— Дурастьо, ей. Прокидайся, Дурастьо. Вже одинадцята година, скільки ше будеш спати? Ви, аж слина тече по подушці. — почула я крізь сон дуже знайомий голос. Через секунду стомлено розплющила блакитні очі і побачила гарне (чорт забирай) задоволене обличчя Вови. Твого ж біса за ногу!

— А-а-а! Якого дідька ти тут робиш??! — схопилася я, піднявшись і відразу кинувши в нього найближчу подушку. Хлопець здивовано відійшов на кілька кроків і відкинув подушку на ліжко, попередньо вправно схопивши її.

— Я тут тя буджу, взагалі-то. — "Що за тон? Він що, образився?" - промайнула нервова думка в моїй вже не сонній голові. Не намальовані брови зійшлися над переніссям, спохмуривши моє обличчя.

— Я би й сама встала. Ти дарма прийшов. — фиркнула, відвернувшись. "Господи! Він мене сплячою бачив! Я ж така жахлива!".

— Гаразд. Я зрозумів. Тільки не забувай, що сьогодні йдеш на грядку до моєї мами. — Вова розвернувся, збираючись залишити мою кімнату. Ах так, дійсно…

— Чекай, ти зі мною щось робив, поки я спала?? — мене ніяк не хотіла покидати ця тривожна думка.

— А чому я мушу відповідати? — "От маєш, таки образився, мабуть. Хоча.. він ж ніби завжди такий". — Навіть не думай мені ту допит влаштовувати. — молодик взявся за клямку. Я хотіла ще щось сказати-заперечити, але він перебив: — До речі, гарні перса. — хтива посмішка відвідала його обличчя, і Вова пішов.

— Збоченець! — гаркнула я йому вслід, рефлекторно закривши груди руками. Ех, а спальне платтячко-то атласне, все видно було, напевно. Бляха-муха!
Потім знесилено впала на ліжко і, ще кілька довгих хвилин повалявшись, піднялася.
Вбрання вирішила не змінювати. Залишила ту ж стареньку жовту футболку і зручні, здається, волейбольні чорно-жовті шорти. Пф, як бджілка.
Всі туалетні справи зробила на раз-два, як кажуть, щоб не затримуватися.
Коли прийшла на кухню, привіталася з бабусею.

— А скажіть, що Вова робив у мене в кімнаті? Ви його впустили до хати? — з легкою обуреністю і підозрою запитала я, смакуючи вівсянку з молоком. Старенька цікаво глипнула на мене.

— Та, доню, я йго пустила. Бо він повів, що якось забув у мене свою кепку. То вже не знати, найшов він її чи́ ні. А що?

— Та нічого. Просто, він зайшов до мене і збудив.

— Ну видиш, Вова, певно, тя си вподобав, тому й захтів збудити. Ти ж ше мусиш йти до його мами.

— Вподобав? Та де ж тут логіка, взагалі?! — не второпала я, а бабуся лише мило посміхнулася. "Змовилися вони всі, чи що?".
Доївши і начепивши на голову першу ліпшу кепку (насправді довго вибирала, просто люблю "MARVEL", от і кепку якраз таку знайшла), пішла у двір мого "найулюбленішого" сусіда. "Та кращого, ніж він, не знайти!" - сарказм разом із різними думками так і лився.
"Сподіваюсь, на городі будемо лише я і його мама. Можливо, вийде з нею про щось поговорити…" - неспокійно думала я, заходячи на територію мого найзапеклішого ворога на це літо.

— Ти, мабуть, Настя. — звернула на мене увагу старша жінка середнього зросту, коли хвіртка воріт дзенькнула. Її волосся було темним і коротким, а очі карими і такими, знаєте, добрими. Я ледь схвильовано посміхнулася. — Проходь, люба. Пробач, звичайно, що я тя так забрала від пані Євдокії, але мені конче потрібна поміч жіночої руки. Адже хлопи в городі николи не пораються. Можеш кликати ня пані Марта.

— Приємно познайомитись. Я залюбки вам допоможу, от тільки зразу прошу вибачення за якісь незручності, а то я вже дуже давно на городі нормально не працювала. — поправляючи свій головний убір, пішла слідом за нею.

— Та ніц страшного. Зараз я тя всього нау́чу. — "Виглядає вона приємною жіночкою, нічим не гірша за мою маму", - я знову посміхнулася.

— Я буду старатися. — ага, непоганий у них будинок. Теж євровікна, двері гарні і стіни. "Гм, цікаво, як там всередині?". Мою увагу привернуло те, що на одній зі стін особняку висів дикий виноград, який переважно сам по собі в'ється, прикрашаючи зовнішній вигляд будівлі. Екзотично виглядає, чесно кажучи. Через кілька секунд неспішної ходьби ми дістатися до потрібного місця. "Ого, досить великий у них город", - подумала я, поки ми проходили повз грядку огірків, листя яких тільки-но показалося, полуниці і ще якоїсь рослинності.
Несподівано хтось пробіг повз і здер із мене кепку так швидко, що моє розпущене волосся одним ривком здійнялося у повітря і впало мені на очі. Я поспішно його поправила. "Та що ж це??".

— Мамо, а Настя стибзила мою кепку! — по-дитячому заявив знайомий мені парубок, ставши перед нами, через що ми зупинилися. "Хто ще тут дитина, чорт забирай?!".

— Що? Ти брешеш! Нічого я не... Тибзила? Що це за слово таке?? Коротше, я цю кепку не крала, а в нас вдома знайшла! — так само почала виправдовуватися я, намагаючись забрати в нього головний убір. Хай йому грець!

— Насте, ця кепка справді йго. — задумано сказала його мама, тим самим миттєво припинивши нашу суперечку.

— Але, але… — і тут я згадала бабусині слова про те, що Вова забув у нас свою кепку. "Ау, Настю, Вова забув у нас свою кепку. Чуєш? А ти її взяла, дурепо… От покидьок! І як так вийшло??". — Чому ж ти її не забрав?? Ти спеціально хотів мене зганьбити?! — гаркнула я на нього, поки він голосно сміявся. "Та що ж цей ідіот витворяє?". І пощастило ж мені, що першою ліпшою кепкою виявилася саме його кепка. Чорт!

— Настю, не злостися на нього. Все добре. Не переживай, я знаю, що ти хороша дівчина, адже твоя бабуся мні про тебе багато повідала. — жінка тепло всміхнулася, що трохи заспокоїло мене. "Ну, якщо ви так кажете…". — Володь, любий, ти Настя що, справді настільки ся сподобала, що ти її так дразниш? — несподівано звернулася вона до сина, цікаво звузивши очі. "Що-що вона спитала?". Вова на секунду завмер, почувши її питання, а потім його щоки неочікувано почервоніли. "Що?!!"

— Мамо, що ти таке мелеш?! — гаркнув парубок, прикривши обличчя рукою і трохи відвернувшись. — Пензелюйте вже на свій город… — сіроокий кинув мені свій головний убір, розвернувся і поспішив покинути нас. "Пензе... Що?".

— От і відплатили йму. — засміялася його мама, погладивши мене по голові. — Виділа йго лице? Ахах, як ти?

— С-супер!.. — потроху відходячи від дивного шоку, відповіла я, після чого оділа Вовину кепку. Ми знову почали повільно крокувати. "Що це в нього за реакція була?.. Може, бабуся й справді мала рацію?.. Та не може бути! Він ж робить все, лиш би мене позлити! Ненавиджу!".

— Чим сама ся займаєш, Настю. У́чишся чи вже робиш? — вирішила завести розмову пані Марта, поки ми почали полоти якусь рослину. "Рятуємо її від поганючого бур'яну!" - робота загорілася у моїх не дуже вмілих руках.

— Я цього року закінчила навчання у Львівському Університеті імені Івана Франка. Планую шукати роботу.

— А на якому сь факультеті сі вчила? — запитала жіночка, вирвавши черговий бур'ян із чорної-чорної землі. "До речі, та ту же ж справжній чорнозем…".

— Філологічному.

— Любиш мови?

— Ага, хочу бути перекладачем англійської! — із захватом відповіла я, глянувши на її усміхнене обличчя.

— Як ти сі подобає та справа, то чудово. Бажаю успіху.

— Дякую. — я щасливо посміхнулася. — Скажіть, ваш Вова так до всіх дівчат у селі задирається?

— Ні. Мені ся здає, шо ні. А ти йго не пам'ятаєш?

— Тобто? — не зрозуміла я, а мої брови чи то підскочили, чи то заломилися.

— Я думала, що ти пам'ятаєш, як ся бавила з ним, коли сь була мала. — замислено мовила пані Марта.

— Гм… — трохи шоковано задумалася я. — Може, якщо я напружу мозок, то згадаю. Не дивно, що не пам'ятаю його, я ж до бабусі приїжджала, коли ще маленькою була.

— Он як… А він тя, мабуть, ше пам'ятає. Певно, тому пані Євдокія саме йго попросила за тобов прийти. Хоча то було трохи немудре рішення…

— Оу… Чекайте, а скільки йому?

— Та ви – десятого липня буде двадцять чотири.

— Ааа… То йому тоді було вісім, коли мені – п'ять?

— Напевно... Знаєш, я думаю, що Володя мстить ти за то, шо сь забула йго. — доволі впевнено сказала жінка, поправивши рукавиці.

— Ах, ви справді так вважаєте?? — не приховала здивування я, цікаво глянувши у її карі очі.

— Ага. Либонь, йму останнім часом бракує жіночої уваги, тому він до тебе так ся задират. — роздумувала вголос Вовина матір. — Я таке доста часто помічаю з того часу, як Аліни не стало.

— Вибачте, а це хто? — вирішила поцікавитися я, а то здивував мене її раптовий сумний погляд.

— А Вова чи пані Євдокія ти не повідали?

— Ні.

— Аліна – то старша сестра Володі. Вона два роки тому загинула в автокатастрофі, коли їхала з Рогатину до Львова.


— Пробачте… Мені.. мені дуже прикро… — ледве змогла мовити я, приречено опустивши очі, поки ми обидві припинили свою роботу. "То у нього ще була сестра…".

— Дякую, люба... Час наче лікує, але нас ще не злічив. — жінка трохи болісно посміхнулася.

— Вони були близькі?.. — боязко спитала я, обережно й тужливо глянувши на неї.

— Дуже. — тихо і впевнено відповіла вона, тяжко зітхнувши.

— Йому, мабуть, було дуже складно…

— Це ще слабо сказано, Настю… Нам всім було і досі є тяжко. — пані Марта засмучено відвела очі, в яких, певно, вже стояли сльози. Я несподівано для самої себе акуратно обійняла її, попередньо знявши брудні рукавиці, адже дуже хотілося підтримати цю бідолашну жінку. Згадувати рідну людину, якої більше немає, неймовірно боляче…

— Все буде добре, не плачте… Якщо треба жіночої руки, обов'язково кличте мене, адже я вам залюбки допоможу. Тоді зможемо і поговорити про наболіле, як кажуть...

— Добре, люба. Дякую тобі… — вона спокійно обійняла мене у відповідь. — Тільки ти не злися на Вову, будь ласка... Ну що вже зробиш, він такий, як є.

— Я, ум... Постараюся. — сказала я це трохи насмішиливо і ледь обурено, відверто глянувши на неї. Можливо, саме через це його мама тихо захі-хікіла, витираючи сльози з обличчя.

                                         *****

Час нашої з нею ніби нескладної роботи промайнув несказанно швидко або ж мені так тільки здалося через те, що я цікаво його провела.
Пропололи ми так з пані Мартою, не поспішаючи, десь чотири досить великі грядки. Зайняло це приблизно три чи чотири години. За цей час ми говорили про різні-різні речі, трохи ділилися секретами і розповідали щось цікаве зі свого життя.
Ох, сонце вже непогано пекло, змушуючи мій організм просити воду дедалі більше.
Коли ж я поверталася додому, проходячи повз їхній будинок, жінка щиро подякувала і дала мені дуже гарну шпильку на волосся у формі едельвейсу, яка переливалася кольорами опалу. Хоч я вже не мала, та штучка ця мені сильно сподобалася.

— О, супер. Підеш з нев нині на празник. — подав свій доволі низький голос Вова, вийшовши десь з-за їхньої стайні.
Я насупила брови, побачивши не конче приємну мені особу. Його мама всміхнулася і залишила нас, зникнувши за дверима хати. Згодом розслабивши свою фізіономію, я розвернулася і гордо покрокувала з двору мого так званого ворога. "Жіночої уваги йому бракує, пф. Ніби дівчат у селі мало", - недовірливо подумалося мені.

— То ти будеш на празнику того вечора, чи́ ні?! — питально крикнув мені вслід сіроокий, тим самим на мить зупинивши мене. "Ох, та що ж ти від мене хочеш?!".

— Про що ти говориш, взагалі?

— Точно, ти ж не тутешня. — склалося враження, що він уявно тріснув себе по чолі, висловивши свою ж забудькуватість.

— То що за свято? — я доволі зацікавлено зупинилася коло хвіртки, очікуючи на відповідь. Ага, уж я-то люблю відвідувати різні вечірки.

— Та їден сільський празник. Він кожного року відбувається. Тобі нихто нич не говорив про то? — Вова досить здивованим поглядом оцінив мене, спершись на такий собі балончик, що був недалеко від парадних дверей.

— Угм… — "мукнула" я, задумано підвівши очі догори. — Нє, не говорили. — чесно розвела руки в боки, стенувши плечима.

— Він почнеся десь біля дев'ятої чи десятої. То ти прийдеш? — "Чому йому так треба знати, чи я там буду?".

— Не знаю, може. — відповіла я, покидаючи їхній двір. "Помучу його невідомістю, якщо йому це так важливо, ахах".

— А кепку мою ми не віддаси? — підло посміхаючись, запитав молодик. Здалося, що секунду тому він був якийсь стривожений, а зараз від цього й сліду не лишилося. "Невже у нього натрій настільки швидко змінюється?" - спантеличено подумала моя голова.

— А вона тобі так треба? — поставила провокаційне питання у відповідь.

— Ну… То одна з улюблених. Хтозна, а якщо в тебе воші? Я не хочу від тебе їх підхопити. Краще б швидше віддала і всьо. — як тільки мої вуха почули його слова, мене переповнила дивна злість. Та мною аж сіпнуло!

— Іди на фіг, дибіле! Задовбав! — роздратовано гаркнула я, кинувши його кепку об землю.

— Ей, ей, не мечи ти йї так, вона ж не твоя. — парубок, швидко спустившись маленькими сходами, поспішив до воріт. Певне, щоб підняти кинутий мною головний убір.

— А ти не звинувачуй мене в нісенітниці, не маючи доказів! — я випрямилася, стиснувши руки в кулачки.

— Та маю я докази. Диви, як ти вічно кричиш, а то точно признак чогось нездорового у довбі. — "У чому? Він має на увазі голову?".

— Кусень неотесаного дурня. — розвернувшись, я почала крокувати геть, не бажаючи більше продовжувати точити ці ідіотські баляси.

— А інший кусень – ти! — крикнула мені вслід русява погань.

— Нариваєшся, та?? — ох, лють мене так і переповнювала!

— А то! — володар масивної статури по-дитячому показав мені язика.

— Ну тримайся, гаде! — вміє ж він уривати мені терпець. "І тій дитині скоро буде двадцять чотири? Та не може бути!". Я швидко відчинила хвіртку і побігла до нього.

— Ой, ой, катують! Ряту-уйте! — репетував молодик, починаючи тікати від мене.
"Та що я роблю, взагалі? Нема мені чим зайнятися, блін!" - я зупинилася, пробігши кілька метрів, і знову попрямувала до виходу з подвір'я.

— І це все?

— Не нервуй мене.

— Ох, невже хтось втомився? — Вова цікаво зупинився недалеко біля мене, схрестивши руки на грудях. "Ахах, непогані в нього біцепси… Ем, про що це я?".
Тільки-но я хотіла щось сказати, як мене перебила мелодія рингтону мого смартфону. Ден Рейнольдс із Imagine Dragons, як завжди, неймовірно круто виконував найкращу частину пісні "Walking The Wire". Я поспішила витягнути телефон із кишені шортів, поки між нами зависло незрозуміле мовчання.
Побачене на екрані мобільного пристрою змусило мої брови насупитися і задуматися, чи варто відповідати на дзвінок.

— Чому не береш? — трохи здивовано, але спокійно запитав Вова.

— Тихо. — серйозно відрізала я, не бажаючи з ним говорити про це. Після довгого і стомленого видиху я провела пальцем по зеленому кружечку з мініатюрним телефончиком всередині, який позначав прийняття виклику. — Алло. — помітила на собі погляд сіроокого, який ніби схвалював моє рішення. "Та що ти знаєш?". Через мілісекунди почувся бас на тому боці дроту:

— Алло. Чому так довго не піднімала? — "Ох, цей командирський тон! Я ж не твоя підлегла, чорт забирай".

— Була зайнята. — коротко і брехливо (чи все ж правдиво?). Вова досить злісно подивився на мене, а я махнула йому рукою. Мовляв, не твоє діло – не пхайся. — Чому дзвониш? — голос став добрішим, хоча, мабуть, не конче щирим.

— А що, не можна просто так подзвонити? — "Цей пан, певно, забув, що я його вже надто добре знаю, аби не підозрювати щось", - розчаровано подумала я, розвертаючись і починаючи крокувати додому.

— Гм… Ти ніколи "просто так" не дзвониш.

— Гаразд, проїхали. Коли будеш у Львові?

— Десь з середини Липня, напевно. І це якщо пощастить.

— З Липня??!

— Так, а що такого? — лише зараз почала розуміти переваги мого перебування у цьому селі.

— Мені треба, аби ти з'явилася у місті Лева хоча б шістнадцятого червня.

— От хай буде собі треба і далі. Мені-то що до того?

— Як не з'явишся, я приїду за тобою.

— Ой, дуже я тебе боюся.

— Якщо не хочеш по-доброму, то буде по-злому. Ти знаєш, про що я. — сказані ним слова змусили мене зупинитися перед дверима бабусиної домівки і спохмурніти.

— Ігоре, я… — почав мій змучений голос після довгої паузи, та знову замовк, коли очі побачили серйозного Вову, який впевнено йшов до мене. Хотілося тихо і нервово спитати "Що ти, в біса, робиш?", але спершу треба було відповісти іншому.
Раптом русявий парубок швидко вихопив із моїх рук телефон і безцеремонно заговорив:

— Вона того вечора йде на празник, тому попрошу не завалювати її ніякими справами. Дякую, бувайте! — хлопець вимкнув телефон і повернув його мені.

— Ти… Що ти зробив? Хто тебе просив? — я спантеличено взяла до рук смартфон.

— Просто… За виразами твого обличчя і деякими словами я зрозумів, що тобі не конче подобається спілкування з цією людиною. А що, це було щось важливе? Може, з роботи дзвонили? Ну пробач, якщо щось зіпсував… — його усміхнене обличчя у мить посумнішало, як тільки він мовив останні слова.

— Н-ні, все нормально… — замислено почала я, повільно сховавши мобільний до кишені. — Нічого страшного, це просто був мій хлопець.

— Твій хлопець?..