...Коли побачила... Н-натана???

— Тихо, лялечко, я ти нич не зроблю. Вова нас не ввидить, тому що в горіха так гілки нахиляються, що закривають стовбур, тому ніц не видко... — він би далі продовжував говорити, та я насупила брови і перервала його, вдаривши в ногу. Хлопець від несподіванки відскочив і тихо ойкнув, після чого я, усвідомивши, що звільнилася, не знаю для чого, видряпалася на той величезний горіх. Добре, що стовбур був невисоким. Але все одно це було зробити досить складно, та адреналін взяв своє (трясця його матері)! До того ж у тому місці, де починалася крона дерева, було багато вільної території, щоб там сісти.
Вмостившись зручніше, я "озброїлась" добрим десятком горіхів, які валялися неподалік, і чекала, поки той Натан, якщо не помиляюся, почне лізти на дерево.

— Дівчинко, що ся трапило? Чому ти втічила? — пошепки, але так, щоб я почула, запитав він, задерши голову догори. "Гм, лізти сюди не збирається, чи що?" - подумки, напевно, здивувалась я, але з відповіддю (чи то з питанням у відповідь) не забарилась:

— Якого милого ти тут робиш? Тільки не кажи, що тут недалеко і твій город! — на відміну від мого співбесідника, я свій голос не стишувала.

— Та не кричи ти. Вова ж нас учує. — тихо гаркнув юнак, а в його, нагадаю, зелених очах відображалась дивна стривоженість. Він роззирнувся по боках.  — Мій город не тут, аби сь знала. Просто прийшов до тебе. А для чого... Не скажу. Зараз сама ся дізнаєш. — серйозно налаштувавшись, коротко підстрижений брюнет почав лізти на горіх, а мене охопила паніка.
З переляку я кинула в нього плід дерева. Та так, що він влучив прямісінько в голову.

— Не підходь до мене! Йди геть! — "Чому мені хочеться, щоб Вова почув мої крики??".

— Ай, та не метайся тим. Я ти ніц не зроблю. — його слова були не дуже переконливими, тому що обличчя у ту мить відвідала хтива посмішка.

— Шляк би вас усіх трафив! Та що ви від мене хочете?! — я кинула в нього ще зо два горіхи, через що він злісно зашипів, але промовчав.
"Чорт, він так скоро до мене дістанеться. Що ж робити, мамочко, що ж робити??" - паніка мною опановувала з кожною секундою дедалі більше. Та й Натан на місці не сидів – ще кілька рухів і він буде тут, а в мене горіхів майже не залишилося. Таке враження, що мені не конче хотілося це робити, адже той, кого покличу, й так нічим не кращий, але: — Вова-а-а-а-а!!!

— Дурепо, чого репетуєш?! Нащо ти йго кли… — Натана різко перервало те, що чиясь рука його схопила ззаду за футболку і одним сильним ривком спустила на землю.

— Натане, якого чорта ти тут робиш? Що, дівок у селі мало, що ти до Насті приліз?! — Вова люто схопив того вже обома руками за перед футболки і труснув ним.

— Вово, а з якого то дива я не можу до неї прийти? Ти як порався там на городі, то так ся і порай. Чого ти сюди присунув? — Натан не менш злісно подивився у сірі очі парубка, схопивши його за ті ж руки, які його ніяк не відпускали.
Вова кілька секунд промовчав, а потім, таки відпустивши його, відійшов і, стараючись заспокоїтися, мовив:

— Лише глухий не вчув би йї скаженого вереску. Натане, по-доброму ти кажу, коби сь ішов займатися своїми справами.


— Ну гаразд. Але я від неї ся не відчеплю, і ти то знаєш. — короткий погляд на мене й він розвертається – іде. "Фух... Нарешті, можна зітхнути з полегшенням". Якось заспокоївшись, я усвідомлюю, що досі не злізла з горіха і, повільно піднявшись, починаю шукати способи виконання цієї дії.
Та не тут це було! Я раптово наступаю на круглий плід дерева й, не втримавшись на місці, лечу вниз, до землі. "Ох, мамо! Та щоб мені добре було з моєю-то незграбністю!" - очі від страху миттєво сильно заплющилися, а крик сам по собі вирвався із горла.

А далі – тиша.

Через недавній переляк я не усвідомила, що зараз опинилася у чиїхось руках, які мене, здається, так міцно притискали до себе.
Повіки піднімалися так повільно, наче боялися когось побачити, когось не того ("не того"?).
В наступну мить мої блакитні очі здивовано вдивлялися у спокійні сірі мого рятівника, який і тримав на руках. Неголене обличчя, на диво, так близько, й мені чомусь захотілося доторкнутися до нього рукою. Губи ледь привідкрилися, наче я хотіла щось мовити, але просто тихо видихнула в його міцну шию, не в змозі видавити з себе й слово.
Тілом відчувала, як кожен м'яз його торсу напружений, і через це рельєфність тіла ще більше виділялася. Серце билося настільки скажено, що я боялася, що він може це почути (і відчути). "Мамо, а він ж досі без футболки…" - це усвідомлення мене не здивувало, що якраз і дивно. Долоні обережно торкнулися напружених грудей і повільно ковзнули по них вгору й вниз, відчуваючи, як легені, що всередині, раз за разом поглинали повітря. Вдихаючи запах його тіла, я знічев'я зрозуміла, що хочу не лише просто вдихати його ("що"?). Хлопець не зводив із мене цікавих очей, у той час як я сама не усвідомлювала, що роблю. Повільно підвела голову і, зустрічаючись із його дивним, наче чекаючим на щось поглядом знову, раптово збагнула все своє бісове положення. Щоки моментально почервоніли, і я голосно скрикнула: "Господи!". Чи то від несподіванки мого крику, чи від чогось іншого, його так звана хватка ослабла і завдяки цьому я звільнилася від тих рук, попередньо відіпхнувши парубка від себе. Швидко відійшовши на певну відстань, я смикано поправила футболку. "Чорт, навіть вона трохи змокла від його поту", - здивувалася тому, що ноги трошки тремтіли. "Та що зі мною? Може, ще від падіння не відійшла?..".

— Я не "Господи", я – Володя. — молодик дивно всміхнувся і поправив волосся рукою, у той час як інша була розміщена на боці. Таке враження, що він мене на щось провокує.

— П-пробач. Щось я сьогодні сама не своя… — я схаменулася і відвела соромливий погляд вбік. "Та йому би в моделі".

— Та ніц. А от подякуєш ми потім. Якщо ти не проти, я сам придумаю те, чим сь зможеш мені відплатити. Ти ж покликала саме мене не просто так. Чи я, либонь, помиляюся? — поки я шукала щелепу на землі, він розвернувся і, йдучи геть, кинув фразу: — Ще зустрінемось, Дурастьо. — "Та щоб його! - я гордо фиркнула, зі свого боку, повертаючись за мискою. - А тоді він мене "Настею" назвав!.. Ненормальний якийсь… "Відплатити"?? Я що, по вашому, шльондра?! Ідіот! Ненавиджу! Ненавиджу!". Не дивлячись на нього, підійшла до відра (а радше, відрища) з добривом і, швидко набравши його в мисочку, розвернулася, знову обурено фиркнула так, щоб він почув, і гордо покрокувала на город до бабусі.

Старенька здивовано на мене дивилася, поки я, надувши губи, садила ту трикляту цибулю.

— Люба, що там ся стало? Шо то за крики були? І для чого ти так голосно Вову кликала, якшо сь казала, що не хочеш від нього помочі? І шо тут забув Натан? — її поставлені питання загнали мене в глухий кут і я знову почервоніла, почавши перебирати чорноземом.

— Там просто був... Там просто був великий жук. А я його злякалася, тому й, напевно, покликала його… А Натан я не знаю, що тут робив… — брехати їй не хотілося, але нехай не переживає. Бабуся зміряла мене цікавими і стривоженим поглядом, але нічого не сказала у відповідь.

За весь той час, що я була на городі, більше нічого "такого" не трапилося, хіба що я справді побачила страшного, величезного жучища в траві й мене також встигла вкусити бджола, через що місце, куди вона вжалила (а саме великий палець), трохи розпухло. "Якось шкода, що бджілки помирають, після того як кусають нас. Ну, що поробиш, такі вже в них "закони". Самозахист, як-не-як", - виправдовувала я бджолу, прикладаючи до враженого місця примочку з розчином соди.
На круглому годиннику, який знайшов собі місце над дверями кухні, була майже дев'ята година вечора. "Мда... Затрималась я там. Все ж ми з бабусею ще посіяли моркву й буряк, а потім вона вчила мене орудувати мотикою. Ахах, і це, напевно, смішно виглядало. Сподіваюсь, Вова не бачив… І що мені в той момент стукнуло?.. Який сором…" - "зім'яті" думки перебило те, що до кухні зайшла старенька, в руках якої був трилітровий слоїк із молоком.

— Ну шо ти, сонечко? Вже не пече рана? — вона поставила молоко на стіл і сіла навпроти мене.

— Та вже майже не пече. Дякую за соду. — я посміхнулася і відклала примочку вбік. Бабця запропонувала мені тепле молоко, яке вона видоїла і вже встигла процідити. Я залюбки прийняла пропозицію і через кілька хвилин над моєю верхньою губою, як кажуть, засівалась біла смужка.
Перед тим як повечеряти, мене попросили загнати до стайні качок і одного нахабного півня, який переважно любив довго "гуляти".

Вийшовши на двір, я зустрілася із майже нічною літньою теплотою, яка відразу огорнула все тіло. Але тут і комарі не забарилися! Зо три ідіоти (нехай це і самки) встигли мене вкусити, що означало, що завтра точно буде прищ (і не один)! Нервово проходячи повз невеличкий город, який був біля хати, я з одного боку помітила Вову, який щось… Кував? Принаймні це було на те схоже. Звуки його заняття розходилися, здавалося, по всьому селу, заглушуючи нічних цвіркунів. Брова здивовано смикнулася вгору. Зараз він був у сорочці, рукави якої були підкочені, показуючи мужні руки. Та, що б там не було, я не затримала на ньому свій погляд – спогади "городніх" подій не дозволили, знову змусивши щоки почервоніти. Я наблизилася до качок так, щоб він не побачив, поки вони закінчували вечеряти.
Чесно кажучи, я очікувала, що це складніше буде зробити, ніж виявилося. Крякуни й крякухи чемно зайшли до стайні, після чого я зачинила за ними двері, поки мене не вбив запах, який доносився звідти. "Ох, люди добрі, який там "аромат"… Думала, що ніс відпаде". Я вже була готова йти, але згадала, що повинна ще загнати півня. Ваша порада – саме того, який за мною гнався по всьому саду, коли я шукала шлях на город.
Озирнувшись довкола, я остовпіла. "Якого дідька той когут робить у Володіному дворі?!" - нерви мене взяли сповна, чесно кажучи, адже зустрічатися із хлопцем зараз зовсім не хотілося.
Кілька хвилин потративши на обдумування подальших дій, я зачаїлася за одним із кущів колючої малини, які росли прямісінько біля паркану, і чекала слушної миті, коли когут проходитиме повз, щоб схопити його.
"Бляха-муха, так вмостилася, що не бачу Вову, а це, знаєте, погано…" - раптовий голос того ж юнака застав мене зненацька і я тихо лайнулася:

— Дурастьо, ти там хробаків у землі шукаш чи шо? — я швидко піднялася і стріпала коліна від землі.

— Яких ще хробаків? Не верзи дурниці. — моя холоднокровність і якась впевненість мене ж і здивувала. Але не так довго це продовжувалося, тому що голос зрадливо "пропустив" істеричну нотку, коли я мовила: — Сам то що, немає чим зайнятися, що ти за мною дивишся?

— Я не дивлюся за тобов. Просто надворі тихо, якщо не враховувати цвіркунів, тому я і почув якесь шарудіння у кущах, коли на мить припинив роботу. — не можу посперечатися з його аргументом. Чорт!

— Гаразд, повірю тобі на слові, чоловіче.

— Ха! Насмішила. — здалось, що він фиркнув. — Ти, може, шось від мене хтіла?

— Звичайно, що ні. Чому б мені від тебе щось хотіти? Ти себе, бачу, не знати ким вважаєш. — я гордо гмикнула і відвернула голову вбік.

— А для чого тоді в кущах ховалася? — Вова залишався спокійним, що було, напевно, дивно. "І що, зізнаватися йому, що я півня чекала?.. Та, Бог з ним!".

— Мене тут просто попросили загнати поганця-кóгута до стайні, а він у вас у дворі. Я лише хотіла дочекатися слушної миті, щоб схопити його, та й все. — я тикнула пальцем на сірого курячого короля, який мав зозулясте забарвлення і щось собі шпортав у землі. Володя прослідкував за напрямком, який я вказала, і ледь чутно засміявся.

— У тя б то не вийшло так легко, як ти си думаєш. Горлаус у вас пташка непроста, аби сь знала. — парубок підійшов до птаха і присів навпочіпки біля нього. Потім витягнув із кишені зерно і на розкритій долоні вручив півню. Той, навіть не вагаючись, наблизився і почав дзьобати. Я здивовано витріщилася на них.

— Хто-хто? Горлаус? Це що, так цього когута звати? Ахахах! — я не змогла стримати дзвінкий і щирий сміх, побачивши підтвердження Володі. Здалося, що вся напруга, яку я недавно відчувала, просто кудись зникла.
Згодом юнак спокійно взяв півня у руки, піднявся і підійшов з ним до паркану, біля якого стояла я.

— Його до стайні, та? — моє невпевнене "агакання" і він переліз через той ж паркан, тримаючи півня під боком. "Чорт забирай, та такого когутяру ще пошукати треба! Чим його бабуся годує, взагалі?" - подумалося мені, коли я проводжала дії Вови здивованим поглядом.
Зачинивши птаха в стайні, хлопець повернувся до мене й знову переліз через паркан, повернувшись на свою територію. Я несміливо подякувала йому за дивну допомогу і вже була готова йти.

— Знаєш, мотиков ти нині так кльово махала, шо я не зміг втриматися і зняв то на відео. Добре, що телефон мав при собі. Мені ж можна то відео в себе лишити? — раптово запитав він, усміхнувшись.

— Що?! То ти все бачив?! Яка ганьба! Звичайно, видали його! Негайно видали! — моє здивування було явно щирим.

— Ну, я ще подумаю, робити це мені чи́ ні. — Вова знову всміхнувся і розвернувся, готуючись іти.

— Що? Вово, не знущайся з мене, будь ласка! — спершись одною рукою на паркан, я захотіла до нього дотягнутися, але не змогла – він був задалеко.

— О, так вже ліпше. Я буду тя вчити культурності, Дурастьо. А відео все одно не видалю. — сіроокий почав іти, не зважаючи на всі мої намагання зупинити його криками. Остання фраза, яку я від нього почула, це була: — До речі, ти дуже гарно смієшся. — мить, і мої щоки знову зарожевіли. "Та що зі мною сьогодні, взагалі, таке?!" - розізлившись сама на себе, я розвернулася і попрямувала в дім.
Там бабуся повідомила мені, що завтра я повинна буду з дечим допомогти Володіній мамі. "Ех, чому все так?".
Пізніше, смачно з нею повечерявши, я побажала їй доброї ночі й відправилася до своєї кімнати.
Приємна прохолода приміщення дозволила мені розслабитися і наче зняла всю напругу, яка назбиралась за день, адже він видався насиченим, тому довго чекати, щоб заснути, мені не довелося. Втома була сильнішою за якісь там дивні (чи не дивні?) думки.