Я чекаю весну

Дана Язовських

Як так сталось, що море живе Солона вода не застигне Течія хвилині постійно несе І шторм не лишає хвилини. Хвилини на спокій чи може сон Такий необхідний сьогодні Заспівай мені пісню, якщо хочеш сумну Все одно я чекаю відлигу. Я чекаю весну І потоки струмків через гори Коли закінчиться війна і падуть вороги Тоді залишу у спадок надію На велике майбутнє своєї землі. Мені байдуже скільки мине років І як довго кричатимуть люди Поки світанок нарешті прийде І ніч нас назавжди покине. Коли м'ята застелить поля Аби всі ми стали спокійні Щоб нарешті скінчилась зима Прийшов час спуститись святині. І дати нам віру в любов Плодовиті і сильні ідеї Почати писати нові сторінки Наших історій стражденних. Обіцяю, що буде тепло Що світло живе у нас Ми святі і ми натхненні За нами правда, за нас буття.

2022-02-17 19:09:14

5

1

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (1)

Дана Язовських

Ви зрозуміли його приголомшливо правильно! 😍

Відповісти

2022-02-17 20:15:57

Подобається

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12402

La lune

Nadine Tikhonovitch

Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!

49

14

1494