«Життя – прекрасний сон. Потрібно тільки зрозуміти це».

Байрон Кейті

– Всього екзаменів буде чотири, – говорила пані Аліса, повільно розходжуючи по аудиторії. – Перший – це звичайнісінькі тести-опитувальники, які потім проаналізують психологи і складуть про кожного окрему сторінку з вашими інтересами, психологічними даними, рисами характеру тощо. Другий – це екзамен на практику ОЗ. Тут ви маєте показати, наскільки вправно володієте свою здібністю. Як на мене, тут нічого складного. Наступний екзамен – математика, але більше це буде тест на логіку. Повірте, деякі спеціальності роблять на цьому великий акцент. І ще один не менш важливий екзамен – англійська мова. Для багатьох роботодавців це важливий момент, адже у майбутньому вам доведеться співпрацювати з іноземними кампаніями. Тож прошу вас віднестися до цього екзамену серйозно.

Що ж, доволі не погано. Якщо не враховувати, що екзамен післязавтра, а всі деталі повідомили лиш сьогодні. Це вельми бентежило студентів… Марту особливо лякав другий екзамен – практика ОЗ. Хто знає, які саме там завдання будуть… Макс казав, що кожного року різні, тож розпитувати у старшокурсників – марна справа. А ось за англійську мову Марта зовсім не хвилювалася, адже після поїздки в Лондон вона досить гарно нею володіла.

– Тепер я роздам вам буклети з переліком орієнтовних професій, – пані Аліса поклала кожному на парту листівку. – Ви можете з ними ознайомитися, щоб знати, на що варто орієнтуватися. Можливо, після екзамену вам роботу пропонуватиме не одна кампанія, тож у вас залишиться право вибору. Ще є час на роздуми…

Авжеж! Це скільки днів? Такими новинами учні були не надто задоволеними, в тому числі і Марта, і Лілі, і Левик, і… загалом, майже усі. Лиш Лора здавалася більш-менш спокійною.

– Та хто знає, що у неї на думці, – мовила Марті Лілі. – Вона або дуже хвилюється, та боїться показати, або впевнена, що все знає, адже вона старанно вчиться.

Та Марті здавалося, що щось середнє. Якщо за два роки вона непогано вивчила дівчину… Зараз Лора уважно вивчала буклет. Дівчата утрьох вмостилися на лавці на алеї. Дерева вже пускали зеленаві бруньки, деякі вже добре розкрилися. Неподалік цвіли яблуні і вишні… Марта намагалася заспокоїти себе, насолоджуючись природою, та Лілі не давала цього зробити своїми постійними нервовими балачками.

– І яку ж професію плануєте обрати? – вона скептично глянула на буклет. – Їх тут багатенько… Лоро, тобі вже щось припало до душі?

У відповідь – мовчання. Лора все ще уважно читала листівку і, здається, навіть не почула подругу. Лілі надула губки і звернулася до Марти:

– А ти?

– Навіть не знаю… – пробурмотіла Марта. – Куди мені зі своїм хлорокінезом? В оранжерею? Чи в ботанічний сад? О, дивися, тут навіть є подібні професії… догляд за рослинами.

– Ти не забувай, що у тебе ще й дар яснобачення, – нагадала Лілі. – Ти дивися, бо відчуваю, багато роботодавців захочуть ясновидицю до себе з кампанію…

– Куди ж це, цікаво? – Марта вигнула брову. – У синоптики? Робити прогноз погоди?

Лілі пирснула зі сміху, Марта також розсміялася.

– Ну а що? – весело стиснула плечима Лілі. – Будеш приносити користь людям. До речі, знати яка буде незабаром погода – досить таки корисно. А тим паче, якщо ці передбачення буде робити ясновидиця…

– Прогноз погоди від ясновидиці Марти Гаврилюк! – жартома вигукнула дівчина. – А що, непогано звучить.

– Можемо самі заснувати компанію, – Лілі захихотіла.

– А ти куди хочеш зі своїм телекінезом? Вантажником?

– Не дочекаєшся, – Лілі засміялася.

– А ким? Фокусником?

Дівчата знову розреготалися. Лора так і сиділа мовчки, вивчаючи буклет, не подаючи ніякої реакції ні на слова, ні на регіт подруг. Коли дівчата заспокоїлися і знову прийнялися вивчати листівки, Лора нарешті підвела погляд і мовила:

– Думаю, я вирішила.

Лілі та Марта зміряли її здивованим поглядом. Лора усміхнулася й рішуче сказала:

– Я б хотіла бути дослідником. В експедиціях.

– Що? – не зрозуміла Марта, а Лілі лише мовчки вигнула брову. – Тут таке є?

– Якби ти уважно читала, то побачила б, – пирхнула Лора. – А то лиш дурників грали…

– Чому ти саме це обрала? – поцікавилася Марта.

– Хочу займатися чимось подібним, як мій прадід. Так, я хочу знати більше… дізнатися про те, що ж досліджував мій прадід.

– Так, у тебе є мотиви… – погодилася Лілі.

У Лори є мета – це чудово. Але що ж робити Марті? Вона не замислювалася про те, ким же вона буде у майбутньому, маючи ОЗ. Вибирати за інтересами? Так, Марті подобається природа, рослини… то що, справді йти в ботанічний сад чи теплицю?

Можливо, варто більш детально вивчити буклети з професіями. А час покаже, ким їй доведеться стати. Все ще залежить від того, хто запропонує їй роботу…

***

Щоб студенти надмірно не хвилювалися через майбутні екзамени, що будуть уже завтра (!), на уроці профілю вирішили провести тренування. Усіх учнів зібрали разом у спортзалі для проведення попереднього екзамену. Ініціатором був професор Нік, тому він усе це організовував. Усі три групи вишикували по залу в шаховому порядку, а сам викладач заліз на «козла», щоб споглядати за всіма. Хоча, він міг спостерігати й без цього, лиш користуючись своєю ОЗ… та на його думку так було цікавіше.

Допомагала професорові Ніку пані Галина. Перед студентами раптово виникли невеличкі коробки – дуже цікавий предмет… дехто одразу потягнувся досліджувати його, але професор Нік не дав цього зробити:

– Увага! – вигукнув він, а від його голосу по спортзалу пішла луна. – Предмет перед собою не чіпайте, залиште його в спокої. Ця коробка лиш для тренування, щоб ви виконали поставлене мною завдання.

Марта здогадувалася, що професорові Ніку часто приходять у голову дивні ідеї для завдань… цікаво, що ж буде цього разу?

– Спершу вам потрібно знищити предмет перед вами за допомогою ОЗ, – проголосив Нік.

Це було не так й оригінально… Марта зітхнула, адже чекала вже чогось цікавішого. Що ж, нехай. Дівчина створила в руках клубок світла й пустила його в коробку – здібність працювала подібно лазеру.

Марта спостерігала, як справлялися з завданням інші. Лілі телекінезом підняла предмет на висоту й з усієї сили розтрощила коробку об підлогу, так, що аж шматки розліталися на всі боки. Левик попросту спалив вогнем, Лора суггестією змусила сусідку знищити коробку замість неї… Ратмиру теж було не надто складно – позиченою здібністю він швиденько справився. Василина, у якої здібність терракінез, вибила з-під підлоги силу-силенну ґрунту, яким потім зруйнувала нещасну коробку. Анжеліка піднялася на висоту за допомогою левітації і розплюснула предмет. Ще було багатенько цікавих способів позбуття коробки… Марта більше змогла дізнатися про здібності своїх однокурсників, наприклад, вона не знала, що Володя генерує отруту (до речі, його речовина, яку він виплюнув із рота, швидко роз’їла коробку), а Сабіна генерувала шипи на своєму тілі.

До речі, Марта помітила, що все ж таки не всі студенти брали участь у цих тренувальних екзаменах. Адже такого роду екзамен не підходив суто до всіх здібностей… наприклад, тут ніяк не продемонструєш здатність бачити ауру або ж дихання під водою. Тому ОЗ такого типу тестувалися окремо зі спеціальними завданнями. Це були переважно мозкові та мутаційні ОЗ, але не всі, бо деякі мали застосунок на цій практиці.

– Цікаво, де вони взяли стільки коробок? – раптом поцікавилася Лілі.

– Можливо, третьокурсники на тренуванні сили волі шукають, – жартома припустила Марта і дівчата розсміялися.

Наступне завдання вже було цікавішим – перед учнями знову з’явилися коробки і їх теж потрібно було знищити, не зачепивши того, що в середині. Пані Галина сказала, що тим, кому не вдасться з першого разу це зробити, знайдуть ще один додатковий предмет.

Цього разу Марта вирішила не користуватися світлом – вона його не так і чудово контролює. Тоді що, скористуватися хлорокінезом? Що ж, позичимо у Василини ґрунт… Марта зосередилася й виростила органікса, трохи більшого розміру, ніж її домашній органікс. Так, тепер рослини такого виду їй давалися не складно! Лиш Василина трохи перелякалася, коли перед нею раптом щось виросло з-під ґрунту.

Органікса Марта «попросила» обережно з’їсти коробку, залишивши перед дівчиною те, що лежало в середині. Рослина зубами розпакувала коробку і підняла її у повітря, висипавши вміст. Яке ж було здивування Марти, коли перед нею опинилося велике соковите червоне яблуко!

«Як би мені втриматися й оце не з’їсти його?» – думала Марта, доки органікс розправлявся з коробкою.

Та не всім так легко вдалося виконати завдання – багатьом знадобилася друга спроба. Тому ж самому Левику, що не до кінця зміг контролювати вогонь і підсмажив яблуко.

– Огненко, печені яблука будеш потім готувати, – пожартував над хлопцем професор Нік. – Льошка, а ти що, взагалі хочеш попіл від нього залишити? Я ж сказав – не залишити вміст коробки цілим! А ви що робите? Сабіна, не проткни його шипом! Яблуко з дірою не вважається цілим…

Сказати чесно, професор Нік іноді був доволі кумедним, особливо, коли в нього був гарний настрій. Він міг покращити настрій іншим… Тому такі коментарі щодо подій у спортзалі дуже веселили народ.

– Олеже, обережніше зі своїми вибухами, – говорив професор Нік хлопцеві, що міг створювати вибухи. – А то ще всі гуртом спортзал влітку відбудовувати будемо…

– Ні-і, я на море хочу, – засміялася Лілі.

– Про це потім подумаєш, – мовила їй Марта. – Давай, займися завданням.

– У мене не виходить! – дівчина надула губки. – Як мені телекінезом знищити коробку, не зачепивши того яблука?

– Думай!

Доки добра частина другокурсників намагалися справитися з завданням, ті, хто вже виконали, мали невеличку перерву. Марта дивилася на яблуко й думала про те, як би з’їсти його… ні-ні, не варто. Тренуємо силу волі.

Щоб справитися з цим завданням, дітям довелося добре помучитися. А тоді, коли вже майже всі виконали його, професор Нік дав наступне завдання:

– Ви бачите перед собою яблуко. Його вам потрібно перенести так, щоб воно опинилося позаду вас. Уперед.

Ось це завдання для Лілі вже було не важким – вона з легкістю підняла яблуко в повітря й опустила позаду себе. Оскільки не було вказівки, щоб яблуко залишилося цілим, то студенти почали видумувати найрізноманітніші способи застосування своєї ОЗ…

Марта ж попросила того ж самого органікса перенести яблуко з одного місця на інше, тривожно було лиш те, щоб рослина не схавала його. Принаймні, це ще був нормальний спосіб порівняно з тим, що робили інші…

Левик випустив вихор вогню, що своєю потужністю зсунув яблуко на пів метра. Сабіна наколола фрукт на свій шип, щоб його перенести, Женька, що міг створювати портали, переніс його за допомогою телепортації. Дійшло до того, що Володя бризнув якоюсь отрутою на свого сусіда, який вмить став слухатися того, що казав йому хлопець, а Настя за допомогою генерації крил здійснила довкола себе сильний повітряний вихор, що змусив не лише її яблуко змінити місце положення, а й кілька інших… Так один червоний фрукт покотився в інший бік спортзалу. Діма хотів допомогти і користуючись векторним контролем змінив напрямок руху того нещасного яблука. Усе б нічого, але в той же момент допомогти вирішив Толя, який хотів заморозкою зупинити яблуко. Оскільки воно вже змінило напрямок свого руху, хлопець промахнувся і потрапив прямо в ногу Артема, що саме збирався кудись іти. Хлопець зашпортався і гепнувся на підлогу, та якби ж цим усе закінчилося! Головою він зачепив ще одне яблуко, яке після поштовху покотилося до лавки, що стояла під стіною (підлога була дещо нахилена). Лізель спробувала його спіймати, вигнувши руку в неприродню позу (її ОЗ – надмірна гнучкість тіла). Та на жаль, вона зачепила Влада, що стояв спиною, ні про що не підозрюючи. Від несподіваного доторку той аж підскочив, і подумав, що то його сусід вирішив пожартувати. Оскільки Влад був досить бойового характеру, то Алексу, на кого він і подумав, довелося не солодко…

Загалом, пробний екзамен закінчили, адже під кінець яблука літали по всьому спортзалу. Дівчата першими покинули це пекельне місце, щоб їм випадково якесь велике яблуко в голову не прилетіло…

– У мене таке враження, – говорила Лора, коли вони всією компанією віддалялися від спортзалу, – що все це затіяли не настільки, щоб підготувати нас фізично, а щоб ми морально відпочили. Тобто, якось розслабилися.

– Можливо, – Лілі засміялася. – І це спрацювало.

– По тобі видно, – пирхнув Левик. – Уже як пів години хихикаєш і зупинитися не можеш…

Це була правда – у Лілі значно покращився настрій. Що ж, це не так і погано, на думку Марти. Вона й сама відчувала значне полегшення. Ніби камінь з душі впав.

***

Марта стояла під цвітучим бузком, милуючись цими пречудовими фіолетовими квітами. Кажуть, якщо знайти трилисник або п’ятилисник, то можна загадати бажання і воно обов’язково збудеться… Раніше Марта у таке не особливо вірила, але тепер – хто знає, у що вірити, а в що ні.

– Хвилюєшся? – позаду підійшов Ратмир.

Марта вже перестала сіпатися від його голосу, що не могло не радувати. І могла навіть контролювати думки й емоції у його присутності… Але не могла перестати милуватися цими прекрасними зеленими очима, що нагадували молоду траву навесні.

− Зовсім трохи, – Марта усміхнулася. – Опитувальники ми вже здали… до речі, як вони тобі?

– Трохи дивні, – чесно признався хлопець. – Зазвичай у тестах наперед можна здогадатися, що вони хочуть, а тут… Ці тести були якісь зовсім не зрозумілі.

– Якісь дивакуваті питання. Хто їх складав?

– Психологи, – Ратмир засміявся. – Це ж завжди так визначають характер у людини, наприклад, по фігурі, яку вона обере.

– Погоджуюся, це було щось схоже.

Марта почала пальцями перебирати бузок – так, заради цікавості.

– За англійську я не хвилююся, та й за математику теж, – мовила вона. – Єдине, що мене насторожує – це практика ОЗ. Просто ми не знаємо, що там буде, тому це нас і лякає.

– Невідомість лякає, – погодився Ратмир. – Та я думаю, тобі немає чого хвилюватися. Ти здібна дівчина…

Марта злегка зашарілася й усміхнулася.

– Головне не розгубитися у відповідний момент, – вона зітхнула. – А сам екзамен мине швидко. Більше запам’ятаються ті дні, які ми до нього готувалися і як переживали. Страх цього екзамену страшніший самого екзамену. Звучить навіть кумедно…

Марта засміялася. А тоді погляд упав на невелику фіалкову квіточку у суцвітті бузку.

– Поглянь, що я знайшла, – Марта обережно зірвала її й піднесла на рівень очей. – Трилисник.

***

Ось у закінчилися усі екзамени. Як і передбачувала Марта – дуже швидко. Щоправда, екзаменатори були вкрай дивними, особливо той, що приймав практику ОЗ. Невисокого зросту чоловік з рівним білим волоссям довжиною до плечей, що мало рівний проділ по середині. На осі були квадратні окуляри, що ще додавали чоловікові дивакуватості. Особливо, його волосся мало вкрай незвичний колір – дуже світло-біле, аж віддавало сріблястістю. Але й сивим його не назвеш.

Екзаменатор дав кілька завдань, які Марта виконала, лиш трохи помізкувавши. Тільки не одразу збагнула, яку рослину виростити і як, а ще а одному моменті замислилася і довгенько вагалася, що ж використати – світло чи хлорокінез? Та все ж, Марта вважала, що вона справилася. Незабаром мали прийти результати.

За словами Левика, він випадково ледь не підпалив того екзаменатора, чудом усе обійшлося. Загалом, усі непогано справилися, принаймні, на їхню думку. А час покаже, як воно буде.

– Цього року, до речі, потрібно досить багато дослідників, – говорила Лора. – Стартуватиме якийсь великий проєкт по експедиціях на загублені острови…

– Вау, – повела бровами Лілі. – Це твій шанс, Лоро. Можливо, тобі й запропонують роботу там.

– Ви також могли б туди податися, – мовила Лора. – Якщо маєте бажання.

Незабаром були результати. А разом з ними і папірець з пропозиціями… Марта аж ахнула, побачивши список.

– Схоже, вони просто обирали всіх, хто їм підійшов би, – мовила Лора. – А ось ми вже маємо обирати, дивлячись на інтереси.

– А в мене не так і багато… – Лілі розчаровано глянула на свій список.

– Мабуть, ти математику завалила, – підштрикнув сестру Макс. – Або англійську.

Лілі вдарила його кулаком, а Марта з Лорою тим часом вивчали списочок. Що ж, тут було й справді багато пропозицій… І навіть у групу дослідників є. О, може туди разом з Лорою піти? Цікаво, у чому ж полягатиме робота?

– Ну, я й так завчасно вибрала, – Лора зітхнула й відкинула список. – Хоч там і багато заманливих пропозицій, та мене вони не цікавлять.

– Видно, ти чудово здала екзамени, – мовив Ратмир. – Наприклад, у цього рудого чудіка набагато менше… – хлопець вказав великим пальцем на Левика, що стояв поруч.

– Ей! – вискнув той, смикнувши свій список до себе, а Ратмир засміявся.

У кімнаті задзвенів Мартин телефон, тож вона вимушена була покинути компанію друзів, щоб узяти трубку.

– Доброго дня, – пролунав голос по той бік зв’язку, – Ви – Гаврилюк Марта?

– Так, це я.

– Чудово. Я Черніков Костянтин Васильович, директор Національної дослідницької групи. Ми маємо до вас одну пропозицію… Думаю, Ви вже отримали результати екзаменів та список пропозицій на практику?

– Так.

– Нашу пропозицію Ви також там могли бачити. Та саме з Вами я хотів би перемовити особисто. Справа у тому, що для майбутньої експедиції нам потрібна саме така людина, як Ви. Мабуть, уже зрозуміло, що велику роль відіграв Ваш дар… він міг би принести велику користь для досліджень і дати гарний ривок у розвиток науки. Ми б хотіли, щоб Ви долучилися до однієї з груп дослідників, які вирушать в експедицію наступного року на загублений острів… Вас цікавить така пропозиція?

Марта зависла, не знаючи, що відповісти.

– Мабуть… – пробурмотіла вона. – Мені треба буде ще все це обдумати.

– Так, звичайно. Ми Вас спішити не будемо. Якщо Ви готові будете погодитися, то зателефонуйте на цей номер. Ми домовимося про зустріч, аби все детально обговорити.

– Гаразд. Дякую.

– На все добре. Чекатимемо на Ваш дзвінок.

– До побачення.