«Ти розмовляєш з Богом — ти віруючий, Бог розмовляє з тобою — ти психічно хворий.»

Доктор Хаус (House M. D.)

– Хто ти?

Це було перше, що вихопилося з вуст Марти. Ну, треба було ж хоч щось сказати? Не мовчати ж при зустрічі з людиною лицем до лиця!..

Чорний воїн не відповіла. Один різкий рух – і в її руках опинився гостре лезо, що виблискувало при блідо-жовтому сяйві місяця… Марта зауважила, що місяць зараз справді красивий. Повний, і його зовсім не затуляли хмари… А колір світло-жовтий, неначе натерте до блиску золото. Такий колір у місяця справді рідко можна побачити. Але який він чарівний, прекрасний…

«Так, зараз не час милуватися місяцем, – подумки мовила собі Марта. – Мене тут, схоже, вбити збираються…»

І на жаль, вона не помилилася. Дівчина в чорному, не чекаючи, доки Марта намилується жовтооким чудом природи, накинулася на неї. Спрацювали якісь природні рефлекси – Марті чудом вдалося ухилитися, а лезо навіть її не торкнулося. Незнайомка стала напроти Марти у стійку.

– Що ти робиш? – обурилася Марта. – Навіщо ти на мене нападаєш?

Чорний воїн ніяк не зреагувала на запитання, а лише ще більше напружилася й зосередилася. Схоже, вона не збиралася тут розмовляти й що-небуть розтлумачувати Марті, а просто хотіла швиденько покінчити з нею…

Вже передбачивши, що дівчина буде нападати, Марта швидко виростила поперед себе щільну стіну колючих кущів, що захистила її від удару. Але мовчазна нападниця швидко викрутилася – легким і надзвичайно високим стрибком вона підлетіла догори й опинилася вже позаду Марти. Вона що, ніндзя якась?!

Наступного удару Марта хотіла уникнути, відстрибнувши назад, але наткнулася на свої ж колючки. Пискнувши від несподіванки, вона подалася вбік. Слава Богу, дівчина у чорному все ж її не зачепила…

Та що, чорт візьми, відбувається?! Якась незнайомка, що вже своїм видом наганяє жах, являється несподівано поперед Мартою і намагається вбити її! Що це за Коледж такий, де всякої напасті повно? То Джесіка, тепер ця… О, а може, це Джесіка повернулася? Хоча ні, за статурою не схожа… Та й волосся чорне має, а та була русою.

І звідки в неї такі сили? Невже людина може такому навчитися?.. Чи вона теж має ОЗ? Адже дівчина так швидко рухається, високо стрибає… Чи здатна на таке звичайна людина?

У Марти майнула лиш одна ідея – тікати. Тікати, тікати, і бажано, чимскоріше! Тож вона дременула, що є сили, у напрямку бази. Там хоч сховатися можна…

Позаду пронизливий свист… Мить – і чорна постать дівчини уже прямо перед Мартою наставляє на неї лезо… Що за зараза?! Марта налякано кинулася вбік, перечепилася через щось і гепнулася додолу. Саме вчасно! Дуже знадобилася тут її незграбність!

Марта не встигла підвестися, лиш нутром відчула, як чорна незнайомка на неї зараз накинеться. Дівчина інстинктивно перекотилася вбік, на спину, і лише почула, як у неї біля вуха свиснуло лезо.

«Ой, мамо рідна, що ж це коїться?» – Марта відчувала, як вже починає панікувати. Ні-ні, це просто ненормально! Що ця навіжена тут забула?!

Схоже, її це зовсім і не хвилювало. Вона вийняла лезо із землі і знову націлилася на Марту… Та зрозуміла, що вже й не має сил підвестися – від страху все тіло ніби оніміло… Серце калатало, мов у лихоманці, а Марта не знала, що їй робити. Вона просто нажахано розплющила очі, не взмозі поворухнутися, і дивилася, як гостре лезо в руках дівчини летить просто на неї… Марта зажмурилася.

Але так нічого й не відчула. Нічого. Так і лежала із заплющеними очима…

Спалахнуло щось фіолетове, що Марті аж закортіло глянути, що відбувається, але страх не дозволяв їй цього зробити. Серце так і калатало, мов навіжене, даючи дівчині зрозуміти, що вона ще жива…

Насилу розплющивши очі, Марта побачила перед собою темінь. Яскраве фіолетове сяйво вже зникло, а попереду стояла дещо ошелешена та ж сама дівчина у чорному. Схоже, вона теж не розуміла, що це щойно відбулося…

Марта сіла на землі. Чорний воїн не очікувала, доки Марта підведеться остаточно і знову кинулася на неї зі зброєю…

І знову яскравий спалах. Лезо, що мало проткнути Марту, вигулькнуло неподалік з такого ж ясного кола, що також утворилося перед дівчиною. І тут вона зрозуміла, що це…

Марта упізнала міжпросторову діру. Портал, іншими словами. А зробив його ніхто інший, як…

– Марто, усе гаразд? – почувся позаду схвильований теплий голос.

Дівчину аж ніби вдарило струмом, як тільки вона почула його. Це був Ратмир…

– Якщо чесно, не дуже… – все ще оговтуючись від страху, мовила Марта, обертаючись. – Тут хтось… напав на мене.

І ніби на підтвердження її слів, чорний воїн кинулася на дівчину, користуючись вдалою нагодою. Ратмирові вдалося швидко зреагувати, тож він знову «кинув» туди портал. Марта налякано обернулася. Удар дівчини-ніндзя материлізувався в якомусь іншому місці.

– Дякую… – пробурмотіла Марта, обіцяючи собі більше не втрачати пильності.

Чорний воїн готувалася вже до нового нападу, але Ратмир вирішив не чекати. Він одним стрибком опинився біля Марти, вхопив її за руку й вигукнув:

– Швидко, за мною!

Перед ними миттєво з’явився портал і вони зникли у ясному фіолетовому сяйві… Портал закрився ще до того, як нападниця встигла зрозуміти, що трапилося.

– От, чорт… – прошипіла вона, витираючи спітніле чоло. – А це, виявляється, не так і просто зробити. Але нічого, я справлюся…

І вона високо підстрибнула догори, зникнувши десь серед крон дерев.

***

Марта все ще не могла оговтатися від того, що трапилося. Її серце шалено билося, а мозок прокручував пережите. Голову мучили сотні питань: хто ця дівчина, звідки в неї такі сили, навіщо їй здалося нападати на Марту?..

Вона втомлено сперлася на дерево, відхекуючись і намагаючись втамувати жахливе калатання свого серця. Але воно так і продовжувало гупати, що Марті здавалося, ніби весь ліс здригається…

Зненацька вона відчула тепло, заспокійливе й приємне… Марта зрозуміла, що опинилася в обіймах Ратмира. Хотілося спочатку відштовхнути його, але… їй стало так приємно й спокійно. Серце потихенько заспокоювалося… Хлопець обережно пригладив скуйовджене волосся на її голові, даючи зрозуміти, що все гаразд, що вона тепер у безпеці… Марта відчула, що нарешті змогла розслабитися.

Вона почувала себе трохи ніяково, але точно у безпеці. На мить їй здалося, що вона хотіла б цілу годину ось так простояти… ні, більше. Так добре було опинитися в його обіймах…

– Уже все добре? – пролунав його тихий голос.

– Так, – Марта кивнула й трохи відсторонилася, відчуваючи, що починає червоніти. Добре, що в темряві не видно.

– Ти не знаєш, що це щойно відбулося?

– Ні, навіть не маю уявлення…

Марта тихенько зітхнула й ступила ще крок вбік.

– Ти вже заспокоїлася? – знову пролунав його голос.

Дівчина лише кивнула. Хоча серце починало чомусь знову битися сильніше, але навряд чи зі страху…

– Повертаємося? – запитав Ратмир.

Марта знову кивнула, розуміючи, що не може підвести погляду. Ратмир швидко створив портал до бази, тож вони швиденько змогли туди дістатися.

– Цікаво… хто це була? – роздумував уголос хлопець, аби лиш не створювати ніякової тиші. – І головне – як їй вдалося пробратися на нашу територію, щоб ніхто не помітив? Ні Мартін, ні Кіра нічого не повідомляли…

Марта з цим не могла не погодитися. Якось дивно – чому це раптом не спрацювало імпульс-поле? По ідеї, Мартін мав би відчувати кожного, хто увійде на помічену ним територію… тобто, на територію їхньої бази.

Але підійшовши до того місця, де на варті мали б стояти Кіра та Мартін, вони побачили лиш двох сплячи горе-вартових.

– Тепер все ясно… – пробурмотів Ратмир, присідаючи біля Кіри та Мартіна, що спокійно спали. – Е-ей! Прокиньтеся…

Хлопець і дівчина сонно заворушилися. Кіра отямилася першою і сіла на підлозі.

– Що відбувається?.. – сонно пробурмотіла вона, а тоді зрозуміла. – Ой, Боже, я що, заснула?!

Ратмир і Марта закивали головами. Тоді прокинувся й ошелешений Мартін.

– Я не пам’ятаю, як це відбулося… – пробурмотів він. – Лиш відчув, як хтось увійшов на нашу територію. Я хотів вже піти, глянути, хто ж там, але… Далі не пам’ятаю.

– Це якось дивно… – подумала Марта. – Не можна ось так от взяти й заснути на рівному місці.

– Можна.

Цей голос пролунав зненацька за спиною, що Марта аж підскочила. Це був Сем… От, і він прокинувся.

– Якщо недоброзичливість володіє суггестією або чимось подібним, – продовжив хлопець.

Суггестія… Це ж у Лори така ОЗ. Тобто, цей «хтось» просто навіяв на Мартіна та Кіру сон. Що ж, таке могло статися. Але ж чому ніхто не напав на базу?

І тут Ратмир аж підскочив, мов обшпарений, і глянув на Марту:

– Чуєш… а це не могла бути вона?

Марта миттю зрозуміла, про кого він вів мову й вся похолола.

– Могла… – пробурмотіла вона, а всі інші в кімнаті вже свердлили наскрізь їх допитливими поглядами. – Я розповім дещо, але точно не зараз. Нехай гра вже завершиться, а тоді все поясню…

Тож, Сему, Мартіну та Кірі довелося вгамувати свою допитливість і зачекати кінця Першої Гри.

Але зараз Марті страшенно хотілося спати. І вона воліла зробити це чимшвидше, бо ранок не так вже й далеко… а на грі треба ще постаратися.

***

Наступного дня прийшло повідомлення, що захоплено базу Червоних. Отже, команда суперників справилася раніше… Як потім виявилося, на тому місці зустрілося три команди – «сині», «жовті» і «червоні». Захисники намагалися супротивитися, але їх швидко було розбито. Далі «синім» вдалося першими захопити базу…

Саме в той час на базу, де були Сем, Марта, Кіра та Мартін, завітали «червоні» загарбники. Але на щастя, Червона база була захоплена раніше, ніж «гості» встигли щось зробити…

– Якщо так подумати, – мислила вголос Марта, – то справжня мета гри – не вибути… Бо чим довше залишишся незахопленим, тим більше балів отримаєш.

– Так і є, – Сем зітхнув. – Якщо чесно, мені не надто подобаються такі правила… Радше давали б бали тій команді, якій вдалося захопити базу.

– Було б логічніше. А ще тут грає роль така штука, як удача… От сьогодні Червоній команді справді не пощастило.

– А нам якраз пощастило, – Сем усміхнувся. – За більшу частину гри – всього один напад… і те, невдалий.

Тепер залишилося дві команди – Жовта і Синя. Розвідники пішли у напад, сподіваючись, що цього разу їм пощастить більше. А Марта з іншими захисниками бази залишалися чекати, поки до них добредуть «сині». Досі було не зрозуміло, чи встигли вони зафіксувати координати, чи ні…

На диво, все минуло швидко. Мартін повідомив, що на базу хтось зайшов. Марта й Сем поспішили до того місця, що вказала Кіра, і застали там чотирьох нападників… Здавалося спочатку, що вони надто безпорадні, але…

Раптово прийшло повідомлення, що їхню базу захоплено.

Як потім виявилося, їх прийшло не четверо, а п’ятеро, один з них просто був невидимкою! Сем не міг пробачити собі такого проколу, коли вже перемога була такою близькою!..

– Та заспокойся ти! – Макс не міг втримати смішка через надзвичайно зажурений вигляд високого шестикурсника. – Це була всього лише Перша Гра, та й так, ми маємо дуже гарний результат.

– Ми ще матимемо змогу перемогти, – казав Мартін. – Попереду ще три гри… Треба й так радіти, що ми друге місце зайняли, а не як минулого разу, останнє.

З’явилися результати Першої Гри. Зелена команда – 3 бали; Червона команда – 8 балів; Жовта команда – 13 балів; Синя команда – 14 балів. У Марти виникло питання на рахунок останніх – з якого дива вони мають всього чотирнадцять балів? Але потім причина стала ясною – з радості вони неправильно вказали координати бази Жовтої команди…

З цього випадку лежала вся Жовта команда. Виходить, вони відстали всього на один бал!

– Це ж треба… – Левик не міг відсміятися. – Оце «переможці»! Втратили два бали через помилку в координатах…

– Ось, чого треба добре вчити лісознавство, – повчальним тоном мовила Марта до Лілі.

Сем більше не журився і був повний ентузіазму тренувати команду далі. Та загалом, усі вони були готові боротися за перше місце наступного разу.

***

– Не поясните, що то було минулої ночі? – Сем зупинив Марту й Ратмира, коли вже всі розходилися.

– Це що? – отетеріла Лілі, зупинившись разом з подругою.

– Та я толком і не поясню… – зам’ялася Марта, ігноруючи ошелешене обличчя Лілі. – Є просто здогадка, хто міг «приспати» Кіру та Мартіна.

– І хто ж це? – Сем нахмурився.

– Точно не хтось із ворожих команд, – мовив Ратмир. – Хоча я спочатку подумав, що то хтось напав на нас… А потім виявилося, що це просто хтось невідомий, хто має якісь свої рахунки з Мартою.

– До того ж, я поняття зеленого не маю, хто це міг бути, – мовила дівчина. – Звісно, одна здогадка була, але вона одразу відпадає.

– То хто це був? – Сем так і не міг второпати, про що говорять Марта й Ратмир.

– Висока молода дівчина… у чорному костюмі, – мовила Марта. – Вона була схожою на ніндзя. І мала зброю.

– І вона на тебе напала? – Сем здивовано підняв брови.

– Ага… нічого не пояснила, просто так кинулася з мечем чи ножем… не знаю, не розгледіла. А ще що дивне – вона раніше снилася мені…

От на цьому слові Лілі вже зблідла до кольору свого волосся і почала видавати якісь дивні звуки, схожі на булькання. І при цьому вона це робила з таким ошелешеним виразом обличчя, що Марті, Ратмиру та Семові стало не по собі.

– Лілі, ти чого? – першою мовила Марта.

– Ти… це передбачення було?! – до подруги нарешті повернувся дар мови.

– Мабуть, – Марта стиснула плечима.

– А ще інших снів не було? Ну, таких…

– Ні, схожого не було. Лише ця дівчина… Лілі, та що таке?

– Та ти хоч розумієш, наскільки це може бути серйозно? Марто, ти ж знаєш! Пригадай, для прикладу, хоча б минулий рік! І тепер ти так… просто ставишся до цього випадку.

Марта не відповіла. Ніякову тишу перервав голос Сема:

– А… що власне було минулого року?

– Уже неважливо, – швидко відмахнулася Марта. – Важливіше те, що відбувається зараз?

– Що не зрозумілого? – Лілі вже обурилася. – Ця дівчина, про яку ти говорила, може й справді зуб на тебе має. Не дай Боже, ще й вбити надумає…

– А хіба вже не надумала? – щиро здивувався Ратмир. – Мені здавалося, вона чітко на тебе лезо наставляла…

– Так, може, – Марта опустила голову.

– От, ще краще, – пирхнула Лілі. – Ходімо вже, ще на завтра домашку робити… По дорозі все обговоримо.

– Добре, – зітхнула Марта й кивнула Семові на прощання.

До гуртожитку поверталися вже вп’ятьох – разом з Максом та Левиком. Вони, звісно, були не в захваті від новини, особливо, якщо враховувати, як їм це емоційно переповіла Лілі.

– Марто, тобі слід бути обережнішою, – мовив Макс.

– Знаю, – буркнула дівчина.

Їй це вже починало набридати. Лілі якось надто все розкрутила. Дивися, а то ще почнуть бігати за нею, щоб раптом та незнайомка не напала на неї, коли Марта буде одна. Ні, ні, це вже точно буде зайвим.

– Лілі, заспокойся, – Марта втомлено поклала свою руку подрузі на плече. – Не перебільшуй. Усе буде гаразд, не варто тобі так перейматися…

Дівчина хотіла ще щось сказати, але передумала й лише зітхнула.

– Гаразд, – мовила вона. – Але пообіцяй мені: як тільки тобі сниться підозрілий сон чи ти починаєш помічати щось дивне – одразу ділися з нами.

– Ага, – підтакнув Левик. – Без усяких пригод життя було б дуже нудним… а ти намагаєшся від нас щось приховати.

– Та я не в тому сенсі! – вигукнула Лілі, а Марта засміялася.

– Добре-добре, – мовила врешті вона. – Якщо я не набридатиму вам своїми вічними проблемами.

– Не набридатимеш, – запевнив Макс. – До того ж, вони не вічні…

– І ми будемо лише раді тобі допомогти, – додав Ратмир.

Настрій піднявся. Разом вони дісталися гуртожитку й увійшли в кімнату, весело про щось спілкуючись. Але одразу завмерли під суворим поглядом Лори.

– Що вже таке? – запитала Лілі, сідаючи на крісло.

– Нічого, – Лора здивовано глянула на друзів. – А чого ви вирішили, що щось сталося?

– У тебе просто вигляд такий, – Левик указав на обличчя.

Лора засміялася:

– То вже звичка. Не зважайте… До речі, ви мені щось хочете розповісти?

Від Лори приховати щось було марним. Тож тепер і їй доводилося пояснювати все, що сталося на грі… Але цього разу Марта сама взялася за це завдання, не даючи Лілі знову все перебільшувати. А то ще від Лори гаплик буде…

Хоча, він і так буде. За те, що вони досі не сіли за домашнє завдання, а розводять тут балачки… це Марта могла передбачити навіть без дару яснобачення.