За створену атмосферу вдячна цій пісні: Clean Bandit feat. Ellie Goulding - Mama.

Перш ніж я знайшла той поганючий город, який, як виявилося, був зовсім не біля хати, я встигла багато чого натерпітися.
Уважно (чи-то неуважно?) обійшовши все довкола дому, я "неочікувано" умудрилася знову наступити на коров'ячий ланюх, щоб його! Добре, що цього разу капці на мені були старі. А от спокійно пройти якоюсь стежкою, яка, напевно, вела в якесь поле, мені не дав нахабний півень, який, якогось біса, почав за мною гнатися і скажено кукурікати. Те, як я бігла, падала і ще раз бігла від нього, просто треба було бачити. Пізніше, якось таки втікнувши від того курячого самця, мені вдалося, відхекуючись, заблудитися в невеликому (чи таки великому?) саду, в якому росло все, що захочеш: від доволі тендітних, але дуже колючих, кущів ожини до яблуньок, яким вже було не знаю, скільки років. Ось там, проходячи повз кущі ще не дозрілої і, напевно, смачної малини, я раптово натрапила на змію, вид якої не розпізнала через те, що зі скаженими криками чкурнула звідтам якнайшвидше. Ті крики відображали собою фразу: "мамо-допоможи-убивають-хочу-додому-що-я-тут-забула??!!!". Там я також встигла знову впасти через те, що випадково стала на зовсім не помітне яблуко, також змогла трохи подерти футболку колючками малини, подряпати ноги, якось ледве відбитися від бджоли, яка врізалася прямо мені в лице, і ще сто разів пошкодувати про те, що народилася не в Єгипті (не питайте, до чого тут це). Ось таким способом я і вибралася з тих сільських "хащів" (чи, може, джунглів?).

Поступово і вже обережно, так як зрозуміла, що тут можна очікувати будь-чого, вийшовши в широке поле, шлях до якого був перегороджений старою брамою, яку я, на диво, легко і безперешкодно оминула, переді мною відкрилися дивовижні краєвиди: лінія жовто-зеленого горизонту була майже ідеально-рівною і чудово поєднувалася із насичено-блакитним небом. Все довкола зачаровувало своєю привітністю і живучістю. Повсюди літали різні комашки, пташки і де-не-де могли навіть бути якісь польові миші (чи що це таке там з трави мені здалося?). Вітер бавився ще не достиглим житом, підростаючими соняшниками і бобом, а ще різноманітним листям дерев, які росли таким чином, що створювали суцільну природню огорожу для поля. Гуляючи в їхніх кронах і водночас розносячи запах самої природи повсюдно, вітерець створював таку собі музику і незвичайну атмосферу вільного життя, яка просто перехоплювала подих. Я з насолодою вдихнула чисте й таке свіже повітря і несвідомо посміхнулась. Ту ж майже ідеальну лінію горизонту псував великий і, напевно, старий горіх, на кремезних гілках якого вискакували, як я зрозуміла, сойки і який відразу кинувся в очі, треба було мені вийти в поле.
Там-то, приблизно за метрів так п'ятдесят (не питайте, як я сойок помітила), недалеко від того ж горіха, я й побачила свою бабусю, яка зігнулася і щось копала мотикою у землі і яка мені в ту мить здалася богом, який мене врятує від будь-яких негараздів. Я дуже зраділа, що, нарешті, знайшла свою "рятівницю", і повним ходом, захекуючись, побігла до неї. Та не треба було мені так спішити. Нічому мене життя не вчить! Мене мої "улюблені" пригоди і тут застали! Адже, поки бігла, встигла ледь не вмерти через те, що якась бісова комаха попала до рота і змусила відкашлюватися (попередження: краще не бігайте з відкритим ротом), кілька разів обпектися кропивою, а також заробити на волоссі не знаю, звідки, будяк (а то й не один). По дорозі побажавши цьому світу всього якнайкращого, я прийшла (а не прибігла) до бабусі майже повністю спокійна.

— О, Настусе, люба, довго ж ти ся сюди добирала. Може, просто добавки си взяла і доїдала? — хибно припустила старенька, випрямившись і повернувшись до мене. Я засміялася, намагаючись не видати нотки істерики в голосі.

— Ні, бабусе, просто трошечки заблукала... У вас тут такий великий сад! — раптовий писк в останньому слові видав мою нервовість, яка ще не пройшла.

— О.. Я рада, що ти си так вподобала сад. Хоча там багато чого треба би було сі позбути, бо вже просто неможливо там ходити...

— Ага.. я помітила… То.. що мені зараз робити? — я захотіла забути про той ідіотизм, який трапився зі мною, поки я сюди діставалася, тому й вирішила швидше приступити до поки що невідомої праці. Старенька пояснила, що зараз ми (чи лише я?) будемо садити цибулю. Вона сказала, що вже зробила декілька рядків і всі потрібні добрива вже дала туди. Також наголосила, щоб я дотримувалася певної відстані між тими дрібними цибулинами, які буду саджати. Я подумала, що це буде нескладно, і почала.
Робота йшла непогано, от тільки сонце наполегливо пекло в голову, змушуючи мене шкодувати, що я старанніше не шукала кепку. Цибулина за цибулиною, цибулина за цибулиною, цибулина за цибулиною, як раптом я відчула, що мені стало легше, наче тінь якась з'явилася ззаду.

— О, Дурастя, нарешті, сюди придибала. Довго ж ти цей нéщасний город шукала. — засміявся майже у мене над вухом, як я зрозуміла, Вова. Це було не так раптово, щоб я скрикнула, але все ж моє тіло трохи здригнулося.

— Тобі яке діло, зараз я прийшла чи ні? Пфф... Відчепися від мене. — обурилась я, подивившись на нього примруженими від сонця очима. Він був одягнений у те ж вбрання, що й тоді, коли ми останній раз бачилися: якісь сірі шорти, довжиною ледь нижче коліна, синя футболка, яка була трохи мокрою від поту, і червона кепка, яка чуть-чуть впорядковувала його трохи пряме (чи таки не пряме?) волосся. Парубок знову зареготав. "Чорт забирай, як ж це дратує!".

— Та шо, ся привітати не мож? Ми ж тепер сусіди як-не-як. — "Він вважає, що це настільки вагомий аргумент??". Я вкотре за цей день фиркнула.

— Будемо ми сусідами хоч в пеклі, я до тебе ніколи в гості не прийду!

— Ахах, а кому такий гість, як ти, ся здав?

— Не зли мене! Йди туди, куди йшов! Не заважай працювати. — нервово гаркнула я, легко штовхнувши його. Він трохи відійшов, потім знову підійшов і задумано подивився на мої саджанці.

— Дурепо, ти неправильно цибулю сь садиш. Ахахахах, во дурна! Не тим ж боком, ідіотко. Ахахах! — регочучи, заявив він, після чого мої очі розширилися і я відразу подивилася на цибулини. "Твою ж девізію! А бабця дійсно не так казала! Про що ж я таке думала, що неправильно посадила аж чотири ряди?! Дідько! Тепер треба пересаджувати!" - я сама на себе розізлилась, але йому цього не показала, відвернувшись.

— То... Так було задумано... — невпевнено процідила крізь зуби. Вова з насмішкою подивився на мене і майже нечутно гмикнув.

— Ти з цим не помогти? — його добродушне питання прозвучало настільки для мене раптово, що я не змогла не витріщитися на нього.

— Пробач, що? — вирішила впевнетися в тому, що з мене не насміхаються.

— Кажу, може, тобі помогти? Чи ти сама будеш то всьо переробляти? — він присів біля мене і поставив одну цибулину в правильне положення. Перш ніж я встигла щось сказати, мене перебила бабуся, помітивши Вову:

— О, Володя вже тут, як тут. Хлопче, хочеш помогти Настусі з цибулев? — запитала вона, посміхнувшись.

— Ага, Євдокіє, хочу тій вашій невмілій внучці трохи допомогти. — мовив він. Я знаю, що в моєї бабусі дивне ім'я, таке якесь старовинне.

— Сам ти невмілий! Забирайся геть! — крикнула я, усвідомивши образу. — Бабусю, я не хочу, щоб він мені допомагав. Він мене ображає.

— Та шо ти, як мала дитина? Добре-добре, не буду я ти заважати. Сама з тим ся розбирай. Чао, персику. — він махнув мені рукою, розвернувся і пішов у напрямку горіха. Пізніше обійшов дерево і я вже його не бачила. "Фух... Пішов, нарешті", - прошмигнула полегшена думка в голові. Я трохи мовчки посиділа, помітивши на собі трохи здивований погляд старенької, а потім почала задумано переставляти цибулини в правильне положення. І знову: цибулина за цибулиною, цибулина за цибулиною, цибулина за цибулиною і так, напевно, хвилин п'ятнадцять. Все ж я не поспішала, та й рядки не були довгими.
От потім, приступивши вже до нового садіння, я побачила, що в тому рядку, в який почала класти, немає добрива.

— Я, певно, ся забула. Піди, доню, туди. — бабуся вказала на горіх, після того, як вислухала моє зауваження. — Там, ззаду, є відро з тим добривом. Тілько обережно, бо воно трохи тяжке. Нехай тобі Володя поможе, адже він там, здається, помагає своїй мамі садити огерки, якщо сі не помиляю.

— А-ага... Добре, йду за добривом… — шоковано пробурмотіла я і почала повільно йти в напрямку горіха. "Та якого чорта він досі тут робить?? Садити він допомагає! Пфф, теж мені! Помічник знайшовся! Наші з ним городи що, так близько один від одного? Капець! Во мене доля любить!" - я фиркнула не знати кому, після чого зайшла ззаду старого дерева і, помітивши Вову, на якому вже не було футболки, чомусь несподівано для самої себе почервоніла. "Тьху, Настьо! Геть дурні думки!" - я стряхнула головою, щоб отямитись і, нарешті, припинивши ховатися за горіх, пішла до нього. Опинившись на їхньому городі, я його мами не побачила. "Можливо, кудись пішла?". Хлопець зовсім не здивувався, побачивши мене, а лише дивно посміхнувся. "Чого він добивається?".

— О, сама прийшла прости помочі? Недобре працюється? — насмішкувато запитав він, поправивши кепку на голові. Я, ледь відводячи погляд вбік через його вигляд, трохи обурилася:

— Та нормально працюється!.. Просто потрібно добриво для цибулі... Воно, здається, десь у вас. Будь добрий, принеси мені його на грядку. — радше наказала, ніж попросила я, схрестивши руки на грудях. "Ох, як же ж тут спекотно... І йому, я бачу, теж, що аж футболку зняв. Чорт забирай, а в нього непогана форма... Так! Все! Насте, припини негайно! Ти не за цим сюди прийшла! ("Не за цим" це не за чим?) Зберися!" - я швидко дала собі легкого ляпаса, який змусив одну з моїх і так рожевих щік почервоніти. Вова здивовано подивився на мене, після чого хтиво посміхнувся і, поставивши руки в боки, сказав:

— Якщо хочеш, шоб я ти приніс те відро, то доторкнися до цього. — він пальцем вказав на свій торс, на якому виднілися, здається, ледь не шість кубиків пресу, після чого мої здивовані очі перевелися з його задоволеного обличчя на вказану частину тіла. "Мда... А фізична робота робить своє діло… Стоп... ЩО ВІН ЩОЙНО СКАЗАВ??!!".

— П-повтори, б-будь ласка... — шоковано попросила я.

— Ахахах. — засміявся він. — Помацай, якщо хочеш, шоб я тобі приніс відро. — так само нагло повторив цей йолоп.

— Та пішов ти! — ще більше червоніючи, зарепетувала я. — Сама я принесу це відро, і нічого мені не буде! Ось побачиш! — гмикнула і, помітивши потрібний предмет, підійшла до нього. Захотіла відразу підняти, але не тут це було! Відро виявилося справді важким. "Дідько... Головне, щоб я зараз сама якось його дотягнула до грядки, хоча я зовсім не впевнена, чи це в мене вийде. Блі-і-і-ін, що ж робити?? Вова, взагалі, якийсь бісовий збоченець, щоб його! Що йому від мене треба??" - я трохи запанікувала, пробуючи зрушити відро (чи то відрище) з місця, але в мене це вкотре не дуже виходило.

— Бачу, не конче виходить? — насміхаючись з мене, згодом запитав він, після чого схрестив руки на грудях. Я, нічого не сказала, а лише буркнула щось нерозбірливе у відповідь. Пан збоченець який раз за цей день зареготав. — Чого ж ти так не хочеш? То ж просто. Невже сь така сором'язлива? Чи шо з тобою? Чи ти, може... Ще не займана? — через його цікаве питання з мого обличчя "пішла пара". "Я, напевно, зараз, як рак печений, червона...". Вова ще раз посміхнувся, помітивши мою моментальну реакцію, і схилив голову набік, очікуючи відповідь на запитання, яку вже, швидше за все, знав.

— Н-нащо тобі то знати??.. — нарешті, несміливо запитала я. "Потрібно викрутитися з цієї незручної теми... От тільки, як?? Господи, як??".

— Просто цікаво. — ""Просто цікаво"?? Холєра! "Просто цікаво", та?! Та щоб ти скис, придурку!" - я розлютилася, і з усієї сили жбурнула у нього найближчий горіх, попередньо зірвавши його. Хлопець ойкнув, коли плід влучив йому в живіт.

— Щоб знав, як дурнуваті питання ставити! Не хвилюйся, я тут без тебе розберуся! — я швидко розвернулася і повернулася на город до бабусі.


— Люба, чом ти так довго? І шо там за крики були? Ой, а чому ти без відра, чи то без Володі? — запитала бабця, відірвавшись від роботи.

— Він не захотів мені допомагати, тому я буду носити ті добрива до грядки в мисочці. Нехай це буде марудно, але це вже краще, ніж пристати на його умову. — мовила я, знову трохи почервонівши і взявши стару алюмінієву мисочку.

— Ну, то шо там сі стало, доню? — захвилювалась вона.

— Нічого, бабусю, не сталося. Все добре. Просто я вирішила, що саме так буду носити ті добрива.

— Гм.. як скажеш. Роби, як си хочеш. Я не буду заважати. — я подякувала їй за розуміння, посміхнулась і знову, тільки більш обачно, пішла до горіха. Проходячи повз дерево, я пискнула і випустила миску через те, що мене неочікувано схопили за руку і притиснули до товстого стовбура, попередньо прикривши рот долонею. Я шоковано і вже нервово підвела очі на нахабу і була здивована, коли побачила...