На небі світило ясне сонце. Зима, в Австралії спека… Струнка висока жінка у милому літньому сарафані просувалася вулицею, розглядаючи номера будинків на вулиці. Нарешті її очі наткнулися на потрібний номер і жінка зупинилася. Її довге русе волосся, що мало відтінок бронзи, легко погойдувалося на вітерці. Жінка впевненим кроком підійшла до дверей і тричі постукала.

За мить з приміщення виглянула досить низенька чорноволоса дівчина. Її погляд навіть не ковзнув по прибулій, навпаки, сірі очі дівчини ніби дивилися повз. Русоволоса жінка посміхнулася і мовила:

– Привіт, Дженні. Пам’ятаєш ще мене?

Як тільки дівчина почула знайомий голос, її очі раптово розширилися, а вуста вигнулися в усмішку від приємної несподіванки.

– Джессі! – мовила вона з італійським акцентом і кинулася обіймати новоприбулу. – Скільки років!

– Привіт, сестричко! – радісно привіталася жінка, також обійнявши чорноволосу.

– Чому ти раптом вирішила завітати? Як я знаю, ти…

– Дженні, ти не багато про мене знаєш, – Джессі усміхнулася кутиком вуст. – Зазвичай не все показують по телевізору…

– То що ж змусило пригнати колишню зірку естради у далеке місто Австралії?

– Довго розповідати… Чи не хочеш запросити мене в будинок?

– Так-так, заходь…

Приміщення було невеликим, але прохолодним. Дженні жила одна, мала непогану роботу, але не було в неї ні сім’ї, ні знайомих. Джессі знала, що все це через хворобу. Її сестра була сліпою. З народження.

Саме тому її холодні сірі очі весь час дивилися повз, втуплені в одну точку. Це робило її погляд відчуженим, хоча сама дівчина була досить приємною.

– Так нічого й не змінилося? – запитала Джессі без надії в голосі.

– Нічого… – Дженні зітхнула. – Так, розповідай.

Жінка присіла на диван, елегантно відкинувши волосся за спину. Так, звички та манери з колишнього життя в неї ще залишилися…

– Ти чудово знаєш, що я залишила свою блискучу кар’єру співачки і пішла вчителювати. Хоча ніколи не любила цього заняття… Але це було потрібним для досягнення моїх цілей…

Джессі зітхнула.

– Але втілити мені їх так і не вдалося. Мені… завадила одна людина.

– А яка ж у тебе була мета?

– Це не так важливо. Я ж чому прийшла до тебе… – Джессі глянула на сестру. – Я знаю, чого ти бажаєш. Тому пропоную тобі послугу за послугу.

– Тобто?

– Я допоможу тобі. А взамін ти зробиш дещо для мене.

– Але як ти мені допоможеш? – Дженні не вірила в те, що казала їй сестра.

– Я знаю один спосіб. Як можна побороти твою сліпоту.

– Що?

Дженні не вірила. Вона не могла зрозуміти, як можна виправити те, що вона з народження не могла побороти.

– Так… – Джессі загадково усміхнулася. – Я знаю, як дати тобі такі сили, що зір тобі навіть не знадобиться…

– Та що ти таке кажеш?! Я не повірю в це… Скільки ми вже лікарів пройшли? Усі казали, що моя вада – назавжди! І її не можна вилікувати ніяким чином…

– Саме так. Зрячою ти вже не станеш. Але можна зробити так, щоб ти відчувала світ. Так, щоб зір тобі вже був непотрібним…

– Як?!

– Ось саме для цього ми з тобою маємо полетіти звідси.

– Куди?

– В Італію. Так-так, на нашу батьківщину… до одного мого старого друга. А по дорозі я тобі ще дещо розповім…

***

Дженні було важко сприймати все те, що їй ввалила на голову сестра. Центр Дослідження Головного Мозку, приховані можливості людей, надздібності… У все це просто важко вірилося. Але їй доводилося приймати цю правду.

Адже тепер у неї з’явилася надія. На те, що вона зможе бачити… Звісно, не в прямому сенсі, але…

Ця мрія була для неї заповітною. До цього часу Дженні вважала, що вона нездійсненна. Але Джессі дала їй надію.

– Я готова на все, – мовила Дженні.

– Тобто, ти допоможеш мені?

– Так. Те, що ти мені даси… Ти навіть не уявляєш, як я цього бажала! Заради цього я зроблю все, що від мене потрібно.

– Добре-добре. Але не спіши. Розплачуватися будеш після того, як отримаєш те, що хочеш.

– Гаразд. Але все ж, скажи, що тобі від мене треба.

– Я хочу, щоб ти знайшла одну дівчину. І… вбила її.

– Вбити?

– Так. Я цього зробити не можу. Принаймні, тепер. Тому покладаюся на тебе…

– Чим же тобі завинила та дівчина?

– Вона дуже мені заважає. Її треба знешкодити до того, як вона стане сильнішою…

– Добре. Я сказала, що піду на все. Отже, і це готова зробити.

– Дякую…

Джессі усміхнулася.

– Я тебе ще навчу дечому, – згодом мовила вона. – Допоможу тобі розкрити ОЗ. Я ж розумію, то просто тепер ти жити не зможеш…

– Авжеж. А це… складно зробити? Відрити приховані можливості?

– Доволі складно… Але є один експрес-курс, щоб зробити це чимшвидше.

Дженні кивнула.

Незабаром вони прибули до місця призначення. Джессі пішла сама у квартиру свого друга, незабаром повернулася. Вона відмахувалася тим, що її знайомий не любить спілкуватися з людьми. Джессі дала сестрі якусь настійку і сказала випити її згодом. А тоді вручила ще один пакунок.

– Одягнеш це, – мовила вона. – Це зручний костюм… І непомітний у темряві. А ще там є спеціальне відділення, щоб носити з собою пляшку…

– Носити з собою?

– Так… один ковток напою діятиме лише протягом двадцяти чотирьох годин. Тому тобі потрібно буде вживати його періодично. Забудеш – і всі здібності зникнуть…

– Добре. Але тоді мені потрібно буде не одна пляшка напою…

– Звісно. Трохи згодом мій любий друг відішле ще кілька штук. А знаєш… Спробуй зараз, чи діє вона.

Дженні кивнула на знак згоди й відкоркувала пляшку. Обережно надпила ковток… А тоді відчула щось.

Її тіло заповнила невідома сила. Вона стала краще чути, а на дотик відчувала кожен рух повітря… Дженні тепер здатна була сприймати навіть найменше коливання частинок, вона відчувала світ…

– Я… бачу…