"Ні, тільки не плач. Це зараз точно нічим не допоможе", - хникнула я, потроху обтираючись від болота на шкірі й одязі, яке вже встигло засохнути.
Потім якось-таки виставила одну стопу на більш тверду частину землі і зітхнула. "Що ж з тою ногою? Чому вона болить?" - чергова спроба звільнити кінцівку від мулу знову обернулася невдачею. Ниючий біль з'являвся кожного разу, як тільки я робила хоч якийсь рух місцем біля щиколотки.
"А Володя теж мастак мені допомогати! Кепські справи! Чому він завжди щось вигадує, коли мені дійсно потрібна поміч? Мамо, як же ж це дратує!"

Несподівано я почула чиїсь розгнівані крики і, повернувши голову вбік, з якого вони могли долинати, побачила мою Знайду, яка залазила до цього водянистого болота. "Вона що, справді хоче пити цю воду?" - не могла повірити своїм очам я. Потім швидко запримітила ту ж доволі високу дівчину, з якою недавно говорив мій кривдник. Вона хутко бігла у моєму напрямку, на ходу викрикуючи розлючені слова і різну сільську лайку. І це все було адресоване лише одній моїй єдиній Знайді, що безцеремонно лізла далі у водойму, не звертаючи увагу на верстки її розгніваного пастуха.

Через кілька секунд брюнетка з каре припинила репетувати, зупинилася біля берегу і, побачивши мене, округлила свої зеленувато-сірі очі. Ми довгу хвилину мовчки витріщалися одна на одну, а потім одночасно (що мене здивувало!) гордо фиркнули і відвернулися. Дівка почала, навіть трохи залізши у болото, виганяти мою неслухняну корову звідти, а я ж увесь цей час дивилася за нею. Коли ж завдання було виконане, вона ще раз урвала худобину патиком і спрямувала її назад на пасовище. Мені вдалося лише трохи простежити за ними, бо потім завадило те, що я була тут, як у ямі.

Ще кілька добрих разів я старанно намагалася видряпатися з цієї дибільної ситуації, та всі мої зусилля сходили нанівець, тому що той паршивий біль одразу пронизував мою стопу.

Не знаю, скільки саме часу пройшло, як я, припинивши, нарешті, мучливо стогнати і проклинати життя, знову почула чиїсь голоси, та тепер їх було двоє.

— Ну прувéт. — звернувши мою налякану увагу на себе, незвично привітався Вова і гопником сів на краю тої маленької прірви. Ззаду нього я нікого не помітила, тому відразу сконфужено подумала, де та інша людина, якій мав би належати ще один голос?

— І чого ти приперся? — надулася я, справді не маючи ніякого бажання приймати його руку допомоги, якщо він сюди прийшов саме заради цього.

— Та от, таки ся змилував над тобою, тому я тут. — пофігістичним тоном сказав молодик, замислено чухаючи все ще не голену вилицю. "Точно з мене знущається, - не без підстав обурилася я, насупившись. - Якщо вже такий, то міг би і з самого початку "ся змилувати", ідіоте". Гордовито гмикнула, відвернулася і по-партизанськи замовчала. — Ну, якщо не хочеш, аби я ти поміг, то я не буду. — оцінивши мої дії, повідомив сіроокий, а потім підійнявся і почав відходити від берега. Тоді я відразу приречено крикнула:

— Ні, чекай! — хлопець тут же ж зупинився, секунду постояв і розвернувся до мене, підходячи ближче.

— Що таке? — вдав цікавість він, безцеремонно звівши одну брову догори. Побачивши його провокативну реакцію, я злісно стисла щелепи, а далі роздратовано видихнула.

— Допоможи мені, будь ласка... — прошепотіла самими губами, принижено опустивши голову.

— Що-що? Пробач, я не почув. — б'юся об заклад, цей гад зараз артистично приклав долоню до вуха. "Та годі тобі з мене насміхатися!".

— Я прошу, щоб ти допоміг мені. — трошки чіткіше додала я, все ще не підіймаючи погляду.

— Можеш говорити голосніше? А то шось си там белькочеш під ніс, і думаєш, що я то вчую. — прискіпливо попросив мій "прекрасний" сусід, присівши навпочіпки, а мої губи лише міцно стиснулися однією стриманою лінією. "Та щоб тобі повилазило!".

— Вово, допоможи мені, будь ласка. Прошу тебе... — придушивши у собі палаючу злість, я підвела на нього благальні блакитні очі. Парубок здивовано подивився на мене у відповідь. Потім якось зніяковіло відвів свої сірі і, трохи помовчавши, почухав шию.

— Ну, так і бути. Що в тебе там, Настю? — володар русявого чубу обережно спустився до мене, намагаючись не забруднитися, і вирівнявся. "Настю?" - повторила для себе його незвичне звертання я, а тоді якогось милого зашарілася. "Ні, це все спека! Люди, не подумайте неправильно! Через ту спеку я і розчервонілася!". — Чого дивишся на мене? Кажи. — привів мене до тями Володя.

— А, так. — стряхнула я головою, розганяючи дурнуваті думки геть. — Не можу вилізти, бо щось та нога болить. І вона, напевно, застрягла в якомусь корчі. — боязко зиркнула на свого горем нажитого рятівника і завмерла через його серйозність, поки він уважно мене слухав, поглядом досліджуючи утоплену кінцівку.

— Зараз розберемося. — діловито розім'явши руки, мовив той, а тоді зняв свої капці і заліз у болото майже по коліно. "Добре, що на ньому шорти, а не штани", - в ту мить подумалось мені. Молодик почав коперсатися у мулі, намацуючи мою бідолашну ніженьку. Через кілька коротких хвилин він витягнув мій капець і мовчки подав його мені. Я ж, так само нічого не кажучи, прийняла вручену річ. — Це вона? — поцікавився русявий красень, і я відчула, як мою нижню кінцівку обережно мацали його пальці.

— Т-так. — від неочікуваності його ніжного дотику і питання мій голос здригнувся. "Стоп. "Красень"???".

— Еге, вона дійсно застрягла у якихось гілках. І як ти у таке втрафила? — в наступну мить зрозуміла, що парубок почав намагатися акуратно звільнити мою стопу від того поганючого галуззя. Інколи її пронизував неприємний біль, але я стралася мовчати і не смикати нею, аби ніяк не заважати йому. — Здається, все. — констатував Володя, а потім я витягнула свою звільнену ногу з того бісового болота.

— Фух, дуже дяку… — вже захотіла подякувати, та запнулася через різке поболювання у області щиколотки, коли крутила стопою, щоб розворушити її.

— Досі болит? — стривожився хлопець, а я лише невпевнено кивнула. — Гаразд, залізь мені на спину, зараз віднесу тя до лікаря, а то не певен, що зможеш сама йти. — розвернувшись до мене задом, мовив він, а мої блакитні очі лише здивовано подивилися на нього.

— Але ж… Я тебе забрудню… — зніяковіло промимрила я, вагаючись.

— Та до дупи то. Так триндиш, ніби я николи не замащувався. — відразу відмахнувся власник світло-коричневого волосся. — Залазь швидше. — Вова підставив руки, кваплячи мене.
Кілька секунд постоявши, я-таки опанувала себе і сяк-так вилізла на його широку спину. Потім міцно вхопилася за плечі і, коли він зафіксував мої ноги у себе на стегнах, наш дует почав вибиратися із того недоозера.
Чесно кажучи, я тоді чомусь так нервувала, що ледь не відпустила його, через що ми обоє могли плюцнутися туди вже удвох. Та, врешті, трохи заспокоїлася, тільки-но Володя вийшов на дорогу і спокійно покрокував.
"О, як приємно він пахне, - збентежено подумала я, коли у ніздрі ненав'язливо пробився запах його тіла, не занапащений ніяким одеколоном. - Так мужньо…".

— Що, подобається мене нюхати? — вколов мене мій рятівник, зиркнувши краєм ока, а мої щоки лише схвильовано загорілися рум'янцем, тут же видавши свою дурну хазяйку.

— Ага, дуже файно пахнеш. — чомусь вирішила не відбріхуватися я, і безцеремонно вдихнула повітря біля його шиї. Вова сконфужено подивився на мене, а тоді відвернувся, мабуть, задумавшись. — Слухай, ти сам надумав наді мною "змилуватися"? Бо мені щось підказує, що ні. — висловила я свої здогадки, підозріло звузивши очі.

— Та, як сказати… До мене Катя прийшла, і пригрозила бабою Явдохою, якщо я тобі не допоможу, тому я був змушений вже юш іти до тебе. Хоча, зізнаюся, все одно би сам прийшов. — чесно відповів він, ні на мить не зупиняючи руху. "Сам би прийшов, та? - недовірливо подумала я. - Цього разу повірю на слові. Але чому та Катя сама мені не допомогла, якщо вже була там?".

— А, скажи, що то за лікар, до якого ми йдемо? Ти, може, мав на увазі фельдшера?

— Нє, я тут лікарем називаю Натана. — пхикнув сіроокий, "поправивши" мене на собі, через що моя туша легко підскочила.

— Натана?? — не повірила почутому я. — А він тут яким боком? — "Невже цей підкаблучник справді може лікувати людей?". — Хто він такий, взагалі?

— Головний хлоп на селі, я б так сказав. Його батя володіє тут більшістю магазинів. Певно, тому до того дурня всі дівки так сі і прут у жóни. — іронічно насміхаючись, відповів Вова. "А чого до тебе не "прут"? Ти ж вельможний поліцай". — На скільки я знаю, Натан вчився у медунівері, тому я, якщо щось ся стає, зразу йду до нього. Особливо, коли до Катіної баби далеко.

— Зрозуміло… — замислено протягнула я, частково згадуючи про не конче привітну дочку тої фельдшерки. "Чесно кажучи, я трохи того Натана побоююсь... І що, що вчився на медичному? Це не означає, що він зразу такий поважний, як моя бабця колись казала, дохтєр".
Певний час ми йшли мовчки. Я продовжила почате мною заняття – розглядання прекрасної флори села, адже тоді мене перервав цей нахаба зі своїми листочками, деякі з яких, до речі, досі були на мені.
Легенький літній вітерець розносив запах того зловіщого озера, здіймав із землі лежачі листочки тополі і роздував моє біляве волосся, не забуваючи і про русяву чуприну хлопця. Якоюсь зі стежин прогулювалася сіамська кішка, дивуючи мене тим, що тут отак просто може лазити така породиста тварина. Тиша між нами дозволяла мені насолоджуватися звуками шумних крон високих дерев і захопливим клекотінням бузьків, які, вочевидь, розмістили неподалік своє гніздо. "Останній раз я їх чула, якщо не помиляюся, приблизно шістнадцять років тому", - зачаровано занурилася я у туманні спогади дитинства, зручніше вмостившись на міцному плечі Володі.
Поступово наша пара проходила повз низку хатів, серед яких були і моя, і його, а потім ми зупинилися біля якогось досить шикарного особняку. "Батя власник багатьох магазинів, кажеш?" - подумки оцінююче вигнула брову я, коли Вова зі мною на спині ввійшов на гарне подвір'я.

— Опа, які люди завітали! — ледь не відразу помітив нас недавнозгаданоий досить високий брюнет, коли вийшов із-за стіни будинку, вбраний у темні бріджі і якусь синю вигорілу футболку. — Ви чо всі такі чисті?

— Та дви, та дурепа шось си зробила з ногою. Каже, що йї щиколотка болить, та й, здається ми, ходити людсько теж не може. Зирнеш? — кивнувши на мою страждальну кінцівку, спитав Вова.

— Ей, а чого відразу "дурепа"?? — не без підстав обурилася я. — Якраз через тебе я і впала, якщо ти забув! — гнівно звинуватила його у свому тодішньому феєричному падінні і тріснула по голові.

— Зараз гляну. Занеси йї вдім. — не звернувши ніякої уваги на мої крики, серйозно відповів зеленоокий молодик, а Володя поспішив мовчки виконати його прохання.
Коли ж ми були всередині, мене обережно посадили на шкіряний диванчик, що прикрашав затишний ґанок.

— Спершу треба трохи відмити ту ногу, а то я так нич не зможу дослідити. Зараз вернуся. — Натан відправився до якоїсь кімнати, звідки почувся шум води, а через пару хвилин він вийшов до нас із якось шматкою і наповненим водою тазіком. — Я акуратно. — пообіцяв мені парубок, а тоді запхав мою кінцівку у теплу рідину і почав поступово змивати з неї болото. Вова тим часом мовчки, як і я, сидів на канапі, спостерігаючи за його діями.
Коли ж моя нога вже до коліна була чистою, хлопець узявся її досліджувати, потрошки мацаючи різні місця її нижньої частини. І тільки-но мене заболіла область щиколотки, він зупинився і замислився. Потім узяв постраждалу стопу і почав її повільно-повільно всіляко крутити туди-сюди, а я лише інколи болісно зойкала.

— Потерпи трохи. — серйозно мовив чорнявий, а згодом таки припинив мої муки. — Ти, швидше за все, розтягнула зв'язки. — витираючи мокрі руки рушником, констатував Натан, а далі продовжив: — Зв’язки – це міцні фіброзні пучки тканини, що з’єднують одні кістки з іншими. Вони допомагають утримувати правильне положення кісток і зберігати стабільність суглобів. — почав детальніше пояснювати він, показуючи пальцями щось на моїй щиколотці, поки ми з Вовою його уважно слухали. — Вони володіють певним діапазоном рухливості, під час перевищення меж якого відбувається їхнє розтягнення. Є два види зв'язок: латеральні, що розташовані з зовнішньої сторони ноги, і медіальні – розташовані з внутрішньої сторони. От у тебе відбулося легке розтягнення першого виду зв'язок. Якщо придивитися, то можна помітити, що щиколотка навіть трошки набрякла. — розповів мій лікар, і я, пильно оцінивши обидві ноги, хоч інша досі була в мулі, побачила, що та, яка постраждала, дійсно трохи спухла. — А як то, власне, сталося? Де тобою так носило?

— Та... Я тікала від того гада, потім зачепилася за якийсь корч і, не маючи змоги зупинити падіння, упала в те болотяне озеро, що є, як іти на пасовище. — трохи зніяковіло чесно відповіла я, коли-не-коли відводячи очі.

— Ясно. Певно, від невдалого приземлення на стопу ти собі їх і розтягнула. — думав уголос Натан, а потім розвернувся і кудись пішов.

— "Гада"? — якимось ображеним тоном перепитав Володя, чіпнувши мене за руку, через що я питально глянула на нього. — Той гад тебе сюди приніс, то нічо?

— Через того гада я собі таке зробила, тому він був змушений мене сюди нести. — огризнулася я, відвернувшись.

— Просто не треба було гнати, куди очі видят. — і собі фиркнув сіроокий, відпустивши моє передпліччя. Унаслідок його (трясця) правдивих слів, я лише гордо гмикнула. Через кілька хвилин повернувся той так званий підкаблучник, тримаючи якусь пов'язку у руках і тканинний мішечок, чимось наповнений.

— Поки все стане на свої місця, може знадобитися зо два тижні часу. Під час цього тому суглобу потрібен відпочинок, а якщо і будеш якось напрягатися, то лише якщо та фізична активність не вимагатиме різких рухів стопою. На, потримай на місці, що болить. — парубок простягнув мені кубики льоду, загорнуті в тканину, і я поквапилася виконати його прохання. — Будеш так само робити зо три-чотири рази на день, десь близько двадцяти хвилин. А ще щиколотку варто частково знерухомти. Зараз покажу, як накладати іммобілізувальну пов'язку. Постарайся запам'ятати, адже потім сама так робитимеш. — брюнет поставив мою стопу у потрібне положення, як тільки я забрала лід, і почав зосереджено перев'язувати її якоюсь досить еластичною марлею. Я увесь час його роботи пильно закарбовувала всі дії хлопця у своїй пам'яті, аби потім сама змогла їх відтворити.
Коли Натан закінчив, то підвівся і випрямився. — Все. Можна би було ще робити якісь легенькі вправи, але не думаю, що тобі це треба. Можу лише порадити кілька народних засобів, аби зменшити біль у суглобі і зняти набряк. — молодик узяв із найближчого столу якийсь папірець і ручку, почавши там щось писати. — Може бути компрес з алое. Візьмеш одну-дві гілки алое, подрібниш, загорнеш у марлю і прикладеш до суглобу на двадцять хвилин. Або цибулевий компрес: візьмеш одну цибулину, додасиш чайну ложку солі до неї, потім подрібниш то всьо і так само загорнеш у марлю, після чого прикладеш до суглобу теж десь на двадцять хвилин. — він припинив писати і вручив мені той папір, на якому все було детально розписано. "Ти що! Справжній лікар! Навіть почерк такий же жахливий!". — Якщо щось буде турбувати, прийдеш до мене. Гаразд? — я кілька хвилин роздивлялася свій рецепт, а тоді підвела на зеленоокого голову і впевнено кивнула.

— До речі, я Анастасія Загорулько, а то нам так і не вдалося нормально познайомитися. — іронічно всміхнулася я, протягнувши йому руку.

— Натан Лукóмський. Дуже приємно, Настусю. — він узяв мою руку і по-джентльменськи поцілував її. "А ось і всіма знаний підкаблучник повернувся!".

— Дуже вдячна за допомогу! Ти мене виручив.

— Та що ти, не треба. Мені лише в кайф таким дамам помагати. — парубок грайливо заправив пасмо мого світлого волосся за моє вухо і підморгнув. "Фе", - подумки скривилася я.

— Ну, дякую за все, та я мушу йти, а то ще вимитися треба. Потім придумаю, як тобі віддячити. — я поволі підійнялася і, криваючи, почала йти до виходу. "Так, щось тут не те, я тепер їм обом щось винна".

— А, чекай. — кликнув мене Натан, а потім підбіг і вручив досить товстий патик. — Допоможе дістатися додому. — я вже хотіла щось сказати, та мене перебив голосний регіт Вови.

— Ти тепер як справжня бабулька!

— Якого чорта ржеш, придурку?! — я тріснула його тією палицею по нозі, аби припинити його знущання з себе. Відчувши біль, Володя таки зупинився і нерозуміюче потер місце удару.

— Все, ще зустрінемось. — разом із русявим я, підпираючись патиком, вийшли з особняку і, поки Натан махав нам рукою, попрямували до себе.

— Визнай, ти думала, що він там на парах штани протирав і дівок кадрив. — підколов мене сіроокий, через що я лише незадоволено відвернулася. — А з нього кльовий лікар, еге?

— Ну визнаю, визнаю. Недарма ж ти до нього лазиш, коли з тобою щось стається. — таки погодилася із поразкою я, а той лише переможно вишкірився. "Ти що, дитина?".
Мій сусід турботливо провів мене до самих дверей хати і нагадав, що чекає на сьогоднішньому празнику. Коли я зайшла додому, то перш ніж змогла вимитися, мусила вислухати схвильовані "йойкання" бабусі, яка ніяк не припиняла питати, чи точно не треба сходити до кваліфікованого лікаря. Розумію, що я теж спершу не довіряла здібностям Натана, але в нього до того талант, просто дивовижна пам'ять.
Вийшовши з ванної, я відправилася до кімнати і почала готуватися до того їхнього свята. Замислено підбирала образ, думала над зачіскою і легким макіяжем.
В один із моментів, коли я була зайнята манікюром, десь на тумбочці почав вібрувати мій "Xiaomi", а тоді кімнату заполонила та ж музика, що тоді перервала мене з Вовою. Дотягнувшись до смартфону, побачила на екрані "Братик Андрій".

— Алло! — щасливо пискнула я, із задоволенням прийнявши дзвінок.

— Алло, Насть. Як ти? Як настрій? Як бабуся? — почувся на тому боці турботливий, із нотками туги голос молодшого брата. "Ой, як давно я його не чула".

— Все добре, Енді. — люблю його так називати. — Бабуся про мене піклується, і іноді здається, що навіть занадто сильно. Ось сьогодні виганяла корову на пасовище з сусідом, а потім так сталося, що в стопі розтягнула зв'язки, тому мушу тепер трохи менше рухатися. — розчаровано видихнула я. — Але це не біда, не хвилюйся.

— Вічно ти собі щось зробиш, Настю. — захихотав брат, а потім я, секунду обурюючись, цікаво запитала:

— Та йой, ти краще скажи, як там твоя сесія? Вже закрив?

— Майже все, ще залишився один екзамен, але він автоматом, тому треба лише чекати того дня. — спокійно відповів хлопець. — Думаю, що і наступного року буде стипендія, а там вже й роботу шукатиму.

— Молодчина, я тобою пишаюся. — тепло всміхнулася я, а той лише щось мугикнкув. Я поставила мобілку біля себе, попередньо ввімкнувши гучномовець, аби могти і манікюр робити і з ним говорити.

— Слухай, Насть... — якось тривожно почав брат, коли між нами запало кількохсекундне мовчання.

— Що таке? — безпечно відгукнулася я, натираючи нігті пилочкою.

— Я маю сказати тобі дещо…

— Ну? Що трапилося? А то ти якось посумнішав. — висловила свої спостереження я, стурбовано зиркнувши на екран телефону, ніби могла побачити там його обличчя.

— Дивився, тут таке діло… — взявся схвильовано відповідати молодик, перед тим протримавши напружену паузу. І те, що він далі сказав, змусило моє серце болісно завмерти, а душу страхітливо втекти в п'ятки: — Тато сьогодні потрапив до лікарні, це сталося знову…