Попередження автора:
Ця історія є повністю вигаданою. Тобто плодом моєї уяви. Отже, будь-які збіги з реальним життям є випадковими.
Насолоджуйся, любий читачу.


Літо.
Початок червня, але на дворі вже володарює нестерпна спека, яку хоч трохи полегшує вітерець, подуваючи раз за разом. Повсюди співають пташки і метушаться різні огидні мені комахи. Так, зараз мені до них немає ніякого діла. Я стою в своїх, напевно, найзручніших ніжно-рожевих босоніжках на розпеченому асфальті і намагаюся надихатися свіжим повітрям. На ногах білі подерті джинси, а на тулубі біло-рожева сорочка. "Чорт, кепку не взяла!" - лайнулась я подумки, відчуваючи, що сонце не давало забути про себе ні на секунду, треба було мені тільки вийти з тої парильні (маршрутки). "Ох, дорога була довгою, хоч їхала я приблизно сорок хвилин. Думала, що сплавлюся там, та ще й той повний вуйко стояв наді мною. Здавалося, що його огидний піт зараз капне мені на руку, чи на ще щось. Фу! Господи! Та щоб я ще раз їхала в це село! І чому тато не відвіз мене своєю "Audi"?!" - обурювалась я, водночас дивуючись своєму становищу, в якому щойно опинилася. "Що ж робити?". Моє трохи пряме блондинське волосся сягало ліктів і трошки хвилястилося час від часу. Блакитні очі безнадійно шукали на горизонті хоча б якийсь продуктовий магазин, в якому я б купила ще одну мінералку, так як іншу вже ненаситно випила, але нічого не знаходили, крім старих сільських хатів. Ноги почали йти, незважаючи на втому, яка з'явилася прямо нізвідки (чи не нізвідки?). Одною рукою я тягнула, так-так, саме "тягнула", за собою валізу, повну всіх потрібних мені речей, а іншою час від часу витирала піт з чола. Потім зупинилася, помітивши когось, хто рухався в моєму напрямку. Це був молодий чоловік, років так, напевно, двадцяти трьох. Мокра від поту лляна сорочка, шкода (чи не шкода?), що не моя, обтягувала його доволі натреновану статуру. Робочі штани за допомогою чорного ременя спокусливо трималися на стегнах. Він повільно і впевнено йшов мені назустріч, а я чомусь раптово розгубилася під незрозумілим мені поглядом його сірих очей. Мене це здратувало. Мужня чоловіча рука поправила середньої довжини світло-коричневе волосся, а трошки неголені щоки розтягнулися у незрозуміло від чого задоволеній посмішці. "Чого це він?" - здивовано і вже нервово подумала я, а трохи намальована коричнева ліва брова несвідомо піднялася вгору, виражаючи не знати від чого незадоволення.
Коли між нами залишилося майже три метри відстані, я отямилася і швидко сплюнула на розпечений сонцем асфальт.

— Господи, збережи від гріха! — вголос вимовила, скрививши свою фізіономію, наче від соку лимона. "Спека на мене погано впливає...".

— Це ти Анастасія Загорýлько? — відразу спитав той ж незнайомець, зробивши помітний акцент на моєму імені і прізвищі й нарешті підійшовши ближче. — Пф, ну і прізвище. — додав, фиркнувши, він. "З мене щойно насміхнулись?" - знервувалась я.

— Так – це я. А ти хто? — прискіпливо примружила очі і подивилася на цього поганця, ким встиг вже для мене стати. Він кивнув у знак сама не знаю чого, і поставив свою широку долоню мені на плече, наче хотів щось почати говорити, але я відразу скинула її. Парубок здивувався, після чого змучено видихнув і сказав:

— Я твій тимчасовий екскурсовод. — легка, тому й непомітна насмішка з'явилася на його обличчі.

— Хто-хто? — не зрозуміла я і знову примружилася. Той теж примружився і мовчки подивився на мене. "Ми що, в "хто кого передивиться" граємо?" - нервово здивувалася я, після чого фиркнула і, не дочекавшись його відповіді, мовила: — Коротше, байдуже, хто ти такий. Бери мою валізу і неси, а я пішла. — наказала моя особа і кинула йому свій багаж. Він якось схопив його, а потім завмер у здивуванні. Мої вже улюблені босоніжки з невеликим каблуком стукали по асфальті. Я знову пошкодувала, що одягла ті білі джинси. Хоча... Добре, що вони білі. — Чого став? — здивовано запитала його, озирнувшись і помітивши, що він ще не почав за мною йти.

— А це ти не треба, та? — у відповідь поставив питання хлопець, роздивляючись доволі великий предмет з усіма моїми речами в руках. Я захотіла щось сказати, але не встигла й лише шоковано роззявила рота, коли побачила, як моя валіза полетіла в найближче узбіччя.

— Що?! Ти ідіот?!! Що ти робиш?!! — зрепетувала я, і побігла до свого багажу, який вже валявся у кропиві й інших бур'янах.

— А-а... Потрібне значить... Чого ж мені то ки́дати, якщо вно ти треба??

— У тебе що там замість мозку?! Горіх?! Невже так складно зрозуміти мої слова?! Ох, ці селюки всі такі дурні, Господи! Ну якщо вже так зробив, то йди і витягни мою валізу звідси. — знову наказала я, не без підставно розлютившись. Незнайомець відразу хмикнув, розвернувся і почав крокувати в тому напрямку, в якому недавно йшла я. Мої очі розширилися від невимовного здивування.

— Тобі вна потрібна, ти і витíгуй. — спокійно долинуло до моїх вух і я "ахнула" від його наглості.

— Та ж не я її туди кинула! Йолоп! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! — гарчала я, ко́паючи зелену траву. "І що тепер робити? Моя сорочка мене не захистить від кропиви, та й я не хочу, щоб білі джинси забруднилися від трави... І як мене ще змусили поїхати до бубусі?!… Все ж так – я ж в неї, може, з шістнадцять років не була, нехай ми з нею спілкувалися телефоном і вона іноді до нас приїжджала. Але в самому селі я не була ду-у-уже давно. От цього літа мені і наказали сюди приїхати. Блін! Якби Андрій не вчився, я б його сюди відправила!" - я приречено присіла і пробувала хоч якось дотягнутися до моїх речей, намагаючись не попектися. "Ох, там, напевно, коліщатко відламалося... Чорт забирай, він мені за все заплатить!".



— Шоб тя кров нагла залляла, сучий ти сину! — почула я скажений крик якоїсь баби (від якого здригнулася), яка, як потім виявилося, вдарила мого кривдника палицею так, що той аж підскочив від болю.

— Трясця собаче! Явдохо, що ви вже від ня хочте?! — неслабо знервувався він, обернувшись тепер до своєї кривдниці і потираючи уражене праве стегно рукою. Стара насупила брови і почала обурюватися:

— Ти чого дівці торбу туди верг?! З тя ни́якого джентльмена не буде, якшо будеш так робити! Николи собі жону́ нормальну не на́йдеш! Будеш сам до старости! Йди і поможи їй! Иш, який ші узяв! Не ганьби сь батьків. — низенька жінка схрестила руки на грудях і в очікуванні подивилась на нього. Хлопець оцінив її смиканим поглядом, нервово видихнув і, "цокнувши" язиком, пішов у моєму напрямку.

— Давай, поможу ти йї витягнути. — процідив він крізь зуби, підійшовши і присівши навпочіпки. Я здивовано подивилася на нього, після чого тихо обурилася, нічого не сказавши у відповідь. Володар сірих очей глянув на мене ще знервованішим поглядом і почав залізати в ті хащі, де кропива змушувала його тихо сичати. "А що він хотів? - гмикнула я. - Нехай тепер нервується, раз таке зробив!".

— О-о-о, нашим Вовочкою знову Явдоха потикає? — почулося насмішкувате зауваження, а пізніше власник сказаних слів трохи зупинився, проходячи повз. Це був симпатичний коротко підстрижений брюнет із зеленими очима. На ньому були коричневі шорти, біла футболка і якісь чорні босоніжки. Я зміряла його оцінюючим поглядом.

— Натане, стули свій рот немитий. — спокійно гаркнув, як я вже зрозуміла, Володя.

— Сам ти немитий! — по-дитячому фиркнув у відповідь той, після чого звернувся до мене, змінивши вираз свого обличчя посмішкою. — А ти тут, вижу, нова. Щойно сь приїхала? Надовго ти тут? Когось вже знаєш? Може, познайомимось? Показати ти наше село? — мене просто засипали питаннями і я розгубилася, здивовано кліпаючи. Пізніше помітила, що Вова (я ж можу його так називати?) вже виліз із хащів, попередньо витягнувши мій багаж. Дуже тихо подякувавши, я взяла його в руки і підвелася, так як досі сиділа навпочіпки.

— Відстань від неї, Натане. Саме мене її стара попросила показати село і розтриндіти, шо тут і до чого. Йди, куди сь і йшов. Тя ж дівка чекає. — мовив недавній постраждалий, на що інший лише хмикнув, розвернувся і таки пішов геть, на останок сказавши: "Ще зустрінемось, кицьо". Від його фрази в мене аж око смикнулося. "Та хто так в наш час заграє?? Пф".

— Ну шо? Я – Володимир Польовик, як вже казав, я твій тимчасовий екскурсовод. Твоя баба попросила, щоб я тя ту стрів, і розказав шось про наше село і деяких його жителів. Гаразд... Давай я вже поне́су твою торбу, як ти і "просила". — повідомив він, а пізніше забрав з моїх рук валізу і почав крокувати. Я схаменулась, адже не знати чого задумалася, і почала його доганяти.

— А можна "Вова"? — цікаво запитала я, раптово навіть для самої себе.

— Що? — не зрозумів він, подивившись на мене.

— Тебе можна так кликати? — пояснила йому.

— А-а... Так, звичайно. Високомірна міська пані може кликати ня так, як схоче. Ахах... Повір ми, що тобі, Анастасіє, тут сумувати точно не доведеться. — якось так загадково сказав вже знайомий незнайомець. Від його слів я спершу насупилась, а пізніше розслабила свою фізіономію. Я, напевно, зрозуміла, що саме він має на увазі.
Ну що? Я – Настя Загорулько, і тут починається моя незабутня літня історія!