
– Марто… Марто! – це вже Лора смикала дівчину за рукав.
– Га? Що?
– Усе гаразд? Чого так почервоніла? І вставилася кудись в одну точку…
– Ні, нічого. Замислилася просто, – відмахнулася Марта й відвернула погляд.
– Ні-ні… Твій погляд був точно на щось напрямлений. Признавайся, що розглядала? Чи… кого?
Марта спіймала на собі лукавий погляд подруги.
– Що таке? – запитала Марта, відчуваючи, що її щоки починають наливатися рум’янцем.
– Ой, не прикидайся… Як ти казала, тут все ясно і без мого дару суггестії.
Пригадала… Але Марта розуміла, до чого хилить Лора. Ні-ні, про це не варто замислюватися. О ні, не думай про це, не думай…
– Лоро, от що лиш у тебе на думці… – пирхнула Марта, намагаючись вдати незацікавлений вигляд.
– А що таке? У нас якраз такий вік, тож можемо спокійно обговорювати все, що в нас на думці… тим паче, про хлопців.
– Лоро, заспокойся.
Дівчина захихотіла. Від подальшої розмови Марту врятував початок пари, тож вона спокійно видихнула. Але вона точно була впевнена, що Лора цього не забуде.
Всю пару вона не могла зосередитися. Весь час хотілося обернутися назад й розглянути ще раз Ратмира… чим він так привернув її увагу? Чого вона так раптом проявила якусь… цікавість? Марта не могла зрозуміти, чи завжди ось так спостерігала за однокласниками? Вона спіймала себе на думці, що все ж, таке могло трапитися…
Загалом, Марта любила за кимось спостерігати, більше, ніж заводити розмову чи знайомитися. Тож, це мало бути нормальним… Але чого вона тоді так почувається? Водночас якесь розчулення його милим виглядом і трохи ніяковість… Марто, схаменися! Краще було б зосередитися на математиці, ніж думати про… всякі дурниці.
Як тільки пара минула, Марта швидко зібрала речі й поспішила в іншу аудиторію, замислившись про своє.
– Ей, Марто, зачекай, – гукнула Лора, наздоганяючи. – Ні, все ж, з тобою щось не так… Ти сьогодні сама не своя.
Марта вигнула брову.
– Що не так? – запитала вона.
– У тебе дивна поведінка… – Лора пильно глянула на подругу. – Якщо тебе щось турбує, то краще розповісти.
– Так… добре. Візьму це до уваги.
Лора стишила крок, все ще здивовано розглядаючи подругу. Але тоді стиснула плечима й поспішила в аудиторію, де мала відбутися наступна пара.
Цього ж дня дівчата разом поверталися до гуртожитку. Лілі щось завзято щебетала, Лора уважно вислуховувала, щось додаючи, обоє сміялися… Марта замислено розглядала небо – похмуре й сизе, вкрите холодними барвами сутінок. Вмикали перші ліхтарі, хоча було вже досить світло… хоча ні, все ж, темно. З початком зими скорочувалися й дні…
Марта дивилася на голі стовбури дерев, що вже скинули своє листя. Цікаво… сумно їм було прощатися з листочками? Чи навпаки – дерева вже в очікуванні весни, що подарує їм нове вбрання? Останнім часом Марта все більше замислювалася про почуття природи. Видно, на це впливали якось уроки лісознавства та й, власне, її особлива здібність. До речі, органікс справді був схожим на домашнього улюбленця, Марта навіть ім’я йому дала – Зубастик, в честь його гостреньких зубок. Сусідкам, до речі, він припав до вподоби, вони хвилин десять пестили його й милувалися його надзвичайним мурчанням. У рослинки іноді змінювався настрій – іноді органікс був задоволеним і пестився до хазяйки, а інколи був набурмосеним чи сердитим, що міг навіть хапнути за руку, якщо спробуєш доторкнутися. Поряд з горщиком Марта ставила склянку з водою, а також професорка Юлія радила класти поряд кілька дохлих комашок – це було як смаколики для органікса. Хоча Марта й гадки не мала, де тих комашок брати… Може, в професора Ніка є ще кілька після занять з першокурсниками?
Від роздумів про органікса Марту відірвав крик ворони, що зненацька пролунав поряд, між дерев. Дівчина легко здригнулася й зиркнула в той бік – пташина наполохано пурхнула в небо. Але між деревами майнула якась струнка чорна тінь…
Марта різко спинилася.
– Що таке? – здивувалася Лілі, побачивши, як Марта зненацька стала на місці.
Марта ще дивилася між дерева. Там уже нікого не було… Здалося?
– Нічого, – відмахнулася вона й поспішила за подругами.
Лора зміряла Марту поглядом. Все ж, її поведінка була сьогодні й справді вкрай дивною…